Німі почуття

– Твоя пташка повернулась до людей. Щасливого різдва, Поттер. – ці слова немов буревій зірвали з моєї свідомості всі страхи і відчай, що вросли своїм корінням в душу. Коли було погано, коли було важко, коли ридання виривались з грудей, кожного разу мене рятувала саме вона. Всю свою печаль за скоєним і нескоєним я виливав до неї. Ця картина зберегла минуле, теперішнє і майбутнє в своїй історії. Можливо єдиною місією для мене в цьому світі був порятунок Щигля того дня. Але навіть з цим я не впорався, як я думав до цього моменту. Я ненавидів Бориса за те, що він вкрав її у мене з-під носа, навіть нічого не сказавши, я був неймовірно вдячним Борису  за те, що він знайшов її для мене, не здався після невдачі, вкотре врятував мене, не покинув.

Він зовсім не змінився, лише кілька зморшок і шрамів осіло на давнознайомій майжепрозорій молочній шкірі. Та сама копна смолястих кучерів, темні гострі очі, що по-лисячи жмурились вимовляючи “Поттер”, ледь помітний східний акцент, широка й непокидаюча уст усмішка.

Я довго шкодував, що сідаючи в таксі я не обернувся і не позвав Бориса знову. Він би поїхав зі мною, ми обидва це знали. Але я був таким розгубленим і збентеженим: смерть батька, дія наркотиків, злість Ксандри, поцілунок.

Але зараз я не шкодую, що наші шляхи розійшлися. Тому що я впевнений, що якби ми з цим обірванцем були в Лондоні разом, то померли б від передозу на наступний ж день. А якщо серйозно, то якми не блукали поодинці, картина однаково звела наші шляхи разом.

–Що будеш робити далі? – Весь наш діалог Борис не відводив очей з мого обличчя, немов хотів прочитати кожну емоцію, кожен м’яз, що на ньому з’явиться. Його нервовість видавали лише тонкі та довгі пальці, що нещадно згортували й рвали серветку, яка лежала на столі.
Ще з дитинства він мав звичку крутити щось в своїх руках під час стресу, гризти нігті, дряпати ладоні. Всі емоції Борис ховав глибоко в собі, даючи лише шпаринку своїм рефлексам. Не знаю, чому він був таким недовірливим, чи то український менталітет, чи через проблеми в родині, чи особливість самого хлопця, але мені подобалось помічати в другові вкраплення його душі, що інколи визирала в таких моментах.

– Не знаю, події в моєму житті змінюються так часто і так стрімко, що я загубив правильний шлях мого життя.

– Слухай, тільки не кажи, що мені треба тебе знову витягувати з того світу! – Борис намагався сказати це в жартівливій манері, але на його стиснутих кулаках виступили вени. Він все ще не зводив погляду з мого обличчя, немов намагався сам збагнути моє бажання існувати.

– Не переймайся, мамцю, передумав так вмирати, це доволі неприємно і не стовідсотково, доки не знайду щось краще ніж пігулки, буду жити. – я намагався перевести це все в жарт. Я дійсно не так палко хотів померти чи завдати собі болю, як тоді. Всі спогади немов вже поросли мороком, а я відкрив нову сторінку існування, що була порожньою й непізнаною. Страх теперішнього і поступова рефлексія минулого були однаково краще ніж те, що я переживав ці всі роки.

Борис намертво обхопив мої руки своїми і говорив серйозно як ніколи:
-Поттере, ти не уявляєш як я тоді злякався. Я подумав що втратив тебе назавжди, що через мою необдуману витівку в дитинстві я остаточно спалив тебе зсередини. Я до останнього не був впевненим, що ти оклигаєш, і вперше подумки навіть читав молитву. Ми з тобою зараз навіть не друзі, але колись давно я не уявляв ближчої людини для мене, ніж тебе. Навіть з Котку та іншими дівчатами в мене не було такого зв’язку, як з тобою!- погляд чоловіка був як тоді, коли ми прощались біля таксі. Я не знав що відповісти, тому просто мовчав.
– Ох, мене щось понесло від цієї блядської кави, вибач. – Борис відпустив мої ладоні і вперше відвів погляд,- Ти головне пиши мені де ти, якщо знову помирати вздумав. – теж перевів ситуацію на жарт, все-таки ми з одного тіста виліплені.

Я довго не знав з чого продовжити розмову після цих слів, адже такий серйозний Борис здивував мене як ніколи. Всередині меланхолійно пощипувала моя дитяча закоханість та бриз спогадів тих часів, в які я часто поринав. Я не пам’ятав деталей наших зустрічей, але пам’ятав свої емоції і відчуття в ті моменти.  З Борисом було спокійно і нервово одночасно. Я ненавидів його розмови про Котку, обожнював ночівлі у нього вдома, пам’ятав пелену сорому та бажання, що інколи охоплювала мене в заплутані ночі, як хотів але не наважувався поговорити про те, що між нами тоді було, адже знав, що це порушить мовчазний кордон дружби, що кожен раз заходив все далі.

– Ти теж тоді був для мене особливим. – чомусь я дуже захотів сказати саме ці слова. Витікло вже стільки часу, що говорити про минуле було вже не так важко й хвилююче.

– До речі, як там твоя наречена? Знаєш що я думаю, у нас у всіх є право на помилку, вона оступилась, не буду заперечувати. Але мені дійсно здається, що ти їй важливий, Тео. – Борис швидко змінив тему, немов не бажаючи всполохувати колишнє, лише покалічена серветка в його руці продовжувала стиратись в лохміття.

