Два підступні блакитні ока

Фредді Лаундс чекала на нього надворі, коли він спускався сходами. Він знав це, оскільки камеру безцеремонно штовхнули йому в обличчя, спалах засліпив його на кілька секунд.

— Вілл Ґрем, вийшов із відставки, щоб зловити вбивцю, — сказала вона, опускаючи камеру. При яскравому світлі дня він знав, що вона використала спалах, щоб дезорієнтувати його, дати собі кілька хвилин, щоб спробувати взяти ситуацію під контроль. У неї було два приголомшливих, відповідних блакитних ока. У неї були такі великі очі, ніби сама природа подбала про те, щоб вона нічого не пропустила. Він проштовхнувся повз неї й пішов далі, шукаючи в кишені свій телефон, щоб зателефонувати Беверлі й попросити її знайти згадки про Великого Червоного Дракона. Його шкіра все ще поколювала від близькості з Лектером, і він стримався від бажання торкнутися пальцями своїх губ.

— Я не буду з тобою говорити, Фредді, — різко сказав він.

— Це, напевно, погано, коли Кроуфорд вистежує тебе і просить про допомогу, га? До того, він навіть відправив тебе консультуватися з убивцею, — вона не відставала. Він пришвидшив крок, дивлячись на товсті пухкі хмари, які з мовчазною насмішкою спостерігали за його боротьбою.

— Лаундс, ти брехливий мішок лайна, а твоя газета — сміття, — сказав він, і його голос різко підскочив.

— Це перший убивця, над профілем якого ти працюєш, після…

— Лаундс, — Вілл обернувся до неї й подивився на неї. Від колготок у пейслі до картатої спідниці й огидної шифонової сорочки. — Геть з моїх очей.

— Тільки одна розмова, — переконувала вона його, не звертаючи уваги на те, як його руки стиснулися в кулаки. — Давай домовимося: ти даси мені історію, яка стане першою публікацією про цю справу, а я дозволю тобі розповісти аудиторії все, що захочеш.

— Я хочу розповісти їм про те, що ти дешевка, у якої не вдалося проявити себе на нормальній роботі, і тому ти опинилася в гівняній редакції, де займалася рекламою чудо-кремів, поки тобі не довірили писати невеликі нотатки на останній сторінці, тому що у тебе схильність до брехні. Тоді, відчайдушно прагнучи спіймати удачу, ти прокралася до лікарні, де я перебував. Зробила довбану фотографію на лікарняному ліжку, поки я сплю, щоб влаштувати сенсацію та збільшити продажі. Ти скажеш їм це, Фредді? Га?

Фредді витріщилася на нього, і вітер розтріпав її волосся, відчувався сильний аромат кавунового шампуню. Її блакитні очі розширилися, потім звузилися. Вона мала спосіб стиснути губи, наче лисиця, повернувши ніс до запаху. Вона засміялася, легенько видихнувши, нахилила голову, заправляючи пасмо за вухо.

— Ти зовсім не змінився, — сказала вона, кладучи камеру в чохол. Це був не комплімент. — Побачимося.

— Ще чого, — прогарчав він, поспішив сховатись в машині. Коли вона зникла, Вілл міцно стиснув кермо, намагаючись заспокоїтися.

Сказати, що ненавидів Фредді Лаундс, було применшенням. Після того, що сталося з Ґарретом Джейкобом Гоббсом, всі з розумінням і повагою поставилися до госпіталізації Вілла до психіатричної лікарні. Але тільки не Фредді. Вона перелізла через огорожу, відкрила замок у бічних дверях і знайшла дорогу до його кімнати, де він спав, фотографії його виснаженого обличчя та шраму вздовж його шиї, який яскраво виднівся в темряві. Tattler похвалився рекордними продажами після цієї статті, а Фредді Лаундс перейшла з останньої сторінки, з парою абзаців, на першу.

Це сталося після того, як вона прокралася до його лікарняної палати, щоб зробити гарне фото його колостоми та шраму на животі, люб’язно надане Ґарретом Джейкобом Гоббсом. Вона мала схильність до небажаного фотографування зі спалахом.

Він подзвонив Джеку, щоб відволіктися та передати новини. Джек підняв трубку після першого дзвінка.

— Це не Бадж, але ми його тез спіймали, — сказав він, вітаючись.

