дивно, я не вмію жити заради інших, але за будь-кого готовий померти.

Горе від розуму – розум від горя. Він вважав себе розумним, дійсно обдарованим, робив все краще за всіх, доводив себе до знемоги, але все ще робив. Люди навкруги припускали, що хлопцеві пощастило: мати – учениця великої Баошан, батько – явно сильний і розумний, хоч і безродний заклинач. Не дивно, що й дитина їх вийшла розумом допитлива, хлопчик, що швидко схоплює на льоту.

 

Хлопчик же розумів, що насправді не поталанило: знання не сипалися на голову з неба, доводилося замикатися в бібліотеці ночами, стирчати на тренувальних майданчиках, засинати на порозі кімнати від втоми. Доводилося працювати над собою, щоб відповідати чужим вимогам та очікуванням, не хотілося впасти ще нижче в очах людей. Якби вони дізналися, що не такий вже він і розумний, з’явився б ще ряд причин для дивних поглядів. Доводилося хоч якось виправдовувати своє перебування поруч із головною сім’єю ордену, а то як би це виглядало тоді? Не здатний ні на що, безглуздий, безрідний син слуги і живе у головної родини? Та де таке бачено! З нього, як з вола молока!

 

Титул Першого учня, що він здобув з часом, ніколи не залишав губ Пані Ю. Вона рипіла зубами від злості, коли на випробуванні Вей Вусянь став першим, пропалювала в ньому дірки, коли оголошували результати. Самому Вей Їну було сумно: що більше він намагається, що більше самовдосконалюється – то злішою стає Пані Пристані Лотоса.

 

 

***

 

 

 

Цього дня лило, як з відра, мірне постукування крапель заспокоювало. Зазвичай Вей Їн ненавидів дні злив – вони приносили неприємні спогади, але у Ґусу було так тихо, приємно, хотілося просто спати. Ніч юнак провів у сльозах, йому ставало все гірше і гірше. Залізти на той схил і скинутися прямо вниз, злитися з тим гарним шумним водоспадом, почити на дні річки, щоб усі забули! Але незважаючи на всі його бажання все одно доведеться вставати – ближче до десятої мали прийти брати Лань. Стало нудно від того, що він буде змушений дотримуватися розпорядку – він не любив буденність. Йому подобалися спонтанні вчинки, вилазки на ринок, п’янки у кімнаті, холодне лезо меча, сміх шицзе, її суп.

 

Але цього тут немає і не буде.

 

Він настільки звик до зневаги з боку людей, що турбота, якою його оточили ці люди, здається гіршою за тортури.

 

Сніданок, що подали о п’ятій ранку, давно охолонув і сам по собі не виглядав апетитно, Вей Їн навіть і не думав його чіпати. Не заслужив, всього цього не заслужив, життя цього не заслужив. Показати свій характер тоді, в залі, перед сім’єю Дзян було легко, показати, що не може мовчати вічно, що зможе впоратися. Зрозуміти, що йому повірили, подумали, що він і справді думає про одужання – складно. Навіть зараз, уже перебуваючи на території лікарні, думка про те, що ось він, пацієнт, зараз прийдуть його лікувати, здавалося маренням. Хіба він вартий того?

 

 

***

 

– Пане Вей, можна ввійти? – запитує глибокий молодий голос.

 

– Так, звичайно, проходьте.

 

Чоловіки сідають рівно на ті самі місця, що й учора, вони такі схожі, ніби в очах двоїться. За спиною Лань Вандзі висить ґуцін, він дбайливо ставить його на стіл, чорний лакований інструмент гарно відблискував, ніжно-блакитні китиці звисали зі столу.

 

– Чи має він ім’я? – киває Вусянь на інструмент.

 

– Вандзі.

 

– Що? Адже це твоє ім’я, мені можна звати тебе на ім’я? – дивується Вусянь.

 

Лань Січень тихо засміявся прикриваючись рукавом.

 

– Пане Вей, Ви не так зрозуміли, Вандзі – ім’я ґуціня.

