seulpeo

Юто дихає, щоб вдихати запах одягу Хьонгу.

Це останній день — думає він. Ніби завтра все обірветься, бо в нього більше не буде права торкатися канової шкіри своїм язиком. Кляті сльози. Ховаються.

Хьонгу посміхається сумно, бо не виконав обіцянку більше не підходити. Колись все було так, як чомусь не може бути зараз. Перші та останні обійми чимось різняться? Він не хоче знати. Треба забрати зі спальні нічник, який він купував на новосілля. І це звучить так, ніби Хьонгу не просто речі забирає, а ніби забирає себе з цього світу. Нехай для Юто його не існуватиме, що ж це змінить? Їм все одно буде боляче.

Його руки шкребуться, наче хочуть продерти в спині Юто дірку. Хьонгу б не став порпатися всередині ребер та шукати там те, чого він ще не бачив. Йому тепер за правилами не можна цікавитися тим, що у Юто всередині. Вдих та видих, ніби кататися на велику вперше без страховки мами: коли тебе відпускають, більше не знаєш, що робити. Нічого свідомого, тільки рефлекторно руки тягнуться до полиць, щоб забрати книги. Хьонгу знову виплутується з обіймів, аби лише чинити на користь своєї ж поразки. Тілесний голод йому тепер нічим бороти.

— Йди сюди, — Юто хапає його таки поперек живота, і Хьонгу починає нудити. Не тому що шлунок чутливий, просто його зараз виверне від тисячі слів, які він не сказав, а проштовхнув глибше в горло. Шматки розірваного серця потраплять до слайсера, як тільки вони почнуть говорити. Тому Хьонгу мовчки здається. Укуси на шиї, як завжди, одночасно бридкі та до тремтіння приємні.

Юто не змінився.

Цікаво, а він стає іншим, коли він з Усоком? Хьонгу шумно ковтає та затримує дихання, аби тільки не залити квартиру слізьми перед від’їздом. Хьонгу більше не хоче залишити щось у цьому місці, тому знімає останню картину. Спільне фото він викине по дорозі.

Ввечері його відвезе Хветек, а вранці Чангу обов’язково скаже, що хтось новий заїхав в квартиру. Спитає, чи це не їх спільний друг. Хьонгу скаже, що більше не живе там.

Хьонгу не любить жалітися, він навряд скаже Хветеку хоч слово про те, як йому боляче. Він навряд тепер пояснить Юто, що насправді змушує його зараз складати одяг треморними руками. Від вологи в очах він ледь не бере чужі кросівки.

— Чому все так?

Юто шепоче, ніби не хоче, аби його було чутно. І Хьонгу смішно від люті. Боже, йому так не хочеться вірити, що це все насправді. Тому він і не спитає прямо, бо не готовий до реальності, до того, що Юто все йому розкаже. Хьонгу так паршиво від себе.

Руки повзуть під його футболкою, і він робить крок, намагаючись віддалитися. Вже немає куди далі — він розуміє. Після того, що Хьонгу вигадав на захист своєї сторони, вже немає куди далі. Він більше не любить і не хоче продовжувати, що Юто чує та розуміє. Але руки, що знімають з Хьонгу одяг, наштовхують на сумніви. Що ж, здається, все можна було таки зробити по-іншому.

Тільки от вирішено так, як вирішено, тому Хьонгу не витримує. Хапаючи повітря від збудження, він хоче зізнатися у коханні вкотре, повернути все, відмотати назад та затримати невідворотнє. Ліхтарі за вікном починають горіти, і Хьонгу давно хотів у спальню цупкіші штори, аби їх світло не турбувало. Може, це зробить Усок, коли займе його місце. Чомусь в голові тепер тільки те, що самому Хьонгу не судилося. Як от наприклад щирість.

— Відійди від мене. Будь ласка, Юто, — на першому ж слові у нього тріщить та ламається голос. І лице по-своєму якось ламається також, бо огида скручує його, а біль абсолютно безпардонно забирає всю увагу.

Юто шепоче у відповідь тільки вибачення, що взагалі не стосуються того, за що йому варто було б вибачатися. Мовчання зашиває йому гортань, зв’язує руки, і він востаннє цілує Хьонгу так, що той не встигає запам’ятати. Це настільки ж несправедливо, наскільки й будь-які спроби Юто відкупитися своєю любов’ю. Його любов чи настільки цінна, щоб Хьонгу все пробачав? Хьонгу знає, що так.

Він би пробачив.

— Подивись на мене, – Юто і востаннє бере його обличчя в руки, ловить погляд, подавлено надуває щоки. Дуже тупо зараз плакати і говорити, що він досі хоче залишитися в цьому домі. Навіть якщо в нього є заміна, і за місце боротися він не збирається.

Все ж, це був не його вибір.