Одне чорне, друге блакитне

Решту дня, а також наступного ранку він просидів у глибині штаб-квартири ФБР. Наступного ранку все повторилося, і він продовжив читати докладні нотатки Лектера щодо пацієнтів. Вілл віддав би йому належне: він був організований, зберігав чітку, лаконічну інформацію нахиленим шрифтом, деталі пацієнтів більше, ніж те, чи вважають вони за потрібне сміятися на похоронах. Він розглядав їхні мікровирази, те, як вони стискали руки на колінах, відводили очі після незручного питання. Ганнібал Лектер бачив усе.

Від роботи його врятувала не мить еврики, а дзижчання телефону біля стегна. — Ґрем.

— Це Алана.

Він потер погане око, немов Алана могла побачити його навіть через телефон і крізь небесно-блакитні лінзи. — Як ти?

— Як ти? — запитала Алана. Її акцент був би злегка образливим, якби це був хтось, крім неї.

— Намагаюся прочитати Лектера між тонкими рядками, — сказав Вілл, гортаючи теку іншого пацієнта. В архіві було паршиве освітлення, але дві папки притягували його, наче підсвічені зсередини, але він не був упевнений, чи це через Оккамову бритву*, чи тому, що він знайшов щось істотне. — А що?

— Дзвонив Джек.

— Ти мій доглядач? —  Вілл насмішкувато пирхнув.

— Ну, ось чому я тобі сказала. Він попросив мене непомітно розпитати тебе. Я сказала, що не буду брехати тобі. Крім того, ти б дізнався, якби я тобі збрехала.

— Дізнався би, — погодився Вілл.

— Він сказав, що ти вибіг з поліцейської дільниці, після запитання про Гоббса.

Вілл відкинувся на спинку крісла й подивився на стелю з коркової дошки, потираючи рота, щоб пом’якшити слова, які він хотів сказати. Він не повинен був лаятися на начальника. Його розум завжди робив стрибки, за якими люди не могли встежити. Так було завжди. З усіх колег Джек найсильніше намагався зрозуміти його. Але випадковий коп із Балтіморської поліції не побачив би те, що він хотів сказати, поки Вілл не розжував би це.

— Я прогулявся, — сказав він нарешті. — Мені потрібна була прогулянка.

— Я вже бачила, як ти говорив про Гоббса, Вілле. Це було не лише про Гоббса, чи не так?

Він знав, про що вона питала, не потребуючи пояснень. Час зробив це з людьми, припускав він: ти знав, не знаючи, чув, не чуючи. Він бачив маленькі шматочки, які залишила більшість людей.

— Ти мала рацію, Алано. Він сучий син, — зізнався Вілл.

— Він пробрався до тебе в голову?

— …Було відчуття, ніби мурахи повзають в моєму черепу. Він подивився один раз, потім другий, і побачив стільки ж, скільки побачив я.

— Тобто ти щось побачив? — Алана звучала здивовано.

— Він сказав, що якщо я хочу вбивцю, мені потрібно лише подивитися в дзеркало, — він дивився в дзеркало. Декілька разів. Надто багато разів. Він хотів розбити дзеркало у своєму готельному номері, як це зробив «Викрадач душ».

— Як ти почувався, почувши це?

— Психоаналізуєте мене, докторе Блум? — іронізував він без агресії, але й не з дружньою усмішкою. Десь посередині.

— Запитую як подруга, Вілле. Три роки, а потім ти кинувся до того, що хотів залишити.

— …Здавалося, що я ніколи не йшов. Я сидів у тій кімнаті, дивився на докази, і бачив їх, так само як раніше. Ми з «Викрадачем душ» маємо багато спільного.

— У вас також є важливі відмінності, — зазначила Алана. — Здебільшого твоя доброта…

— Навіть Моллі посміялася б з цього, Алана, Господи…

— …і твоя здатність співчувати та ставитися до людей по-людськи, а не як до іграшок, — закінчила вона.

Тиша. Вілл пожував ковпачок ручки та на автоматі накидав нотатку. Перед ним уже лежала стопка записів. Було приємно знати, що вона могла відчути його тривогу на відстані, відчути, як він був невпевнений у власному розумі. Роки пом’якшили їх, подарувавши взаєморозуміння замість жалю та смутку. Вона ніколи не ставилася до нього як до пацієнта, хоча була з ним щира. І вони змогли залишитись друзями навіть попри те, що він так і не побачив світ її очима. Хоча він насолоджувався відсутністю змін, Алана вирішила піти.