— Фредді Лаундс — це… Що?

— Я пішов із кількома поліцейськими з Балтімора, щоб допитати виродка. Я вийшов зателефонувати, і коли повернувся, один із них уже був мертвий. Двері в підвал були відчинені, внизу був труп другого офіцера. Бадж спробував прирізати мене струною.

Вілл прикусив нижню губу. Він спостерігав за чоловіком, який курив на лавці, і за парою, що стояла поруч, і судячи з виразу їхніх осіб, вони не переносили сигаретний дим. Вони були засмучені, і все ж таки не сказали ні слова проти. Усім трьом їм заважали несказані слова. Його теж, але принаймні з іншої причини.

— Мене не було лише три години, — тихо сказав він Джеку.

— Цього достатньо, — відповів Джек.

— Ти в порядку?

— Я не постраждав, — запевнив його Джек. — Однак у нього зараз немає вуха.

— Справжнє покарання для музиканта.

— Тут є людські останки, але це все кишки. Ми тримаємо його під вартою, і ми маємо відбитки пальців, слину, що завгодно. Він убивав людей, але не він. Схоже, він робив струни з людських останків. Катц сказала, що раніше струни виготовлялися із кишок тварин.

— Замість того, щоб убити кота, він позбавився людини, — сказав Вілл.

— Ну, у нас є він і цілий підвал, наповнений достатньою кількістю. Щоб посадити його за ґрати, — Джек звучав би тріумфально, якби не був таким втомленим. Два мертвих поліцейських на одного живого вбивцю. Погана угода, незалежно від того, кого це стосується.

— Він не той, хто нам потрібен, — повторив Вілл і забарабанив пальцями по керму.

— Але він все одно був серійним убивцею. У тебе чудове чуття, Вілл. Вважай, що ти знайшов злочинця мимохідь.

— Я звернув увагу лише тому, у записках Лектера він мав до цього хист.

— У будь-якому випадку, наступна зупинка — вистежити Френсіса Долархайда. Негіднику, краще поводитись краще.

— Повертаючись до дракона, ти можеш доручити комусь знайти історичні референти до цього образу? Здається, я маю зачіпку.

— Лектор кинув тобі… як ти це назвав? Кістку?

— У своєму роді, — розгублено сказав Вілл. Він завів машину і рушив у бік готелю. Він залишив позаду курця та нещасливу пару, хоча не міг залишити позаду слова Лаундс та її свідому насмішку. Ці спогади він забере із собою і битиметься з ними пізніше.

— Він трансформується, Джек. Він не вбиває, він стає.

— Чим стає?

— Червоним драконом.

—

Він надіслав повідомлення Джеку, щоб той скасував попереднє розпорядження. Оскільки швидкий пошук у Google дав йому саме те, що йому потрібно:

«Великий червоний дракон і жінка, одягнена в сонце». Художником був Вільям Блейк, і Вілл довго дивився на фотографії в Інтернеті, щось дивне звивалося і стискалося в його грудях. Він пожував ковпачок ручки, з яким утік із ФБР,  подумав про Фредді й розлив каву на блюдце біля свого ноутбука. Від спогадів про її самовдоволене обличчя всередині раз у раз спалахували іскри люті.

«І з’явилося велике чудо на небі; жінка, зодягнена в Сонце, що йде по Місяцю, а на голові її корона з дванадцяти зірок. І з’явилося інше чудо на небі; ось великий червоний дракон, що мав сім голів і десять рогів, і кожну з його голів вінчали корони. І хвіст його захопив третину зірок небесних і кинув їх на землю; і став дракон перед жінкою, готовою народити, щоб пожерти дитину її, як вона народиться», — пробурмотів він. Він дмухнув на каву, зробив ковток і скривився; він додав забагато кавової гущі. Деякі пройшли через фільтр і прилипли до його язика.

«Викрадачу душ», ймовірно, не сподобалося, як його називали у новинах, оскільки він бачив себе Великим Червоним Драконом. Швидше, що він ставав Великим Червоним Драконом.

Віллу потрібно було побачити це особисто. Приміряти образ убивці та зрозуміти, що той побачив, що воно так на нього вплинуло. Ще один швидкий пошук показав, що одна з акварелей зберігалася в Бруклінському художньому музеї, дві — в округу Колумбія, а ще одна — у Пенсільванії.