 

– Ох, ха-ха. Дивно, як же так? – зі сміхом питає сам себе Вусянь.

 

– Щось не так? – тепер уже дивується Лань Джань.

 

– Просто зазвичай я застаю людей зненацька назвою свого меча, – хихикає юнак.

 

– А що з ним?

 

– Запитайте мене, як звуть мій меч, – звертається Вей Їн до Лані Січена.

 

– Що ж, добре, яке ім’я у Вашого меча?

 

– “Яка різниця”!

 

Брати Лань у ступорі подивилися на хлопця.

 

– Ха-ха-ха, ось бачите, кожний раз, як перший!

 

– Думаю, ми трохи не розуміємо, – Січень переглядався з братом.

 

– Звичайно, звісно, ​​зараз поясню. Це така кумедна історія.

 

Вей Вусянь почав розповідь про свій меч. Хлопець перескакував із теми на тему, намагаючись запудрити голови чоловікам, сподіваючись, що наслухавшись історій, вони забудуть про мету свого візиту. Якоїсь миті, коли Вей Їн згадував чергову історію, долоня Лань Січена опустилася на нього, від несподіванки юнак підскочив на своєму сидінні.

 

– Вибачте, я трохи злякався, – невеликий вираз страху проскочив на обличчі хворого, коли він підскочив, це напружило старшого з братів.

 

– Вей Їн, я знаю, що ти намагаєшся зробити, ти не перший мій пацієнт. Я розумію, що ти не хочеш говорити про своє життя, ти не звик або боїшся побачити жалість у моїх очах – неважливо, я хочу тобі допомогти і для цього мені потрібно знати, що з тобою трапилося, чому ти прийшов до самокатування. Я не хочу, щоб ти відчував незручності через те, що я не знаю, як тобі допомогти і помиляюся. Ми в будь-якому разі поговоримо про це, ти не зможеш завжди щось придумувати, рано чи пізно всі історії закінчаться. Чи не краще не намагатися тікати від неминучого? Те, скільки ти тут пробудеш насамперед залежить від тебе: чим раніше ти знайдеш у собі сили для сприяння лікуванню – тим швидше повернешся до рідних стін, – м’яко каже Лань Хвань.

 

– А якщо я не хочу повертатися? – шепоче підліток.

 

– Значить, не повернешся, – подає голос Лань Вандзі.

 

– Дякую.

 

 

***

 

 

 

Гарячий чай розлитий по чашках, у повітрі витає легкий запах пахощів та зеленого чаю.

 

– З чого мені почати? – несміливо питає Вей.

 

– Що ти пам’ятаєш зі свого дитинства? Я знаю, що ти не жив у ордені Дзян спочатку, розкажи, як ти потрапив туди, що трапилося? – просить Січень, крапля занепокоєння за стан пацієнта читається у його погляді.

 

Вей Усянь важко зітхає і починає:

 

– Я… до п’яти років я жив зі своїми батьками. Я не пам’ятаю практично нічого про них, тільки момент смерті. Ми ніколи надовго ніде не зупинялися, пам’ятаю, багато подорожували. Батьки були мандруючими заклиначами, моя мати – Цансе-саньжень, батько – Вей Чандзе. За кілька тижнів до інциденту ми зупинилися в Їліні. Батьки допомагали місцевим, приймали замовлення на нечисть, мені тоді тільки-но виповнилося п’ять. Батьки хотіли рухатися далі, думаю, вони хотіли відвідати Пристань, коли опинилися в районі земель ордена Дзян. Ми зупинилися на нічліг у лісі – це було звичайною справою. Часто не встигаєш дійти до темряви до селища і доводиться ночувати просто серед дерев.