— Я бачив лікаря Ґідеона. Він сумує за твоїми домашніми стравами.

— Ти збираєшся обійти всіх ув’язнених, з якими я там спілкувалася? — вона запитала.

— Я думав про це, — задумливо відповів він. — Здавалося, що він тебе майже любить.

— Я розмовляла з ним як з лікарем, а не з психопатом, ось чому, — він майже чув, як вона намагається сказати більше, намагаючись зважити слова. — Якщо ти не в порядку…

— Зі мною все добре, — заспокоїв він її.

— Ти впевнений? Доктор Чілтон сказав, що ти вже кілька разів відвідував лікаря Лектера.

— Він збирається зробити з цього шоу, але я маю кілька козирів у своєму рукаві, щоб змусити його говорити так, як мені потрібно, — пауза. Він не збирався вдаватися в подробиці про козирі у своєму рукаві. — Я думаю, той факт, що він не знав мене раніше, все ж таки пішов на користь.

— Це підштовхнуло його цікавість, — зізналася Алана, і вона не звучала щасливою з цього приводу.

— Так, — погодився Вілл. — Його цікавить все, починаючи з моєї роботи зі спорідненими душами й закінчуючи двома блакитними очима та каблучкою. І він із задоволенням мене вивчає, знімаючи шари шкірки, як на тертці, — тиша. — Він знав, що ми зустрічалися.

— Так, я вже згадувала тебе раніше, — сказала Алана.

— Він сказав, що впізнав мене по запаху. Ти пахла мною.

— У нього завжди був гострий нюх, — сказала Алана. — Він знав, коли я ночувала в тебе — визначав запах шампуню.

Вілл возився з ручкою, відкинув її вбік. Хотів би він знати, чи знаходив Ганнібал тепер запах його одеколону заспокійливим з огляду на те, що вони були спорідненими душами. Він би спитав, якби це питання не було таким безбожно тупим, і, якби воно не мало на увазі, те що йому не байдужа відповідь.

Він знову схопив ручку й поклав її в кишеню, оскільки пожував ковпачок. Схопивши дві папки й сховаши їх у сумку, вийшов з архіву, невиразно помахавши рукою в бік агента за столом біля дверей. Тоді йому стало цікаво, чи Лектер коли-небудь намагався зустрітися з ним очима. Напевно ні. Вілл чудово вмів уникати очей.

Мабуть, недостатньо добре.

— Як справи у Моллі?

— Моллі думає, що я можу допомогти людям, — сказав він і потер свій живіт, коли той заболів. Ганнібал хотів його побачити. Він не хотів бачити Ганнібала. Йому не вистачило двадцяти чотирьох годин, щоб відчути, що він належним чином змив відчуття кінчиків пальців Лектера, що проходили прямо під западиною його очей.

— Ти допомагаєш людям. Просто переконайся, що одним із цих людей є ти, Вілле.

— Тебе можна розібрати на цитати та друкувати на мотиваційних плакатах. Знаєш такі?

— І ти маєш знати, що твій різкий, хибний гумор мене не обдурить, — відповіла вона.

—  Найкраще, що я бачив у середній школі, — це кіт, що висить на гілці. Там було написано: «Тримайся», — безсоромно продовжив він. Вілл перехопив поважні погляди кількох агентів у коридорі та не міг не поставити запитання, що їм сказав Джек, щоб забезпечити таку поведінку. Можливо, він потішив їх розповідями про Вілла, про те як гостро він міг прочитати їх, що міг розповідати про їхні життя, наче прожив їх особисто. Декого з них це збентежило б, якби їхнє життя було менш ніж зразковим.

— Ризикуючи прозвучати кліше, але я хочу запитати, ти тримаєшся? — сказала вона, і він почув усмішку в її голосі.

— Так, — відповів він і, відчувши запах свіжоскошеної трави, глибоко вдихнув. День уже обіцяв бути спекотним; йому потрібен був кондиціонер і нове око.

— Ти почуваєшся досить стабільно?