Він зателефонував Джеку, щоб переконатися, що вони дозволять йому подивитись це наодинці, а потім пройшовся кімнатою, погойдуючись, коли дістався до стіни, розвернувся й пішов назад. Він думав зателефонувати Моллі, але після його близької зустрічі з Лектером, вирішив, що краще не робити цього. Вона цього не заслуговувала. Що він сказав Беверлі? Що стосунки зі спорідненою душею — це результат вибору? Що за чортівню він тоді сказав. Або він був слабкий. Скоріш, останнє.

Якщо Сауль покине Беверлі, то це тому, що він був мудаком. Якщо Вілл продовжував брехати Моллі, то це було б тому, що він теж був мудаком. Все було справедливо. У самозневаженні Віллу Ґрему не було рівних.

Він довго лежав у ліжку, дивлячись у стелю й думаючи про жінку, одягнену в сонце. Йому було цікаво, чи думає Викрадач душ, що жінок, яких він «змінив»: чи підносилися вони на небеса, чи потрапляли в пекло, послуживши витратним матеріалом для його становлення.

—

Бруклінський художній музей стояв на постаменті, до якого вели розкішні віялоподібні сходи — улюблена локація для фотосесій молодят, випускників та споріднених душ. Останнє стало до болю очевидним, коли всередині дверей від підлоги до стелі були викладені атласні стрічки з написом «Століття душ» уздовж їхніх фасадів. За стійкою весела адміністраторка зустріла його двома синіми, один із яких на два тони світліший за інший.

— Ви тут на «Століття душ»? — спитала вона радісно. Прямо за нею екскурсовод гнав невелику групу пар по мармуровій підлозі, кожна з яких мала різнокольорові очі й широко розкриті від очікування роти. Він скривився: як можна заробляючи гроші на хімічних зв’язках?  Для нього це було так само нудотно, як День Святого Валентина, взяти щось, що в кращому випадку було жахливою спробою романтики, і масово продавати це заради прибутку.

— Я доктор Вілл Ґрем, — сказав він, змушуючи себе відвести погляд від групи, — і я тут, щоб побачити…

— Так-так, звичайно. Мене попередили про ваш прихід. Одну хвилинку… — вона прокрутилась за столом, збираючи брошуру та пропуск для відвідувачів у акуратну пачку, передаючи йому назад. — Ось, будь ласка. Місис Весслер зустріне вас внизу.

— Дякую.

— Якщо у Вас буде вільний час, я насправді рекомендую Вам зайти на виставку. Її відкрили лише минулого тижня, і експозиція просто неймовірна. Навіть порушується тема насильства споріднених душ у мистецтві, і це просто… вау. Реально вау. Виставлено роботи Донни Сміт 60-х років, і навіть привезли полотно «Обійнята вогнем епоха» з Європи. Ну просто… вау.

— Вау, — повторив Вілл.

У підвалі було прохолодніше, і нічого не нагодувало про «Століття душ». Вілл був радий цьому. Коли двері задзенчали й відчинилися до кімнати з приглушеними кольорами та слабким світлом, він увійшов і озирнувся в пошуках директорки, яка сказала Джеку, що вони обговорять з ним картину.

Волосся на потилиці стало дибки від тиші, що панувала в приміщенні. Віллу стало ніяково. Він насторожено обійшов по периметру ряди столів і зупинився перед одним із них, на якому лежала розкрита тека.

Вілл утупився в голу сторінку, на якій унизу красувалися «Великий червоний дракон і жінка, одягнена в сонце», Вільям Блейк, акварелі. Але акварелі там не було; біла сторінка виглядала особливо зловісно в електричному світлі. Десь почувся чіткий звук удару тіла об підлогу, він розвернувся й побіг до ліфта, його серцебиття прискорювалося.

Він так і не добіг.

Сильні, вправні руки підняли Вілла й кинули його назад, відштовхнувши його до одного зі столів, де він перекинувся й упав на інший бік на руки й коліна, важко видихаючи. Його дезорієнтувало відчуття, ніби хтось підняв його зі спини та знову жбурнув. Вілл врізався в бетонну опору посеред кімнати й боляче вдарився головою. Йому здалося, що він почув хрускіт усередині черепної коробки, ніби тріснула шкаралупа. Теплий біль сочився й ковзнув по його шиї та хребті, а перед очима танцювали плями. Коли вони розвіялися, обличчя людини захиталося до нього, спочатку в один бік, потім в інший. Краєм ока Вілл ошелешено помітив, що охоронець впав на підлогу.

