дощ

За вікном барабанив дощ, перетворюючи кожен дрібний звук на чисту ноту, потім з’єднуючи її з іншими, створюючи вируючі пасажі та співзвуччя, що складаються в неосяжну симфонію, де головною партією служитьідея звільнення від будь-яких проявів людської дурості, а побічною партією – думкою спокою, що був відібраниму задумливої істоти, що сидить на підвіконні з багаторічною невгамовною тривогою, що лінується апелювати до хоч якихось причин і витоків.

Після моменту, коли сонце втратило сили і насмілилося відлучитися, щоб відпочити хоча б кілька годин перед тим, як знову випромінювати магічну енергію, що спалює димчасту апатію, – світ забарвлювався в темні відтінки, але не завдяки відсутності світла, а за допомогою нав’язливих, владних і руйнівних ідей, що підбурюють будь-яку розсудливу душу зробити з собою щось жахливе, що змусило б її стиснутися, похолонути, смикнути за нитки відключення думок, емоцій, почуттів, що атакують з руйнівною силою вночі.

У Локі Лафейсона руки тремтять навіть тоді, коли вони повністю розслаблені, розбиваючи скло концентрації, що стала такою ненадійною і слабкою, не здатною втриматися на рядку вірша або книги, воліючи переміщатися з кута в кут, метуючись у різкій істериці, бажаючи забирати спогади зі свідомості, залишаючи лише білий шум, що так нахабно відволікає від метафор, що відвідують кінчики пальців, бажаючих записати чергову пропозицію про безглуздість існування, і одразу зникаючих.

У Локі Лафейсона ночами дикий, відчайдушний погляд, що молить про порятунок з полону, з пастки, що зроблена з матеріалу, міцнішого за діамант; погляд, здатний спалити абсолютно все, крім лозин, що тиснуть на грудну клітку, чи не ламаючи ребра цим лютим натиском, зупинити який можуть лише промені величезної зірки, а вона звикла залишати юнака з чорним-чорним волоссям наодинці з самим собою, з неякісним саморуйнуванням, з однією-єдиною думкою, що не дає спокою ні на мить, –думкою про самогубство.

У Локі Лафейсона побіліла від нестачі сну шкіра, настільки тонка, що побачити кожен дрібний капіляр було б найпростішим завданням, а капіляри ті часто лопалися, створюючи криваві ластовиння під очима, що викликалинезрозумілу естетичну насолоду людини з психічними відхиленнями – і чиєсь тихе співчуття справді не змінює нічого, але що пробуджує незрозуміле роздратування, що розростається в кожну мить все більше, але потім переростає в ненависть до себе.

У Локі Лафейсона біполярний розлад, що замикає його в одній кімнаті, де прокидалося провидіння і бажання захопити світ упереміш з розвитком такої огидної манії величі; чи в іншій, в якій жили монстри без обличчь, що мучили, мучили, мучили знову, знову і знову без зупинки, роздираючи шкіру найгострішими кігтями, просоченими отрутою недовіри абсолютно до всього і озлобленої тривожності, що з садистським задоволенням розширює і водночас зменшує розмір легень.

Локі просто втомився.

Дощ посилювався, ніби прагнучи пробити вікно, щоб отримати можливість окропити кислотними краплями байдуже, індиферентне обличчя юнака, який чекав на це, як і на будь-який інший розчаровувальний результат, що міг би стягнути його ще глибше на дно неосяжного океану відчуженої безпорадності, позбавитися гострих каменів на глибині котрого було просто неможливо – таким вже довгим був процес утоплення, а мета побачити підбадьорливу посмішку знайомої істоти чи то слабшала, чи то посилювалась, вражаючи своєю непередбачуваністю.

М’яка посмішка Ена Дві Гаста, що ніби світиться прихильністю, – можливо, єдине явище, що змушувало юнака залишатися в живих.

Локі познайомився з цим чоловіком на вулиці, коли інші страхи здолали його настільки, що найдрібніший страх померти виявився витісненим. Тоді юнак йшов додому з метою покінчити з усім безумством, що оточувало його протягом багатьох років. Локі сидів на бордюрі, оглядаючи незнайомі будинки, одночасно знайомлячись і прощаючись з ними, коли чиясь рука опустилася на його плече, навіть не збираючись стискати його, але ніби наповнивши організм незрозумілою піднесеною енергією, яка змусила юнака підняти погляд на незнайомця.

– Мені дуже не подобається приреченість у твоєму погляді, любий принце, – сказав тоді Ен Дві.

І Локі досі не зрозумів, як можна було порівняти його, огидного, немічного, мерзенного, холоднокровного, дурного, безликого, втраченого, грубого, відразливого, впертого і байдужого, з королівською особою, якій не характерний жоден нюанс, що описує таку темну , покриту липким слизом особистість юнака, що не викликає жодної краплі інтересу навіть у нього самого.

І Локі досі не зрозумів, чому голос чоловіка був стурбованим, адже жодна істота не могла б випробувати хоч щось схоже на хвилювання, побачивши його, такого зневажливого, надто серйозного, надто похмурого, надто недовірливого, надто розчарованого в собі, застрягнушого у клітині, виходу з якої немає, створеної власноюпідсвідомістю.

І Локі досі не зрозумів, чому в ту мить його відсутня душа наповнилася теплом, якого він не відчував ніколи, чому бажання покинути цей світ зникло, не залишивши і сліду, чому обличчя його прикрасила посмішка, що не подавала ознак життя, здавалося, десяток сотень років, чому лише одна фраза незнайомої істоти подарувала йому блиск у райдужках зіниць, чому лише один дотик незнайомої істоти перетворив заперечення на натхнення.

У той день юнак вперше за неймовірно довгий час знову відчув смак кави, вперше проговорив з іншою істотою протягом цілої нічі, вперше відштовхнув усі накопичені звички відторгати, лякати і принижувати інших людей, вперше посміхався не натягнуто, не награно, а щиро, вперше мова його була не незрозумілою, а чіткою, вперше думки його не плуталися, а підказували відповідні вирази, що викликали у чоловіка, що сидів навпроти, злагоду і усмішку, сповнену розуміння.

Здавалося, злива не закінчиться ніколи.

У Локі Лафейсона бажання погуляти під дощем, промокнути і захворіти – у фізичного болю була дивовижна властивість заспокоювати розхитану нервову систему юнака, а доказом тому були десятки шрамів, створених у моменти абсолютного божевілля, в моменти піку манії, розкиданих по всьому тілу, але ці шрами не викликали в нього болючі спогади чи бажання закричати. Ні, вони викликали лише лякаюче спокійну й задоволену посмішку, а точніше викривлення губ, що нагадує судому від нервового тику, що змушує м’язи обличчя смикатися неймовірно швидко.

я падаю, падаю, падаю, падаю вниз,

хоч ні з ким попрощатися,

я скажу “бувай” усьому світові

перед тим, як для мене він згасне

І Локі справді падав.