Вивертаючи назовні

Ночі у Туссенті теплі і ясні, розсип великих, яскравих зірок затишним покривалом розкидався над казковим князівством, занурюючи його в ніжний сон.
Геральт любив спостерігати за тим, як у кінці дня шумний, метушливий і нескінченно радісний Боклер поступово заспокоюється і настає милостива тиша, що зрідка лише переривається співом нічних птахів. Це місто заслуговує спокою після тих ран, які нанесла йому Ніч Довгих Іклів.

Геральт свого ремесла не залишив – о, ні, що ви, як би він посмів! Від долі відьмака сховатися було неможливо, це його Шлях, Призначення і Доля. Білому Вовку була огидка думка про нудне перебування в Корво-Бьянко в ролі пересиченого життям винаря. Після усіх його пригод, нескінченного виру з бездумної гонки по бездоріжжю у пошуках Цірілли, страшних битв, в якій гинули дорогі йому люди, перемог і поразок, він заслужив відпочинок, але тільки від усіх королівських інтриг, політичних ігор і чарівничих змов.

Так, Геральт втомився від усього цього, але від винищування чудовиськ відмовлятися було необов’язково.

Чим відьмак і займався, коли з’являлися замовлення. У Туссенті на нього дивилися все ще з недовірою, а іноді і злістю – усе таки, опальна княжна Сіанна, улюблена сестра Ганни-Генрієти, померла з його вини. Але відьмак ні про що не шкодував – Сільвія була жорстока, безмірно жорстока, а дати ходити по землі ще однієї Ренфрі він був не в силах. Мати нахабство використовувати таку істоту, як вищий вампір, бажати усім серцем вбити свою сестру, яка в розкаянні шукала її, – ні, таке відьмак прийнятним не вважав. Сіанна заслужено понесла покарання від рук Детлаффа, і навіть коли Геральта відвезли в темницю, відьмак не відчував розкаянь совісті. І на усі несхвальні погляди йому було плювати. Він – відьмак, а таким, як він, не звикати до озлобленості натовпу.

Головне, щоб платили за голови чудовиськ і не намагалися обдурити.

Зараз же, після виконання чергового замовлення, Геральт сидів на веранді в маєтку і розслаблено пив вино. Ніч простягнула свої обійми над Туссентом і відьмак насолоджувався тишею і спокоєм. Усе ж, іноді йому бракувало цього.

Медальйон несподівано здригнувся на шиї і відьмак відразу ж схопився, озираючись по сторонах. Усе тихо і немає нікого. Та і які монстри можуть бути навколо його маєтку?

Здогадка була одна.

– Регіс? – з недовірою оглядівся Геральт, але відповіді не отримав. Та і воронів поруч не було. Друг його тільки нещодавно відбув шукати Детлаффа, звідки б йому тут взятися?

Відьмак повільно озирнувся на всі боки, а потім з недовірою подивився на свій медальйон. Тот продовжував тремтіти, хоч і дуже слабо, немов чудовисько було поруч, але так, немов не хотіло, щоб його виявили. Геральт спохмурнів:

– Виходь, навіщо ти ховаєшся?

Відповіддю йому була тиша, що переривалася скрекотом цикад. Один з собак, спляча біля входу до будинку, несподівано прокинулася і вибухнула гучним, заливчастим гавкотом, чому відьмак навіть здригнувся.

Невидимість. Собака гавкає і біситься. Медальйон тремтить. Саме чудовисько на очі не показується і не нападає, а це означає, що воно розумне. Брукса, чи що? А їм з якого ляду тут хитатися? Епопея з Бестією з Боклера давно закінчилася, Детлафф пішов, пообіцявши більше не попадатися відьмаку на очі. Геральт похитав головою, абсолютно нічого не розуміючи. Він відчував чиюсь присутність і пильний погляд на собі, але не міг зрозуміти, звідки на нього дивляться. Та й навіщо?

Несподівано пес замовк, а медальйон завмер, заспокоївшись. Геральт підозріло покосився по сторонах, а потім обережно сів, все так само продовжуючи пострілювати поглядом у різних напрямах. Але все було спокійно, немов нічого і не сталося. Відьмак зітхнув, і, допивши вино, пішов спати.