— Хто… —  він спромігся невтішно вимовити, але руки чоловіка стиснули його шию. За все своє життя Вілла Грема душили лише раз, і то проти його волі. Тоді це було неприємно, а коли великі пальці вп’ялися йому в трахею, він вирішив, що зараз так само неприємно. Він коротко, судомно вдихнув і щосили махнув руками вперед, намагаючись перенести вагу тіла. Йому вдалося врізатись передпліччям у лікті нападника, і той відпустив його горло. Він не вагався, підірвався вперед і вдарив його головою, рик гніву прокотився по його губах.

Почувши звук і напад, чоловік здивовано відступив. У нього було коротко підстрижене світле волосся, а двоє ошелешених карих очей дико кліпали, панікуючи. Загнаний у кут. Тварина, яка не знала, куди подітися. У Вілла від болю сльозилися очі, але він все ж таки розгледів ледь помітний шрам, що залишився від заячої губи, і кров, що стікала з куточка його рота. Чоловік зірвався з місця і кинувся до ліфта. Коли дзвін у вухах Вілла затих, він пішов слідом, зводячи лікті й перериваючи дихання. Він знайшов дракона.

Двері ліфта зачинилися прямо перед ним, і Вілл, не встигнувши загальмувати, влетів у них за інерцією. Відштовхнувшись, він кинувся до сходів. У розбитій голові крутилася тільки одна думка: “Вперед, вперед, вперед”. Не було часу думати, тому що «Викрадач душ» був прямо там і він забрав цю довбану картину з собою.

Діставшись догори, він відчинив двері ногою й помчав до ліфта. Його серце зупинилося і знову запустилося, трохи збившись з ритму. Ліфт стояв навстіж, а чоловіка ніде не було видно.

— Пане? Все в порядку? — жінка на стійці реєстрації поспішила до нього, стурбована, потяглася до його коміра й витерла його. На її пальцях заблищала кров, він подивився на її руку, забруднену його невдачею.

— Викличте поліцію, — хрипко вимагав він, товсті пальці намацали свій телефон. — Скажіть їм, що тут був «Викрадач душ».

—

«Століття душ» закрили до кінця дня, Джек Кроуфорд заборонив будь-кому входити чи залишати будівлю музею. Адміністраторка не пам’ятала чоловіка, який втік, але їм допомогли записи з відеокамер. Він виходив із ліфта, спокійний, а потім пробивався крізь натовп, розштовхуючи людей плечима, щоб просунутися далеко попереду Вілла. Він мав ту прикру перевагу, що не отримав запаморочливого ефекту. Однак вони отримали його зразки крові та слини.

Вілл сидів у машині швидкої допомоги, дозволяючи їм укотре добре оглянути його голову. Рана була поверховою, але дуже болісною, і він ледве стримувався, щоб не смикатися, поки йому змивали кров із волосся.

— Я дуже прошу Вас піти та зробити МРТ, — сказав фельдшер.

— Я в порядку, — відповів Вілл.

— Він був тут, — промовив Джек, не звертаючи уваги на роздратований погляд фельдшера. — Він був тут і втік.

Його тривожний стан передався Вілла. Він стукав ногою по підлозі, спостерігаючи за тим, як Джек крокував перед ним, коли той раптом розвернувся до нього і сказав:
— Він з’їв малюнок.

— З’їв?

— Ми вже переглянули плівку. Він прийшов у музей незадовго до тебе. Весслер вийшла всього на хвилину. Він вирубав директорку, місис Станпайк і з’їв малюнок.

— Цікаво, скільки коштував цей обід? — запитала Беверлі. Вона зависла перед Віллом, витираючи місце на його голові, яке торкалося рота вбивці. Коли Вілл усвідомив, що вдарив убивцю в область рота, і на ньому могла бути кров і слина нападника, то не став нічого прати сам, щоб з нього могли взяти зразки для аналізу. Як тільки вони підтвердять збіг ДНК, єдине, що залишиться, це зловити виродка.

