Vivere militate est.

— Це якийсь жах, – чує Джейк з коридору. Він квапливо підіймається з дивану, мало не зіштовхує лампу зі стола та йде до дверей.

— Щось трапилось? – стурбовано питає він, оглядаючи замученого Сонхуна. Той хитає головою та йде у ванну мити руки.

— Нічого особливого, але скільки ж можна! – Сонхун плюхається на диван і заплющує очі. — Знову до відділу прийшла дівчина. Молода, шістнадцять років. Одежа у бруді, очі червоні, ледь чутний голос… Заяву писала. Зґвалтування, – він підривається та починає ходити по кімнаті. — Я справді не розумію, скільки можна? Чому ці всі люди… Я сам чоловік! – Сонхун дивиться на Джейка у надії на підтримку. — Але ціх потвор… я ніколи не зрозумію. Не люди вони. Не чоловіки. Просто не заслуговують.

Сонхун зупиняється та знову сідає на диван, закинувши руки на його спинку та стомлено прикривши очі.

Джейк зітхає і поправляє окуляри.

— Ви хоча б знайшли його?

— Ні. Вона навіть дала нам його фото. Але він ніби крізь землю провалився, ніхто ніде його не бачив.

— А у дівчини… З нею все було добре? Я маю на увазі вигляд. Ніяких травм сильних?

— Ні, окрім бруду нічого не було, навіть крові, – Сонхун кидає на нього підозрілий погляд. — А що таке? У тебе щось на роботі трапилось?

Джейк усміхається.

— Насправді я ще не знаю. Бо вони могли просто помилитись і привезти мені психічно хвору людину замість тіла.  Але… – він опускає погляд. — мені щось підказує, що тут явно є щось не те.

//5 годин тому//

— Боги, що з ним трапилось? Ви впевнені, що це тіло треба мені, а не судмедексперту? – Джейк поправляє окуляри і натягує маску вище, поки до нього везуть каталку з трупом.

— Ну, ми вирішили довіритись його жінці. Але вона була у паніці і у крові, тому… Ми просто відправили її до психолога. – у кабінет зайшов чоловік похилого віку у поліцейській формі.

— Знаєте, я би все ж таки віддав тіло до судмедексперта… Погляньте, – Джейк підзиває чоловіка до себе та повертає голову покійного набік. — Я не можу точно сказати, що з цією раною, але виглядає так, ніби били чимось дуже тупим.

— Ні-ні, не робіть виводів з цієї рани, жіночка сказала, що це вона її нанесла, бо він ніби скаженів. Ви краще погляньте сю… – Поліцейський тягнеться рукою до голови чоловіка, але його зупиняє Джейк.

— Не чипати голими руками покійного! – він незадоволено цокає та дивиться на поліцейського. — І справді… Виглядає, як рана, у котру потрапила інфекція. З жінкою все добре? Вона нічого більше не казала? – Джейк відходить до шафи, щоб взяти всі необхідні прилади.

— Ми розрізнили лиш те, що, здається, її чоловік хворів на щось і зараз збожеволів… А ще у неї була відкрита рана на шиї. Сказала, що це її чоловік зробив. І все. Далі тільки сльози, істерика…

— Зрозуміло. Нічого про його повсякденне життя не знаєте?

— В тебе на столі лежить вся необхідна інформація про нього! Візьми і прочитай, – поліцейський складає руки на грудях і робить невдоволене лице. Джейк зупиняється і одним поглядом каже йому читати.

— Ну добре, добре… Він майже не їв, не пив і нікуди не виходив. Навіть жінку до себе не впускав, – на цих словах Джейк завмирає і приголомшливо дивиться в одну точку десь на грудях покійного. — Гей, ти чого?

— Його… – Джейк знімає окуляри, щоб перевірити, справді він це бачить, чи ні. Груди покійного здіймалися догори, але не від дихання. Здається, головний орган тіла… — серце… воно рухається…

— Якого біса!.. – поліцейський підбігає до Джейка, щоб перевірити правдивість його слів. — Цього не може бути… Ми перевірили його! Він же абсолютно холодний, навіть зараз…

Джейк простягає руку до його лиця і штовхає його, щоб рану було краще видно. Вона ніяк не змінилась – кров, вже холодна, потроху витікає, неохайна дбайливість про рану також присутня… Тоді він кладе руку на лице “покійного”, щоб виміряти приблизну температуру.