 

Хлопець нервово стискав чашку у своїх руках: було видно, що йому дуже боляче згадувати своїх батьків. Він обережно відпив рідини із чашки і продовжив розповідь:

 

– Ми готувалися лягати спати, коли на нас напали люті мерці. Не просто пара низькорівневих мерців, а високорівнева група монстрів. Напад був несподіваний, ці мерці ніби з неба впали, батько, закриваючи матір, загинув першим, за ним і мати. Вона встигла лише кинути мені талісман, який відганяє погань і крикнути, щоб я не відпускав його ні в якому разі. Я стояв там і дивився як ці тварюки жерли моїх батьків. Я часто прокидаюся від кошмарів, а у вухах стоїть цей мерзенний звук роздроблених кісток. Потім пішов дощ, запахло соснами. Я не міг зрушити з місця, було так страшно, що хотілося кричати, але я був такий наляканий, що мене теж зжеруть, що просто лишився там стояти. Мерці мене не помічали, і коли від моїх батьків залишилися лише невпізнавані шматки, вони вішли геть. Не пам’ятаю, що було між цим і тим, як я дістався Їліна, все було як у тумані. – Закінчивши свою коротку сповідь, він зітхнув і підсумував.

 

– Це мої єдині чіткі спогади про батьків.

 

 

До кінця монологу сльози стікали по обличчю Вей Вусяня. Лань Січень і Лань Вандзі були шоковані розповіддю юнака: самі вони не знали свого батька, хоч жили з ним в одному ордені, втратили матір, але вони завжди жили в достатку. Вони навіть не бачили тіла своєї мертвої матері перед похованням, тому й те, як чітко Вей Вусянь описав смерть своїх батьків жахало. Сам факт того, що дитина стояла там і дивилася, як її батьків живцем розривають вражає.

 

– Я попрошу лікаря приготувати настій для найкращого сну. Мені шкода, що тобі довелося таке пережити. Якщо це занадто для тебе, ми можемо закінчити на сьогодні, – тихо каже Січень.

 

Ванцзі, що весь цей час сидів тихо, дивився в очі людини навпроти – хотілося обійняти його. Хлопець не розумів, звідки в ньому це бажання убезпечити та співчувати. Можливо, через те, що Вей Вусянь нагадував йому матір і він не хотів, щоб Вусянь помер, як зробила це вона. У той же час він ясно розумів, що цей юнак – не вона, і що він не може дурити себе і хлопця хибним занепокоєнням, але навіть розуміючи це, думки його все одно поверталися до Вея. Вандзі не розумів, чому він так щиро хоче допомогти йому. Лань Джаню не був незнайомим прояв турботи і співпереживання, він все ж таки був людиною. У нього є улюблений брат і дядько, про яких він завжди турбується, але вперше він хоче допомогти комусь іншому.

 

В основному причиною відмови від роботи в лікарні було те, що Вандзі не вміє проявляти емоції. Було б дивним, слухай він чужу історію і кажучи “мгм”: з душевнохворими людьми треба бути ввічливим, а Вандзі навряд чи міг сказати хоч два слова за годину. Вей Вусянь говорив, як та жінка ринку, з ним два слова за годину ледве вдавалося вставити! У той же час ця людина збирається розповісти їм страхи свого життя і показати свої шрами.

 

Образ Вей Вусяня абсолютно не в’язався з тим, як поводяться душевнохворі, що катують себе. Одне було ясно, як день – Вей Вусянь вміє брехати, і якщо захоче, то знайде спосіб убити себе навіть ложкою, що лежатиме на підносі поряд з обідом. В принципі, будь-яка людина, що катує себе, вміє брехати, всі ці люди вміють брехати! Але не всі вони такі розумні, як цей хлопець, що сидить навпроти. Йому всього п’ятнадцять, а шрамів на його тілі більше, ніж у будь-якого загартованого битвами чоловіка. Скільки років Ю Дзиюань била його, скільки років він не говорив нікому про це? Чи не спробуй він вбити себе, дізнався б хтось?

 

Голова потихеньку починає гудіти. Вандзі на хвилину прикриває очі, і з подивом їх розплющує, адже Вусянь вирішує продовжити свою розповідь. Вей Їн витирає обличчя рукавами білого ханьфу, що йому видали вранці, і продовжує:

 

– Ні, все добре. Адже ви самі сказали, чим швидше я піду назустріч – тим легше мені буде потім, правда?