— Досить, щоб не залишити чайові, — іронізував Зеллер.

— А як комплімент від закладу треба було просто не заважати йому піти, — весело сказав Прайс. Павза. — Вибач, Ґрем.

— Ви знайшли щось про Долархайда? — запитав Вілл, не звертаючи уваги на Прайса.

— Бачиш, ось у чому проблема, — почала Беверлі, і Джек вилаявся собі під ніс. Він підійшов до Вілла й поклав руки йому на стегна. Вілл з очікуванням поглянув у його дещо невідповідні очі, потім зосередився на сивині біля скроні.

— Він мертвий, — коротко сказав Джек.

— Мертвий, — Вілл облизав нижню губу й похитав головою. Це звучало навіть неправильно. Смерть йому була б провалом. Такі люди, як «Викрадач душ», просто не вмирали. Смерть – це надто пересічний та легкий вихід. Шрам на шиї занив, але Вілл утримався від бажання потерти його.

— Загинув під час пожежі рік чи близько того. Ми знайшли його дружину Рібу, і вона сказала, що в нього був якийсь психотичний зрив, він вистрелив собі в голову і спалив будинок поки вони були всередині.

— Ні, — сказав Вілл і похитав головою.

— Так, тоді ми знайшли його фотографію, щоб підтвердити це, і знаєш, що ми побачили, Вілле? А, ось воно що, — коли фельдшер залишив його з болезаспокійливим і забинтованою головою, він покатав пластикову пляшку в руках і кивнув, уже знаючи відповідь.

— Він і є та людина, яка з’їла картину.

— Саме так, — підтвердив Джек. Його губи міцно стиснулися, ніби він скуштував поганий лимон. — Він інсценував свою смерть.

— Великий Червоний Дракон і Жінка, одягнена в сонце, — це посилання на одкровення, — сказала Беверлі, і Вілл кивнув головою, погоджуючись із цим.

— Йому варто було надихнутись Лазарем замість Дракона, — пожартував Прайс.

— Мені цікаво, чому він не забрав її очі, — задумливо сказав Вілл. Після роздумів його осяяло. — Одностороння споріднена душа?

— Вона сліпа, тому нам доведеться провести тести, щоб визначити, — сказала Беверлі. — Навіть зі спорідненою душею сліпе око не змінює колір. Вона знала б, що він живий, якби це був повний зв’язок. Ми повинні перевірити, чи вона йому взагалі допомагає.

Було у цьому щось неправильне. Вілл зробив великий ковток води та зім’яв пластикову пляшку. Він закрутив її, але не став виправляти форму і розсіяно збовтав воду, що залишилася.

— Він любить її.

— Поганий спосіб показати це, — різко сказав Джек.

— Хороший спосіб показати це, — не погодився Вілл. — Він думав, що їм судилося бути разом, але не відчував її. Він з’єднався з нею, але його несмачні думки не знайшли в ній відгуку. Він знав, що вона надто добра, тому пішов, щоб врятувати її від самого себе. Ось чому він мріяв знайти споріднену душу і при цьому фігурував у записах Лектера як споріднена душа.

— Ти це зрозумів, просто отримавши від нього по морді? — здивувався Зеллер.

— Він на короткий час ходив до Лектера на терапію. Йому хотілося зв’язку, і він поставив собі питання, що потрібно для того, щоб хтось побачив його таким, яким він хотів, щоб його бачили. Великим. Сильним. Могутнім робити вчинки, — Вілл кинув на Зеллера похмурий погляд. У нього страшенно боліла голова, і він не збирався пускатися в пояснення.

— Тож його буде важко знайти, — міркував Джек. — Він вміє ховатися. Чому він з’їв картину?

— Може, отримати його силу? — запропонувала Беверлі. — Деякі люди вірять, що проковтування чогось, чого ви прагнете, принесе це вам. Сила, розум, наполегливість…

— Він налаштовується на наступний напад, — сказав Вілл. — Я не знаю, чи витримає він місяць, поки не завдасть удару знову, — він трохи помовчав, замислившись і додав. — Він шукатиме мене, щоб дізнатись, хто я, і зрозуміє, що ми близько.

