Бажання випити

Геральт обережно допоміг Регісу опуститись на його ліжко у склепі кладовища Мер-Лашез, та вампір знесилено привалився спиною до стіни, змучено дивлячись на відьмака, який присів навпроти:

– Якби я знав, що ти піддаси себе таким тортурам, я б знайшов інший спосіб знайти Детлафа. Нащо ти це зробив, Регіс?

– Друже мій, – слова піддавалися вампіру насилу, – діяти було потрібно негайно, часу у нас було обмаль. Та повір мені, заради тебе, я б усе це повторив, якщо б виникла необхідність.

– Навіть думати не хочу про це, – Геральт різко підвівся та почав нервово почав крокувати туди-сюди. Еміель спостерігав за ним з крихтою подиву в очах:

– Геральт, ти… турбувався?

– А на що це ще схоже, трясця твоїй матері?! – відьмак рідко дозволяв собі прояв емоцій, але те, що трапилось, точно вибило його з рівноваги – таким він точно не хотів би побачити свого старого друга знову. Та й взагалі не хотів, щоб Регіс страждав через нього. Побачене закарбувалося в мозку — вампір, що біситься, у величезній клітці, якому боляче, страшенно боляче, жодній людині не судилося б пережити подібне. І саме тому відьмака брав острах від думки, що саме через нього Регіс пішов на таке. Щоб вона провалилася, ця княгиня зі своєю хріновою Бестією!

Регіс, через свій стан, не зміг відреагувати на спалах почуттів у Геральта, як йому хотілось б. Але дивився сумно, винувато та стурбовано:

– Пробач мене, Геральт. Я не хотів завдати тобі навіть найменшого душевного болю… Але усе скінчилося, чи не так? Я маю сміливість сподіватись, що подібне більше ніколи не повториться. Навряд чи тебе зможуть заспокоїти мої слова, але…

– Так, давай ти відпочивай, а я поки що приготую “Відгук”, – пробурмотів Білоголовий, помітивши, що Еміель ледь-ледь ворушить язиком, але усе ж намагається утихомирити недоречно спалахнувший відьмачий гнів, – та я можу зробити тобі якийсь еліксир, щоб тобі полегшало…

– Не треба, друже мій, я сам впораюсь, – вампір помітив, що відьмак вже дістав ножа, щоб подрібнити трави, – Але, здається, ти навряд чи будеш зараз слухати мене…

Нарізаючи інгредієнти, Геральт все ж таки продовжував трохи злитися. Його не полишали думки про побачене. Замружившись у спробі прогнати настирливі видіння, він не помітив, як порізався. Регіс нервово здригнувся на ліжку, та відьмак швидко стиснув кулак, з деяким острахом дивлячись на вампіра.

– Мені вийти? – невпевнено спитав він, роблячи крок назад.

Але запах крові вже досяг своєї мети і Регіс зашипів від дикого болю, що знову виламав його тіло – здається, сангуріум досі діяв. Відьмак квапливо почав шукати щось, щоб перемотати руку – відьмачий організм хоч і мав прискорену регенерацію, але реакції вампірів він знатно поступався.

Очі Регіса затягла завіса.

– Друже мій, – простогнав він, щосили намагаючись стримати звіра, що рвався назовні, – Не дозволь мені знову… Знову поринути у це безумство.

Але кігті наполегливо лізли назовні, ікла загострювалися, а слух уловлював кожен звук, кожен поштовх по венах і артеріях. Він бачив тепер перед собою тільки яскраву пляму тепла, і запах крові продовжував туманом заволікати його свідомість. Регіс з останніх сил намагався не дати собі зірватися. А Геральт, з жахом дивлячись на муки вампіра, мимоволі зробив ще один крок назад. Тут немає клітки, яка могла б утримати Регіса, але все таки була надія, що він зупиниться… Тут запах крові куди слабкіше і вже незабаром повинен розчинитися в повітрі – мимовільна ранка майже затягнулася.

Він не встиг навіть зреагувати – антрацитовий туман вже огорнув його, а біля шиї він майже відчував гострі ікла. І, розуміючи, що вже нічого не можна зробити, нервово видихнув, до останнього сподіваючись, що Регіс все ж зуміє одуматися. Він протягнув руку, взявся за пазуристу долоню, яка тримала його підборіддя і просто став чекати.

Вампір тремтів, не в силах зупинитися. Ось вона – жила життя, заполошно б’ється під шкірою, там – тепла, в’язка, і така солодка кров. Але щось не дозволяло йому упитися іклами в цю шию.

Не можна. Не дозволю. Ніколи.

– Регіс… – тихо прошепотів відьмак, закривши очі. Він вже був готовий і з життям попрощатися – думки про те, щоб витягнути меча у нього навіть не виникло. Більше того – він не міг подібного уявити. Підняти зброю на Регіса? Та як він потім зможе в очі йому дивитися?

