Чужі слабкості

Серед шурхоту листя був чутний ледве помітний звук. Щось між завиванням та скигленням, з відчутним болем у собі. В думках Фушіґуро вже знав, але повірити не міг. Єдиним джерелом звуку міг бути сусід. Його товариш Ітадорі, його друг, той, що, наче сонце, і повинен був ним залишатися. Звісно, Меґумі знав, що з таким життям, як в них це не можливо, але серце боліло, уявляючи ці болючі ночі Юджі. Чи це сни його бентежать, чи голос Сукуни в голові, чи покалічені душі, побачені ним. Тіло ніби трохи німіло, коли Фушіґуро розумів своє безсилля. Він міг лише лежати у своєму ліжку та намагатися заснути, а зранку скидати все на дрімоту. Бо всі тут ховають свої слабкості. Фушіґуро був одним із них.

Вранці, ледве розплющивши очі, щось давило на голову. Це могло бути чим завгодно, тож, як завжди, проігнорувавши відчуття, хлопчина зібрався виходити на сніданок.

На порозі своїх дверей, такий самий звук скриплячих дверей привернув увагу. Розгублені погляди на секунду, а потім натягнуті посмішки та тихе вітання. Особисті стіни, такі крихкі, щоразу трусилися від цих поглядів. Вони знали та мовчали. Вони обрали це не обговорюючи.

– Добрий раночок! – повсякденна усмішка. – Тобі обов’язково потрібна кава, ти бачив своє обличчя?

– Я відчуваю втому з самого ранку, тож навіть дивитися не хочу – знаю і так.

Звичайний діалог по дорозі на кухню. Куґісакі, що прийде через півгодини. Кава в чашці та запах омлету Юджі. Хіба що кислий присмак на кінчику язика не дає спокою. Але ніщо не варто тієї уваги, коли сьогодні є завдання. А ще обов’язкове тренування. Та й взагалі, не до цього.

От Ітадорі, він, наприклад, не показує нічого. В нього сил вистачає ще й іншим піднімати настрій. Зараз треба рівнятися на нього та забути тягучі думки в голові. До речі, тиск на голову. Досі не пройшло. Можливо, потрібна додаткова чашка кави.

– Все добре-добре, не треба так дивитись, Меґумі, – Юджі тримався за рану та натягнуто посміхався. – Рана не глибока, ще й ти перев’язав. Трохи почекати на машину, а там вже медпункт.

Звісно, травми на завданнях не були чимось новим. Особливо такі, як зараз у Ітадорі. Пронизали, трекляті прокляття, хах. Щоб їм було. В голові починає згасати світло. Аби самому тут не відключитись. Меґумі подивився на лице Юджі. Без думок, емоцій, хотілось споглядати на нього, як на природу. Він такий живий у будь-якому моменті. Навіть з глибокою раною, намагається постійно говорити, жартувати, між цим скрипівши зубами від болю. Бій був тяжким і затяжним. Дихаючи розмірено, починаєш відчувати втому. Погано, машина за ними все ще не приїхала, а він тут вже ледве тримає очі відкритими.

– Меґумі, слухай, а ти… – щось примарився, – Меґумі? Гей, я теж взагалі-то хочу спати.

Тепла долонь на маківці. Тихий сміх та повна безпека. Комусь доведеться вибачатися, що відключився першим. Хоча, саме за таких умов, хотілося б довго не прокидатись. І так добре, бути десь вдвох на самоті, не думати про завтра, просто відпочивати в тиші.

– Лікування буде не довгим, тож завтра після обіду вже будете знов у себе в гуртожитку. На цьому все, до завтра, – гучний звук, а за ним тиша.

Фушіґуро відкрив очі та дивився на стелю. Медпункт, запах спирту, біль у всьому тілі. Повернувшись праворуч – зустріч з очима.

– От сонько, – першим видав Юджі, – а тобі не соромно довше мене спати?

– Я… Вибач, – отямившись, зміг відповісти Меґумі, – вирубився так неочікувано, хоча поруч ти з раною, – серйозно почав той.

– Зачекай, не треба, все добре. Ти майже тиждень виглядав так, ніби в тебе безсоння. Я не хотів, щоб ти відчував провину. Просто дурний язик, я… Насправді я турбувався, але так і не запитав про твоє самопочуття, ще й зараз першим сказанув це…

– Що тебе турбує по ночам? – перебив тираду Юджі Меґумі, – Я чую по ночам… Це причина, чому я не можу спати. Я теж турбуюсь, настільки, що забуваю про свій сон, наскільки б не був втомлений. Будь ласка, просто розкажи.