Схоже, з мечем йому точно не судилося розлучитися навіть на декілька хвилин.

***

Пройшли два дні з моменту першого інциденту з невидимим гостем. Відьмаку вже думалося, що він просто заснув тоді на веранді і йому просто здалося, але ні! Сьогодні медальйон прямо затанцював на його грудях, поки відьмак спав у своєму ліжку. Ще і бомби тепер потрібно тримати під подушкою! Геральту не подобалося, коли його спокій порушували, особливо, коли він спав.

Медальйон перестав вібрувати, варто було відьмаку розплющити очі і сісти на ліжку. Він гострозоро дивився на всі боки, прислухався до шерехів, але нічого знайти не міг.

– Що ж це за чортівня. – Геральт потер перенісся і піднявся. Спати він вже все одно не зможе. Вийшовши у вітальню, він помітив келих, що стояв на столі, з налитим по самі краї вином. Дивно. Варнава-Базіль не дозволив би собі таку вільність, і прибрав би його тут же, як тільки б Геральт пішов у спальню. А Марлена зовсім не пила.

Відкупорена пляшка з вином стояла тут же, на краю стола. Геральт похмуро озирнувся. Невідомий гість ще і під’їдається у нього, чи що? Хоча фрукти у вазах були незайманими, а Марлена напевно б почула, що хтось ходить по кухні.

– Ще не вистачало мені тут пастки розставляти по будинку, – пробурмотів Білоголовий, – і так вже готовий в обнімку з мечем спати.

Він вийшов в двір з тим самим келихом вина – напоєм виявився чудовий Ест-Ест і подивився у бік горизонту. Там, за горами і на краю неба, ніжно займався світанок, зарум’янюючи синю зоряну гладінь.

“Час у Туссенті летить все так само непомітно” – помітив про себе відьмак і зробив невеликий ковток вина.

І не побачив, як тінь відокремилася від даху будинку і полетіла до невідомого напряму.

Геральт не бачив ії. Не чув, але знав. Відчував. Як мисливець відчуває поблизу хижака, що причаївся в кущах. Але відьмак упевнений, що встоїть на ногах, що вірний меч буде під рукою завжди, а Квен прийме перший удар, щоб потім можна було почати смертоносний танець.

Але усе ж цікаво: хто ж може турбувати відьмака, якого навіть смерть не страхала після того, що він пережив на Шляху? Не нападає і не злиться, а просто… спостерігає. Не наважуючись підійти і заговорити, ховається, але все одно приходить.

Геральт чує шерех листя, на землю падають перші промені сонця і відьмак примружує котячі очі.

***

Він майже звик до нечутних візитів свого невідомого гостя. Или гості. Як тільки медальйон починав вібрувати, відьмак лише озиралася по сторонах, зітхала і продовжувала пити вино, або грати з дворецьким у ґвинт.

Але одного разу вночі, коли медальйон знову здригнувся, відьмак не розплющив очі і навіть не ворухнувся. Лише серце за звичкою пропустило удар. Геральт слухав. Уважно.

Скрипнула мостина в кутку кімнати, немов на неї випадково наступили. Геральт не ворушився. Він вирішив, нарешті, з’ясувати, хто був його візитером, і спосіб вибрав найпростіший – не реагувати відразу ж. А почекати. Може, він таки з’явиться?…

Він розплющив очі, коли медальйон зовсім вже підстрибнув на грудях.

І, нарешті, побачив його.

– Детлафф? – ледве чутно прошепотів Геральт, сідаючи. Зустрівшись поглядом з вампіром, який просто стояв в кутку кімнати, він спохмурнів, – Що ти тут робиш?

– Це дійсно те, що ти хочеш у мене запитати? – Детлафф відходить від стіни і повільно ступає по кімнаті під напруженим поглядом відьмака. Він виглядає кепсько: його чорний сюртук виглядав потертим і брудним, червоний камзол був пошарпаний, а на обличчі самого вампіра не було абсолютно ніяких емоцій. Відьмак здивовано підняв брову:

– Я запитав саме те, що я запитав, – відповідає він, легко встаючи і стикаючись з вампіром лицем до лиця, – Ти, здається, пообіцяв не попадатися мені на очі.

– Так, пообіцяв, – погоджується Детлафф, – Я можу піти.

