2

– У вас справді дуже смачна кава. Незважаючи на те, що я працюю далеко від вашого кафе, мені захотілося прийти саме сюди.

Енакін відчув, як кутики губ піднімаються в посмішці. Блондин з променистими очима таки прийшов. Хоча Скайвокер вже перестав у це вірити. Весь день хлопець дивився на двері з відчайдушною надією і нетерпінням, на автоматі обслуговуючи решту відвідувачів. Він навіть спеціально помінявся зміною з колегою, аби побачити цю людину. Але той не приходив. Весняний день добігав кінця, і бариста зовсім зневірився. Але вчорашній відвідувач з’явився ближче до вечора. З незмінною м’якою посмішкою зайшов до кафе. Останні промені сонця золотили його волосся. Енакіну вартувало зусиль не розсміятися від полегшення і небувалої ейфорії, що переповнювали його. Як міг подумати, що чоловік не прийде? Ще важче було подивитися в очі співрозмовнику і вимовити:

– Вітаю. Радий вас бачити.

“Я ж учора репетирував, що треба сказати”, – засмучено подумав бариста. Проте одна річ – говорити сам із собою, і зовсім інша – коли перед тобою предмет симпатії. Всі слова забулися, зникли з пам’яті, залишивши безладні фрази, які ліпше не вимовляти. Та це вже краще, ніж учора.

Обі-Ван підбадьорливо посміхнувся хлопцю. Той, начебто, поводився впевненіше, хоча було помітно, як важко дається йому ця впевненість. Приємно здивувало, що бариста не забув чоловіка. Неквапливо підійшовши до барної стійки, Кенобі зібрався зробити замовлення, як хлопець простяг руку і сказав:

– Енакін Скайвокер.

Цей жест здивував не лише відвідувача. Бариста сам не розумів, що на нього найшло. Може, злякався, що ця зустріч буде останньою і не познайомиться з клієнтом. Як би там не було, хлопець здивовано витріщався свою долоню. Потім злякався, що виглядає надто наполегливим. Але прибрати руку не встиг. Незнайомець потис його руку. Від дотику теплої долоні Енакін відчув, як частішає пульс. Хоч би клієнт не помітив.

– Обі-Ван Кенобі, – представився співрозмовник. Енакін вирішив не спокушати долю і висмикнув тремтячу долоню. Важко зробити каву, коли тобою заволоділи почуття.

– Вам мокко, як учора? – спитав Скайвокер, метушливо пригладжуючи фартух. Він не знав, куди ще подіти руки.

– Так, стандартну порцію з м’ятним сиропом, – кивнув Кенобі. Енакін прийняв замовлення і взявся до приготування напою. Намагався не відволікатися від нав’язливої думки подивитися на відвідувача. Почувши, як відсувається стілець, не втримався і озирнувся. Обі-Ван сідав за столик навпроти барної стійки. Бариста ледве зміг приховати подив. “Він питиме каву тут?” – подумав хлопець. Згадавши про мокко, повернувся до роботи. – “Тільки б не надто демонстративно витріщатися на нього”. Незважаючи на хвилювання, Енакін був щасливий. Щасливий, що відвідувач пробуде тут ще якийсь час. Можна буде поспостерігати, як промені західного сонця виблискують у його волоссі, як сяють очі, як незворушно і розслаблено Обі-Ван п’є каву. Бариста відігнав приємні думки, бо забув, на якому етапі приготування напою знаходиться.

Мокко Скайвокер приготував без помилок, і це його втішало. Він не хотів виправдовуватися, через неправильно зроблений напій. Не перед цим чоловіком. Поставивши склянку на барну стійку, бариста сказав:

– Ваш мокко готовий.

Кенобі забрав напій і сів за стіл. Замислено почав розмішувати каву, час від часу розглядаючи картини на стінах кафе. Енакін, забувши про конспірацію, з цікавістю спостерігав за відвідувачем, підперши рукою підборіддя. “Як людина може бути такою сонячною?” – розмірковував Скайвокер. – “Такою приємною у спілкуванні. Він не роздратувався через те, що я вирішив познайомитися. Навіть більше, сам представився. Він це зробив з ввічливості? Чи?..”

Поглинений думками, бариста проґавив момент, коли Обі-Ван глянув на нього. Очі чоловіка трохи округлилися. Він помітив, що Скайвокер весь цей час дивився на нього. Енакін швидко відвів погляд. Стало ніяково. Щоб не потрапити Обі-Вану на очі, хлопець зник за вітриною з десертами, збентежений і чомусь радісний. “Так безглуздо попастися”, — Енакін з посмішкою хитав головою і за звичкою розкуйовдив волосся, – “неввічливо так дивитися на клієнтів. Але я не на всіх дивлюся, тільки на Обі-Вана. І в цьому немає нічого такого. Він просто… особливий”. Потім бариста насупився. “Що означає “особливий?” Він що, мені подобається? Але якщо я не подобаюсь йому? Що Обі-Ван відповів би, якби я запросив його кудись?” Скайвокер навіть злякався від такої сміливої думки. “Ні-ні, я цього точно не зроблю!”

Отак, подумки сперечаючись сам із собою, бариста не помітив, як відвідувач випив каву. Та замість того, щоб піти, Кенобі рушив до барної стійки.

– Енакіне, – почувши своє ім’я, бариста здригнувся і визирнув з-за вітрини. Намагався дивитися куди завгодно, аби не у світлі очі Обі-Вана. І так було ніяково. Скайвокер нервово очікував, що скаже відвідувач. – Ви вільні завтра?

Не зовсім розуміючи, до чого хилить Кенобі, Енакін кивнув головою. Через прискорений пульс було важко говорити.

– Знаєте, мені хотілося б зустрітися завтра, – почувши це, бариста вже не приховував подиву та радості. Адже кілька хвилин тому він думав про те саме.

– Було б чудово, – промовив хлопець. І додав: – Ви мені цікаві.

Відповіддю йому стала тепла посмішка. Обі-Ван дістав візитку і щось написав на ній. Поклав на барну стійку.

– Зателефонуйте завтра після п’ятої. Чекатиму вашого дзвінка, Енакіне. До побачення.

Кенобі пішов, а Скайвокер, приголомшений і щасливий, швидко сховав візитку і побажав, щоб заповітне завтра настало якомога швидше.