 

– Правильно, але не змушуйте себе. Все за раз не розповіси, ми це розуміємо.

 

– Що ж, так я опинився на вулиці. Спочатку я не міг зрозуміти, де я, але потім зрозумів, що повернувся до Їліна. Я намагався звернутися до людей, сподіваючись, що хтось прихистить мене, але все виявилося не так легко, як я думав. Люди гнали мене від хат. Деякі жінки могли пошкодувати і дати шматок хліба, але буквально в перші ж дні я обійшов увесь Їлін і ніде не знайшлося місця для мене. Насправді домівки в мене не було, йти нікуди, грошей теж немає: звідки їм взятися? Зі смертю батьків я став бродяжкою. Спочатку люди були добрі, ну, вони могли дати мені хоч щось із їжі і це вже тішило, проте пізніше їхня доброта вичерпалась. Я розумію їх: у самих родини, багато бідних, а тут ще й роздавати продукти задарма. Довелося харчуватися, чим доведеться. Здебільшого це були якісь недоїдки та несвіжі овочі, що викидали з прилавків. Іноді, коли щастило щось вкрасти, можна було кілька днів прожити на звичайній їжі, не страждаючи від болю. За крадіжку, звичайно, завжди доводилося отримувати, а господарі вже знали мене в обличчя: не так уже й багато безпритульних дітей в Їліні.

 

Юнак трохи посміювався, згадуючи, як продавці ганялися за ним, тримаючи щось, чим можна було б вдовбати «вуличному щуру» за вкрадене. Найчастіше, звичайно ж, наздоганяли: наскільки далеко може втекти слабка і зголодніла дитина? Били боляче, щоб не кортіло більше, але зате якийсь час він був ситий.

 

– Так я прожив роки чотири? Так, начебто правильно. Я гадаю, що перед тим, як мене знайшов Голова Дзян, був мій день народження. За кілька днів до цього мені вдалося вкрасти м’ясних пиріжків, але собаки… – хлопець замовчав і завмер, прокручуючи в голові події шестирічної давнини. Досі собаки викликали невимовний страх і розповідати, як ці ікласті монстри виривали з його рук їжу було важко.

 

– Вей Їн, ти можеш не продовжувати, якщо складно, – нагадує старший чоловік.

 

– Все нормально, просто я досі до жаху боюся собак, а варто побачити хоч якусь – і серце вилітає з грудей! Здається, ніби вона зараз кинеться на мене і… не має значення. Того дня я дивом вижив. До цього зграя собак накинулася на мене, а чоловік, у якого я зміг поцупити булочки, наздогнав мене і просто дивився, як собаки накинулися. Я просив, кричав, благав про допомогу, але він просто пішов. Через якийсь час мене знайшов Дзян Фенм’янь. Зараз я думаю, що краще було не йти з ним: який сенс у його вчинку? Що так, що так, я б помер. Було б легше, якби моя історія обірвалася в тому провулку. Рани запалилися б, а через слабке тільце, найімовірніше, помер би найближчими днями. Ніби сам Всесвіт насміхається з мене, раз у раз посилаючи його: варто мені захотіти померти, він приходить і продовжує мої страждання! – роздратовано вигукує юнак.

 

– Вей Ін, чи думав ти про те, чому він так хоче зберегти тобі життя?

 

– Чому? Тому чому й почав шукати мене після того, як дізнався про смерть батьків. Він любив мою матір, а я схожий на неї. Він дорожив своїм другом, а я його син. Все, що їм рухає – це скорбота за загиблими друзями та бажання заспокоїти свою душу. В принципі, я згоден із Пані Ю, він трохи загрався. Мої батьки спочили з миром, я – не вони, не його кохана, не його друг і соратник, мені було б достатньо бути просто адептом. Давши мені зайву турботу і любов, він прирік мене на вічні муки через свою дружину. Але, звичайно, безглуздо його звинувачувати у своєму егоїстичному пориві залишити собі хоч щось на згадку про колишніх друзів. Жив би я собі в ордені і жив, але через те, що він поставив мене вище за своїх дітей, я став занозою в дупі Ю Дзиюань і всього ордену.