Геральт дивиться на нього, в його нескінченно порожні, ясно-блакитні очі і недовірливо кривиться. Щось не так.

– Навіщо ти спостерігав за мною? – він не збільшує дистанцію, продовжуючи стояти майже впритул до вампіра. А той несподівано відступає і опускає голову. Морщиться, немов від зубного болю. Геральт дивиться, не розуміючи, а вампір не квапиться з відповіддю. Мовчить, нескінченно довго мовчить, вони обоє завмерли в кімнаті, як дві статуї з мармуру. Детлафф піднімає погляд тільки коли у Геральта, здавалося, залишилася крихітна крапля терпіння:

– Інакше не міг.

Нескінченна ріка болю пролилася в простір разом з цими словами. Відьмак все ще не розуміє, про що говорить вампір. Але Детлафф прийшов сюди не пояснюватися. І він не хоче говорити про те, чому спостерігав за Геральтом останні декілька днів, відверто видаючи себе, але усе ж не показуючись на очі. Адже він обіцяв тримати дистанцію. Він не уміє брехати, зовсім не уміє. Ось і зараз, відходить ще на крок, щоб притиснутися до стіни спиною, поки Геральт все так само не розуміє.

– Ти ж хотів піти? – чомусь голос зривається на сиплий шепіт, і відьмак сам дивується з цієї метаморфози, – Тебе тут ніщо не тримає, люди…

– Огидна і брехлива маса, – несподівано гнівно гарчить Детлафф і відьмак дивиться на нього із співчуттям. О так, він розуміє його в цьому плані. Але, напевно, все ж в недостатньо повній мірі. Врешті-решт, людині, хай і що мутувала, вампірів не зрозуміти.

– Тоді навіщо повернувся? – запитує Білоголовий.

– Хочу дещо зрозуміти для себе. Чому ти відпустив мене, відьмак?

Геральт з відповіддю не зволікає – він знав його ще давно. Він і сам, упродовж усього того часу, який пройшов з Ночі Довгих Іклів, замислювався над цим питанням. Його робота – вбивати чудовиськ, а не розмовляти з ними – мовляв колись капітан де ла Тур.

– Тому що я М’ясник з Блавікену, Детлафф, – відьмак зітхає, – я вбивав, захищаючи людей. Я вбивав пропащих мерзотників, які не знали жалості. А люди після цього були готові мене на вила підняти. Так що… так. Я відпустив тебе, тому що знав по собі – вибору у тебе не було, і тебе взагалі ніхто не запитував.

Детлафф мовчав. Довго і напружено, немов вирішуючи для себе щось. Геральту починає набридати напруження, яке повисло в повітрі.

– Підемо, Детлафф, – він відкриває двері із спальні у вітальню, – Вина?

Вампір здивовано подивився на нього, не зрушившись з місця:

– Ти не збираєшся мене вбивати?

Геральт обертається через плече на виході:

– Регіс мені цього не пробачить. Підемо, говорю.

Він бере пляшку вина зі столу, два келихи і знову дивиться на нерухомого Детлаффа. Тот недовірливо коситься на нього, на вино і келихи і немов намагається себе змусити вийти. Нервово стискає кулаки і явно чогось побоюється. Геральт дивиться на нього довго, в очікуванні відповіді або дій. Не дочекавшись, він зітхає:

– Мені більше немає сенсу вбивати тебе, Детлафф, – вампір піднімає на нього очі, дивлячись недовірливо, хоч і намагається це приховати, – Тільки якщо ти знову не станеш представляти загрозу для Боклера. Тоді навіть Регіс мене не зупинить, ти адже повинен це розуміти.

– Я отримав все, чого хотів, – Детлафф знову, зовсім як в ту ніч, дивиться на свою праву руку, – і вона… отримала те, чого заслуговувала. Я хотів піти. Але у мене не вийшло.

Геральт розуміє і не розуміє одночасно. Так, княжна отримала за заслугами. Але чому не вийшло піти?

Останнє він говорить вголос і Детлафф тужливо зітхає. Він наближається, бере один з келихів у Геральта і відьмак без слів наливає йому вина, яке вампір випиває одним ковтком.

