Том 1. Розділ 20

Двері прочинилися, і я краєм вуха вловив, як сперечаються між собою дівчина-медсестра, охоронець, і Ніколас.

Не дивлячись на протести і заперечення охоронця, Ніколас протиснувся між фігурами, що стовпилися біля моєї палати. Дівчина хотіла його утримати, але двері зачинилися перед її носом.

Я стояв і спостерігав за білявим дивом, що з яскравою посмішкою дивилося прямо мені в очі, повністю ігноруючи недавню ситуацію.

Я зітхнув глибше. Помітив пов’язки на руці, і судомно намагався бодай щось сказати.

— Як… ти?.. — спитав похилим голосом.

Я турбувався за нього.

— Як бачиш, нічого страшного.

Він показово підняв руку в бинтах.

— Що важливіше… — хлопець підійшов ближче. — Якщо й далі так стоятимеш, втратиш свідомість, — і посміхнувся.

— Я все одно майже не відчуваю болю, — відповів задумливо. — Напевно, тут використовують сильнодіюче знеболювальне, або щось подібне. Але ти маєш рацію…

Я попрямував до ліжка, присів.

— З кожною хвилиною стає важче…

Ніколас сів поруч. У приміщенні запанувала тиша, ззовні згасала метушня.

— Мене ніхто не зупинив… — промовив я, поглядом втикаючись у свої руки.

В мене не складалося в голові, що я так просто міг вбити людину.

— Ти ж знав, що я чинитиму опір. Хіба за мною ніхто не стежить?

— А повинні? — Ніколас злегка посміявся. — Я не хочу заганяти тебе в рамки, адже ти не моя власність.

Я зустрівся з його щиро усміхненими очима, в яких таїлося щось таємниче, секретне.

— Моє завдання – не перетворити тебе на розпещену дитину, а навпаки, — його погляд потеплішав.

— Звучить відразливо, — по спині пройшлися мурашки. — Ти мені матуся, чи що? Говориш так, ніби маєш право когось «перетворювати» та «перевиховувати», — цинічно посміхнувся. — Я тобі не дитя якесь.

Його слова зачепили мене.

— Ти ж розумний хлопчик, правда? — у голосі промайнула прикрита їдкість. — Тому сам розумієш, наскільки твої дії схожі на дитяче белькотіння. Можливо, тебе втягнули у війну між двома угрупованнями, а ти все з ножиком на людей кидаєшся.

Він промовив це таким буденно-повчальним тоном, що я почав дратуватися.

— Чи не дитя? Ти ж щось таке хочеш почути, так? — нотки занудства пропали.

— Зачекай, тобто я таки перейшов комусь дорогу?..

Тіло напружилося.

— Але ж ти обіцяв…

«…що я нікуди не влізу, покидьок!»

— Ох, Алан… — Ніколас потягнувся, позіхаючи. — Треба було дотримуватися інструкцій. Цю частину плану ти порушив, тому у угрупованнях тепер вишукують усіх причетних. І до вбивства Бена також, як ти вже зрозумів…

— Які в біса угруповання?! Що за маячня?!

Паніка почала розростатися по всьому тілу.

— Тобто!? На мене вже вийшли?.. — інстинктивно перейшов на шепіт.

Рука Ніколаса одразу ж опинилася на моїй шиї, припиняючи будь-які суперечки.

— Ні, ти для них ще невідома постать, про всіх свідків ми подбали, — він дивився в мої очі з усією серйозністю.

Я тяжко зітхнув.

— Хотів допомогти якомусь психу, у результаті почався цілковитий хаос.

— Це не хаос, Алан, — очі Ніколаса спалахнули дивним вогником. — Ти справді допоміг цьому «якомусь психу». Ти врятував мене.

Він несподівано сів навпроти, на підлогу, взяв мої долоні у свої. Я зніяковів, збирався підвестися, але його руки тримали дуже міцно.

— Тільки ти міг мені допомогти, ніхто інший. А з ускладненнями ми впораємося. Шкода, що вони зіпсували той час, що ми могли провести разом…

Я намагався ігнорувати ці дивні залицяння. Бо турбувався за дещо більш важливе.

— І яким чином «впораємося»?

Проте мені було некомфортно. Помітивши, як я намагаюся відсунутися якнайдалі, Ніколас перестав тримати мої руки.

— Ми просто знищимо їх…

Озвучене зійшло з його язика дуже легко, буденно, і навіть весело. Сенс сказаного не одразу дійшов до мене. Знищити?

— Що значить «знищимо»? — я пильно дивився в його очі.

Насмішкувата посмішка почала дратувати до шаленості.

— Тихо-тихо.

Рука потяглася до мого волосся, але мені вдалося її зупинити.

— Ти збираєшся когось вбити?.. — мій голос здригнувся.

