Mon Cœur

Як багато всього я не сказав тобі за життя. Наприклад, що кохаю.

Вічність. Мабуть, саме стільки пройшло з того моменту, коли я востаннє бачив тебе.

Я не хочу бути тут. Не хочу! Хочу повернутись назад. Туди, де є сонце, море, земля. Туди, де є все те, що я не цінував за життя. Туди, де є ти. Хочу прокинутись від цього затягнутого кошмару, де все циклічно. Мені набридло кожен раз проживати цю агонію. А головне — весь час існувати в проміжку. Тільки народження — смерть, народження — смерть. Знову народитись, аби потім померти.

Мені все остогиділо. Набридло відчувати свій-не свій біль. Відчуваєш все, розумієш, але в той самий час ти — не ти. Це вже не той ти, що був за життя. Це — хтось чужий. Хтось, за ким спостерігаєш зі сторони, як за актором на екрані. Хтось, чиї дії раніше були зрозумілими, а зараз здаються такими безглуздими.

Шкільний коридор, перерва, тільки скінчився урок місіс Пакертон. Йду по коридору слідом за хлопцем.

Не підходь до нього.

Поворот за ріг.

Не смій цього робити.

Вже видніються шафки.

Не кажи цього!

— Гей, виродок! — голос, який колись був моїм, черговий раз різанув вуха, мов наждак, але як їх не закривай — він не затихне.

Будь ласка, піди… Заберись і ніколи більше не підходь до нього. Не обертайся.

— Ніхто не любить білих і пухнастих, С-а-а-лі-Кромсалі.

Його голос звучить відсторонено і спокійно.

— Ніхто не любить банальних хуліганів, Тре-е-евіс.

— Тобі що, зайнятися більше нема чим? — нарешті подає голос Еш, що стояла позаду.

— Замовкни, лярво. Я не з тобою розмовляв.

Вуха, здавалось, ось-ось почнуть кровоточити від скрипучого голосу. Мого, але такого чужого, жахливого.

— Знаєш, якщо перестанеш вести себе як вилупок, може, хоч почнеш життям насолоджуватись. Можливо, навіть знайдеш пару-трійку друзів, — спокійно відповідаєш. Так звучить голос того, хто давно звик, що в кожній школі відбувається одне й те саме

Не відповідай. Йди і ніколи не вертайся.

— Від’їбись, підрило! У мене більше друзів, ніж у тебе коли-небудь буде!

— І ти свого татка цими губами цілуєш? — зупинись. — Впевнений, він… — БУДЬ ЛАСКА.

Удар. Шалений біль в кісточках. Я сильно вдарив по протезу, так, що з-під нього навіть кров проступила, але моїм рукам все одно довелося гірше.

Ні… Не ці слова я хотів сказати. Не це хотів зробити, Сал. Сал… Я ж так ніколи й не кликав тебе так. Ось так просто «Сал». Жодного разу. Навіть «Салі-Кромсалі» ніколи не використовував. Замість того вигадував різні прізвиська як ті «виродок» і «підрила». Ну чому я не думав про це раніше? Чому усвідомлення прийшло тоді, коли вже запізно?

Адже я, аж до останнього моменту, не сказав тобі головного.

Стук в двері.

Мої очі заплющені. Я не хочу дивитись.

Руками повільно стікають краплі. Кожна з них, розбиваючись об холодну кахель, віддається дзвоном у вухах.

— Тревіс, — цей самий голос кличе з-за двері. — Тревіс! — ні. — Тревіс, ти там хоча б живий?

Ні. Не хочу. Не хочу це бачити. Не хочу чути.

— Тревіс?..

Хочу відчувати кінчики твого волосся на своїх пальцях.

— Тревіс, щоб тебе, зараз же відчини двері, або я винесу їх до чортової матері!

Двері з гуркотом вилітають. Я жмурюсь.

— Тревіс?! — він підлітає, хапає за плечі і гарненько струшує… мене. Я відчуваю. Відчуваю його холодні пальці, боляче стискаючі плечі у спробі привести мене до тями, і мимоволі розплющую очі, щоб подивитись. Здається, зараз заплачу. Переді мною ти. Правді ти. Я бачу страх в твоїх очах. Бачу, як чистий лазур застилають сльози.

— Тревіс, тримайся! Я викличу швидку!

Тоді я посміхнувся йому і сказав: «Чого розплакався… підрила?.. ». Але зараз моя рука тягнеться до тебе. Перехоплюю твою руку, знаючи, що мені вже не допомогти. Ти завмираєш, а я кладу твою долоню собі на груди.

— Це серце… Я хочу, аби ти відчував, як воно б’ється для тебе…

Тягнусь до волосся. Сили залишають мене, і я знаю, що час майже закінчився. Тільки б не забруднити тебе власною кров’ю…

Ніколи б не подумав, що воно таке м’яке. Обережно торкаюсь твого обличчя і нарешті блаженно всміхаюсь. Вперше за довгі роки. Щиро. Очі починають заплющуватись, але я все ще маю встигнути. Тягнусь до тебе, дозволяючи повікам опуститись. І начхати, якщо це відніме у мене той невеликий час, котрий я міг би ще на тебе дивитись.

Припадаю до твоїх губ і відчуваю: ось воно. Те, чого я так жадав все життя. Дотик. Легкий і невагомий, мов крила метелика.

Відчуваю, ніби кожна клітина тіла поволі розщеплюється.

— Сал… Кохаю… — руки слабкішають, і я вже не можу розплющити очі, як би не хотів, але вперше за довгий час відчуваю умиротворення. Спокій. Ось, що я нарешті знайшов.

В темноті чутно тільки схлипи і твій голос.

— Мудило ти кончене! — кричить улюблений голос, зриваючи зв’язки, перш ніж я зникаю в забутті.