1

‌Цієї пори все відчувається інакше. На вулиці пахне опалим листям і вогкістю, безперервно дощить. Погода змінилась за лічені дні. Настав той період, коли не розумієш що вдягнути виходячи на вулицю. Доволі прохолодно для прогулянок парком, та й мало в кого є на це час. Хтось кудись поспішає, а хтось, як я, хворіє вдома. Хоча, я і так рідко десь ходжу, нічого дивного.

В кімнаті темно. Я завжди щільно закривав вікна фіранками, тому єдиним джерелом світла, окрім монітору мого комп’ютеру, була невеличка лампа, що стояла в кутку на столі. Її особливість в можливості налаштування кольору світла, але найчастіше я обирав тьмяний синій. Постійно знаходячись при такому освітленні, та ще й зі збитим режимом, складно слідкувати за часом. Цікаво, котра година? Вечір чи ніч? Можливо вже ранок?

19:46. Все ж таки вечір. Я подивився на екран свого телефону, але окрім часу побачив ще й сповіщення. Це повідомлення, від Ітера.

«Став чайник, я вже підходжу ;)»
10 хвилин тому

— Але ж я не просив, – тяжко зітхнувши, почав згортати вкладинки на робочому столі, ліниво клацаючи мишкою.

Знявши з себе кумедні рожеві навушники з кошачими вушками, відклав їх у бік та запрокинув голову на спинку крісла, намагався насолодитися шумом дощу та тим, як процессор завершує свою роботу. Відчувалась втома у всьому тілі, особливо було важко на очі. Я заплющив їх, аби хоч трошки дати їм відпочити.

«Ці рожеві кішко-навушники тепер твої»

— Як безглуздо, – від спогадів несвідомо посміхнувся, – гаразд, можливо так навіть і краще.

Не встигши взяти телефона до рук, як пролунав дзвінок у двері. За мить почулись голоси.

— Сяо, Ітер прийшов, вилазь-но зі свого барлігу! – промовила сестра, потрошку відчиняючи двері та зазираючи у кімнату, – чого сидиш? До тебе гості.

— А я ще й не з порожніми руками, – двері відчинились до кінця і я побачив усміхненого Ітера, тримаючого в руках якійсь пакунки, – їсти хочете?

— Ох, ні. Дякую, я не голодна. Але він, – театрально насупившись, вона зиркнула у мій бік, – словом, ти знаєш що робити. Тож я піду, в мене ще справи є. Гарного вечора вам, хлопчики, – посміхнувшись, Ґанью натягнула навушники та пішла до своєї кімнати.

— Добре. Фух, я так розумію ти сьогодні звідси не виходив, вірно? І судячи з усього навіть не поїв нормально на весь день. Отже даю тобі декілька хвилин аби прийти до тями і чекаю на кухні. Відмови не приймаються! – відчитавши мене наче малу дитину, він задоволено усміхнувся та вирушив до кухні зі всіма своїми пакетами.

Але ж пощастило. Вирішивши не сперечатись, я просидів ще декілька хвилин, а після пішов за Ітером. Він старанно щось розкладав на столі, паралельно розігріваючи їжу.

— Сідай. Знаєш, мене занепокоїв твій голос під час нашої останньої телефонної розмови, а ще мені хотілось зробити тобі приємно. Тому я зібрав всі свої кулінарні навички в кулак і приготував тобі поїсти. Отож, прошу до твоєї уваги курячий суп, сендвічі і, звісно ж, твій улюблений мигдальний тофу. За моїм власним рецептом між іншім. Також я приніс сирки, але оскільки в тебе, ймовірно, може боліти горло, раджу поки почекати з ними. Замість цього будемо пити багато чаю з м‘ятою.

Сидячи навпроти, я уважно слухав свого співрозмоника і спостерігав за його плавними рухами. Було занадто важко відірвати свій погляд від його усмішки. Здається, мені полегшало відразу, як я її побачив. Завершивши приготування, хлопець прибрав неслухняні пасма за вуха. Після, упираючись ліктями на стіл, він трішки нахилився і почав роздивлятись мене. Наші обличчя були на одному рівні.

— Дякую. Велике та щире тобі дякую за все це, але… мені здається не варто було. Не потрібно було так морочитись заради мене.