 

Наближався час обіду, настав час грати “Спокій”.

 

– Я зрозумів, Вей Їн, ми з Вандзі зіграємо тобі “Спокій”. Після обіду тобі принесуть ліки, прошу, випий ці відвари, знаю, тобі не подобається їхній смак, але це важливо, – юнак у відповідь киває і заплющує очі.

 

По кімнаті розливалася ніжна пісня сяо та ґуціня, вона віддалено нагадувала колискову, а дощ набирав своїх обертів.

 

 

***

 

Вей Їн ніколи не ненавидів Дзян Фенм’яня, чоловік був йому ніби справжнім батьком. Він дав йому все необхідне: гроші, місце в ордені, свою увагу, турботу, потурав витівкам прийомного сина. Ну так, це було раніше, а потім Вей Їн почав дорослішати, оточуючі ставали все злішими щодо нього і прийшло розуміння, що Дзян Фенм’янь, можливо, найбільший лицемір у його житті. Дзян знав про насильство з боку адептів, дядечко Лінг, який завжди лікував підлітка, явно не замовчував про це. Це було нечувано, що старші учні великого ордену дозволяють собі підняти руку на слабку тоді дитину. Знав він і про те, як дружина знущалася з адепта, бачив злість в очах сина, чув плітки слуг і мовчав. Продовжував дивитися на все це, дозволяти більше неналежного Вей Їну і мовчати. Він міг припинити все це, адже він – Голова, ніхто його не може не послухати. Він міг покарати старших адептів, міг звернути увагу на виховання свого сина, поговорити з дружиною, поки вона ще не перейшла межу. Міг, але нічого не зробив.

 

 

Була Дзян Яньлі, але що вона могла? Вона – слабка дівчина з маленьким ядром, так, спадкоємиця, але що означає її слово проти своєї матері? Що могла вона зробити з групою здорових лобів, що ображали дитину, та й не бачила вона цього. Взагалі, напевно, нема кого звинувачувати в цьому. Сам Вей Їн насамперед не хотів завдавати неприємностей нікому, а на вулицях він зустрічався і з гіршим, потерпіти синці на тілі можна.

 

Невідомо, від кого з батьків він перейняв цю безглузду готовність до самопожертви, може бути й так, що від обох, але факт залишався фактом. Заради благополуччя родини Дзян Вей Вусянь зі шкіри ліз. Прикривав невдячного Дзян Чена, приймав на себе весь гнів Господині Пристані, підтримував Дзян Яньлі, коли її дурний наречений знову робив їй боляче, розмовляв із Дзян Фенм’янем, коли його почуття провини посилювалося, намагався переконати всіх, що його все влаштовує.

 

Вперше накласти на себе руки він намагався в тринадцять.

 

***

 

 

 

Після першої розмови минуло три дні, Лань Січень все ще зустрічався з Вей Вусянем у кожний з цих днів, але поки що про минуле не питав. Здебільшого молоді люди розмовляли на різні теми від милих кроликів у лісі, до мистецтва живопису. Як виявилося, Лань Січень – чудовий художник! Лань Вандзі з’являвся лише для того, щоб незмінно грати “Спокій”, інтенсивний погляд бурштинових очей, що пропалював дірку у Вей Їні, дуже напружував останнього. Проте Лань Вандзі здавався цікавою, загадковою особистістю: вони дуже відрізнялися характерами з братом, було цікаво дізнатися, який він у спілкуванні. Вей Їн сподівався потоваришувати з ним, але за всі ці дні Лань Вандзі жодного разу не залишався довше за належне, приходив, грав, йшов.

