полуниця

Двері покоїв принца Асгарду відчинилися зі звичним для людей, що проживають у замку, гуркотом, ризикуючи пошкодити дерев’яну поверхню подряпинами від зіткнення зі стіною або просто залишити дверні ручки в отворах у мармурі. Тор Одинсон розвів руки в сторони, виходячи в коридор, повністю заповнений засліплюючим сонячним світлом – юнак зовсім не розумів асгардців, які люблять прокидатися в ранній час, і вважав, що подібний спосіб життя не підходить не те що царським особам, але навіть звичайнісіньким істотам, тому сам прокидався щонайменше опівдні, а може й пізніше — і заплющив очі, зупинившись трохи далі за поріг своєї кімнати. А від стін, що ледь уникли найсумнішої долі, луною відбився веселий-веселий сміх Громовержця, тікаючого від слуг, що з’явилися невідомо звідки, готових знову проводити з ним повчальні бесіди з приводу шанобливого ставлення до майна Асгарда, гучних звуків, що ранять слух, та інших занудних речей, слухати які принц зовсім не хотів. Адже це так нудно, ну правда!

Оглушливий тупіт перенісся з коридору до зали, де слуги вже готувалися подавати обід, переносячи страви з кухні та акуратно ставлячи на масивний дубовий стіл майже беззвучно, щоб не відволікати богів навіть щонайменшим шумом. Дівчина зі світлим волоссям ледь не випустила з рук величезну тарілку з не менш величезним шматком м’яса на ній і, звільнивши руки, погрозила Богові Грома, який налякав її своєю несподіваною появою і пронизливим «Доброго ранку! Тобто дня… Не важливо!», вказівним пальцем. Винувато посміхнувшись, Тор посунув блюдо трохи далі, позбавляючи його можливості впасти на підлогу, отже, розбитися і завдати бідній прислугі ще більше клопотів і незручностей. Юнак опустився на лаву, мало не закохано дивлячись на пристойну порцію баранини і кубок елю, люб’язно залишені йому ще зі сніданку.

Повністю захоплений поїданням сніданку, принц одразу ж повернув голову в бік дверного отвору, в якому тільки-но з’явилася темна маківка голови його друга, що схопився довгими пальцями за дверний одвірок, ніби хизуючи блідістю своєї шкіри в такому безневинному жесті. Трохи сповільнившись, зачекавши всього кілька секунд, Локі неквапливо пройшов до столу, на відміну від Громовержця, абсолютно беззвучно, може, кілька разів ледь помітно стукнувши невеликим підбором по мармуровій підлозі, а потім опустився на лаву поряд з Тором, окинувши останнього скептичним поглядом, зігнувши брову. У повітрі витав примарний, ніби димчастий, дурманливий аромат полуниці, і блондин перевів радісний погляд на двері кухні, де, мабуть, зараз готували якийсь десерт.

Раптом усмішка зникла з його обличчя, залишивши лише розгублений погляд, в якому прозирали відтінки якоїсь дитячої образи і печалі, що підкреслює блакитність очей ще більше, але водночас надає йому гостроти, можливості фізично поранити, залишити на шкірі тонкі смуги. Подібне відбувалося кожного разу, коли Бог Грому вловлював аромати фруктів або ягід, таких приємних, таких солодких, що ніби відчуваються на смак, але так само й зачіпають кожну клітину нервової системи, кожний нейронний зв’язок, кожен м’яз, кожен капіляр. Тору хотілося просто затиснути рот і ніс рукою, аби не відчувати заздрість, що в’їдається в шкіру, що спалює зсередини, зароджуючи бажання зруйнувати все навколо, а також холодний, крижаний сум.

Кожен, кожен бісовий день принц бачив щасливі посмішки асгардців і ванів, чиї життя вже давно були сповнені задоволенням, приємним спокоєм, яскравими іскрами зірок та ароматами персиків, малини, абрикосів, та чого завгодно. Одинсону було байдуже на відтінки цих ароматів, на ступінь їхньої м’якості чи насиченості, головним було те, що він не відчував такого, не відчував, не міг відчути. У той час, як усі його друзі та знайомі боги хизувалися знахідкою своїх споріднених душ, розпиналися, розповідали в подробицях, якими ж фруктами чи ягодами віє від їхніх соулмейтів, Громовержець щільно стискав вуста, хмурився і не розумів. Не розумів, чому, чому саме йому так не пощастило, чому саме його так обікрала доля, чому саме він, такий могутній і бравий воїн, залишився без своєї заслуженої нагороди у вигляді живої істоти поряд із собою.