– Від порожнечі не можна сховатися. Від неї не можна відмахнутися і піти, – його голос звучить настільки приречено, що Геральт вірить, – І при усьому моєму комфорті серед нижчих вампірів… Це все одно не допомагає від неї позбавитися.

Глитнувши, вампір замовкає і дивиться у вікно, за яким знову ледь-ледь займається світанок. Він завжди приходив до відьмака під ранок. Коли Геральт виявляв його присутність, він нестримно йшов, ховався на даху, просто дивлячись на небо, знаючи, що Геральт дивиться туди разом з ним і нарізно одночасно.

– Виходить, ти прийшов до свого потенційного вбивці, щоб не було так паршиво? – відьмак кривить губи в неприємній усмішці, він сам слабо вірить в це, адже це ж якесь божевілля!

– Порожнеча гірша за страх, – несподівано говорить Детлафф і Геральт дивиться на нього так, немов уперше бачить. Невже вампір боїться самотності більше, ніж смерті?

– Здається, якісь уроки Регіса дійшли до тебе, – помічає він, – але явно не так, як мій друг хотів.

– В моєму житті все не так, Геральт. Завжди все навпаки, і не так, як я б хотів. Єдина, серед людей, кого я любив, зрадила мене. А єдиний, кого мені варто було боятися в цьому житті – зараз наливає мені вино у келих. Я б міг дійсно не попадатися тобі на очі, але чомусь не можу.

– Ти спочатку не збрехав, – посміхається Геральт, дивлячись на те, як Детлафф нервово п’є вино, його руки злегка тремтять, – Ти б і далі ховався, якби сам не захотів показатися. Або ж ти чекав, поки я перестану різко реагувати і хапатися за меч?

Детлафф несподівано похмуро усміхається і не відповідає. Але Геральт розуміє все і без його слів. Регіс правий – вони дійсно схожі.

– У тебе стільки шрамів… – несподівано говорить вампір, окинувши його поглядом, – так дивно розуміти, що будь-яка рана залишає сліди не лише в пам’яті, але і на тілі.

Геральт гмикнув:

– Душевні рани гояться довше. Чи тобі не знати це.

Детлафф хмуриться і відвертається, і відьмак несподівано шкодує про те, що сказав це. Він так і стоїть з порожнім келихом в руці, і вже наполовину спустошеною пляшкою вина, а за вікном все сильніше спалахує уранішньою загравою небо.

– Ти знову підеш? – запитує Білоголовий, намагаючись розрядити напружену обстановку. Вампір поводить плечима, дивиться спідлоба і мовчить. Геральт вирішує все за нього – бере за плече і просто веде до виходу з будинку, але не з метою вигнати. Він веде його на веранду, сідає на прохолодну після ночі лавку і знову підливає йому вина в келих.

Щось йому підказує, що увесь цей абсурд не закінчиться скоро, а Геральт вже і не хоче це припиняти, адже стає цікаво. Детлафф виглядає занадто пошарпано і розгублено, а відьмак зовсім не боїться того, що він може напасти. Не нападе. Він не за цим прийшов.

– Регіс шукає тебе, – як би ненавмисно говорить відьмак, спостерігаючи за тим, як блакитні очі Детлаффа невідривно дивляться в небо. Тот робить ковток вина, відставляє келих і відкидається на спину:

– Він знає, що я тут.

– І його це не дивує?

– Мені здається, він занадто сильно довіряє тобі і знає, що ти не завдаси мені шкоди.

– Навіть за усього бажання – я б навіть і не зміг, давай будемо чесними, – Геральт нарешті сам п’є вино і з жалем коситься на залишки в пляшці. Якщо все так продовжиться, треба буде йти за новою, якщо Детлафф захоче продовжити їх абсолютно сумбурну розмову. Але відьмак не відчував тривоги. І він зовсім не був проти.

– Убити мене без його допомоги ти не зможеш, це правда, – вампір киває, – Але завдати досить сильного болю срібний меч усе ж здатний.

Геральт роздратовано дихає, але в голосі намагається цього не показувати.

– Заспокойся, Детлафф. Я не стану цього робити. Якби хотів – зробив би це ще в Тесхам Мутна, і я вже пояснив тобі, чому я зробив так, як зробив.