— Дуже, — пообіцяв він.

—

Уві сні він лежав у полі маків. Хтось пестив його шкіру, як коханий, і він захлинувся від уламка дзеркала, що розбилося об нього.

—

Дзвінок Кроуфорда розбудив його рано вранці, і він підняв слухавку з затуманеними сльозливими очима.

— Я дещо знайшов, — сказав Джек.

— Щось добре? — Вілл сів, схопивши сорочку, яку він кинув на іншу половину ліжка. Він не звернув уваги на подушку, яку тримав біля грудей, бідолашну втіху. Він не був упевнений, чи тягнувся уві сні до Моллі, чи до Ганнібала.

— Біля дерева з банкою кока-коли вбивці ми знайшли символ, вирізаний на тому ж дереві. Могли зробити діти, але я сумніваюся. Зараз я надсилаю зображення, і Катс вже в дорозі, ієрогліф схожий на китайську..

— Відчувається расовий стереотип, — сказав Вілл, перемикаючи трубку на гучний зв’язок. Коли зображення з’явилося, він розглядав його, нахиляючи голову то в один бік, то в інший. — На борозну від швейцарського ножа не схоже..

— Читаєш мої думки. Ти це впізнаєш?

— Це плитка для маджонгу, чи не так? — Вілл не грав у маджонг, але в нього була Моллі, яка, безумовно, грала. Її ігри називалися Судоку, Маджонг, Пасьянс, Павук і Сапер. Вечірній ритуал нудної домогосподарки, поки лунають новини, а чоловік дрімає в кріслі.

— Не думаю, що вбивця грав у маджонг, поки чекав, — сухо сказав Джек. — Зустрінемось у лабораторії.

Вілл схопив із шафки для доказів два файли, які взяв із собою, і приготувався так швидко, як міг. Напередодні ввечері йому знадобилося більше часу, ніж зазвичай, щоб занурити своє тіло в сон, його ноги надто довго стукали по конвеєрній стрічці бігової доріжки. Ганнібал не спав, хоча й намагався закрити очі. Хоч би якими були його думки, вони були його власними, але почуттів щодо них було достатньо, щоб тримати Вілла в напівсонному стані, не повністю відпочиваючи, але й не зовсім прокинувшись.

Беверлі, Зеллер і Прайс були в лабораторії, коли він туди прийшов. Їхня розмова припинилася, коли він увійшов. Він кивнув Джеку, став над невеликим надрізом кори дерева і нерішуче завмер. Він переступив з ноги на ногу, кинув погляд на кору, а потім вирішально подивився на команду.

— Це символ плитки маджонг «Червоний дракон», — сказала Беверлі. Вона виглядала такою ж втомленою, як і він.

— Порізи ідентичні лезу, використаному для розрізання обох жертв, — додав Зеллер. Він був молодим аналогом старшого, маленького чоловіка поруч із ним, який підняв палець, ніби заперечуючи.

— Ви знаєте, я грав у маджонг, коли ріс із моєю бабусею, — розповів він. — Цей символ також може трактуватись як досягнення чи мітка в інших іграх.

— Значить, він знайшов свою точку огляду задовго до того, як напав, — сказав Вілл, глянувши на Кроуфорда. — Ось як він знайшов це місце знову.

— Тобі вдалося просунутися зі справами пацієнтів Лектера? — запитав Джек.

— Двоє привернули мою увагу, але спочатку нам потрібно їх знайти, — сказав Вілл. Це була нелегка робота — прополоти багатьох, але він це зробив. Він витяг файли й кинув їх на стіл, щоб усі бачили. — Тобіас Бадж, житель Балтімора з односторонньою спорідненою душею, яка нині померла, на ім’я Франклін.

— Померлий?

— Односторонній зв’язок був з боку Франкліна, — сказав Вілл. Його пальці здригнулися від потреби торкнутися ока, щоб перевірити, чи лінза на місці. — Лектор сказав, що шукайте очі, які надто добре збігаються, і в динаміці односторонніх пар зазвичай виникає дисбаланс через це, якщо стосунки взагалі починаються. Він боровся з маренням величі та нав’язливими думками, що призвело до використання антипсихотичних засобів під наглядом Лектера.

— Варто спробувати, — кивнув Джек.