— Не кажи дурниць. Температура є? – схиливши голову у бік, він запитуючи подивився на мене, і не отримавши відповіді легенько поцілував у чоло, – наче нема. Ти вартий кожної хвилинки мого часу, тому не вередуй і починай їсти.

Переді мною була невелика тарілочка з курячим супом. Дивлячись на неї ставало якось по-особливому затишно, віяло чимось до болю знайомим з дитинства, чимось рідним і домашнім. Взявши ложку, я спочатку перемішав вмістове тарілки, а після набрав рідини і підніс до губ. Суп не був гарячим, але перед тим як випити, я все рівно трохи подув на нього. Після першого ж ковтку я відчув як по тілу поширюється тепло.

— Дуже смачно, – після моїх слів хлопец з полегшенням видихнув і задоволено усміхнувся. Він все ще стояв опираючись ліктями на стіл та переплівши пальці між собою, похиливши голову та не відводячи від мене погляд, наче милуючись, – мені дуже подобається як ти готуєш, в тебе хист до цього.

— Я радий що тобі сподобалось.

Ітер живе один і через це завжди готує невеличкі порції, тому я впевнений що він, швидше за все, навіть не скоштував вдосталь те, що в нього вийшло. Набравши рідини у ложку, я обережно підніс її до його губ. Хлопець здивовано подивився на мене, але я тільки кивнув і підвів ложку ще ближче. Він так само трохи подмухав на юшку перед тим як скоштувати, а після заплющив очі, оцінюючи смак своєї ж страви. Я схвильовано чекав його реакцію, наче сам приготував той суп спеціально для нього.

— Дійсно смачно, – його обличчя прикрасила тепла усмішка, і тепер мені полегшало від того, що йому сподобалось. Якийсь час ми продовжували дивитись один на одного, і як тільки я хотів продовжити їсти, він взяв мою вільну руку в свою та підніс до свого обличчя. Наче кошеня, юнак притулився щокою до моєї долоні і нібито обійняв її своїми, – ти не проти?

— Ні, – в свою чергу я охайно водив великим пальцем по його щоці. Тепер по тілу розповсюджувалось ще більше тепла, але вже не від супу.

— Тоді їж.

Ми вечеряли майже півгодини, хоча якщо чесно складно сказати точно. В якийсь момент мені здалось, що все зупинилось, що існуємо лише ми, ця кухня, дощ та теплі страви. Майже весь цей час він тримав мене за руку. Спочатку так і стояв навпроти, але потім сів поряд, аргументуючи це тим, що так буде легше мене годувати. Ми не розмовляли, нам було комфортно сидіти в тиші. Слухати як краплі дощу барабанять по підвіконню, їсти суп з однієї тарілки та годувати одне одного тофу.

— Наївся?

— Так, дуже дякую.

— Хочеш чаю?

— Ні. А ти?

— Також. Тоді давай приберемось і підем відпочивати. Це саме те що тобі зараз потрібно.

— Ти про прибирання?

— Звісно ж.

— А я думав ти прийшов аби відпочити зі мною. Гадав, що любиш мене, а воно он як, змушуєш прибирати, – розігруючи неймовірну образу, я прийнявся прибирати посуд та протирати поверхні. Але довго демонструвати свої акторські навички не вдалось, і після того як Ітер поцілував мене у щоку, я перестав стримувати усмішку.

— Гарний хлопчик.

— Доречі! Хочеш сирок? – замислившись над моїм питанням, він завмер з тарілкою в руках, після чого повернувся до мене.

— Звісно ж. Але я не хочу їсти його без тебе, а оскільки тобі поки що не бажано, то я стримаюсь.

— А я не хочу щоб ти позбавив себе насолоди через мене, – я дістав із холодильнику один із принесенних Ітером сирок та почав позбавляти його від обгортки, – тим паче, зі мною все добре, нічого страшного від одного сирку не буде.

— Сяо, облиш.

— Не вередуй, на цій кухні може бути лише один геніальний актор. До того ж, зі мною нічого не станеться якщо ти його з’їш.

— Тобто ти сумніваєшся в моїх здібностях?

— Звісно ж ні, – я протягнув йому солодощ аби він відкусив шматочок, – ну може трошки.