– Дійсно…

Він жмуриться, коли сонце сходить і торкається променями його блідого, донезмоги виснаженого обличчя. У куточках очей збираються зморшки, вампір кривить губи, немов від болю, але Геральту здається, що навіть якщо йому і боляче, то зовсім не від сонячних променів. Порожнеча все одно намагається оволодіти ним. Тягне свої довгі, криві кігті, шкребе ними по кістках, тому тіло пробиває божевільне тремтіння. Заривається мертвотно-холодними долонями у внутрішності, намагається знайти серце, але окрім холодної кам’яної брили нічого не знаходить. Коли б не це, Детлафф дійсно б з’їхав з ґлузду. Геральт піддається внутрішньому пориву і торкається холодної долоні пальцями. Вампір кидає на нього здивовано-зляканий погляд, але руку не відсмикує. Немов все ще боїться того, що Геральт зараз витягне звідкись кинджал або меч і рубоне з розмаху.

– Я піду в льох за вином. – Геральт піднімається, а Детлафф невідривно дивиться на свою руку, де мить тому були пальці відьмака, – Допоможеш вибрати що-небудь? Видів вина у мене багато, але я у його видах не розбираюся.

Детлафф йде за ним обережно, при денному світлі набагато помітніше усі плями і рвані краї на його сюртуку і камзолі. Немов вампір в шаленстві кидався в лісах між дерев і бився об все, намагаючись зовнішнім болем заглушити внутрішню. Геральт спускається і коситься на те приміщення, де колись убив бруксу, з якою Детлафф був колись. Але зараз вампір навіть не реагує на це.

Вони сходять вниз, і Геральт дивиться на свого супутника, який пішов уздовж полиць з пляшками вина, явно вибираючи. Він задумливо хмуриться, бере в руку то одну пляшку, то іншу, уважно розглядає етикетки, і відьмаку здається, що саме таким Детлафф і має бути. Зосередженим і задумливим, роздумуючим. А не страждаючим та пожираючим самого себе зсередини.

Детлафф тягнеться до однієї з пляшок, чіпляє шийку іншої, яка наполовину висунулася зі свого осередку і та летить вниз. Перш ніж вампір устигає зреагувати, Геральт ловить її, зупинившись зовсім поряд. Він випрямляється, дивиться на пляшку і усміхається:

– Ервелюс. Непогане вино. Що скажеш? – він дивиться на вампіра і несподівано усвідомлює, що вони знову стоять лицем до лиця майже впритул. І цього разу Детлафф не відступає. Дивиться похмуро і розгублено. Обережно киває:

– Так. Я якраз про нього думав. Упевнений, це хороший вибір.

Геральт дивиться на нього, намагаючись прочитати усі емоції, які відбилися в очах Детлаффа, але той відводить погляд. Білоголовий йде до виходу, але знає: вампір вже ні в чому не упевнений.

Та гори воно усе! Відьмак кидає пляшку в стіну і та розбивається, розбризкуючи вино по підлозі і стінам, осколки блищать і розлітаються в сторони, а Детлафф здавлено охає, коли Геральт притискає його спиною в стіну і шипить прямо в губи:

– Визначся вже, чого ти хочеш. Навіщо ти прийшов? Тобі боляче. Тобі страшно. Ти чогось хочеш, але сказати не можеш. Не можеш говорити – просто дій.

Він примушує його подивитися в очі і Детлафф не може відвернутися, дивиться, нескінченне довго і так, немов зараз помре. Він не може поворушитися, не може змусити себе схопити відьмака за плечі і видихнути. Стоїть, майже не тремтить і не дихає. Геральт розуміє: він знову закривається і допустити цього не можна.

– Ти підійшов занадто близько до прірви, відьмак, – тихо говорить вампір.

– А ти занадто боїшся в неї впасти, – парирує Геральт і цілує його. Детлафф не ворушиться декілька секунд, після чого упивається кігтями в плечі і відповідає так шалено, що у відьмака відразу йде голова обертом. Він не звертає уваги на біль від подряпин, нервово шарить руками, нетерпляче розстібає ремені сюртука і Детлафф гнеться в його руках, неусвідомлено, дико, майже сіпається – так йому хочеться тепла.

Неправильно. Абсурдно. Так не повинно бути. Так не може бути.

Та й начхати.