— Другий, Френсіс Долархайд. Мріяв знайти споріднену душу, хоча у записах Лектера він фігурує як споріднена душа. Він ніколи не зізнався, чи був зв’язок одностороннім. Вказано, що у нього був однаковий колір очей, незважаючи на передбачувану спорідненість душ.

— Споріднені душі можуть мати однаковий колір очей, — сказав Зеллер. У нього було двоє блакитних очей, але не тому, що він захищав Долархайдове володіння двома карими. Вілл міцно стиснув свої губи, знизавши плечима.

— Це рідкість у штатах, але зовсім не неможливо, — погодився він. — У нього була психосоматична шепелявість. У «Викрадача душ», швидше за все, є якась вада мовлення, якщо його зуби розсунуті. Він вважає, що він деформований; принаймні, у кожному аспекті свого розуму він є таким.

— Що ти думаєш? — запитав Джек.

Він безтурботно постукав пальцями по столу, дивлячись на кору. — Я думаю: йому не просто подобається цей знак.

— Це значить для нього щось більше?

— Розумний спосіб для нього позначити своє місце, — сказав Зеллер, знизавши плечима. Вілл проігнорував його.

— Я думаю: він міг використати що завгодно, від каменя до шматка тканини, щоб позначити свій простір, у якому він спостерігав початок кінця життя місис Гесс і місис Пантер. Він зробив цей знак, і зробив це тим самим ножем, яким порізав жертв.

— Ти бачиш якийсь прихований зміст? – не відступав Джек.

— Може, культурно? Або ні… можливо соціально, духовно. Можливо, йому подобається цей знак, можливо, цей символ значить для нього щось більше.

— Ми спробуємо знайти обох чоловіків для допиту, побачимо, куди ми прийдемо, — сказав Джек.

Після того, як Прайс відтягнув Зеллера, щоб перевірити діатомові водорості в конкретному зразку води, який вони знайшли з іншого місця злочину, Беверлі принесла йому кави з кімнати для відпочинку, перш ніж він пішов, і це була пропозиція.

— Я з кимось зустрічаюся, — заявила вона, коли Вілл насолоджувався смаком справжнього пробудження. Він подивився на її очі, одне чорне й одне блакитне, а потім зосередився на її лінії волосся.

— Про всяк випадок уникаєш його очей?

— Я збиралася запитати тебе про це, оскільки ти тут і після цього не збираєшся надіслати мені рахунок, — зі сміхом відповіла вона.

— Я міг би.

— Його звати Сауль, і він чудовий. Ні спорідненої душі, ні нічого.

— Ні спорідненої душі, ні нічого, — повторив він.

— Минуло близько пів року, а нічого не змінилося. Я не чекала цього, але… ти з Моллі. Ви чудові разом, і ви не споріднені душі. Я знаю, що не все так просто. Спорідненість душ підтверджена наукою, це не якась там абракадабра, — сказала вона, і вона несвідомо посмиканулась, коли потягнулася до свого зміненого ока. Вона зупинилася, і Вілл пошкодував, що вона закінчила рух, щоб він міг побачити, що вона зробила.

— Наш досвід формує нас, Беверлі, — сказав він. — Ти можеш бути з кимось, навіть якщо ваша ДНК не вирішить з’єднатись.

— Це не робить зв’язок менш особливим, — вона намагалася переконати себе, а не його.

— Це не буде так, як раніше, — попередив він її. — Навіть якби твої попередні стосунки були не з спорідненою душею, це все одно було б інакше: будь-які стосунки унікальні. І до речі, з тобою набагато простіше спілкуватися, ніж із Зеллером.

— Це тому, що ти заходиш в лабораторію Зеллера і ворушиш лайно, — сказала вона зі сміхом.

— Я знаю його так само довго, як і ти. Ти не заперечуєш, коли я вказую на те, що ти пропустила.

— Я знаю, що розумна, Вілл. І мені вистачає мізків, щоб зрозуміти, коли я не найрозумніша людина в кімнаті.