— Ти нестерпний, – широко усміхнувшись і дочекавшись коли він прожує, я знову протягнув йому смаколик. На цей раз він відкусив шматочок побільше, – дякую.

— Не поспішай, тут ще трохи залишилось, – дочекавшись коли він прожує, я простяг йому останній шматочок, – молодець. Гарний хлопчик.

Його обличчя сяяло від задоволення. Спостерігаючи за ним, я помітив шматочок шоколаду, що залишився від сирку на його нижній губі. Мені захотілось подарувати йому ще одну емоцію. Не відводячи від нього погляд, я обережно взяв його за підборіддя, а після ніжно поцілував у куточок губ. Ітер такого не очікував, тому розгублено застиг на якийсь час, намагаючись мені підіграти. Закінчивши, я повільно і неохоче відпрянув від його обличчя. Він зніяковіло відвів погляд, в його очах читалось здивування. І щічки почервоніли. Здається, мої також.

— Нууу… далі я і сам впораюсь. Іди відпочивай, добре?

— Що.. а, так… звісно. Буду чекати, – розчервонівшись ще сильніше, він хутко втік до моєї кімнати, а я залишився закінчувати прибирання.

Завершивши всі справи на кухні та переконавшись що ні про що не забув, вирушив до Ітера. Тихенько відкривши двері, я став свідком цікавої картини: фіранки більше не загороджували вікно, тим самим не стримуючи вуличне освітлення. Ітер сидів біля ліжка, та обіймаючи невелику подушку, роздивлявся візерунки залишені на склі від дощу.

— Хотів ще раз подякувати тобі за вечерю. Дякую, що прийшов до мене, і дякую, що нагодував. Твоя турбота дуже багато значить для мене.

— І тобі дякую.

— За що?

— За те що дозволяєш піклуватись про тебе. Ти рідко когось підпускаєш до себе, але до мене в тебе інше ставлення. Дякую що дозволяєш бути поруч.

— Ти не маєш дякувати мені за це. В цьому немає потреби.

— Навпаки. Я знаю що це важко для тебе, але я хотів би поговорити про це.

Шкіру неприємно закололо, дихати стало важче. Він як завжди дивився на мене з турботою і теплом в очах, але на цей раз в його погляді було ще дещо. Занепокоєння і сум. Мені стало ніяково. Я розумію чому він так себе почуває, що хоче сказати і що хоче почути.

— Прошу, поділись зі мною. Що тебе турбує? Чого ти боїшся?

— Ти і сам чудово знаєш. Єдине що лякає мене в усьому світі – це можливість втратити тебе. Я не хочу щоб до цього дійшло.

У той момент мені дуже хотілось обійняти його. Обійняти і ніколи не відпускати. Оберігати його, дарувати всю свою любов. Але в той же час я боявся зашкодити йому. Мені здавалось що я не заслуговую уваги такої світлої людини. Я ніяк не міг зрозуміти, що він знайшов у мені? чим я його зацікавив? чому він так хоче бути поряд зі мною? для чого?

Ітер підсів ближче до мене. Взяв мої руки в свої, намагаючись звернути на себе увагу. Вони такі теплі і ніжні. Не те що мої, завжди холодні та сухі.

Від твого дотику мурашки по шкірі, стає занадто гаряче. Твоє обличчя зовсім поруч, але мені соромно дивитись тобі в очі. Я ховаю погляд, але чудово знаю як саме ти зараз дивишся на мене.

— Будь ласка, припини боятись що я тебе кину. Це нізащо не станеться. Припини шукати причини за які тебе можна любити, я люблю тебе просто за те що ти є.

Ти відпускаєш мої руки та пригортаєш до себе, міцно-міцно обіймаючи. Носом утикаєшся в мою шию, долонями досліджуєш спину. Мені нічого не залишається окрім як обійняти тебе у відповідь.

— Прошу, довірся мені до кінця. Мені боляче від розуміння що ці думки не дають тобі спокою, я не хочу щоб ти страждав. Я нізащо тебе не скривджу, чуєш?

Чую, звісно чую. Мені соромно що тобі доводится це повторювати, соромно що я виглядаю так жалюгідно. Ти не повинен виправдовуватись. Моє тіло палає кожного разу, коли ти кажеш щось подібне. Приємно чути що ти потрібен коханій людині, знати що тебе люблять. Настільки приємно, що навіть не віриш у правдивість цих подій.