Йому хотілося просто заборонити бісові солодкі продукти, щоб хоча б не мати уявлення про те, чого саме у нього немає, якого елемента йому не вистачає для відчуття абсолютного щастя, що дарує натхнення і наплив сил. Напевно. Громовержець не міг цього знати, тільки здогадуватися, ґрунтуючись на логічних висновках, до яких був здатним прийти. І йому хотілося, хотілося, хотілося до божевілля відчути, відчути шкірою щось схоже на трепетне тремтіння, щось тепле, пестуюче страждаючі, нещасні нерви, щось ніжне і швидкоплинне, що залишається всередині грудної клітки ще на довгий час. Хотілося просто видихнути, а потім знову зітхнути і нарешті наповнити легені чудовим, чудовим ароматом ягід, що асоціювалися б з людиною, чия душа належала б Тору.

Єдиним, хто напевно розумів всю скорботу і озлобленість юнака, напевно був Бог Підступності, на обличчі котрого не було ідіотської радісної усмішки, не було виразу бездумного захоплення, навколо якого не було аури всепоглинаючого тріумфу, що огортала всіх інших. Хвороба кохання, бажана для заражених, але ненависна тим, для кого вона недоступна, не торкнулася все так само ідеально укладеного чорного волосся, все таких же скептично піднятих бровей, все таких же знущань, що повинні зачіпати за живе, але ніколи не зачіпають, все таких же блискучих веселощами очей. Нічого в трикстері не змінилося, абсолютно нічого, і Одинсон знову і знову не розумів, чому, чому подібна несправедливість торкнулася їх обох, чому все влаштовано саме так, а не інакше.

Миттєве відчуття меланхолії, що заважає думати, порив важко зітхнути і прикрити очі тривав лише кілька миттєвостей, і хлопець знову перевів погляд на Локі, який, здавалося б, втратив з виду стан Громовержця, на щастя останнього. Маг несхвально дивився на вже напівпорожню тарілку перед блондином, але від коментарів утримався, хоча навіть за виразом його обличчя було видно, що принц хоче вставити щось якомога образливіше.

— Знову прокинувся під час обіду? — простяг Лафейсон, хмикнувши з деякою зневагою. Незважаючи на те, що сам він теж прокидався очевидно не з першими променями сонця, така неорганізованість Одинсона його вражала, і трикстер не втрачав нагоди висловитися з цього приводу.

— Знову не спав? — парирував Громовержець, занепокоєно відзначивши ще більшу блідість товариша. Він чудово знав про пристрасть Бога Підступності присвячувати час, призначений для сну, книгам, вивченню заклинань та практиці і щоразу обурено хмурився, намагаючись обдурити його. У відповідь на кивок темноволосого той тихо рикнув, з усім можливим невдоволенням глянувши в очі кольору темного лісу, але потім розплився в посмішці, трохи нахилившись до трикстера. — Знаєш, брак сну дуже пагубно впливає на уважність.

Тор поспішно підвівся на ноги, переступаючи через лаву і швидко, наскільки це можливо, ретувався, вибігши в коридор, регочучи ще голосніше, ніж деякий час тому. У перші три секунди принц Йотунхейму незворушно хмурився, проводячи Одінсона поглядом, мабуть, думаючи, що той просто не до кінця прокинувся або марить, але потім так само підскочив на ноги, помітивши, як блищить у руках Бога Грому його улюблений ніж, захований ще кілька хвилин назад у складках одягу мага. По залі розлетівся стукіт невеликих підборів, що дрібними відгомонами переміщалися далі коридором.

Вже як кілька років Громовержець норовив стягнути зброю Лафейсона в будь-якій коректній і не коректній ситуації і якимись зовсім кумедними, безглуздими способами прокручував кожну крадіжку так, щоб Бог Підступності, що вічно контролює абсолютно все, уважний, що стежить за всім, спочатку не помічав цього. І Лафейсон щиро не розумів, коли це почалося, а головне — навіщо Тору його ножі, так ретельно наточені, вигравірувані найкращими майстрами, відполіровані до блиску, якщо старший принц мав зброю значно сильнішу. Темноволосий дивився на приятеля з максимальним обуренням, напружував вуста в роздратуванні, стискав кулаки, не ризикуючи лізти в бійку, де він явно залишиться програвшим, але демонструючи все своє невдоволення. Шипів так по-зміїному, тупав ногою по підлозі, вимагав, вимагав, вимагав, а потім просив і знову вимагав, наказував повернути його річ, сяючи зеленню образи в очах.