Детлафф обхоплює руками спину відьмака і нетерпляче стогне. Він абсолютно не чинить опір ні єдиній дії, а навпаки – він хоче ще. Геральт жадібно накидається на його шию і вампір відкидає голову, прикриває очі і дозволяє кусати його майже до крові. Майже не відчуваючи болю, не бачачи нічого, він тремтить, коли відьмак підхоплює його на руки і майже утискує в стіну, поки вампір обвиває ногами його стегна. Детлаффу мало того, що відбувається. А Геральт вже розстебнув червоний камзол, оголяючи бліду шкіру, без єдиного шраму. Суха, холодна, але відьмак цілує ключиці і вампір знову сіпається – контраст гарячого дихання з його тілом дає незабутній ефект, але це все ще мало.

Він знесилений, розбитий, спустошений. Детлафф намагається сконцентруватися на відчуттях, але не виходить. Немов щосили прагнучи схопити хоч би частинку того жару і пристрасті, з якою його пестить Геральт.

Але усередині розростається дивне почуття. Воно рветься назовні, розриває м’язи і ламає ребра. І ось-ось розіб’є на шматки кам’яну брилу усередині. Це так нестерпно, що хочеться кричати. Вампір хоче зникнути, сховатися від цього, але не вийде. Ніяк не вийде. Поки не випустиш – цей жах не залишить в спокої, і терзатиме, рватиме, мучитиме.

Детлафф усуває Геральта від себе і важко дихає. Заводить руку за спину, і з тихим звуком тертя металу, витягує кинджал. Відьмак округлює очі, коли вампір майже насильно впихає зброю в його руку і наставляє лезом собі на груди.

– Ти чого придумав? – майже обурено запитує він, але більше розгублено – такого він ніяк не міг чекати.

– Не запитуй нічого, – Детлафф дихає загнано, дивиться майже благаюче. Він кладе долоню поверх пальців відьмака, трохи стискаючи. Вістря упивається кінчиком в шкіру і темно-червона, багрова, майже чорна крапля крові ковзає вниз, – Просто бий, Геральт. Ти адже стільки разів вже так робив з чудовиськами.

– Але ж ти не. – відьмак дивиться на нього і осікається. Чудовисько. За людськими мірками те ще чудовисько. Вбивця. Бестія.

Детлафф хрипить і стогне, коли клинок різко і під кутом входить в груди. Лезо шкребе по ребрах, він відчуває, що пробита легеня і зачеплено серце. Кров виступає на його губах, він закочує очі, а Геральт знову упивається в його губи, відчуваючи гірко-металевий смак у роті. Він смикає лезом то управо, то вліво, кров заливає його руку. Знає, що для вампіра такі каліцтва не особливо істотні, але короткочасний ефект болю і жаху буде. І Детлафф відкидає голову назад, хапається за плечі відьмака, хрипко дихає, захлинається, а кров струмує по його підборіддю, бруднить одяг і тіло. Він сам попросив. Все гаразд. Але відьмак невідривно дивиться на те, як Детлафф притискається до нього, дивиться в очі і немов сам сильніше напирає на ніж, щоб клинок увійшов ще глибше, немов він хотів порізати ним своє серце в клапті. Як би то не було, а воно билося, страшно швидко, навіть з ранами, воно билося об лезо і Геральт через рукоять відчував кожен удар.

– Якого біса ти робиш… – він дивиться на Детлаффа, який майже обм’якає в його руках, – Невже тобі настільки боляче?

Вампір завмирає, глитає власну кров і мовчить. Геральт різко висмикує ніж, відкидує його геть і хапає Детлаффа, що застогнав, за плечі, притискаючи до себе. Тот слабо обіймає його і шепоче:

– Тепер не боляче.

Відьмак тягне його у будинок, не звертаючи уваги на прислугу, яка тривожно шепочеться, бачачи, як хазяїн виноробні вивалюється з льоху, увесь забруднений кров’ю, в компанії невідомого чоловіка, який виглядає так, немов він при смерті.

Рани зажили швидше, ніж Геральт закрив за собою двері. Детлафф не тримається на ногах, він виглядає натурально страшно із-за кривавих розводів, відьма заштовхує його до кімнати і, мигцем подумавши, що треба буде замовити нову постільну білизну, упускає вампіра прямо на ліжко, наплювавши на все ще не висохлу кров.