– Так ти… Ми такі дурні, – повернув голову до стелі промовив Ітадорі, – Я, знаєш, багато думаю, особливо перед сном. Про смерть, про життя, про моє майбутнє… А зараз ще й інше дещо. Та й Сукуна не може тихо сидіти на своїх черепах, знаєш, ха-ха…

Його обличчя повернулось до задумливого. Меґумі розумів, є щось між цих повсякденних слів, що має сенс саме зараз. Можливо треба натиснути та витягти це з нього, як гній. А може залишити, як він робив це завжди. Чомусь сьогодні треба було перейти цю межу та терпіти ніяковіння. Хоча, та тяжкість у голові зникла, зараз лишилося лише бажання дізнатися відповідь.

– Меґумі, те інше… Про що я в останнє думаю. – Фушіґуро не міг відвести погляд, – Насправді це ти.

У погляді були краплі напруженості. Але стільки теплоти, чогось… Рідного? Напевно Меґумі хотів би довго розбирати той погляд, але Юджі знов відвів погляд до тієї ж самої точки вгорі, отримавши в синіх очах те, що шукав.

– Меґумі, ти знаєш, як мене бентежить чуже життя. Хочу, щоб у всіх був “щасливий кінець”. Але щодо свого не мав уявлення. А коли почав думати… Твоє обличчя, воно прийшло першим. Взагалі, я, напевно, мало, що зрозумів тоді. Ні, чесно, і зараз погано розумію, але…

– Ти мені подобаєшся, – тихо промовив Меґумі.

– Так! – повернувся Юджі до голосу, – Ти мені… Ти, ти мені подобаєшся, хах… Як і я тобі?

– Не питай мене, якби там не було, зараз ми однаково погано розуміємо свої почуття.

– Невже геній Фушіґуро в чомусь не розуміється? – більш радісно затеревенів Ітадорі, – Гей, може завтра заночуємо в мене?

– Так… Почекай, що?! – аж підскочив Меґумі, одразу ж пожалівши.

– Ти піклувався про мене, а я не міг заснути через думки про тебе, чи не кращий спосіб нарешті виспатися? – засіявши сказав Юджі.

– Так, так, добре, – видихнувши відповів Меґумі, – я не проти.

Так просто. Це все, що було потрібно для більш тверезого погляду. Почути самого Ітадорі, який дав пізнати на одну таємницю більше ніж іншим. Невже Фушіґуро так довго тремтів через свої страхи бути відреченим?

“Як жалюгідно, Меґумі, ти ще ніколи не був настільки маленьким хлопчиськом.”

– Добрий ранок, діти, – крізь білу маску зверталась до них Єйрі Сьоко, – поїсте та валіть додомцю, ваш вчитель мене довів раніше аніж ви.

Переглянувшись сонним поглядом, хлопці відраховували секунди до того, як влетить радісний Ґоджо. Як же хотілось скинути все на погане самопочуття та потребу не турбувати пацієнтів. Хоча вчитель Сатору міг залізти через ото велике вікно.

– Юджі, Меґумі, як я радий, що ви живі-здорові, – з посмішкою на все обличчя заговорив учитель.

– Добрий день, Ґоджо-сен-…Еей, – з великим позіхом відповів Ітадорі. Він зараз реально позіхнув, чи актор з нього непоганий був би?

– Добрий ранок, Ґоджо-сенсей, – трохи схилив голову Фушіґуро та у цей момент косо подивився на Юджі, намагаючись передати якісь знаки.

– Я хотів вибачитися замість Ідзіті, він був дуже схвильований вчора, – з наростаючою награністю розказував Ґоджо, – Його машина зламалася по дорозі за вами, тож тепер він карячиться над нею, аби більше такого не траплялося.

– То що за “вибачення”? – вже більш бадьоро запитав Юджі.

– Ми з паном Ідзіті випросили у директора тиждень вихідних для вас! – підкреслюючи розмір цього “чудового вибачення”, розкрив руки вчитель. – А ще моя картка, щоб ви не проводили цей час як ті хікікоморі, – вже тише проговорив Ґоджо та підморгнув крізь маску.

Очікуючи бурну реакцію (до якої напевно звик від Куґісакі, тільки одним словом “кредитка”), вчитель лише побачив розгублений погляд, а за ним сповільнену реакцію:

– Ааа, чудово…

– Ага… Добре.

Засмучений невідповідністю очікуваного, Ґоджо таки вирішив дістати останню “зброю”, яку залишив наостанок.

– Ех, малі, нічого ви не можете без мене, – зі зітханням сказав старший, – От, сходіть вже двоє хоч в кіно, бо знаю ваше велике бажання сховатися по норкам, – тикнув білети в руку Юджі, – Сеанс завтра о другій годині, повернути білети вже не можна, тож візьміть відповідальність та вийдіть у люди. На цьому полишаю вас.

– Навіть дверей за собою не зачинив, – для чогось озвучив Меґумі серед тиші.

Ось чого він так не хотів з ним бачитися. Фушіґуро справді хотів просто посидіти в кімнаті, можливо дібратись до книги, яку полишив на першому розділі… А тут це. Ніби батьки почули, як ви посварилися та вирішили допомогти по своєму. От нащо йому це побачення… А чому саме побачення?

