Зізнання

Я стільки разів викликав у пам’яті спогад про те, як ти стояв з нею на вершині пагорба і читав їй вірш. «Летить понад берегом вербовий пух, світанок холодний, ясний. Далеко-далеко поїхав мій друг, листів не напише мені»*.

Той вірш я перечитував безліч разів і вивчив напам’ять. Переписав його каліграфічним почерком, хоч, здавалось, давно вже забув, як це – красиво виводити літери. І все думав про холодну блакить неба, про те, як до лиця тобі був темно-синій одяг зі сріблястим шиттям на комірці та рукавах. Як розтріпалось твоє волосся від подиху вітру, і ти тоді виглядав таким… надзвичайно ніжним.

Твій голос. Твої очі. Те, як змінювався вираз твого обличчя, коли ти дивився на Юер. Ти сподівався, що вона посміхнеться тобі, що поетичні слова натякнуть їй на твої почуття.

Летить понад берегом вербовий пух.

Рядки того вірша я повторював подумки пізньої безсонної ночі, коли було невимовно страшно. Я не міг дозволити собі бути слабким – не ті часи.

Я думав про той прохолодний весінній день, яскраву зелень трави, глибоке і чисте небо.

Мені так не вистачало… любові? просто тепла?.. що я відтворював в уяві ту картину, і уявляв на місці Юер себе. Що це я стою поряд з тобою, що мені ти читаєш вірш…

Хотілось привласнити той спогад… привласнити тебе.

Не так, як зазвичай бажають красивого чоловіка, зовсім ні. Навіть тіні думки про весінні ігри не майнуло у мене.

Почуття, схожі на тонке ажурне мереживо. Щоб просто розглядати, милуватись тим, який ти є… твоєю посмішкою, аристократичними руками, червоною каблучкою з напівдорогоцінного каменя на вказівному пальці… тим, як ти торкався волосся Юер – обережно, кінчиками пальців відводячи від милого обличчя важку шовкову хвилю.

А мені хотілось так само доторкнутись до тебе.

Та не більше.

Розквітають вишні. Навіть коли в світ приходить лихо – навесні розквітають вишні.

Цього року квітнуть так пишно… ніби дерева вкриті снігом. І цей аромат нагадує мені про тебе.

Яскраво сяяло сонце. Я зупинився під вишнею, схожою на наречену у пишному весільному вбранні.

І на мить мені здалось, що ти стоїш поруч зі мною.

_____________________

*Рядки – з вірша Фен Яньси, на мотив «Сорока, що танцює на гілці», переклад мій