Тіло його безсило впало на підлогу, а темний туман злетів під стелю божевільним вихором. Геральт закашлявся. Трясця, а все через крихітний поріз, яка ж дурість!

Эмиель впав на землю, шкребучи по підлозі кігтями і беззвучно шиплячи. Відьмак кинувся до нього:

– Регіс!

– Геральт… – простогнав безсило вампір, – пробач, я… Я не зашкодив тобі?

– Ні, звичайно ні… – забурмотів Білоголовий, піднімаючи вампіра на руки, який вже майже повернув собі нормальний вигляд, – Це я винен. Я навіть не знаю, як тепер вибачитися.

– Не треба цього, – слабо посміхнувся Регіс, – Я упевнений, що ти це зробив ненавмисно. А я… Ну, я просто не до кінця відійшов. Я точно не завдав тобі шкоди, друг мій? Я немов сам не свій був.

Геральт повернув його на ліжко і сів поруч:

– Ти спробував, але вчасно зупинився. Я вже бачив стару з косою, – він нервово засміявся і поклав долоню на покритий потом лоб Регіса, – Все… Усе гаразд. Відпочивай. Я краще руками порву ці трави для еліксиру, ну їх до біса.

– Вони з шипами, друже. Краще… – Еміель зам’явся, – Краще й ти відпочинь. А вже потім спокійно приготуємо цей еліксир.

Він доторкнувся долоні Геральта кінчиками пальців, та відьмак с легким подивом подивився на нього. Темні, безмежно винуваті та сумні очі вампіра не стерпіли б заперечень. Та Геральт піддався. Він скинув масивний нагрудник та, залишившись в одній лише сорочці і шкіряних штанях, обережно приліг поряд з вампіром, який притиснувся до нього, все ще здригаючись від пережитого болю. Хотілося нескінченно просити пробачення, але Регіс завадив цьому одним коротким поцілунком у куточок губ відьмака. Усе добре, не хвилюйся, адже це була просто випадковість. Чи шепотів це йому сам вампір, або відьмак чув у своїй голові його голос? Вже було абсолютно неважливо.

Запахи трав увірвалися в його свідомість, змішані з легкою свіжістю літнього дощу, і відьмак відчув, як його голова пішла обертом. Регіс тремтів усім тілом так, немов йому було страшенно холодно. Геральт обійняв його міцніше, дозволяючи зігрітися, прохолодне дихання вампіра вже другий раз за останні декілька хвилин доторкнулося його шиї, але цього разу Регіс дуже боязко, немов просячи дозволу, припав до неї губами. Відьмак хрипко видихнув – завжди він так. Ніби боїться, що відьмак його відштовхне. Та коли таке було взагалі?

Він обережно перекинувся, притиснувши Регіса до ліжка та слабо посміхнувся:

– Ти вирішив відпочити трохи інакше?

– Друг мій, все залежить тільки від тебе, – вампір сухо глитнув, – але тільки якщо ти не проти…

– Та коли я проти був? – відьмак м’яко припав до його губ, обережно погладжуючи бік вампіра, що обійняв його шию. Хто б міг подумати, що таке коли-небудь буде. Геральт насилу переніс загибель друга від лап Вільгефорца. Ніхто і поняття не мав, чого було варто Геральту поховати в собі цей страшний біль втрати. Змиритися з цим до кінця не виходило, але відьмак і не намагався. Кожного разу, збираючи трави, він згадував його. Але у долі явно абсолютно інші погляди на його життя. І Регіс став примарою з минулого, прийнявши удар Детлафа на себе на тому складі у Боклері. Геральт не міг повірити своїм очам, побачивши знову того, кого і не сподівався зустріти живим.

І ось вони жадібно цілують один одного після довгої розлуки, і Геральт хоче бути нескінченно ніжним. Регіс же абсолютно не проти – навпаки, він подається назустріч його рукам і коротко зітхає, коли Геральт торкається його плечей і шиї. Камзол відлітає убік, відьмак відчуває, як тіло вампіра пробиває тремтіння, коли гарячі губи торкаються блідої, прохолодної шкіри. І як же він, чорт забирай, скучив за цим ароматом всіляких трав. За глибокими очима, які дивляться так пристрасно і нетерпляче. Але Геральт береже його сили.

– О, Геральт… – видихає Регіс, коли відьмак притискається стегном до його паху. Він жадає його так, як не жадав ніхто.

– Як же я скучив, – Білоголовий вже сам ледве стримується, але все таки він вирішує до кінця бути обережним. Регіс на це лише здавлено охає і відкидає голову назад. Їм завжди було добре разом. Занадто добре. Іноді Геральту здавалося, що усі ці ночі з Регісом були лише сном. Але свіжі подряпини на плечах, залишені гострими кігтями завжди служили підтвердженням тому, що йому нічого не приснилося.