 

Сам не знаючи чому, Вей Їн соромився. Спочатку могло здатися, що він досить нахабний юнак, навіть безсоромний, але найчастіше, він почувається ніяково, вважає, що він незграбний. Страх, що можеш роздратувати співрозмовника, засмутити його чи збалакати якусь дурість, і, зрештою, просто створити погане враження про себе, здатися набридливим або дратівливим. Лань Вандзі і так небагатослівний, з ним складно порозумітися, а через це незручність тільки підвищує свій градус, і, нервуючи, Вей Їн починає балакати щось безглузде, а це напевно бісить такого благородного Пана як Лань Джань. Такі думки часто переслідують юнака і при погляді на молодшого Ланя хочеться провалитися під землю від сорому!

 

У кімнаті нудно, у Хмарних Глибинах нудно – сидінням на галявині з кроликами надовго себе не займеш. Як пташечка у списку справ – так, як тривале заняття – ні, не сидиться на місці абсолютно. Хочеться нашкодити, підірвати щось, та просто побігати вже на худий кінець, але він у чужому ордені і люди так добре до нього ставляться, що за самі думки соромно і так і хочеться вліпити собі за свою зухвалість.

 

Але як би він не соромився, а втримати себе від невеликої нічної вилазки не зміг, і вибрався в Цайї за вином, за чутками, “Посмішка імператора” – найкраще вино у всій Піднебесній! Гріх був упустити таку можливість, поки він був у Ґусу.

 

Вино і справді було чудовим, у селищі він виплескав у себе глека три, не менше, на додачу захопив ще декілька. Вже на підході до воріт резиденції юнак відчув сильне запаморочення, картинка перед очима повільно пливла, і бажання прилягти було вже не бажанням, а потребою. Краєм ока він побачив постать людини в білому, що швидко рухався у бік Вей Вусяня і вже коли невідомий був за кілька метрів від нього, Вусянь знепритомнів.

 

***

 

 

 

Лань Вандзі був на нічному чергуванні, коли помітив білу пляму неподалік воріт. Потрібно було зловити порушника та призначити йому покарання. Вже будучи біля входу до Хмарних Глибин він зрозумів, що порушник – Вей Їн, і хлопцеві явно було погано. Хвилювання охопило Лань Джаня і він кинувся у бік сіроокого. Юнак мав рацію, адже вже буквально за кілька кроків від Вей Вусяня останній знепритомнів. Впади він зараз, покотився б униз прямо зі сходів, і, найімовірніше, не вижив би. Падіння з такої висоти точно закінчилося б смертю. Усвідомлення цього розлютило Ланя більше за потрібне: цей дурний Вей Їн, невже не можна просто подбати про себе? Навіщо він пив? Розбиті глечики, що падаючи Вусянь випустив із рук, розлетілися на уламки і рідина швидким потоком стікала по сходах.

 

Молодий Пан Лань підняв на руки надто легке для п’ятнадцятирічного юнака тіло і попрямував до покоїв пацієнта. Довелося будити лікаря і сповістити брата, який уже на той час відпочивав. Половину ночі обидва хлопці провели біля покоїв Вей Вусяня, а лікар, що вийшов звідти, сказав, що при його зрості, вага пацієнта смертельно низька, і якщо він і далі так харчуватиметься, то, швидше за все, його внутрішні органи відмовлять. Навіть зараз життя в ньому підігріває золоте ядро, і якби він не був заклиначем – був би прикутий до ліжка ще місяці тому. Також цілитель зауважив, що для свого молодого віку, хлопчик занадто захоплюється алкоголем: його постійне та надмірне споживання, тим більше на голодний шлунок, дало свої наслідки. На даний момент може допомогти передача духовних сил, щоб допомогти ядру хлопчика швидше залікувати внутрішні пошкодження, відвари для зміцнення імунітету і постійне харчування по п’ять разів на день. Поки Вей Вусянь був непритомний, доведеться насильно годувати його і сподіватися лише на ковтальний рефлекс хлопця.

 

Обидва Нефрити болісно зітхнули. За цей короткий час підліток полюбився обом по-своєму, і те, що він знову страждає, осідало каменем на серці молодих людей. Поступово ніч поступалася своїми правами ранку, і дві схожі постаті в білому тихо дивилися, як сонце піднімалося з-за гір.