— Я хочу зрозуміти, як так вийшло, що ви опинилися в музеї одночасно, — сказав Джек. — Я намагаюся тримати тебе подалі від лінії фронту, і якимось чином ти знову знаходиш шлях туди. Ти психіатр, а не агент ФБР.

— Рана поверхнева, — запевнив його Вілл. Пульсація в його черепі не погоджувалася, але він не хотів нікого хвилювати. Він подумав про те, як Моллі метушиться над цим, з ватним диском. Вона б принесла йому лід із холодильника, а він скаржився на холод.

Ріба, мабуть, зробила б те саме для Френсіса Долархайда. Зрештою він пішов, бо любив її. Можливо, він був кращим чоловіком, ніж Вілл. Долархайд пішов би через кохання, Беверлі залишилася б через кохання, а Вілл не був зовсім упевнений, що в біса він збирався робити.

— Він більше не Френсіс Долархайд, — зрозумів Вілл за мить, тарабанячи пальцями по пляшці з водою. — Він убив його в будинку, який згорів. У його голові він тепер Червоний Дракон.

— Якщо це викликає у тебе спогади про…

— Все гаразд, — різко сказав він і піднявся з машини швидкої допомоги, запихаючи руки в кишені. Замість того щоб просто викинути пляшку, він залишив її на лаві, щоб парамедики могли здати її на перероблювання. У його нутрощах відволікаюче замайоріло зернятко занепокоєння, і він скреготів зубами. Ганнібал відчув його рану, коли це сталося, відчув біль, наче це був його власний. Добре. — Я збираюся повернутися до Балтімора. Тепер, коли ми знаємо, хто це, я думаю, що Лектер розкаже трохи більше.

— Я думаю, тобі варто взяти вихідний, — сказав Джек, і Вілл пройшов повз нього, похитавши головою.

— Червоний Дракон не спить, я теж, — сказав він.

—

— Ви почуваєтеся добре, докторе Ґрем? — запитав Метью, коли він прибув до БДЛДДЗ*. Вілл кивнув, перебираючи ключі від машини й запхав їх у піджак. Він закинувся ще однією дозою знеболювального, і голова тепер хіба що завдавала невеликих незручностей.

— Цвіту і пахну.

Меттью Браун кивнув, ведучи його східцями вниз до відділення суворого режиму, час від часу переводячи очі вбік, щоб помітити пов’язку на голові. Його занепокоєння дратувало, як дотик щетини до шкіри після сонячного опіку. Меттью мав два зелених ока.

— Ви виглядаєте так, ніби Ви мали бути в лікарні.

— Після цього я, ймовірно, піду до одного, — збрехав Вілл. Він, напевно, пішов би в готель, правду кажучи. Трохи люті. Намагатиметься не пити. Може, подзвонить Моллі. А можливо ні.

— Вам краще зробити це, — спонукав Меттью і махнув охоронцеві, щоб той відчинив двері. — Ми б не хотіли, щоб з Вами щось трапилося. Сподіваюся, Ви не проти, що я лізу не у свою справу.

Вілл був проти того, але він не сказав би цього. Меттью говорив із занепокоєння, до того ж із ввічливої ​​занепокоєності.

Лектер удавав, що дрімає, коли Вілл сів у крісло, і знайшов час, щоб перевести подих. Знеболювальні зняли більшу частину пульсуючого болю, але стоячи він відчував запаморочення. Він давно не був у подібних ситуаціях, і йому не сподобалося, як він повільно відреагував. Востаннє, коли він сварився з психопатом, він був набагато гнучкішим.

— Тобі слід зробити МРТ, щоб переконатися, що все гаразд, — протягнув Лектер із заплющеними очима. Його руки були зчеплені за головою, ноги схрещені в щиколотках. Це був невимушений, комфортний стан, і раптовість його голосу змусила Вілла злегка підскочити, відірвавши погляд від ніжки столу, яку до цього зосереджено розглядав, намагаючись відволіктися від думок про те, як Червоний Дракон шпурнув його через інший стіл.

— Все добре.

— Хто поводився з тобою так грубо, Вілле?

— Ти точно знаєш, хто, — огризнувся він, потираючи очі. Він перевів погляд з елегантного відпочинку Лектера на малюнки на стіні.

— Великий Червоний Дракон, — пробурмотів Лектер і сів, розвернувшись на ліжечку обличчям до стіни, а не дивлячись на Вілла. Вілл спостерігав, як його руки міцно вхопилися за край ліжка. — Значить, ти його бачив.