Поки чорнявий їжак відходив від своїх же думок, Юджі поцікавився білетами та вже радісно дивився в телефон. То був фільм, який він довго чекав, а з усіма справами ледве не пропустив. Ще й прогулянка з Фушіґуро, це ж реально чудово!

– Слухай, Фушіґуро, то чим займемося до кіно?

– Га? То ти справді хочеш піти? – вийшов зі своїх думок хлопець, – Ну… Я не знаю. А ти що хочеш?

– Там здається є кав’ярня поруч, нова, – зніяковівши почав Ітадорі, – а ти любиш каву, ну, і там нове меню, тож я поїв би чогось солодкого. Це не те, щоб обов’язково, може ти хочеш поспати подовше, але ж Ґоджо правий, – з надією подивився Ітадорі.

– Ти чого? – здивувався Меґумі такій хвилі недовіри Юджі, – Я не проти, не настільки ж я домосидець, – з деякою образою відповів той.

– Ой, ха-ха, вибач, – засміявся Ітадорі, – звісно-звісно, це не ти всі вихідні спиш до обіду, а потім йдеш на самотнє тренування, після чого готуєш собі їжу та йдеш з нею в свою кімнату, наче той їжак.

– Гей, а чи не занадто ти знахабнів? А ну йди-но сюди! – тільки хотів провчити хлопець цього зазнайку, як за стінами почувся голос лікарки.

– Хлопці, я вам що казала? Ану геть звідси! Не даєте працювати!

– Йой, – застигли двоє, їм же казали, щоб поїли та збиралися на вихід.

– Сьогодні спимо в мене, – хутко поставив перед фактом Ітадорі та, закинувшись парою ложок каші, почав натягувати на себе одяг.

– А, – згадав Фушіґуро, – гаразд.

Фільм був екшном, по класиці з великою кількістю боїв та невмираючими головними героями. Напевно, Ітадорі сподобалась перша частина, тому він з зацікавленістю дивився на екран. Сам Фушіґуро спирався на кулак та ледве стримував позіхання. Він дивився на лице Юджі під переливами світла, за бровами, які то сходилися, то підіймалися здивовано; за губами, котрі становилися однією лінію, а потім стримано підіймали кутки вверх; за очами, в котрих виблискували сцени фільму. В якийсь момент, Меґумі поклав голову на плече рожевоволосого, не задумуючись, ніби так прийнято. Усміхнувся прикривши повіки та взявши руку парубка. Ітадорі напружився в плечах, помітно збилось дихання, але Меґумі лише звертав увагу на відчуття комфорту, ніби зараз його маленька нагорода, момент відпочинку та прострації. Юджі, видохнувши, подивися на нього, провів рукою по скроні, зупинив рух на щелепі. Легко поцілував у щоку та розслаблено сів дивитися фільм далі

– Сцена, де вони пригнули через скло, була такою потужною, – Ітадорі захоплено розповідав емоції від перегляду.

Вони трималися за руки, обговорювали сюжет, плани щодо їжі, схожі за жанром фільми. Час був непомітним, ноги самі несли у нові місця прогулянки та навіть мала зупинка на майданчику, коли в такий час всі діти розійшлися по домам, не збентежила. У Фушіґуро прокинулась дитяче бажання веселитися. Двоє ганялися один за одним та багато сміялися. Ніби завтра мій на черговий нудний урок, зовсім скоро будуть думки про вступ у вищий навчальний заклад, їм треба буде просити пробачення у батьків за запізнення, а однолітки будуть питати лише за нові серіали чи шоу. Ніби завтра в них буде звичайне життя.

– Хах, – втомлено дихав Юджі, – може по морозиву?

– Так… було б добре, – захеканий Меґумі сів на лавку та провів поглядом хлопця до магазину навпроти.

Були помітні зірки. Найяскравіші вже сплелися. Прокляття помітно починали показувати себе активніше, малі та слабкі повилазили з укриттів. Ось це і було їх справжнім життям.

– П’ять хвилин в магазині провів, а ти вже сидиш насуплений, – холодна упаковка неприємно морозила щоку. – Їж он.

Меґумі взяв у руку фруктове морозиво. Ітадорі вже з’їв половину свого, не піклуючись можливістю заболіти. Сам чорноволосий потроху їв та дивився на збільшення видимих зірок на небосхилі.

Місячне сяйво омивало їх обличчя. Обидва хлопці не знали, чи є сенс говорити. Дивились у стелю, занурювались у думки. По черзі хотіли почати розмову, але в німому жалю повертались до своїх думок. На малому ліжку, в інтимній тиші, говорити було наче лишнім.

Меґумі торкнувся мізинцем чужої руки. Переплелись пальці. Почувся шурхіт зі сторони рожевоволосого. Край рукава його худі став мокрим. Маг лише обійняв його іншою рукою та ткнувся в плече. Цієї ночі вони лише мовчали. Про все, що турбувало, що сиділо в голові. Вони дали собі помовчати між собою, тримаючи один одного.