Глава 5

За кілька днів я дізнався про дещо неймовірне. Отже, якщо пригадати мій перший день, то я став свідком перепалки учня на ім’я Абель та хіміка Верджіла. І ось, виявляється, ці двоє фейрі! Справжні фейрі! Щоправда, я так і не виявив у них жодних таких крилець…

Поки що в школі зафіксовано трьох учнів, здатних використати чаклунство, та нас хтось має вчити. І цим «хтось» виявився містер Верджіл. Дехто знає його за казками на прізвисько Хресний Фейрі, але виявилося, це щось на зразок звання…

— Ми будемо збиратися в цьому кабінеті після занять, — сказав Верджіл, поправивши окуляри. — Магія справа тонка та небезпечна. Абель, тебе мої слова особливо стосуються.

Абель, що стояв біля мене, тільки посміхнувся. По другий бік із нудним виглядом знаходився Суміре, якому довелося відірватися від телефону. Ми троє єдині у цій школі, у кого прокинувся дар до магії. Доречно це чи ні, але я почуваюся дуже особливим.

— Магія ділиться на темну та світлу… — а потім Верджіл глянув на мене. — Здається, тільки у тебе світла. Але різниця невелика насправді. Головне користуватися розумом. У цій справі досяг успіху Суміре. Дивно, що на самонавченні ти так далеко зайшов, — містер Верджіл глянув на байдужого Суміре. — Скажи, як ти зміг самостійно засвоїти ази?

— Прості тренування на маленьких речах. Поступово переходив на щось значуще, — пояснив Суміре. — Та годі. Мені все одно більше робити нефіг.

— Чого ще чекати від нього, — єдиний альфа нашого спецкружка закотив очі. Абель, здається, з тих, хто використовує магію лише заради власної вигоди. — Його татко примудрився славитися королем самого зла. Хіба це не в крові?

Суміре склав руки на грудях і зло глянув на Абеля:

— А твій татко приспав ціле королівство на сто років.

— Ага, — гордо кивнув той. — У нього так багато сил, що мені ніколи з ним не зрівнятися! Але він вчинив дуже милосердно, давши цим телепням шанс вижити! Він же не всіх одразу вбив! Я саме так і зробив би. Вбив би.

Верджіл приречено зітхнув:

— У цьому світі ми не ділимося на «героїв» і «лиходіїв», — він говорив таким тоном, ніби нагадував своєму першому учневі вже завчену напам’ять мантру. — Тобі не треба ставати поганим лише тому, що твій тато був негативним персонажем.

Абель усміхнувся:

— Але це мій вибір.

— Ти ще зовсім дитина! — дорікнув Верджіл. — Дивно, що в мене таки зникла сірчана кислота. Якщо ти знову вирішив зварити зілля і повернути когось у жабу, то я…

— Зовсім ні! — запевнив Бастіан, а потім шепнув так, що тільки я його почув: — Хотів перетворити Блейна на жирафа…

Я не зміг стримати смішок.

Блейн Б’ю встиг зіпсувати мені нерви за перший тиждень перебування у школі. На щастя, він обмежувався найпростішими методами. Начебто підкинути в мою шафку якісь обгортки та інше сміття, пустити черговий слух, зачепити плечем при ходьбі… Могло бути і гірше, хіба ні?

— Ви двоє, годі посміюватися! — перервав Верджіл. — Магія вам не іграшка! За сильних емоцій може статися непередбачене. Якщо в пориві агресії ви побажаєте кривднику чогось жахливого, то йому не позаздриш. Тому слідкуйте не лише за своєю мовою, а й за думками.

Але перетворити Блейна на жирафа не так страшно, як здається! Він не влізе до школи, а отже, я втрачу п’ятидесяти відсотків своїх проблем. Моя шафка не перетвориться на відро для сміття, а учні швидко переключать увагу на тварину з довгою шиєю. Блейн би набув популярності, а я спокійне життя.

Верджіл клацнув пальцями і на дошці утворилися написи з крейди, які мені особисто малозрозумілі. Озирнувшись назад, ми виявили, що три одномісні парти посунулися до нас. Здається, я розкотив губу, подумавши, що все почнеться з практики.