А Одинсон же в свою чергу відмовлявся віддавати «іграшки» Локі, упирався до останнього, ховав їх за спиною або в кишенях і дивився з викликом, що віддає темно-синім блиском у блакитних райдужках зіниць. Вигадував нові й нові способи стягнути кинджал непомітніше, удосконалюючись щоразу дедалі більше. То скористається тим, що трикстер тягнеться до келиха, то тим, що той зайнятий бесідою з Браги, то тим, що той зосереджений на створенні закляття – і не важливо, що подібне втручання в магію може покалічити всіх навколо, головне, що ніж був у нього. А у відповідь на вбивчі погляди, погрози, проціджені крізь зуби, перспективи залишитися зі зламаним носом просто розводив руки в сторони, широко посміхаючись і шепочучи: «Обійми в обмін на ніж».

І Лафейсон знову незадоволено шипів, намагався непомітно витягнути зброю, щоб позбавитися абсолютно нечесної умови, але все одно потрапляв у кільце чужих рук, спочатку брикаючись, але з кожним разом стаючи трохи м’якше, іноді навіть обіймаючи у відповідь, а потім нарешті забираючи дорогоцінну річ і ховаючись у своїхпокоях (насправді, покої для гостей, але він майже привласнив їх собі). І Громовержець задоволенно сміється, адже обійми Локі — річ рідкісна настільки, що могла позмагатися з найбільшими коштовностями у Всесвіті, адже Локі торкається когось лише під час битв чи з досконалої випадковості, адже Локі, незважаючи на всі видимі веселощі і пустощі, насправді не настільки відкритий, як усім здається, не настільки розкутий, не настількидоступний. Але обійми Локі не порівняються навіть з найкращим асгардським вином, з тріумфальною перемогою, з наймогутнішою зброєю, настільки цінні вони у своїй рідкості.Обійми Локі надто контрастні з його особистістю, точніше, з тим, ким він хоче здаватися, адже коли тонкі руки обвивають чужий торс, вся ілюзія відчуженості, що з’являлася тільки поруч із Богом Грома, одразу ж пропадала, розвіювалася, ніби її не було зовсім.

Бог Підступності знайшов принца Асгарду, що вичікально дивився на двері, з яких мав з’явитися трикстер, на вулиці. Зробивши кілька кроків уперед, маг опинився поряд з Одинсоном і, не встиг той відкрити рота, щоб за звичкою вже зажадати обіймів, сам обійняв його. Вперше Локі не став чекати на натяк чи пряме прохання, вперше Локі зробив усе самостійно, вперше Локі зарився носом у шию друга, вже готуючись виправдовувати цей жест низькою температурою, тим, що він спіткнувся, та що завгодно, аби не визнавати, що йому, мабуть, і самому це подобалося. Принц Йотунхейму тихо видихнув, заплющивши очі, навіть не вставляючи жодних образливих коментарів, нарешті упокоривши свою спрагу здаватися неприступним.

— Як гадаєш, який сьогодні буде десерт? — єдине, що Бог Грому зміг видавити з себе, спантеличений, загрожуючи запинатися після кожного вимовленого слова від незвички, готовий вдарити самого себе по обличчю за таку нелогічну, дурну репліку, яка збентежила навіть його, не те що мага, що чіпляється до кожного слова, до кожної вимовленої літери. Майже почервонілий від власної тупості, Тор додав, поспішаючи виправдати своє запитання: — З кухні пахне полуницею навіть тут.

Чудовий аромат ягід, здавалося, справді ставав все сильнішим з кожною миттю, а може Одинсону просто потрібно було переключити свою увагу на щось інше, крім гордості і радості, що розросталася від того, щонарешті, нарешті повелитель брехні обійняв його по-справжньому, і ці обійми відчувалися зовсім інакше, інакше зовсім не так, як раніше. Більш щирими, теплими, душевними. Це навіть не добре – чудово. Так, як давно вже хотілося, істинно, навіть правдиво певною мірою. Так, що перехоплювало подих від захоплення, що не хотілося відпускати ще більше, так, що хотілося широко-широко посміхатися, адже Локі здався, Локі обійняв, Локі виконав умову повністю.

Трікстер підняв голову, вигнувши брови, запитливо дивлячись на Громовержця, і промовив тихо, але вкрадливо, з лагідними для вух зміїними інтонаціями:

— Зараз зима, мій друже, полуниця не росте.

В очах Бога Підступності суцільна хитрість, сповнена хвилями глузування, що блищить знущанням і самовдоволенням, що ллється через край трохи потемнілих зелених райдужок. Нефрит спалахує все більше, вирує полум’ям, так схожим з магічним, але точно натуральним і природним, що торкається крижаними вогненними язиками до всього, на що спирається погляд. І зараз черговою жертвою стали очі Тора, що світяться зневірою, шоком, здивуванням такого ступеня, що той просто завмирає, втрачає можливість рухатися, говорити і, здається, навіть блимати.