— Коротко кажучи, — продовжував він, трохи збентежений компліментом, — не розлучайся з ним. Якщо вам добре разом, не відкладайте щастя в довгу скриньку через надію, що одного разу у твоєму організмі запуститься хімічна реакція, яка пов’язує тебе з кимось. Не тому, що сподіватися погано, а тому, що спорідненість душ не є обов’язковою для стосунків. Є припущення, що перша зв’язок душ була встановлена ​​на зорі цивілізації між індивідами, які зазнавали труднощів у спілкуванні з одноплемінниками за допомогою традиційної мови. Для них це була гарантія виживання.

Беверлі запам’ятовувала його слова, попиваючи каву. У його животі відчулося легке затишшя, яке підказувало йому, що Ганнібал спить, поки він працює.

— Я не хочу одного разу прокинутися і побачити, що його очі змінилися, але в них немає мого відображення, — нарешті зізналася вона. — Він мені справді подобається, Вілле.

— Бути зі спорідненою душею — це вибір, — твердо сказав він. Очі горіли. — Незалежно від наших бажань і почуттів, у результаті ми вибираємо одне одного, коли початкова хімічна активність стихає. Люди — досить розвинений вигляд; у нас є така опція. З нашого боку було б безглуздо відмовитися від свободи волі на користь якогось світового фатуму.

— Ти єдина людина, яка фактично оголосила, що космічне приречення — повне гімно, — сказала Беверлі, усміхнувшись. Однак це її втішило. Вона могла бути спокійною, знаючи, що якщо Сауль пішов заради спорідненої душі тому, що він був ослом, а не тому, що Бог ненавидів її.

—

Однієї чашки кави ФБР було недостатньо. Він знайшов найближчу кав’ярню, яка не була Starbucks, сів назовні й прийнявся їсти бейгл з сиром. Йому хотілося бейгла з сиром, цибулею і часником, але все, що вони мали, — це просто сирний. Моллі не було поруч, щоб дражнити його за те, що він оплакував цей факт. У місто наближався ярмарок, і на плакаті через дорогу красувалась подружня пара з п’ятьма людьми, усі споріднені душі, документи, які підтверджували, що в кожному з їхніх очей є чіткі пігменти чотирьох інших. Він думав посміятися з цього приводу, але це було не смішно. Люди заробляли стан на ідеї поліаморії, адже якщо ти міг налагодити зв’язок з кількома партнерами, навіщо було зупинятися на одному?

Одного разу з ним проконсультувалися у справі про поліаморні стосунки. Проблема була не в поліаморії, а в тому факті, що одна жінка у стосунках не усвідомлювала, що вона є частиною поліаморних стосунків, доки вона не вирішила переїхати до своєї спорідненої душі та виявила, що він живе з чотирма іншими жінками з різнокольоровими очима. Повірити в такі зміни було важко, але тести ДНК згодом їх підтвердили. А розтин показав, що смерть настала від отруєння після того, як чоловік випив коктейль, який його п’ята пара змішала спеціально для нього. Даючи свідчення, вона заявила, що деякі чоловіки просто не переносять миш’як

Він дочекався, доки доп’є свій напій – чай із лісовими горіхами, та поїхав до лікарні. Коли він увімкнув кондиціонер у машині, його забризкало конденсатом з ґрат, і на сорочці розпливлося кілька вологих плям. Натомість він спокійно вимкнув кондиціонер і поїхав з опущеними вікнами.

— Він щойно прокинувся й поснідав, — сказав йому Барні, підводячи його до відділення строго режиму. Вілл подумав сказати: «Я знаю», але він не був дурним. За словами Беверлі, іноді він був найрозумнішим чоловіком у кімнаті.

Шкода, що він не почувався так, сидячи навпроти Лектера.

У всьому крилі стояла тиша, затишшя після сніданку, коли почали діяти ліки, і в’язні затихали. Вілл сів, і легкість, яку він відчув, була вкрай огидною від того, на кого він дивився. Ганнібал сидів за столом, тримаючи в руках книгу, і жоден з них не заговорив. Вілл посунувся, закинув ногу на ногу і вирішив почекати. На відміну від попередніх зустрічей, коли він мало не кидався на ґрати, він із полегшенням виявив, що початковий зв’язок після тижня мук почав зникати. Його тіло звикло до вторгнення. Це було визнання другої присутності у своїй крові як знайомої, дружньої… Боже, йому було погано від однієї думки.