Коли ми, три учні, сіли за свої місця, Верджіл почав пояснювати основу та принцип дії самого чаклунства. Мені здавалося, що я на уроці психології. Під кінець у нас все ж таки була практика. Наше завдання полягало в тому, щоб утворити у порожній склянці воду. Як сказав хімік, чи краще висловитись наставник, утворити воду – це найпростіша вправа, яке відкриває простір і… далі він заговорив за хімію, тому це все, що я запам’ятав.

Толку, звичайно з цієї теорії? Порожня склянка залишається порожньою склянкою, скільки над нею не сиди.

— Ти не зосереджений, — дорікнув мені Верджіл. — Потрібно щиро захотіти. Емоції лише підсилюють чари. Спробуй подумати про щось приємне.

Так, з ожилими картинками в підручниках такий метод працює, а ось вода бажає або сліз, або мук. Тому що це неможливо! Варто мені було так подумати, як Суміре відсунув від себе до країв наповнену склянку води:

— Мінералка, — сказав він. — Люблю мінералку.

Я та Абель повернулися до нього з круглими очима. Верджіл підняв склянку, зняв свої окуляри і вдивився в отриманий результат. Зважаючи на легку усмішку, серед нас з’явився ас.

— Неймовірно! — сказав містер Верджіл. — Ти не просто вийняв рідину з повітря, а й зміг змінити властивості з першого разу. Далеко підеш!

— Коли я зможу так само просто чаклувати собі яблука? — це все, що цікавило Суміре.

Абель посміхнувся:

— Типу отруєні? Як у вас у сім’ї прийнято?

Суміре насупився, але не образився. Напевно, йому просто не сподобалося, що його улюблений фрукт ототожнюють із чимось поганим.

— Ні, я просто хочу їсти яблука будь-коли.

— Як тільки освоїмо флюїди, — відповів Верджіл. — Це маленька тема, скоро швидко перекинемося на тверді предмети, а потім уже навчу створювати їжу. Все ж таки, в яблуках є сік, а це теж відноситься до магії флюїдів.

Я не зрозумів жодного слова, тому відволікся на склянку перед собою. Ось як мені залити туди ці флюїди? І взагалі, хіба вода до флюїдів належить? Може, я не хімік, хоч і ботан, але в магії теж не знавець.

— А в тебе чомусь проблеми? — спитав я в Абеля. — Ти ж ніби теж син відомого лиходія. Хіба ти це не в крові?

— Якби, — підпер рукою голову Абель. — Ми не копія своїх батьків, на превеликий жаль. Я можу чаклувати, але на рівні типового пустотливого фейрі. Безневинні фокуси, а щось серйозне – через дупу. Ось варити зілля справа інша! — він пожвавішав. — Мені під силу набити навіть еліксир росту, а це, зауваж, біологічна магія! Щоправда, складові компоненти в цьому світі не так і просто дістати…

— Тому ти й крадеш із кабінету хімії?

— Так. Тільки там я можу хоч щось дістати. Зрідка доводиться блукати лісом у пошуках мухомору. Він є практично у кожному зіллі. Не заздрю ​​тим, хто цю гидоту п’є.

— Досить балакати! — обірвав нас Верджіл. — Абель, твоє навчання почалося раніше за всіх, але ти так і не зміг відтворити воду, яку вживаєш щодня!

Абель невдоволено закотив очі:

— Це вміння мені знадобиться хіба що в пустелі, — а потім усміхнувся. — Ой, я вмію літати. Чому б мені просто звідти не забратись?

Літати? Ах так, він же фейрі! Напевно, чекати на демонстрації польоту буде зайвим.

Як і очікувалося, до кінця заняття ми з Абелем опинилися в прольоті. Містер Верджіл пообіцяв повторити вправу завтра, порадив потренуватися, а потім відпустив додому. Суміре прилип до телефону, щойно ми вийшли з цокольного поверху.

Абель невдоволено застогнав, коли опинився на безпечній відстані від наставника:

— Та пішло все під хвіст грифона! Куди простіше просто випити води із крана.

Суміре скептично глянув на нього, а потім знову уткнувся в екран смартфону:

— Так. З такою освітою тобі тільки й лишиться, що пити з антисанітарних труб.

Абель насупився:

— Гей! Ти чого такий язва?

— Мені можна. Тому що ти тільки й робиш, що ниєш. Знаєш, нити треба тільки тоді, коли справа зроблена.