— Він побачив мене першим.

— Ти знаєш, що він має на увазі, коли так себе називає? — Лектер подивився на нього, і його губи ледь-ледь скривилися.

— Це було три години їзди туди, і три години їзди назад, — сказав Вілл, не звертаючи уваги на вираз тонкого захоплення. — Три години тому я сказав собі: «Це надто дивний збіг. Якось «Викрадач душ» дізнався, де я буду, і спробував мене випередити, щоб оцінити мене в справі й по можливості зжерти мене з тельбухом».

— Все ще болить? — здивувався Лектер.

— Тоді я подумав: «Б’юся об заклад, лікар Лектер знайшов спосіб попередити його, і він хотів побачити, що я зроблю, коли побачу його віч-на-віч».

— І що ти зробив?

— Я подумав: «Він підлаштував все, щоб мене вбити».

— Ти дивився йому в очі та бачив в них себе? — Лектер підвівся й підійшов до ґрат, схиливши голову набік.

— Мені стало цікаво: «чого, в біса, він це зробив?» — Вілл продовжив свій монолог, дивлячись на лінію стегон Ганнібала. — І тоді я зрозумів, що ти просто хотів подивитися, що з того вийде. Тобі було цікаво, і не більше.

— Ти дуже злий на мене, Вілле? — ласкаво запитав Ганнібал.

— …Ні, — зізнався Вілл. — Але я думав про нас раніше. Я думав про Моллі, думав про те, що вона пробачила мені за зв’язок з тобою. Вона б це зробила, тому що вона краща за мене.

— Це наводить на думку, що, мабуть, саме тому ви не споріднені душі, — поважно сказав Ганнібал.

— Так, — погодився Вілл, кивнувши. Він подивився на туфлі, які носив Ганнібал, на них не було ні шнурків, навіть не має застібок. Серед персоналу не було ідіотів, які б дали йому в руки хоча б липучку. — Так, вона краща за мене. Але я думав, що, можливо, зумів би знайти вихід, щоб цей зв’язок не завдавав нікому незручностей. У багатьох штатах дії партнера, який відмовляється відвідувати пару у в’язниці, класифікують як жорстоке поводження, а я не хотів давати тобі потенційних переваг у суді. Думав, що, якщо регулярно приходитиму, все буде спокійно. Що це може спрацювати? Я не думаю, що мене це більше хвилює. У Балтіморі немає пункту про жорстоке та незвичайне покарання, який є в більшості інших штатів для споріднених душ, чий партнер відмовляється відвідувати їх у в’язниці. Його скасували чотири роки тому.

Вілл говорив рівним беззвучним голосом, ніби він повторював ці слова кілька разів, щоб слова втратили якесь емоційне забарвлення. Чомусь така подача здавалася найбільш слушною, оскільки він бачив, як це непомітно вплинуло на обличчя Ганнібала. Його губи стоншилися, міцно стиснувшись. Тонкі зморшки біля його очей поглибилися, вираз став напруженим. Це було не зморщене обличчя Джека Кроуфорда від думки про те, що Викрадач душ утікає, а саме та реакція, на яку сподівався Вілл, повертаючись із Брукліну, з побілілими пальцями, стискаючи кермо й глибоко, заспокійливо дихаючи.

— Ти плануєш спіймати вбивцю й повернутися до своєї Моллі лицарем на білому коні? — запитав Ганнібал, на його обличчя лягла тінь.

— Я планую повернутися до Моллі й забути про тебе, — люб’язно сказав Вілл.

— Небезпечна загроза, Вілле, — попередив його Ганнібал.

— Бачиш, я думав про тебе, і ти маєш рацію, Ганнібале. У нас багато спільного, — це було очевидно. Вілл скрипнув зубами. — І все ж таки нас відрізняє потяг до насильства.

— Думаєш, що ти вище цього, любий Вілле? — легковажно запитав Ганнібал. Тон не відповідав виразу його обличчя. Коли Вілл поворухнувся в кріслі, його хижі очі простежили за рухом.

— Ні, зовсім ні. Мені цікаво дізнатися, як моя відсутність вплине на тебе. Мені цікаво, що ти будеш робити.

