devoted to destruction

ріко звик набивати синці.

коли падав під час тренувальної гри в ексі, коли м’яч, чиясь ключка або тростина тецузді раптово — або не дуже — вдаряли по незахищеній ділянці тіла. пізніше ріко розглядав їх у дзеркалі власної ванної кімнати, обов’язково наодинці, перед цим перевіривши, аби усі двері були зачинені.

він надавлював на свіжі синці, і якщо спочатку це викликало тупий біль та неприємні спогади, то згодом ріко приймав цей біль як належне. він обводив жовтіючі краї старих ран і думав, що, мабуть, не впізнає своє тіло без них.

натаніель був одним із синців.

завдавати йому болю — непристойно приємно. ще приємніше — ріко занадто довго це заперечує, але тікати нікуди, — коли він б’є у відповідь.

натаніель відрізнявся від них із кевіном. він плював на долонь і стирав римську трійку зі щоки, залишаючи чорний слід від маркера. він знаходив тисячу і один спосіб втекти з тренування, і все одно на дружньому матчі з іншою школою показував найкращі результати серед команди. якщо ріко вирощував себе машиною для перемог, то натаніель був бісовим птахом. вільним, крилатим. справжнім вороном.

після перемоги над старшою школою белмонта із рахунком шість – п’ять, з яких два голи школи едґара аллана були забиті завдяки пенальті, ріко проводить півгодини в душі, спостерігаючи, як з півмісяців на його долонях повільно стікає кров. нервова звичка, яку він встиг заробити у перервах між тренуваннями, коли його руки не були сховані у перчатки. або ж акт підготовки до покарання.

і ріко думає, що цього недостатньо, бо дати збити себе з ніг, випустити ключку перед самим голом і просидіти весь другий тайм на лаві запасних — занадто багато помилок, щоб так легко їх відмолити. він очікує як мінімум на додаткові години тренування. максимум він придумати не встигає, оскільки стук в двері змушує кров в жилах застигнути, ноги — підкоситись, і ріко ледве встигає схопитись за кран, одночасно вимикаючи воду.

він прислуховується, але поза дверима стоїть тиша. значить, це не тецудзі і — скоріш за все — не кевін, бо той одразу ж вимагав би скоріше звільнити ванну.

намагаючись не звертати уваги на те, як свербить шкіра навколо нових ран, ріко поспіхом одягається і відчиняє двері. натаніель веснінскі сидить на його ліжку і безтурботно крутить ніж-метелика в руці.

— вимітайся.

ріко помічає, як його голос хрипить, лише коли різко вихоплює свій ніж із рук натаніеля, не піклуючись про те, що гостре лезо залишає подряпину на чужій шкірі. той не сперечається, ніби і не помітив, що взяв чужу іграшку, але з місця не зрушує. в кімнаті прохолодно після гарячого душу, але ріко не впевнений, що справа в цьому, а не в морозній блакиті очей, що спокійно і неспішно спостерігають за ним, наче за змією в тераріумі.

— паршиво зіграли, — нарешті каже натаніель, ніби знайшов у погляді ріко підтвердження своїм думкам.

— погано чуєш? вимітайся, веснінскі, бачити тебе не хочу, — ріко намагається не звучати втомлено, намагається не сказати так, ти правий. але натаніель чує його занадто добре, тому дістає з карману пачку сигарет і киває на двері.

— лише після вас, королю.

таке звернення зараз звучить як глузування, і ріко, не роздумуючи, вдаряє його по щоці. боляче обом: натаніелю — від ляпаса, моріямі — від подразнення ще не загоєних ран на долоні. але ріко звик — усі його синці загоюються максимум через тиждень, тож треба просто потерпіти.

натаніель лише закочує очі, ніби удари ріко для нього нічого не означають, і це запалює бажання вдарити ще раз, але він не встигає.

— жовта картка, — натаніель тепер точно глузливо всміхається і підіймається з ліжка, зачіпаючи ріко плечем на шляху до виходу. — друга за сьогодні. така поведінка не личить номеру один, чи не так?

він навіть не обертається, коли ріко не відповідає і залишається на місці, прокручуючи в голові епізоди сьогоднішнього матчу. лише додає згодом:

— хазяїн ще години дві буде на зустрічі з моїм батьком, тож нас чіпати не буде. ти йдеш чи ні?

і ріко йде, бо відчуває, що за ці дві години задушить себе від тривоги і очікування, якщо залишиться на самоті. а так в нього хоча б буде на кому зірватись.

натаніель веде його в підсобку на верхньому поверсі гуртожитку — там тихо, темно і стійкий запах затхлості, але принаймні це єдине безлюдне місце, де їх ніхто не знайде. спостерігаючи за тим, як натаніель встає на ящики, аби відчинити маленьку кватирку під стелею, ріко думає, що це непогане місце для вбивства. пальці в кармані окреслюють ребро ножа.

він не знає, де і як натаніель встиг купити сигарети — або вкрасти, що більш імовірно, — але той обходиться з ними, наче це далеко не перша його пачка. він видихає дим від першої затяжки у вікно і опускається на один із ящиків, простягуючи іншу сигарету для ріко.