У приміщенні стоїть тиша.

Як раптом очі покійного відкриваються і дивляться прямо в очі Джейку. Той ледве дихає, а по його обличчю тече крапля поту. Здається, ще пару хвилин, і він увірував би у Бога.

Його очі… не були схожі на звичайні очі людини. Здавалось, ніби у нього лопнули всі сосуди та залили їх. Його зіниця була дуже маленькою, і цей погляд змусив Джейка здригнутися.

Раптом рука покійного різко підіймається та хапає руку Джейка, а сам покійний підривається і намагається вкусити його. Джейк губить скальпель і намагається вирватися з його хватки, але зуби чоловіка вже майже схопили його руку. Він кричить, голосно кричить, і на його крики біжать інші лікарі. Вони завмирають на порозі, поки один з них не знімає свій халат і біжить до лиця покійного, накриваючи та зв’язуючи його. Отямившись, інші лікарі відтягують тремтячого Джейка та прив’язують вже, як виявилося, хворого до каталки.

— З вами все добре? Він нічого вам не зробив?

Молодий, певно, проходить тут практику, – чомусь посміхається про себе Джейк та хитає головою.

— Боляче ж він мене схопив… – він морщиться, бере себе в руки і встає. — Як вас звати, «містер поліцейський»?

— Сехун… Кім Сехун, – чоловік боязливо дивиться то на Джейка, то на занадто активного хворого.

Оце везе мені на «хунів», – знову чомусь радісно думає Джейк.

— Тільки зачекайте, я скажу про те, як якісно ви перевірили стан «трупа», – він знову морщиться. — Здається, це звичайний хворий. Я не встиг побачити стан його організму, тому не можу зробити точний висновок. Або він хворий на сказ, або просто психічно.

Джейк відходить до мусорки і знімає брудні рукавички, намагаючись не думати, що кров та шкіра у пацієнта справді були холодні. Він сподівається, що це все йому лиш примарилось.

— Але ж його шкіра…

— Все з нею добре. А, і раджу повести його до хірургів, бо щось я сумніваюся, що з розірваною грудиною він довго протягне. Дякую за допомогу, – він кланяється молодим шокованим лікарям і виходить з кабінету до туалету, плануючи вимити руки, повернутися до кабінету, перевдягнутись і піти нарешті додому. Насправді, «розірвану грудину» він просто вигадав, але як інакше заставити молодих лікарів та поліцейського працювати швидко?

//Зараз//

— Чого ж ти мені одразу не сказав?! Він тебе точно не вкусив? Ти у порядку? – Сонхун підривається, хапає Джейка за руку і підносить її до своїх очей, намагаючись побачити хоча б одну маленьку подряпину.

— Та точно не вкусив, я тобі обіцяю. Не переймайся за мене, я ж живучий. І робота у мене не дуже небезпечна, на відміну від тебе, – Джейк забирає руку і складає їх на грудях. — Хто знає, може завтра тебе кудись пошлють і там тебе пристрелять, га?

— Та все добре зі мною буде. Все, що я там роблю – заповняю бумаги і приймаю заяви. Більше мені зробити не дадуть, навіть не сподівайся, – він тяжко зітхає і кладе голову на коліна Джейку. Вони сидять так пару хвилин у тиші, забувши проблеми реального миру.

— Слухай, мені після такого тяжкого дня треба розслабитись, – Джейк поправляє окуляри.  — Я на тебе чекав. Поїдеш зі мною?

Сонхун невдоволено морщиться. Йому не дуже подобається ця ідея, але що поробиш? Хочеться більше часу провести з коханою людиною, а ще й після тяжкого дня…

— А в мене є вибір?

— Ось і добре. Вставай тоді, – Джейк всміхається і стучить по плечу Сонхуна. Той зітхає і якось злазить з нього.

— Я би краще подивився б щось. Або поспав би.

— Соня ти. Цей відпочинок не для мене. Ну, в сенсі, для мене, але сьогодні… – він хитає головою і надягає шкіряну куртку.

— Та зрозумів я. Для тебе все що завгодно, – Сонхун посміхається.  — Але завтра ми щось подивимось, гаразд?

— Добре-добре. Будеш сам вибирати, — Джейк також посміхається та цілує Сонхуна у лоб. А той ледь не розтає. Ніби вже й доросла людина, скоро тридцять років буде, але відчуття таке, ніби він зараз сяде і заплаче від щастя.