— Ти не боїшся, що я знову знайду спосіб зробити тобі боляче?

— Ні, — Вілл знизав плечима. — Ти знав, що я приїду сюди. Ти знав, тож терпів, відчуваючи мій біль, тому що побачив мене й заспокоївся. Зв’язки між спорідненими душами отримують емоційний комфорт різними способами: головним чином слуховим, візуальним і тактильним. Будь-який із них має здатність виділяти ендорфіни, і саме так ви можете впоратися з відчуттям, коли ваша потилиця тріскається об бетон. А що станеться, коли я не повернуся? Яким би чудовим не було відчуття вивільнення ендорфінів, існують інші хімічні речовини, які вивільняються, коли відчуття болю не послаблюється жодним із цих трьох органів чуття. Подібно до того, як ендорфіни можуть викликати задоволення, хімічний дисбаланс серотоніну, дофаміну та адреналіну є таким же сильним.

— Вважаєш, що я зазнаю тривоги, якщо завдам тобі болю на відстані, і не зможу переконатися, що ти неушкоджений? — Ганнібал насмішкувато скривив губи.

— Я не думаю — я знаю. Проста наука, — Вілл знизав плечима, побарабанивши пальцями по нозі. — Ти думаєш: «Я звикну». Але на відміну від ендорфіну, який діє хвилеподібно та рано чи пізно йде на спад, дисбаланс, що викликає тривогу, не проходить сам собою. Згодом не стане легше. Біль лише посилюватиметься.

— Тож у чому полягає відмінність у нашому потязі до насильства, любий Вілле?

— Мені довелося примиритися з відчуттям, яке я відчуваю, роблячи людям біль, зі своєю здатністю розуміти та вчиняти насильство, — сказав Вілл, підводячись.Він підійшов до ґрат, достатньо далеко, щоб Лектер, якби дотягнувся, не зміг його схопити. — Я знаю темні частини себе, тому я не хочу, щоб хтось копався в моїй свідомості.

— І?

— Я зрозумів, що робити щось погане поганим людям — це дуже, дуже добре, — прошепотів йому Вілл. — Ти сприймаєш світ як скотобійню. А я бачу людей, подібних до тебе, і насолоджуюся тим, як чудово буде завдати вам болю.

Тиша. Відстань між ними була наповнена одночасно неприємною напругою, що скручувалося в джгути, і водночас — чимось незвичайним. Вілл підвів погляд на невідповідні очі Лектера й посміхнувся, примружившись, від чого в його рисах проступило щось вовче. Ганнібал виглядав так, ніби один вдих відокремлював його від того, щоб кинутися на ґрати та підтягти Вілла до себе. Один вдих від того, щоб з’їсти його. Щоб його трахнути.

Вілл поворухнувся й опинився прямо на ґратах, міцно схопивши Ганнібала за підборіддя, притягнувши його ближче. Ганнібал не сперечався з цим рухом, і була невелика нитка здивування, коли він натомість зробив навмисний крок до Вілла, дозволивши йому схопити його обличчя так грубо, так недоброзичливо. Його очі спалахнули чимось схожим на задоволення.

— Ти підступний, але підступність не чужа і мені, — кепкуючи, пробурмотів Вілл. — Не сприймайте мою доброту до цього моменту як слабкість. Ніколи більше не намагайся наїбати мене, Ганнібале, — він провів великим пальцем по нижній губі Ганнібала, іншими пальцями відчуваючи шпильку його щетини. — Як я вже казав, я готовий накласти на себе руки, аби завдати тобі болю.

— Ти зараз прекрасний як ніколи, — прошепотів Ганнібал і прикусив його палець. Якби він натиснув зубами трохи сильніше, то прокусив би шкіру. І якби Вілл не мав здорового глузду, він би подумав, що Ганнібал з ним загравав. — Цікаво, як би Моллі відреагувала, якби побачила тебе таким.

Вілл не відповів, залишивши питання зависнутим у повітрі, як клубам сигаретного диму, що видихається людиною, за якою він спостерігав напередодні. Різниця полягала в тому, що коли важкі двері зачинялися за ним, отрута залишалася з іншого боку дверей.

Більш-менш.

—

БДЛДДЗ* — Балтіморська Державна Лікарня Для Душевнохворих Злочинців