— прибери це, — слова злітають з язика швидше, ніж ріко встигає вирішити, чи дійсно він хоче їх казати. а натаніель не наполягає, знизуючи плечима, відкладає пачку, ніби присутність ріко його зовсім не цікавить. і моріяма не знає, від чого його нудить більше: від диму чи від байдужості, тому різким жестом вихоплює сигарету в натаніеля і затягується сам.

— тобі не обов’язково завжди все заперечувати, ти знаєш? — натаніель лише хмикає і дістає ще одну з пачки, однак підпалювати не поспішає. — це допомагає при командній роботі, до речі.

ріко кривиться і хоче плюнути натаніелю в обличчя, але той занадто швидко опиняється занадто близько. моріяма ледве встигає відчути крижаний холод його очей прямо під шкірою, коли в його зіницях загоряється вогник. натаніель торкається своєю сигаретою кінчика тієї, що зажата в губах ріко, і, опустивши погляд, підпалює її. коли він відходить, між ними тягнеться одна цівка диму на двох, неначе слина після поцілунку. ріко майже фізично нудить від такого порівняння.

слабкість накриває його після другої затяжки. все тіло здається надто важким, аби продовжувати стояти, тож ріко сповзає по стелажу на підлогу. натаніель не каже нічого декілька хвилин — за відчуттям годин, — а ріко не відчуває дискомфорту від тиші.

і це незвично. у тиші, він знає, ховаються нові рани.

ріко прислухається, наскільки може, і йому навіть здається, що він чує повільні кроки тецузді. вони десь далеко, не наближаються, лише гупають у монотонному ритмі, наче годинник судного дня.

— тільки гляньте: син ексі, найкращий гравець ліги, весь день не може заспокоїтись, бо впустив ключку, коли хотів забити гол, — все в натаніелі холодне, слова тисячами бурульок пронизують тіло. — я думав, у тебе буде більше самоповаги.

— і хто мені це каже? — ріко майже шипить, щуриться і кидає косий погляд. — захисник, який половину гри витирав собою підлогу?

— у всіх бувають погані дні, — натаніель знизує плечима, закидує голову назад і показово видихає дим. ріко спостерігає за тим, як він павутинкою вплітається у помені холодного сонця, що проникає через вікно. — навіть уявити не можу, що з тобою станеться від поразки. пустиш кулю в лоб?

тобі — з радістю, мовчить ріко.

— я не збираюсь програвати, — він прикусує фільтр і для впевненості додає: — ніколи.

— тоді тобі пощастило, що ми в одній команді.

— це тобі пощастило, що я не можу тебе вбити, — одним різким рухом ріко дістає з карману ніж і наставляє на натаніеля. між ними менше одного метру; лезо блищить кольорами райдуги в небезпечній близькості від чужої шиї. — але це не значить, що не можу покалічити. слідкуй за язиком, веснінскі.

нарешті, нарешті натаніель сприймає його серйозно. це видно по тому, як завмирає рука із сигаретою біля його обличчя, як напружується шия. ріко подобається спостерігати за тим, як він ховає свій секундний страх у клубі диму.

— не забувай, хто твій хазяїн, натаніелю.

— я чудово пам’ятаю, що це не ти, — натаніель холодно всміхається і пальцем відсуває лезо від себе. — ти просто одержимий мною, і твоє роздратування лише підтверджує, що я кажу правду.

вони дивляться один на одного занадто довго, шукають ще гостріші слова, ще відкритіші рани. найболючішу ріко бачить перед собою і починає сумніватись, що це звичайний синець.

— мені шкода, що твоїй сім’ї похуй на тебе, але це лише твої проблеми, — натаніель каже так, ніби йому зовсім не шкода, і наступне, що відчуває ріко — пекучий різкий біль у зап’ясті. недопалок впивається в його шкіру, змушуючи зашипіти і відсахнутись, в процесі проводячи ножем по лінії щелепи натаніеля.

ріко здається, що на якусь мить він відчуває тверду поверхню кістки під лезом. поріз виходить глибоким, і по шиї одразу ж стікає кривава доріжка. від таких залишаються шрами. все тіло натаніеля ніби створене для шрамів — ріко думає, що ще один нічого не змінить.

коли натаніель схиляється, щоб поцілувати ріко — це виходить різко, сухо, грубо і більше схоже на удар, — той думає, що це точно не синець. натаніель веснінскі — його злоякісна пухлина, що прогресує із кожним днем і зупинятися не збирається.

стає настільки душно, що ріко шкодує, що не задушив себе власноруч. натаніель відсторонюється, встає і дивиться зверху вниз. всього на мить ріко відчуває себе жахливо слабким і нікчемним під цим поглядом.

— пішов нахуй, — цідить він.

— я теж тебе ненавиджу, не хвилюйся, — натаніель розвертається і йде до виходу, зупинившись лише перед самими дверима. — тобі із цим жити.

слова луною віддаються в маленькій кімнаті, де ріко залишається сам-на-сам зі своїми демонами. він залишає сигарету тліти на кахельній підлозі і дивиться на своє каламутне відображення у лезі ножа, заплямованим кров’ю, перед тим, як скласти його.

опік від недопалку ні на секунду не дає про себе забути. ріко думає, що покарання від тецудзі не таке вже й страшне.

тобі із цим жити.