Лектер мовчав, поки він, очевидно, закінчить свій розділ, перш ніж запитати: — Чи була у твого батька споріднена душа, Вілле?

Вілл пожував губу, вважаючи, що він бреше. Quid pro quo. Він зітхнув і потер точку між бровами. — Так.

— Що трапилось?

— Питання про маму? Це трохи нахабно, тобі не здається? — запитав він.

— Доктор Чілтон намагався виманити в мене інформацію про наші дискусії тут. Чи знаєте ви, що коли я вперше прибув, він спробував провести тест на тематичну аперцепцію на мені. Його буквально трясло – так не терпілося дійти до зображення 13MF*. Я засміявся йому в обличчя.

— Я можу припустити, що ти уникав будь-яких посилань до сексу, — відповів Вілл. — Я знаю, що він стверджував, що ти уникнув в’язниці через синдром Гансера*.

— Увесь мій досвід тут був неправдивим, як ти бачиш. Моє запитання може бути таким для тебе, але я задаю його з щирим інтересом.

— Вона покинула його, — слова були різкі. Три слова, але вони скалкою засіли в роті. Віллу здавалося, що у нього кровоточать ясна. Почувши його інтонацію, Ганнібал різко закрив книжку і відклав її убік.

— Він був алкоголіком? — Лектер відкинувся на спинку стільця і ​​закинув ногу на ногу, копіюючи позу Вілла. — Піднімав на вас руку? Як ти сказав, насильство з боку спорідненої душі не неможливе. Газети, які вони дозволяють мені читати, демонструють статті, хоча вони завжди написані такою яскраво-рожевою прозою.

— Він зробив усе, що міг.

— Чому вона пішла, Вілл?

— Чи не це питання, яким задаються усі? — спромігся відповісти після невеликої затримки. — Quid pro quo, лікарю Лектере. Розкажи мені про Тобіаса Баджа.

— Тобіас Бадж, — міркував Ганнібал і озирнувся по кімнаті, очевидно, глибоко задумавшись. — Він був музикантом і робив струни для Балтиморського симфонічного оркестру. Одного разу він зайшов до мене в офіс і поскаржився на фантазії про те, як вставити гриф віолончелі в горло людини, щоб той міг на ньому грати.

— У нього був партнер, на ім’я Франклін з одностороннім. Очі Франкліна змінились, а Тобіаса – ні.

— Так, хоча я точно знав, чому. Франклін був невротиком, і він пов’язувався з аспектами Тобіаса, які були приземленими, спокійними та впевненими. У цьому чоловікові не було абсолютно нічого, чого хотів би хімічний склад Тобіаса Баджа.

Багатозначний погляд Ганнібала на Вілла викликав мурашки по шкірі. Він проігнорував невисловлене посилання на власні хімічні бажання та зосередився на його плечах.

— Смерть Франкліна була самогубством, сказав мені Тобіас, — продовжив Ганнібал, коли Вілл не підхопив його наживку. — Хоча я завжди думав, чи це правда. Він пройшов курси антипсихотичних препаратів, але чи приймав він їх? Або це було лише прикриттям, щоб викликати у людей навколо себе помилкове відчуття безпеки?

— Ти згадував, що він відчайдушно хотів встановити зв’язок. Зустріти того, хто вислухає його фантазії та не відвернеться, дізнавшись про його бажання.

— Так, — погодився Ганнібал. — Як ти думаєш, чому твоя мати пішла, не забравши тебе?

— …Я не намагався проаналізувати її рішення, — сказав Вілл. Не брехня, а болюча правда.

— Проаналізуй, любий Вілле. Вона знайшла споріднену душу, перебудувала все життя, щоб бути з нею, і у процесі створила нове життя. Ти знаєш, як біль обпалює шкіру — як нагріта до максимальної температури плойка, яку хтось схопив через незнання. Тож використай свій інтелект і свій нескінченно дзеркальний розум і скажи мені, що ти думаєш.

Це був комплімент, але він не був такий гарний, як повинен бути комплімент. Він оглянув болти, які не давали столу стати зброєю в камері Лектера, і різко видихнув.

— Споріднені душі — це не все. Наше суспільство особливо розраховує на їх використання як на найкращий спосіб пошуку партнера, але те, що якась частина вас з’єднується, не означає, що всі ви це зробите.