— Ходімо, – Джейк відкриває двері і виходить з квартири.

***

— А це правда, що звідси дуже гарний захід сонця? – вони лежать десь на траві і дивляться на купу зірок на небі. Тут майже нема дерев і, здається, захід сонця тут був би справді дуже красивий.

— Я до цього моменту тут ніколи не був, тому не знаю, – каже Джейк.  — Але ми можемо приїхати сюди на вихідних спеціально щоб подивитись.

— Якщо тільки задля мене, то нащо? Я всеодно кольорів не побачу, – сумно усміхається Сонхун і Джейк повертається до нього.

— Сонечко моє, ти найкрасивіший захід у моєму житті. Повір, вони всі не такі гарні, як ти, – шепоче до нього Джейк та прибирає якесь сміття з волосся Сонхуна. Той посміхається і дивиться на небо.

— Для зірок кольорів не треба, – шепоче він у відповідь. — Вони такі далекі. Але такі гарні. Як моя відпустка, – Сонхун тихо сміється.

— У тебе місяць назад була відпустка на три тижні!

— Багато відпусток не буває, – Сонхун підіймає бров та дивиться на годинник. — Бачив час? Вже додому треба. Я хочу їсти.

Джейк зітхає і підіймається першим.

— Я би зараз піци з’їв. Не проти її на вечерю?

Сонхун хитає головою та прямує до мотоциклу. Перед ним пусте шосе, а далі – гори.

— Чого завмер? – до нього підходить Джейк та обіймає зі спіни. Він слідкує за його поглядом та також упирається в гори.

— Як думаєш, сонце встає звідти? – тихо промовляє Сонхун.

— Якщо там схід, то так.

— Це, напевно, так гарно… – Сонхун нахиляє голову.

Джейк відкриває та одразу ж закриває рота, не знаючи, що йому казати. Тому він просто обіймає Сонхуна сильніше та заривається носом у його біле волосся.

— Ходімо, або кур’єр зараз сам всю піцу з’їсть, – він тихенько веде Сонхуна до мотоциклу, намагаючись відволікти його від думок.

— Добре тримаєшся? – Джейк заводить двигун та виводить мотоцикл на шосе. Він чує кивок Сонхуна спиною та розганяється.

Їм у лице б’є вітер, на дорозі нікого немає. Їх тільки двоє – чи це не Рай?

Здається, це і є свобода.

Ну, так здається Джейку.

— Боги, коли-небудь я тебе посаджу за перевищення швидкості, – бормоче ззаду Сонхун, але Джейк його прекрасно чує. Він щасливо усміхається та сміється.

— Це траса, і тут нікого немає. Я думаю, що один раз правила можна порушити?

— Ти робиш це кожен раз, Джейк.

Ну звісно! Що ще потрібно для щастя молодому чоловікові, який застряг у підлітковому віці через його професію? Все, що він хоче зараз – це стати хоча б на один день підлітком, ходити по різних вечірках та насолоджуватися життям.

Ні, він і зараз насолоджується життям – особливо, коли Сонхун поруч. Але його професія забрала у нього його найкращі роки, коли він мав брати від життя все, але постійно тільки вчився і вчився.

Ну, зате він працює там, де йому подобається! Його смак, звісно, спецефічний, бо кому сподобається працювати з трупами? Але на те він і Джейк, щоб бути не таким, як усі.

І знайшов він себе також не такого, як усі – спочатку вірного друга, а потім коханого хлопця. Джейк готовий робити все що завгодно, аби завжди бачити посмішку на його лиці.

— Слухай, якщо ти й далі продовжиш так їхати, то штраф випишу тобі вже не я, – кричить йому Сонхун у саме вухо, бо Джейк, коли замислиться, нікого біля себе не помічає.

І справді, вже зовсім скоро вони заїдуть у місто. А це означає, що треба зменшити швидкість.

Джейк зітхає, бо велика швидкість – це мабуть єдине, що дає йому відчути свободу. Хочеться їхати так декілька годин, поки не закінчиться бензин.

Вони доїжджають додому, і Сонхун від такої швидкості ледь тримається на ногах.

— Чого ж ти мені одразу не сказав, що тобі погано?! – злиться Джейк, перекидаючи руку Сонхуна собі на плечі.

