1

Дощ вигнав всіх нормальних людей з вулиці. Покинули це місце і набридливі голуби, що просто обожнюють сидіти біля фонтану. Пустота. За винятком сходів. Федір сидів прямісінько на них. На мокрій плитці, перебираючи світле, немов сніг, волосся. На його худих колінах лежала голова Миколи. Два психа, що сиділи на мокрих сходах під дощем, на безлюдній вулиці, дивлячись один на одного, неясним ні для кого, окрім них, поглядом.

На фоні завила сирена.

Лежати було не надто зручно, дивлячись на те, що краплі дощу нерідко потрапляли Гоголю в очі. До цієї картини додайте ще досить сильний вітер, що направляв водяні недо-сфери таким чином, що вони, здавалось, могли потрапити куди завгодно. Але власник вузької, білої коси навіть не зважав на них, лише час від часу кліпав, щоб вигляд навколишнього світу не виглядав настільки розмитим. Щоб було легше розглядати пурпурного кольору очі.

Жахливо. Абсурдно. Жахливим було те, що тепер він, скоріш за все, простудиться, на відміну від Миколи. Федір взагалі пригадати не міг, коли той останній раз хворів. А от самого яка-небудь недуга могла нагнати від чого завгодно.

Абсурдно те, що тут і зараз йому на цей дощ та власне здоров’я, як ніколи начхати.

Він просто безцеремонно розглядав ледь жовті очі, здається, намагаючись знайти там те, чого не надавалось нагоди побачити раніше.

Так і сиділи вони під дощем, аж доти, доки не стемніло. Промокли до нитки. І, схоже, Миколі прийдеться тепер цілими днями на протязі тижня слідкувати, щоб чай у склянці Федіра завжди був гарячим, та щоб вікна вночі були закритими.