— Ти противишся нашому зв’язку, — практично промурчав Ганнібал. — Всім своїм єством.

— Ми постійно ростемо та адаптуємося. Нас формує наш досвід. Те, що пов’язувало двох людей у ​​складній ситуації, через яку вони разом пережили, не обов’язково може утримати їх разом, коли вони стикаються з новими викликами та новими можливостями. Можливо, вони поєдналися, тому що обоє хотіли виїхати з маленького міста з маленькими ідеалами, але через десять років вони подивилися одне на одного, і хоча мій батько, можливо, все ще бачив жінку, з якою вперше зустрівся, вона б пережила щось зовсім інше за ці десять років і не могла примирити свої почуття з чоловіком перед собою. Можливо, вона відчувала бажання любити його, хотіти бути поруч з ним, але вона не була в нього закохана.

Вілл вдивлявся на малюнки Ганнібала, вивчаючи архітектуру нової будівлі. Лінії були романтичними, відтіняючи сонце, яке світило прямо над арками. Йому було цікаво, куди поїхав Лектер, щоб це побачити. Він поцікавився, чи мати, яку він ніколи не знав, також подорожувала туди.

— Як це зовсім неромантично з твого боку, — нарешті сказав Ганнібал, потішившись. — Впевнений, що жінки були у захваті, коли ти говорив щось подібне. Як ти познайомився зі своїм теперішнім партнером?

— ФБР знайшли символ на дереві, яке використовувалося як оглядовий майданчик, звідки можна було побачити подвір’я місис Гесс. Вони збираються перевірити наявність такого символу і біля дому Пентерів. Ти подивишся на це?

Ганнібал встав і попрямував до ґрат. Коли Вілл підійшов до скриньки, він цикнув.

— Ні, ні, ні, докторе Ґрем. Ми встановлюємо довіру, ми миримося з нашим хімічним зв’язком; останнє, що тобі слід робити, це навмисно шукати способи уникати мене, – дорікнув він. — Ти не можете бути впевненим, що моє бажання допомогти залишиться, якщо ти так гостро даш зрозуміти, що хочеш уникнути мого дотику.

— Я справді хотів би уникати твого дотику, — роздратовано сказав Вілл, але все одно помітив, що йде до Ганнібала. Він протягнув папір крізь ґрати, і Ганнібал взяв його, обережно торкнувшись кінчиками пальців тильною стороною долоні. Від цього почуття його шкіра спалахнула іскрами, і він хитким кроком відступив, запихаючи руки в кишені. Зрадницька думка шепотіла, що якщо швидкоплинний дотик був таким приємним, то як чудово буде цілувати його? А трахнути?

— Дякую, — пробурмотів Ганнібал. Він підняв папір і вивчив його, і, якщо побачив щось важливе, нічого не видавав.

— Я думав, що цей символ означає для нього щось більше. Це плитка для маджонгу, — пояснив Вілл.

— Можливо, він просто любить маджонг, — сказав Ганнібал із немов посмішкою на губах. Віллу знадобилася секунда, щоб усвідомити, що він кепкує.

— Це символ Червоного Дракона, — додав Вілл.

Це змусило Лектера задуматися. Він повернув фотографію то в одну сторону, то в іншу; він пройшовся вздовж своєї камери, щоб покласти її на стіл, розгладжуючи. Вілл помітив вимушений спокій, розслаблений вигляд, коли насправді відчув, як емоції Лектера згорнулися глибоко в його животі, напружені й готові вистрибнути. У нього щось було. Він щось знав.

— Ти гадаєш, він китайського походження? — запитав Ганнібал. Брехня, брехня. Вілл підійшов ближче до ґрат, на його губах різко почулося шипіння репліки.

— Ти просто жар…., — прошипів він і здивовано моргнув, коли Ганнібал ледь не матеріалізувався перед ним. Він опустив голову, і Вілл хитнувся вперед. Вони були на відстані пошепки. Вілл був у мілісекунді від поганого рішення.

— Ти не договорив, — підказав Ганнібал.

— Не бреши мені, — пробурмотів він, дивлячись на вуста Ганнібала.

— Це була брехня?

