Можливо ти й забув.

Одразу після закінчення усіх пар замість того щоб кудись піти зі своїм другом відпочивати після важкого дня, Андрію довелося віддати зарядний пристрій Валіку та розшукати свого «туриста» для кого і призначалась ця екскурсія. Але і довго шукати не довелося. Вишойши з аудиторії, студент побачив Зирянова. Вперше йому довелося побачити його обличчя доволі близько.

 – А, до речі, я Микола, але можно просто Коля. Можливо ти й забув. – хлопець протягнув свою руку.

Щось притягувало Лузана до новенького, але він скинув це на флешбеки свого дивного сну і приємний вигляд однокурсника. Все ж таки протягнувши вже свою руку у відповідь, він відповів:

 – Ха-ха, не забув. Андрій.

 – Добре. Тоді я чекаю роз‘яснення де шо тут є від представника Республіки Кореї. Тільки, будь ласка, не своєю національною.

 – Бачу з гумором в тебе добре – знову у своєму стилі відповів на стьоб нового знайомого.

 – Напевно. Але не ображайся, окей? Я не хотів шось не…

 – Та ок, ок, я зрозумів.

Після такого трохи дивного діалогу, староста почав показувати основні аудиторії де будуть викладати, кабінет їх декана Сергія Олексійовича, спортзал, актову залу та кафетерій.

Парубки вирішили зайти в нещодавно відкрите кафе-ресторан, котре помітив Лузан коли йшов до університету. Воно було в 10 хвилинах від будівлі, тому хлопці обговорювали щось не пов‘язане з навчанням чи перший просто слухав жарти Зирянова.

 – Я помітив що ти дружиш з Валіком, я правий?

 – А, ну так. Ми зі школи знайомі взагалі. Потім перед 11 класом посварилися, не спілкувалися десь пів року, а перед випуском помирились і вирішили йти в один універ. Отака в нас романтична історія. – коротко розповів Андрій.

 – А що?

 – Та я просто його знаю через стендап. Я приходив до клубу перевіряти монолог ще рік тому, а там він як раз допомагав з організацією та й сам виступив. – почав Коля. – А після мого виступу щось заговорили ні про шо, та й познайомилися так. А потім він у Київ поїхав. Я вже довчився 1 курс у Дніпрі та теж вирішив – поїду підкоряти столицю своїм гумором та шикарною посмішкою

Ця фраза визвала у слухача посмішку та легкий сміх. А Зирянов, помітивши це, сам посміхнувся та зрадів, що його новий друг так реагує на жарти.

Під розмови вони все ж таки дійшли до бажаного місця. При вході були розвішені гирлянди, а в приміщені стояв горщик з цікавою рослиною. Всі столи та стільці були виконані у світлих відтінках, а на диванах лежали подушки та пледи. За баром з вітриною була симпатична дівчина яка, знов ж таки, здалась студенту знайомою. Але він упевнений що десь бачив її у житті.

 – Миколо, ти щось обрав? – поцікавився Лузан у друга.

 – Та не знаю ще, поки замовляй.

 – Окей, тоді мені зелений чай та напевно сендвіч з куркою.

 – Я тоді буду чай з лимоном та сендвіч з салямі. – після озвучення свого замовлення, юнак повернувся до старости та знову посміхнувся. Його очі були доволі світлі, сіро-блакитного кольору та у собі зберігали баланс штурм яскравих та позитивних емоцій і безмежного спокою.

 – Все нормально?

 – Так, пробач. Пішли за отой. – Андрій показав на дальній столик біля вікна, де можна роздивитися осінній пейзаж.

Вже забравши своє замовлення, вони сіли за обраний стіл, та почали їсти. Поміж мовчанням кожен ж них вкидував якусь фразу чи ідею для обговорювання. А закінчивши з трапезою, обидва вийшли з кафе:

 – Тоді до завтра? – спитав Коля.

 – Так, звичайно.

Андрій простягнув руку щоб пожати, але інший просто просто похлопав його по плечу та пішов вперед, наостанок помахавши.

Хлопець доволі швидко, та на його здивування, швидко доїхав додому. Зайшовши у квартиру, той одразу включив чайник та пішов перевдягатися. Як звичайно, він одяг сірі домашні штани та розтягнуту чорні футболку. Так як дуже голодним юнак не був, він просто зробив собі трав’яний чай без цукру. В цей момент вирішив подзвонити Валік:

 – Доброго вечора, це людина з найменшим пісюном у світі?

 – Ой, йди в сраку. Шо ти хотів?

 – Як тобі новенький? Норм тіп, чи таке собі?

 – Це тебе потрібно було спитати одразу! З якого дива ти мені не сказав що знайом з Колею?! – обурено відповів на запитання друга.

 – Та господи, кричати навіщо? Я не думав що тебе це цікавить. Просто мені от розказали шо ви разом у кафе були. Чи правда от, запитати хотів.

Лузан одразу зрозумів, що Міхієнко до чогось хилить, але точно не до дружби.

 – А казав хто?

 – Хто-хто, дівчина моя, Ксюша. Вона працює у тому кафе де ви були. Сказала що виглядаєте ніби щось між вами точно є. А ти так дивишся на нього…

 – Ніяк. Я. На нього. Не дивлюсь. Заспокойся.

 – Андрію, я же все розумію. – вже більш занепокоєно відповів той. – Я бачу шо щось точно не те. Ти на нього дивився коли він в аудиторію тільки зайшов, нібито він тебе вбити намагався.

Парубок згадав про сон і намагався не турбуватися. Він знав, що йому подобаються тільки дівчата, але інше особисто для себе не припускає. Йому гидко від однієї думки про те що він може бути з хлопцем. Хтось інший – без питань, але не він.

 – Просто… я не знаю як сказати.

 – Кажи як є, Лу.

 – Микола мені приснився у ніч перед тим днем коли він прийшов.