Одяг летить в різні боки, вампір тягнеться до жару, а його крижані очі стикаються поглядом з вогняними, він хрипить і з хрускотом вигинається, коли Геральт бере його прямо так. І справді, після того, що сталося в льосі, нічого більше не страшно. Ніякий біль. А від близькості його тільки сильніше веде, і він хапається за плече Геральта, стогне і відпускає все на самоплив.

Йому не потрібна ніжність. Принаймні, точно не зараз. Біль розжареною лавою затік в м’язи, спалив вени, спопелив все на своєму шляху. Детлафф стогнав все голосніше з кожним рухом, йому вже було плювати на все – почують їх або ні, на страх і порожнечу. Він просто хотів більшого, він віддався вогню.

З’їж, загризи, задуши. Забери з собою, спали, убий. І відроди наново.

Здається, він навіть кінчив, звиваючись в екстазі, настільки він хотів цього болю. Тіло не слухалося, воно бажало, гарчало і рвалося, і Геральт не міг зупинитися ні на секунду, спостерігаючи за тим, як його нежданий коханець б’ється в його руках, забувши про усі свої переживання. Він рухається грубо, стискає долоні вампіра, притискаючи його до ліжка і недоречно згадує слова Сільвії про те, що Детлафф любить несамовито і дико, немов звір. І хоч в чомусь вона не збрехала. Він нахиляється і обережно цілує Детлаффа в куточок губ, а вампір від цього різко здригається, дивиться прямо в очі і знову здавлено охає, коли відьмак входить занадто глибоко. Геральт підхоплює його руками і притискає до себе, але вампір на обійми не відповідає. Тільки гнеться сильніше і шепоче щось, ледве чутно, насилу можна розібрати слова. Але не відштовхує, і це вже добре.

У цю мить, коли він був майже на піку цього божевільного, тваринного задоволення, йому хочеться, щоб Всесвіт завмер, але не можна було більше тонути в цьому в’язкому почутті, інакше обоє з’їдуть з ґлузду. Відчуваючи, як Детлафф стискається і тремтить, Геральт здавлено стогне, вчіплюється пальцями в стегна і вампір на це лише видихає, не в силах розплющити очі. Коли відьмак обережно торкається його обличчя, він не морщиться і не відстороняється. Та на поцілунок відповідає.

***

– Ніколи більше не проси мене про це, – Геральт змиває з тіла Детлаффа залишки крові, поки той сидить в купальні з гарячою водою і не піднімає голови, – Це, звісно, було дуже незвичайно, але бачив би ти себе.

– Мені це було потрібно, – Детлафф не дивиться на нього, але зовсім не тому що йому соромно або все ще страшно, ні. Він просто дуже втомився. І тепла ванна в сукупності з м’якими дотиками Геральта тільки посилювала бажання заснути прямо тут.

– Я спробую це зрозуміти.

Детлафф зітхає. Він притискається щокою до руки відьмака і Геральт завмирає, боячись злякати раптове одкровення. Шкіра вампіра тепер м’яка і волога, а сам Детлафф вже дихає набагато спокійніше. Це добре.

Білоголовий допомагає йому піднятися і веде назад в спальню, де розторопний Варнава-Базиль вже поміняв скривавлену білизну на свіжу, а забруднений одяг вампіра давно вже сушиться на вулиці після прання. Дворецький був максимально незворушний – хазяїн маєтку нестандартний, так чого ж чекати від нього рутинного життя?

Вони накриваються ковдрою і дивляться один на одного трохи розгублено, немов тільки зараз усвідомлюючи. Геральт не вірить в те, що було, а Детлафф не вірить в те, що йому більше не боляче. Немов разом з кров’ю з рани він все ж випустив той страх, що його мучив. Чорним гноєм він витік і випарувався, щоб більше ніколи про себе не нагадати.

Вампір прийшов за відповіддю, а отримав звільнення. І йому не хочеться зараз думати про те, що буде далі.

Білоголовий повністю розділяє його емоції із цього приводу. Детлафф зітхає, коли відьмак обіймає його. Вампір опускає голову на поцятковане шрамами плече. Він цілує кожен рубець, що виступає, а Геральт перебирає його мокре волосся та поступово засинає.