Я слабо зрозумів:

— Це… була своєрідна підтримка…

Абель, на превеликий подив, не став з’ясовувати стосунки. Напевно, грубість Суміре його не ображала так, як інших старшокласників. У Суміре немає друзів, крім Нєжа, що не дивно. Його однокласники, м-м… трохи лякаються, коли бачать Суміре навіть за кілометр від себе. Ні, справа не у зовнішності… а, може, й у ній. Він, правда, схожий на якогось темного володаря своєю манерою одягатися.

— Гаразд, — видав Абель. — Напевно ти правий. Краще потренуюсь вдома, щоб не залишатися лохом! — а потім глузливо глянув на мене. — Залишу це місце тобі!

І, задоволений собою, поспішив піти геть. Він має рацію, я ніколи в житті не зможу швидко освоїти ці фокуси-покуси. Якщо він з народження знав, ким є, то я не до кінця вірю, що здатний на дива.

Суміре подав голос, і він був трохи нервовий, як на мене:

— Ти… можеш поїхати додому з нами…

— Що? Хіба маєш права?..

— Ні. Навіщо права, коли є особистий водій? — Суміре повільно пішов коридором, я пішов за ним. — Я попросив Нєжа зачекати на мене, бо не хочу добиратися додому автобусом. Тільки не… люди, — скривився від огиди він.

— І він весь цей час чекав на тебе? — здивувався я. — Оце відданість!

— Ми різні. Йому в радість добиратися додому. Раніше за нами заїжджав тато, але ці проблеми з Щурячим королем забирають час. А на автобусах я не їздитиму. Нізащо.

— Тільки через людей, що в ньому оточують?..

— Оточуючих треба періодично лякати, щоб сильно не оточували, — звично похмуро відповів Суміре.

— О, це в тебе виходить на чудово.

— Ти… думаєш, я здатний на моторошні речі?.. — з незручністю в голосі спитав той.

— Ні. Я навіть і не думав про це, — а потім додав те, що, на мою думку, його найбільше хвилює: — І ні твої батьки, ні Нєж так теж не вважають. Абель сказав, що ми не є копією своїх батьків.

Суміре невиразно кивнув. Напевно, не це він хотів почути. Але ми й знайомі не так давно, щоб я міг порадити йому щось слушне.

***

Наступного дня у школі сталися дуже неприємні події. Белль дав мені цікаві рукописи, де була розказана правдива історія короля Артура, батька Брендана. Ось я й ішов коридором, вчитуючись у текст.

Якщо я хочу бути корисним, мені потрібно знати все про мешканців Гріммвіля. І тут, як завжди буває, коли читаєш на ходу, я врізався в найнеприємнішу істоту у всій Америці…

— Та чорт! — лаявся Брендан, глянувши на свою сорочку, на яку сам же виплеснув колу зі стаканчика. — Тобі окуляри тиснуть?! Якого біса, окулярик?!

— Вибач, я випадково… — розсіяно видав я, відчуваючи загальну увагу роззяв у коридорі.

— Серйозно?!

І чого він так біситься? Можна подумати, у нього незабаром тічка почнеться!

— Ця, Мордред би тобі наснився, сорочка має виглядати самою досконалістю! Чому коли ти з’являєшся на горизонті, весь світ тут же гниє та вмирає?!

— Воу, спокійно… — примирливо видав я, мабуть, у нього і без мене був поганий день. — Я ж випадково!

Брендан злісно вишкірився, а потім безсовісно виплеснув на мене залишки коли в стаканчику. Прямо в обличчя. Навколишні дико розреготалися, а я завмер на місці від несподіванки та неприємного поколювання в очах. Навіть окуляри не захистили від виплеску!

— Ой, — сердито прошипів Брендан. — Я випадково.

А потім спокійно пішов далі. Натовп продовжував сміятися, а я… Мабуть, у той самий момент мені щиро і дуже захотілося стати Королем Зла. Неможливо передати те почуття сорому, яке я відчув, будучи так приниженим на очах мало не всієї школи. Зі мною обійшлися, як із якимось лузером. Напевно, я ним і став, коли вже дійшло до такого.

Всю перерву я проторчав у вбиральні, намагаючись прибрати розводи зі своїх окулярів. Добре намочив комір і трохи светр, а що мені робити з волоссям? Вони тепер липкі та мокрі, ніби мене головою в унітаз занурили!