Зараз же вони, позбавляючись від залишків одягу, бажають лише одного – швидше відчути одне одного наново, після довгої розлуки будь-який дотик віддається поколюванням в самі кінчики пальців. Регіс не стримується і здавлено стогне, коли Геральт ніжно цілує його низ живота і торкається його там, де вампірові це було треба найбільше. Він заривається пальцями в довге сріблясте волосся і подається стегнами назустріч, коли Геральт обхоплює його плоть губами.

Сумка десь поруч. Вампір безвільно шарить рукою, намагаючись її знайти, трясе і перевертає. З неголосним звяком з неї випадають всілякі баночки з різними еліксирами, але вампір хапає, не дивлячись, одну конкретну.

Пробка вилітає з неголосним клацаючим звуком і запах трав розливається по приміщенню і пальцям самого вампіра, коли він виливає олію на свою руку. Геральт піднімає голову і захоплено дивиться на те, як Регіс готує себе для нього. Прагнучи порушити невелику паузу, він знову починає цілувати його плечі і шию, поступово піднімаючись вище, поки не мне відкриті в німому стогоні губи. Регіс стогне прямо в поцілунок, піднімає стегна вище і вже починає нетерпляче соватися по ліжку. Його пальці із залишками ароматної олії торкаються члена Геральта і того немов пробиває від цього електричним розрядом.

– Пробач, Регіс… – він зривається на шепіт, хапаючи вампіра за худорляві стегна, – я більше не можу чекати…

– Так а навіщо ти це робиш, друже мій? – Регіс посміхається ледве помітно і тут же вигинається в попереку, коли Геральт проникає в його тіло. Відьмак завмирає, дивлячись на дивовижно чуттєве обличчя вампіра, і дає йому звикнути – а заразом і собі – до давно забутих відчуттів. Немов і не було цієї довгої розлуки. Починаючи обережно рухатися, він підхоплює Регіса під лопатки і підминає під себе. І з губ вампіра злітає стогін, протяжний і низький, майже межуючий з риком. Він хапається за плечі відьмака, гладячи шрами, стискає шкіру, але намагається не дряпати до крові – це все ще може бути небезпечно.

Але, здається, розум занадто затопила пристрасть, щоб Регіс зараз думав про спрагу. Геральт поступово збільшує темп, зриваючись на різкіші рухи – довго стримувати себе він теж не може. Вампір торкається губами його вуха :

– Я ціную твою турботу, але ти можеш так себе не обмежувати. Я не розсиплюся… Ох… – від особливо глибокого ривка з нього виходить усе повітря і він закочує очі, – Що ж ти зі мною робиш, Геральт…

Відьмак підвівся на ліктях і уткнувся лобом в груди Еміеля, рухаючись вже куди різкіше і плутано. Занадто сильно вони хотіли один одного, занадто скучили. Регіс хапає ротом повітря, плутається пальцями в довгому волоссі і хрипко, голосно стогне, та через це у його коханця остаточно зриває усі гальма. Він жадібно обхоплює бліді стегна і Эмиель готовий з’їхати з глузду, аби лише це тривало як можна довше. Жар від розпаленого тіла відьмака здається нестерпним, і ця солодка мука приносить вампірові особливе задоволення – він більше не намається подавити свій голос. Геральт же переривчасто дихає, швидко і рвано, і вампір чує, як колотиться його серце. Скоро, вже зовсім скоро.

– Давай же… – вампір шепоче це в несамовитості, гне спину і коли тепла, злегка шорстка долоня накриває його тремтячий член, то зривається на викрик і крупно б’ється в солодкій конвульсії. Відьмак ж, відчуваючи, як гаряче стиснув його Регіс, все ж стогне, знесилено падаючи на лікоть, та упираючись головою в подушку.

Здається, проходить вічність, перш ніж відьмак відриває себе від вампіра, який розслаблено лежав на його плечі, прикривши очі.

– Друже мій Геральт, – той з-під напівприкритих повік спостерігає за ним, легко посміхаючись куточками губ, – складно передати словами те, як я сумував по цих емоціях. Таке дуже важко забути, але завжди так добре освіжити в пам’яті. Особливо, після такої довгої і вимушеної перерви.

Білоголовий усміхається:

– Ти завжди мене так хитромудро хвалиш, що я починаю підозрювати в цьому деяку долю сарказму.

– Ти занадто погано думаєш про мене, – вампір заривається обличчям у подушку і Геральт дбайливо укриває його ковдрою, – Якщо дозволиш, я ще трохи…

– Відпочивай, звичайно. А я все-таки займуся еліксиром, інакше з такими темпами, це затягнеться на цілу вічність.

– На вічність з тобою я цілком згоден.

Геральт завмер, озирнувшись на вампіра:

– Регіс…

– Йди, – ліниво махнув йому рукою Еміель, – займайся “Відгуком”. І якщо у тебе буде після цього бажання випити мандрагорової настоянки – тільки скажи, у мене ще лежить декілька пляшечок.

Геральт посміхнувся і, натягнувши на себе одяг, що залишився, кивнув:

– Так і зроблю. Адже ти знаєш – я ніколи не відмовляюся.