– Не знаю, чи повернусь до неї. У нас все… Важко. – я вже мимохідь розповідав Борису про зраду Кітсі, але не хотів занурювати інших людей в проблеми моїх відносин, щоб не роздерати свої душевні рани ще сильніше.

– Ти тоді мені так і не відповів, то ти кохаєш її? – але Борис все-ще хотів обговорювати мої почуття. Така його натура, вивідати нутрощі інших, закривши під замок свої.

– Послухай, тут діло не в тому, чи люблю я її. Через мої помилки… Я не заслуговую на кохання. – в відповідь я почув лише напищене хмикання, немов він сміявся з моїх слів.

– Тео, Тео… Чому ти робиш з себе Юду? Світ не вертиться навколо тебе і твоїх проблем. Ти і Я. Ми всі звичайні люди, яким може таланити, а може камінь на голову впасти, в тебе може закохатись Міс-Америка, а може вдути наша страшна біологічка. Не інші зневажають тебе, а ти сам відштовхуєш кохання з власної душі. – Борис покинув знівечену серветку й витягнув з кишені портсигар Mackintosh.
-Гайда покуримо, мій внутрішній психолог краще працює під табаком чи метамфетаміном. – я поспішно погодився,й знову спостерігав за тим, як ж гарно ладить Борис з жінками. Чоловік всього оплачував заказ, але навіть зі сторони було видно неприкритий флірт в кожному його русі, слові. Не занадто вульгарно, не заплутано, не різко. Справжній професійний бабник, якого ще пошукати треба. Мені до нього як до неба.

***

Свіже повітря пощипувало ніс та щоки, акуратні вулички захоплювали своєю атмосферою та самобутністю. Чудовий день, немов з поверненням картини все навкруги стало простішим і кращим.

–Я її не люблю.- це було першим, що я вимовив після виходу з зали – Я не впевнений, чи взагалі колись її кохав.- моя раптова відвертість здивувала Бориса. Він вдумливо посміхнувся та затягнувся.

– Дякую. – чоловік прикрив очі і повільно видихав клубки диму. Його довгі й точені пальці немов були створені для сигарет, а чіткий та строгий профіль для вулиць цього міста. Якщо б Тео вмів малювати, то обов’язково б написав його портрет саме зараз, в цьому моменті.

– А що у тебе з жінками?– питання виникло само собою, адже до цього я ніколи серйозно не питав  знайомого про його життя, лише декілька разів чув про минулих пасій та бандитські справи.   Можливо у Бориса вже є сім’я, діти, любляча дружина. А може він досі один. Не знаю чому це було для мене так важливо, але коли я задав це питання, чекаючи відповіді, моє серце немов танцювало польку.

–Хех,- він знову хмикнув та посміхнувся видихаючи дим.- У мене все не так цікаво, як у Поттера, звичайно, але зараз є партнерка. – після декількох секунд тиші, Борис взяв нову цигарку й продовжив, немов знаючи моє німе питання.- Я забиваю нею свою пустоту, як і вона мною, нічого цікавого, без обов’язків та обіцянок, без романтики й соплів. Я не вірю в любов, як і не вірив колись. Прив’язування до людей приносить лише біль, а не крилаті почуття, як їх описують. А болю і проблем мені і на роботі вистачає.– наші очі зустрілись, та я побачив глибокий сум в його очах, немов Борис скорбив за своїми почуттями, які він сховав у згарищі свого серця, що створив за ці роки.

А далі настала тиша. Ми зятягувались та видихали дим, затягувались та видихали. Цигарка вже починали гірчити, але я так не хотів, щоб цей момент колись закінчувався. Ніяких проблем, картини, одруження, роботи. Лише наше мовчазне спілкування. Немов час зупинився, і я досі підліток, що гасить біль в стовпах нікотину зі своїм товаришем.
Час від часу наші погляди зустрічались і в ті незримі моменти мене немов ошпарювала блискавка.  Їй богу, як в дитинстві, тільки наразі десь глибоко всередині я відчував сором і безвихідь від того, що знову починаю прив’язуватись до нього, знаючи, що ми однаково розійдемось. Тільки тепер паросток почуттів немов був інакший, ніж в дитинстві, зараз з давно забутої насінини ледь прорізалось стебло, але попереду шар бетону, що заважає квітці розквітнути. Якщо колись я обирав ховати свої почуття під землею, щоб не руйнувати те, що було між нами, то зараз я знаю, що губити вже нічого, а корити себе за невимовлене я буду кожен день.

– А знаєш, я тебе кохав. По- справжньому. Ми ніколи про це не говорили, але-

-Я знаю, Поттере, я знаю…– Борис щиро посміхнувся, немов довго чекав цих слів, але разом з тим ховав погляд, що в той момент заполонила неосяжна туга. Витягнувши дві останні цигарки, Борис мовчки протягнув мені одну.

Дим з наших сигарет зплітався, укутував, поглинав свідомість, час, простір. Дві загублені душі, що бояться власних почуттів, що шкодують про скоєне, не можуть знайти вихід із лабіринту власних страхів. Можливо наш шлях має розійтися, а може ми побудуємо власну дорогу разом, я не знаю майбутнього і його наслідків, але я більше не буду боятись та шкодувати про мої рішення під бетоном. Я хочу жити. Хочу бути відвертим та вільним, не ховати почуттів та не брехати про них. Можливо тоді ми будемо щасливі?