Руки в крові, червоні порізи, навколо лише один червоний колір…

Мені б не хотілося бачити це знову.

— Нумо поміркуємо, як дорослі люди, — промовив Ніколас з обережністю. — Що буде, якщо…

Ніколас взявся за мою вільну руку, переплітаючи наші пальці.

— Хтось таки дізнається? Ти прихильник справедливості, — на його обличчі відобразилася усмішка. — Принаймні намагаєшся ним бути. І ти чудово розумієш, наскільки несправедливий цей світ. Тепер подумай про наслідки.

Я спохмурнів, його друга рука потяглася до мого обличчя.

— Ти скажеш, що тобі все одно?

Доторкнулася до щоки.

— Тобі справді все одно, що станеться з нею?

Він завжди дивився тільки у вічі. Вивчаючи, уважно.

— Забери свої руки, — промовив я сталевим тоном.

— Справді хочеш, щоб я прибрав? — з’явилася усмішка.

Я різко вивільнив руку і зупинив зазіхання.

— Що ти взагалі робиш?!

Ніколас відійшов на безпечну відстань, бо я був готовий врізати йому в морду.

— Перевіряю тебе.

— Я вже казав… — тяжке зітхання. — Я не гей. Чи невже я тобі подобаюсь?

Тоді це все пояснювало б. Манеру розмови, причини, події. Можливо, що пропозиція когось знищити викликана виключно романтичними почуттями.

— Дурна розмова, адже я теж не гей, — він засміявся. — Ми це усвідомили, непорочна діво.

Йому це приносило задоволення. А мене дико дратувало.

— Але… звичайно, ти мені подобаєшся, малюку. Я вже говорив про це, хіба ж ні? — хлопець посміхнувся.

Проте я ніяк не міг про це згадати.

— Що ти хочеш цим сказати?..

Я напружився. Якщо не сексуальний потяг, не романтика, що тоді це може бути? Що значить «подобаєшся»?..

— Ти ніби зовсім нещодавно хотів дізнатися, чи я буду когось вбивати, а тепер тебе так хвилює, що я про тебе думаю?

Він насолоджувався кожним моментом.

— Зробимо по справедливості. Я відповідаю тобі в усіх подробицях, але лише на одне запитання.

В мене промайнула думка, що для нього це все лише гра. Людські життя, чи власне майбутнє – все одно. І все, що він зараз робить, – це грає зі мною.

— Схоже, ти знову виграв, — я ліг на ліжко, вкриваючись ковдрою. — По справедливості, я скажу тобі свою думку.

— Я завжди радий тебе вислухати.

Ніколас повернувся на своє місце біля мене.

— Перша причина, через яку ти вибрав мене… помста. Хтось захотів мене позбутися, адже я багато кому насолив у цьому житті.

Поглядом я роздивлявся стелю, малюючи на ній картинки своїх припущень.

— Друга причина… банальна. Якомусь психу захотілося зустріти собі подібного, щоб розділити свої ідеали та інтереси. Хтось вже намагався так зробити, тож я не люблю спілкуватися з ненормальними.

Проте я також уважно слідкував за реакцією Ніколаса. Щоб дізнатися, яке з припущень ближче до дійсності.

— Третя… Мені здалося, що я міг би тобі подобатися, судячи з твоїх натяків. Тому й намагався привернути увагу всіма можливим способами. Як кінчений псих.

— Цікаво…

Ніколас з усмішкою на обличчі про щось задумався.

— Четверта ніяк не спадає на думку?

Цей навіжений надто проникливий. Я скривився.

— Ця причина надто спірна, я не хочу про неї говорити.

Це було б занадто. Адже…

Не може ж такого бути, щоб ми зустрічались раніше, правда?

— Як скажеш.

Проте в будь-якому разі хлопець виглядав задоволеним.

— Я міг би підіграти і сказати, чому обрав саме тебе… Але твоя серйозна мордочка викликає бажання помучити ще трохи, — він засміявся.

Я пнув його рукою, проте Ніколаса це ніяк не образило.

— До біса це все, я передумав! — насупився.

Хоча насправді просто боявся дізнатися правду.

— Може розповіси про «угрупування»?

Ця тема цікавила мене не менше.

— І як ти збираєшся вирішувати цю проблему.

— А на це в тебе є припущення? — Ніколас засміявся.

— Досить з мене глузувати, — огризнувся. — Це ніякі не жарти.

Бо якщо справа серйозна, то матір може бути у небезпеці.

— Як необачно, — Ніколас помітив переміну. — А я б розказав тобі все, ти ж це знаєш? — в голосі з’явилися нотки суму.

Якоїсь миті я подумав, чи правильно вчинив, бажаючи дізнатися про когось іншого, замість загадкового хлопця навпроти. Проте життя мати для мене було важливіше.

Принаймні я в це вірив.