У туалет хтось увійшов, а я сіпнувся. Аби не чергові модні обмеження, будь ласка. Вони вже посміялися з мене, достатньо!

— Вау… — Суміре завмер у дверях, відволікаючись від телефону. — Ні правда. Вау.

— Закрий, будь ласка, двері, — здавлено попросив я.

Суміре зрозумів мої слова трохи інакше. Він клацнув пальцями і почувся клацання замка. Так навіть краще.

— Що з тобою сталося? — спитав він.

— Скажімо так, щойно Брендан вирішив показати свою сволочність повною мірою, — відповів я, хоча останнє, що мені хочеться зараз, — це говорити про пережиту ганьбу.

— Брендан? Хм… – замислився той. — А! Той квотербек! Хвилину він виплеснув тобі колу…

— В обличчя.

— Який бовдур! — вигин брів насупився дужче, тепер Суміре міг би спокійно йти на Хелловін без костюма. — А що ти? Сподіваюся, що ти не залишив його без відповіді.

Скептично глянувши на того, кого бояться навіть альфи-старшокласники, я ніби натякав, який варіант правильний. Як я міг відповісти Брендану, якщо в ту саму секунду мене застали зненацька? Блейз на моєму місці зарядив би Пендрагону між ніг, але він досить бойовий омега. А я ні.

— Що я можу зробити? — спитав я. — У мене волосся пахне колою! Ними можна хоч папір клеїти!

— Не біда, — клацнув пальцями Суміре.

Я відчув свіжий вітерець над головою, фіолетовий дим, а потім моє волосся повернулося в нормальний стан. Начепивши окуляри, щоб розглянути себе в дзеркалі, я підбив підсумок:

— Оце круто!

— Ти чаклун і Брендан знає про це. В чому справа? Чи не ти оголосив війну! Помстися. Примусь його страждати. Кричати від власної безпорадності, — світло несподівано замиготіло, а голос Суміре повільно переходив у зловісний шепіт. — Знищи самооцінку, його інтереси, рідних, улюблені місця. Зітри з лиця землі його особистість. Зламай його. Як іграшку…

— С—Суміре? — перелякано видав я.

Світло різко налагодилося, Суміре прийшов до тями. Він знизав плечима:

— А, вибач. Таке буває.

— Таке ?..

— Іноді мене заносить. Те, що я говорю в «пориві» виходить не від щирого серця. Спорідненість із Королем Зла не пройшла безслідно.

Здається, тепер я розумію, як він здогадався про свою магію.

***

Цілий день у мене не було ніякого настрою. Брендан носився у полі зору, але ми не контактували. Суміре в чомусь має рацію. Я не можу спускати з рук таке ставлення себе. Якщо я хочу бути зберігачем, то не маю дозволяти комусь себе принижувати. І я обов’язково помщуся.

Знати б як…

— Ти гаразд? — спитав Ноель, коли я, злий, як чорт, сидів у бібліотеці і чекав на нові рукописи. — Виглядаєш пригніченим.

— Не має значення, — відмахнувся я. — Гадаю, ти знаєш. Уся школа знає. Кожен омега, що проходить, вважає обов’язковим крикнути мені слідом: «Гей, тобі колу не купити?». Дуже смішно, так?

Ноель присів поряд зі мною. На його обличчі читалося непідробне співчуття. Я знаю, якби він був тоді поруч, то обов’язково заступився б за мене, але…

— З цим треба щось робити, — сказав він. — Може, я проведу розмову із Бренданом? Він веде себе негідно титулу майбутнього короля.

— Ні! — тут я трохи обурився. — Мені не потрібен татко, гаразд? Я сам упораюся. Зрозуміло, спускати йому з рук таке я нізащо не стану. Так, я не ідеальний і не красень, як ви всі, казкові принци, але я відчуваю анітрохи не менше…

— Облиш. Я знаю, — тепла усмішка у його виконанні приємно гріє душу. — Будь ласка, збагни сам, ти погодився на складну посаду зберігача Гріммвіля. Якщо тобі під силу захищати нас, то якийсь невихований кронпринц і поруч не стояв.

Він правий. Щось я розкис зовсім. Потрібно брати себе до рук і обов’язково помститися. Сьогодні я відплачу принцу ідіотів тією самою монетою.