Але все це відбувається насправді. Ми сидимо на моєму ліжку, ти обіймаєш мене, притуляєш ближче до себе, гладиш моє волосся та цілуєш у потилицю. Складно стримувати свої емоції, складно приховати мокрі доріжки на щоках.

Я притуляюсь ще ближче. Не хочу тебе відпускати.

— Будь ласка, сонечко, не плач. Не хочу щоб твої очі червоніли від сліз. Добре?

Юнак взяв моє обличчя в свої руки і почав обережно водити великими пальцями по моїм щокам, витираючи сльози. Його золоті оченята сяяли яскравіше зірок. Він, і лише він, дивився так на мене, і тільки на мене.

— Добре. Вибач.

— Не вибачайся.

— Вибач.

Мені полегшало. В обіймах коханого дуже затишно. Відчуваючи любов і тепло мене зовсім не турбували нав’язливі думки. Звісно тривога не зникне так просто, але поки Ітер поруч, їй не дістати мене. І згодом я поборю її. Ми разом поборемо.

Я завжди відчуваю спокій поряд з ним. Мені подобається як він пальцями малює якійсь візерунки на моєму тілі, поки ми разом лежимо у ліжку. Подобається, що він завжди кладе свою голову мені на плече, або грається з моїм волоссям, поки я лежу у нього на колінах. Подобається як він цілує мене час від часу. Мені подобається в ньому все. Кожна деталь.

Незручно що це відбулося. Знову. Але я розумію його жагу допомогти мені розібратися зі своїми почуттями. Ітер завжди був дуже чуйним і турботливим. Він помічає кожну деталь, кожну, навіть найдрібнішу зміну у моїй поведінці. Він чудово знає мій досвід і розуміє як мені складно довіряти людям. Проте він вірить в мене і завжди відверто говорить на подібні теми аби мені стало бодай трішечки легше. Ця підтримка надважлива для мене і я безмежно вдячний Ітеру за все.

В кімнаті як і раніше будо темно. За вікном лив дощ. Розвалившись на ліжку, ми безперервно розмовляли декілька годин, зовсім забувши про плин часу. Ітер розповідав мені про все що з ним відбулось за ці декілька днів як ми не бачились: про свою сестру Люмін і те, як вона зараз навчається за кордоном; про милу бабцю якій він допоміг донести торби; про книжки які купив та кумедне руде кошеня що зустрів біля крамниці.

— Він так жалібно мурчав, як тільки я прибирав руку. Точно як ти!

— Я? – у цей момент хлопець лежав у мене на грудях і я однією рукою грався з його косою. Цікавий збіг, я дійсно поводжусь наче кіт.

— Так, як ти. Особливо зараз, один в один. У вас навіть оченята однакові: бурштинові та ніби трішки сонні, – він трохи підвівся аби дотягнутися до мого обличчя та поцілував у ніс, – моє кошеня.

Ми вже давно зустрічаємось, але я досі іноді не можу повірити що все це відбувається насправді. Мені подобається як він ставиться до мене. Я зовсім не звик до такого відношення, тому кожного разу коли Ітер ласкаво звертається до мене – в середині починає щось тремтіти.

Ми домовились що сьогодні Ітер залишиться у мене з ночівлею. Я дав йому свій одяг, і незважаючи на те що в нас один розмір, мої речі були для нього завеликі. Через це він виглядав дуже мило.

— Тобі личить. Можеш залишити собі, якщо тобі зручно. Мені буде приємно бачити тебе в своїх речах.

— Справді? Дуже тобі дякую, звісно зручно! – в знак подяки він міцно обійняв мене, – доречі, ти носиш ту футболку, що я подарував тобі?

— Ношу, але… лише під светри.

Мені було соромно перед Ітером. Він подарував мені футболку на якій особисто вишив графічних метеликів. Він витратив час аби зробити мені приємно. Вона дуже гарна та зручна, але мені важко носити щось подібне просто так.

Боляче згадувати цю тему. Важко носити відкритий одяг. Люди завжди дивно сприймають такі речі, дивляться так, наче я якийсь хворий і потребую їхнього жалю. Це бісить. Самому також складно дивитись на те, що хотілось би забути. Я обрав шлях ігнорування, так легше.