— Та ти так гарно виглядав, що я вирішив тебе не турбувати, – ледь говорить Сонхун і усміхається. Джейк легенько штовхає його під бік та кладе на диван. Він йде на кухню і повертається вже з тазиком, пачкою льоду та стаканом води.

— Якщо захочеш пити, скажеш, – каже та прикладає пачку льоду до лиця Сонхуна. Той слабо посміхається та киває, як раптом лунає двірний дзвінок.

— Зачекай, я зараз, – Джейк встає і йде до дверей. Сонхун зітхає та заплющує очі.  — Це піца. Давай, твоя улюблена, тому тобі повинно полегшати. Або я все з’їм.

— Ну ні, – від такої заяви Сонхун якось встає та ледь не падає, але сам йде вмиватися холодною водою. Щоб Джейк сам з’їв його улюблену піцу? Да ні за що! Їсти зараз не хочеться від слова зовсім, але такого він собі точно ніколи не пробачить.

Сонхун вмивається та розуміє, що з водою щось не те. Він принюхується і… невже вони знову відключать воду? Запах дивний, здається, такий, коли води у крані мало… Хоча ні, напевно, вони просто змінили фільтри. Але на погані. Треба буде написати відгук.

Сонхун все ще знаходиться у ванній, коли раптом їх телефони починають дзвонити, але він нічого не чує, на відміну від Джейка. Той лякається та ледь не кидає тарілки на підлогу, але якимось чином утримує їх.

— Якого…

«Увага, надзвичайна ситуація! Просимо всіх жителів міста Дегу не виходити із своїх домівок…» а далі вже Джейк не читав. Він кидається шукати пульт від телевізора і тільки через п’ять хвилин знаходить. На диво, одразу вмикаються новини.

«..у лікарні міста Дегу, де працює прославлений Кім Сону..» Джейк цокає. Цей «прославлений Кім Сону»… Що вони у ньому знайшли? Звичайний лікар, правда, якийсь дуже крутий, у 25 років лікує майже все, але ж це не перший випадок у історії! І характер у нього не дуже…

«..одна людина напала на іншу, а ця інша людина напала на ще одну..» Пробачте? У сенсі?

«..вони намагаються кусати у шию, симптоми і хвороба ще не знайдені, тому, будь ласка, не виходьте з дому..» Джейк біліє. Тобто, той його сьогоднішній пацієнт?..

— Що у новинах? Мені вже легче, до речі! – Джейк не реагує і Сонхун переводить погляд на телевізор.

— Що це все означає?.. – він розгублено дивиться на Джейка. Той ледь помітно тремтить і хитає головою.

— Я не знаю, але… Але все буде добре, чуєш? Це просто якийсь випадок, нічого страшного не… – він замовкає і Сонхун сідає до нього, обіймаючи. Джейк чомусь кожен раз, коли починав панікувати, намагався втішити усіх поряд. Але це погано виходило, і якщо чесно, з нього вийшов би кращий репер, ніж психолог. Сонхун не сумнівався, що якщо дати Джейку у паніці сказати все, що він думає, то він поставить новий світовий рекорд.

— Гей, не переймайся так. Ми ще не знаємо всієї ситуації. Може вони просто помилились. Не хвилюйся. Ми разом, я поряд з тобою, – Сонхун обіймає Джейка сильніше, а той кладе свою голову йому на плече і тремтить.

— Якщо б мене вкусили… Я би кинувся на тебе…

— Але ж тебе не вкусили. Тому все добре. Слухай, піца зараз буде холодною, – Сонхун вимикає новини і бере коробку з піцею у руки.  — Хочеш, подивимось щось?

Джейк киває і Сонхун гладить його по голові.

— Я навіть не знаю що поставити… О, ти дивився «Енканто»? Ні? Давай подивимось, дуже гарний мультфільм.

Джейк сідає нормально, зітхає і тихо говорить:

— Дякую.

— Та за що дякую? Все ж буде гаразд. На, тримай, – дає йому кусок піци Сонхун і посміхається, хоча сам у думках кричить від страху і тремтить, ніби кошеня.

Але чого він так боїться? Цієї хвороби поряд немає. Все ж начебто добре.

Але ні. Ніхто не знає, яким чином люди захворіли на неї. Сонхуна лякає невідомість.