З такими думками я просувався через натовп до компанії Брендана. Вони ніби повернулися з тренування, тому в руках Пендрагона… треба ж, яка удача! Пляшка мінералки! Помітивши моє наближення, компанія розгубилася. Звісно, ​​відколи лузери самі підходять до них? Але не цього разу, хлопці. Не цього разу.

— Та що ти! — вигукнув Блейн. — Тобі мало?

Я проігнорував його. Сорочка у Брендана вже чистенька. Напевно, встиг вимити плями. Або їх не видно через забарвлення. Гаразд, можна зробити так, що буде помітно навіть із космосу.

— Ця сорочка тобі така важлива? — поцікавився я.

Брендан підозріло зиркнув на мене. Чекав від мене драми та істерики? Тож зараз влаштуємо, немає проблем!

— Слухай, окулярик, — завівся з півоберту Пендрагон. — Якщо ти очікуєш, що я можу обійтися одним разом, то ти ще не бачив життя! Все ще має намір точити на мене зуба? Змирися вже, що ти ніхто!

Як і очікувалося, роззяви моментально нагострили вуха, чекаючи ще на одну виставу. Як я люблю стадний інстинкт! Його часто можна використати собі на руку.

— Ой, ось як? — граю, як сам ДіКапріо. — Що ж, ти маєш рацію. Я ніхто. Мені краще взагалі не потрапляти тобі на очі.

Стільки підозри у погляді людини, як зараз у Брендана, я ще не бачив. Він задумливо відкрутив кришку з пляшки, а я різко посміхнувся, глянувши йому у вічі. Але що він встигне зробити? Вода так бризнула, що ніхто й не помітив, як проста мінералка змінилася колою (поки він балакав, я попрактикувався в магії).

Цілий фонтан вирвався з пляшки, нещадно покриваючи собою майже всю компанію. Натовп вибухнув сміхом, а я щасливо посміхнувся від торжествуючої зараз справедливості. Брендан, весь мокрий, наче потрапив під зливу, дивився на мене з такою люттю, що якби не було так смішно, я б не на штуку злякався:

— Ти докрутишся! — крикнув він.

— Я? А що я зробив? — невинно моргаю. — Я до твоєї пляшки навіть не торкався. Це всі бачили!

— Ах ти!.. — Брендан люто пропалював поглядом мою персону, розуміючи, що не може закричати про чари, тому що зажене себе в ще більш незручне становище.

— Так ось, — голосно продовжую. — Так, я ніхто і мені не варто траплятися тобі на очі… Але якщо я припиню мелькати поруч, то пропущу всі веселощі! — і посміхнувся, поправивши мокрий комір зіпсованої сорочки. — До речі, тобі йде брудно-коричневий…

Розвернувшись на шкарпетках, я пішов у гарному настрої на додаткові заняття. Ні, я не той омега, що дозволить принижувати себе. Знаєте, якби подібне трапилося зі мною в моїй минулій школі, я просто впав би в хандру і не виходив з дому. Але, як казав тато, це моє нове життя. Тому слід боротися за місце під сонцем.

Склянка переді мною цього разу швидко заповнилася водою. Верджіл схвально кивнув, роздивляючись вміст. Напевно, цей тест у мене вийшло пройти. Все завдяки мотивації. Мені так хотілося відплатити за колу в обличчя, що магія сама по собі відбулася.

— Ось це інша розмова, — повідомив Верджіл. — А як у тебе справи, Абель?

— Та-да-а! — у його склянці теж утворилася прозора рідина.

Тільки аж надто дивна… Я й Суміре переглянулися, розуміючи, що тут щось не так. Бо надто підступна посмішка не видає задуми хіба що в мультиках. Але Абель себе видав.

— Це сірчана кислота, — зрозумів Верджіл. — Навіть не знаю, хвалити тебе чи ні. З одного боку, створити її дуже складно, а з іншого… тепер ти зможеш варити своє злощасне зілля.

— Саме ця думка і спала мені на думку вчора ввечері, коли я стріляв з балкона водяними кульками в людей, — сказав Абель. — Стільки пустощів можна створити, якщо навчитися… — він замовк від суворого погляду наставника. — Тобто… Я хотів сказати… Вчитися ніколи не пізно і… бла-бла в такому стилі…

Верджіл приречено зітхнув, розуміючи, що все одно не зможе його переробити… Але вирішивши не загострювати уваги на витівках Абеля, він повернувся до дошки, маючи намір продовжити навчання.