— Вибач.

— Ні, це ти вибач. Мені слід було подумати про це раніше.

Тепер він почне винити себе. Не хочу цього. Я обережно обійняв його та притулив до себе, повільно погладжуючи спину. Ти не повинен це відчувати. Особливо через мене.

— Я завжди вдягаю її коли холодно. Вона ніби обіймає мене за тебе, а твої обійми —найтепліше, що є в цьому світі, – прошепотівши цю зворушливу і трохи інтимну деталь, я сподівався що йому полегшає. Здається, так і сталось, – не думай про це, ти ні в чому не винен.

— Гаразд, – в його словах відчувався сум та співчуття. Він розумів мене, тому лише сильніше обійняв.

— Тож… може вип’ємо чаю? – відбулися спроба розвіяти напругу в кімнаті та пропозиція відволіктися на щось приємне.

— Звісно, але приготування я беру на себе. Мені подобається піклуватись про тебе.

— Добре.

У мого батька велика колекція чаю. Він цінує хороший смак і шанує традиції приготування, тому у нас вдома є все необхідне для церемоній. Хоча ми рідко їх влаштовуєм.

Ітер був дуже зосереджений, незважаючи на те, що процес займав лише декілька хвилин. Кожен його рух був сповнений старанням зробити приємно. Здається що дрібничка, але в ній стільки щирої турботи та любові.

Раніше так робив і мій батько. Він брав відгул кожного разу як ми з сестрою хворіли. Готував нам супчики з макарошками у вигляді літер, слідкував щоб ми не пропускали прийом пігулок, міряв температуру поцілунком у чоло та звісно ж поїв чаєм. Ми з Ґанью сиділи за столом та спостерігали за тим, як він чаклував над чайничком, а потім сідав біля нас та чекав поки ми все вип’єм. Він завжди розкладав величезний диван у вітальні: закидував його подушками, м’якими іграшками, ковдрами, та лягав разом з нами дивитись наші улюбленні мультфільми. В такі дні він не відходив від нас, зовсім забуваючи про роботу та присвячуючи весь свій час лише нам з сестрою. Не важливо як довго ми хворіли. Він завжди був поруч. Напевно, це найтепліші спогади з ним.

— Готово. Одна ложка цукру, все як ти любиш, – Ітер приніс до столу два горнятка з гарячим напоєм, поцілував мене у чоло та сів поруч, – щось сталось? Ти наче якийсь засмучений?

— Ні, все гараз. Дякую, любий.
— Добренько. Тоді, ммм… чим займемось завтра?

— Не знаю. Батько у відрядженні, а Ґанью збирається до подруги, тому вся квартира в нашому розпорядженні. Можемо всі вихідні провести в ліжку та дивитись дурні фільми. Замовити якоїсь шкідливої їжі, або ж разом щось приготувати. Як вважаєш?

— Хмм, гарна ідея. Але ніякої шкідливої їжі доки не одужаєш, приготуємо щось самостійно, так веселіше. Згоден?
— Згоден.

— І ніяких хоррорів.

— Так-так, я пам‘ятаю як ти тремтів минулого разу. Гадаю ще одного землетрусу моє ліжко не витримає.

— Який нахаба. Нічого я не боявся.

— Звісно, – він грайливо насупився. Відвернувся і як мале дитя надув губки. Такий кумедний та милий, – хоча якщо чесно, мені сподобалось як ти тоді притулився до мене.

— Мені не потрібно чогось боятись щоб притулятись до тебе.

— Тобно ти визнаєш, що був тоді наляканий?

— Нічого не було, тобі здалось.

Ми тихенько сміялись, допиваючи свій чай. Ітер постійно робив мені зауваження, щоб я пив «поки не вистигло». Це знову нагадало мені батька. Цікавий збіг.

Вже пізно. Лампу вимкнено, і тільки слабке світло від вуличних ліхтарів порушувало темряву в кімнаті. Тиша. Чутно лише віддалений гомін дощу. Холодно. Але ми обіймаємось під теплою ковдрою та не відчуваєм цього.

Мені затишно поряд з тобою. Дивлячись на те, як ти спиш в моїх обіймах, я розумію що здатен на все, аби мати змогу бути поруч. …