— Ти щось знаєш про Червоного Дракона, — сказав він. Його голос був низьким, різким. Ганнібал нахилився вперед, а Вілл відхилився назад; його серце вже кричало, щоб поцілувати його. Його голова міцно тримала ноги.

— Ти так гадаєш?

— Скажи мені, Ганнібале, — він трохи нахилив голову, подібно до того, як спостерігав за Лектером. — Я граю у твою гру. Дай мені щось на заміну.

— Ти вважаєш, що Червоний Дракон — це щось більше, ніж плитка зі гри? Він не міг би вирізати справжнього дракона за короткий проміжок часу.

— Це символ Червоного Дракона, а не просто мітка на дереві, — прошепотів Вілл. Так близько шкіра Лектера пахла солодким гріхом і звичайним милом. Лектер нахилився, і Вілл виявив, що нахилився, бажаючи провести по ньому язиком.

— Як ти думаєш, він вірить, що вбиває цих жінок, чи думаєш, що змінює їх? —  коли серце Вілла защеміло, Лектер повільно кивнув. — Так, ти теж так думаєш. Зміна, а не смерть.

— Вони стають чимось більшим, — сказав він. — Він стає чимось більшим.

— Великий Червоний Дракон, — вимовив Ганнібал із приглушеною пошаною. — Жахливої ​​сили, неймовірного благоговіння та могутності.

Вілл мав те, що йому було потрібно; тепер настав час йти. Але він не зробив – не міг. Його очі звели на невідповідну пару Ганнібала, і йому перехопило подих. Лампи відділення суворого режиму нещадно висвітлювали їхній голод. Вілл примерз до місця. Його тілу було байдуже, що він зумів обдурити Ганнібала Лектера і щось довідатися.

Однак не було відчуття, що він когось обдурив; було відчуття, ніби він потрапив у пастку.

— Якщо я поцілую тебе зараз, ти попросиш мене ще? — здивувався Ганнібал. Тембр його голосу був низьким, пронизаним від неприхованого бажання. Вілл здригнувся, почувши це.

Ганнібал потягнувся й схопив його підборіддя, піднявши голову. Викид ендорфінів загальмував думки, викликав наркотичне відчуття блаженства від контакту, відчуття, що все в порядку. Він опинився в пастці, але коли секунди цокали на годиннику на його зап’ясті, він задумався, чи можна назвати це пасткою, коли він був саме там, де хотів бути. Вони підійшли ближче. Якби Ганнібал спробував його поцілувати, він би йому дозволив. До біса все.

Порятунок прийшов з іншого кінця коридору — вони почули, як важко і голосно брязнув засув, і відчинилися двері до відділення. Вілл відскочив від Лектера, шкіра палала, і він намагався вгамувати себе, ніяково поправляючи пом’яту сорочку, від якої тхнуло фреоном. Навпроти нього Ганнібал Лектер стояв притиснутий до ґрат, його очі відстежували кожен рух, який робив Вілл.

— Біжіть, докторе Ґрем, — тихо сказав він. — Поки я не змушу тебе залишитися.

—

13MF* — використовується для оцінки сексуальних мотивів та агресії тестованого.

Синдром Гансера* — є рідкісним дисоціативний розлад характеризується безглуздий або неправильні відповіді на запитання та інші дисоціативні симптоми, такі як фуга, амнезія або розлад конверсії, часто з візуальними псевдогалюцинаціями та зменшився стан свідомості. Синдром також називають синдромом безглуздя, синдромом Балдердаша, синдромом приблизних відповідей, істеричною псевдодеменцією або тюремним психозом. Термін тюремний психоз іноді використовують, оскільки синдром найчастіше виникає у в’язнів, де його можна розглядати як спробу домогтися пом’якшення з боку посадових осіб в’язниці чи суду. Психологічні симптоми зазвичай нагадують почуття пацієнта психічного захворювання, а не будь-яку визнану категорію. Синдром може виникати в осіб з іншими психічними розладами, такими як шизофренія, депресивні розлади, токсичні штати, парез, розлади вживання алкоголю і фактичні розлади. Іноді синдром Гансера можна діагностувати як просто зловживання, але його частіше визначають як дисоціативний розлад.

Бритва Оккама* — це принцип, який говорить: якщо є два способи пояснити одне явище, слід вибрати той, що простіше.