Локі зрозумів. Локі зрозумів усе вже давно. Локі знав. Локі просто спостерігав. Локі чекав, поки зрозуміє Тор. Локі терпляче продовжував грати свою роль, підводити друга до усвідомлення не прямими шляхами, а звивистими доріжками. Локі покірно приймав правила гри, охоче підігравав, вдаючи, що нічого не розуміє, насправді ж знаючи абсолютно про все. Локі спокійно аналізував поведінку Бога Грому, залишаючись ніби байдужим. Локі випадково залишав зброю на більш помітних і доступних місцях. Локі розумів. Локі контролював. Локі знав.

Аромат полуниці остаточно в’ївся в кожну клітину шкіри, не даючи і шансу позбавитися його присутності, перекриваючи кисень з ще більшою старанністю, захоплюючи весь організм з неймовірною швидкістю, підпорядковуючи собі мозок і підсвідомість. Все солодше і солодше, все бажаніше і бажаніше, все необхідніше і необхідніше. Здавалося, одне-єдине зітхання без цього ягідного відтінку — і все помре, загине, зачахне, зламане найсильнішою залежністю, могутньою хворобою, неосяжною силою, якій протистояти, власне, абсолютно марно, та й не хочеться, якщо бути чесним. Хотілося вдихати все більше і більше, заповнювати кожен, навіть найдрібніший капіляр чарівним відчуттям, від якого поколювало в кінчиках пальців, яке справді викликало очікуване, бажане легке тремтіння у всьому тілі, яке саме по собі викликало легку усмішку краєм вуст.

Абсурдне щастя, всепоглинаюче, могутнє, всесильне, супутнє захоплення, натхнення, що межує з безумством, опановує свідомість від усвідомлення, спочатку не приходить зовсім, але після того, що обрушилося в одну мить так раптово, витіснивши всі інші думки ще на якийсь час. Крихітний шматочок льоду всередині грудної клітки, що поступово розростається в геометричній прогресії, але обпалює не холодом, що вбиває, а теплом, таким затишним, ніби замість льоду горів вогонь. Здавалося, навколо лежав зовсім не сніг, а росли квіти, створюючи атмосферу, відчуття весни, що вже настала, квітуча і така ніжна-ніжна, ласкава, заспокійлива, втішальна.

Коли Локі потягся до ножа, що стирчав з кишені принца Асгарду, той схопив його за зап’ястя, іншою рукою притискаючи до себе ще ближче, посміхаючись трохи ширше, трохи дурніше, тією самою бісовою ідіотськоюусмішкою, яку лише кілька хвилин тому зневажав і хотів викорінити. Маг здивовано глянув на принца, щосили намагаючись вдати, що зовсім не розуміє, зовсім, нічого не розуміє, але мерехтливі відблиски зірок в очах все ще видавали його з головою, хоч би як він це не заперечував. Тор провів кінчиками пальців від скроні до вусттрикстера, акуратно погладив щоку, тихо хмикнувши, коли той прикрив очі, подаючись до руки.

— У тебе настільки гарний ніж, що одних обіймів зовсім не вистачить, щоб обмін вважався рівноцінним, — прошепотів Бог Грома, захоплено вдивляючись у кожен міліметр обличчя принца Йотунхейму, ніби бачив його вперше, ніби хотів запам’ятати кожну межу, кожний вигин, ніби упиваючись красою до останньої краплі. Юнак трохи нахилився, прикривши очі, вдихнувши аромат полуниці ще раз, не маючи можливості насититися сповна, адже цього так мало, мало, мало.

— Чим я можу доповнити свій викуп? — голос Лафейсона, незвично тихий навіть для нього, звучав аж надто рівно й байдуже. Неправдиво. І Бог Підступності не зумів стримати криву усмішку, також прикривши очі, зливаючись в одне ціле з солодкуватим, але не нудотним ароматом суниці.

– Поцілунок.

Тієї ж миті Локі подався вперед, накриваючи вуста Громовержця своїми, зариваючись довгими пальцями в його волосся, притискаючи до себе, не даючи відсторонитися ні на мить, хоча Тору зовсім не хотілося робити цього, анітрохи, ані крапельки. Юнак з темним волоссям рвоно видихнув, цілуючи ніжно, ніжно, ніжно, відриваючись від чужих губ, переходячи на ніс, щоки, лоба і знову повертаючись до губ, торкаючись їх ніби нерішуче, але напрочуд щиро, щиро, щиро, не стримуючись більше, не створюючи рамок та кордонів, знищуючи перешкоди. Бог Грому заправив чорне пасмо волосся за вухо трикстера, посміхаючись у поцілунок.

Лезо забутого ножа відбивало промені сонця, ховаючись у траві.