Дорога під звуки хаосу

Він би не сказав, що це було страшно.

Коли ведеш машину під вибухами, плачем та криком навколо, ти не замислюєшся над власною безпекою. Особливо, коли поряд з тобою найдорожча тобі людина.

Ти не розумієш що відбувається, навіть попри те, що у вашій маленькій квартирі в центрі вже як два тижні стоять дві напіврозібраних тривожних валізки.

Ти дихаєш рівно і стараєшся не замружитись від яскравого світла вибухів поруч. Ти не в змозі закрити вуха хоча б руками, бо від пронизливого крику сирени пальці самі чіпляються за кермо і чимось неможливим здається витягти нігті з шкіряного покриву.

Ти тримаєш поставу і не дивишся на коханого поруч. Можливо через те, що, вхопившись за твою руку і притискаючись до неї як в останнє, він не помітить погляду. А можливо через те, що боїшся втратити самовладання і банально впасти в паніку, не стримуючи емоцій перед партнером.

Єдине що ти знаєш напевно – рух продовжується. Хай машини не зупиняються на світлофорах, хай люди перебігають дорогу де їм заманеться, але рух продовжується.

І цей порядок викликає в тобі хаос. Ти знаєш, що все має бути інакше. Ти знаєш що цей порядок лише нагнітає, але не можеш нічого з цим зробити.

Була б твоя воля, ти би з’їхав на от ті зелені острівці між полосами і мовчки обіймав того, хто справа. Хто зараз потребує тебе найбільше за, певно, усе життя. Того, кого зараз не хвилює нічого: він завмер у своїй волаючій про допомогу позі і пустим поглядом бесцільно бігає очима по коробці передач. Він не підніме голови і не наважиться подивитись за опущене вікно. Ви в обох не в змозі його підняти, навіть не зважаючи на те, що за кордоном машини панує лише хаос.

Ти продовжуєш їхати у цьому нав’язливому порядку і вимикаєш радіо, ледве почувши, що пісні закінчились і звичний чоловічий голос тяжко втягнув повітря.

Твої зуби вже майже скриплять під натиском протилежних їм щелеп, ти ковтаєш завмерлий десь у горлянці ком, і робиш повільний видих.

Ти пропускаєш поворот на об’їзну трасу і розумієш, що вже пізно тікати. Ви їдете додому, і це ясно як світанок, який міг би бути таким вже через дві години.

Схвильовані очі справа дивляться на тебе майже шоковано, їх власник підтискає губи, але швидко розслабляється перед твоїм мовчазним опором. Він прикриває очі і повільно перебирає пасок безпеки на тобі. Ніжний поцілунок у скроню трішки розслабляє і тебе.

Ви їдете додому, вже розуміючи наслідки і давно затамувавши подих. Проте вдома налякане кошеня, і це єдине, про що ви думаєте. Вам не дадуть достатньої мотивації документи та речі.

Ви заїджаєте у місто і дивитесь на час.

03:54

24.02.2022

Ні, вам не страшно. Ви запевняєте себе у власній сміливості і навіть намагаєтесь говорити про інше. Тільки не про початок цього жахливого вторгнення.

Ви разом, і навряд чи тепер відпустите руку коханого. Ви крутите чужі пальці і кільця на них, відволікаєтесь як можете. Головне, що сьогодні ви разом і ніяка сила, будь то люди чи боги, вас не розлучить. Ви готові до бою за мир, за країну, та  за вас.

Ні. Тепер вам не страшно.