Перший рік: Наслідки

Більшість ґрифіндорців залишилися у вітальні, перешіптуючись та обмінюючись чутками. Усі хотіли знати, хто це зробив. Мародери, які зазвичай були тільки раді опинитися в центрі обговорень, усі поповзли нагору з блідими обличчями від почуття провини.

Ремус сидів на ліжку, дивлячись у підлогу. Він знав, що зайшов надто далеко. Якийсь час йому було дуже приємно, і ніщо не могло переконати його, що Северус цього не заслужив. Але зараз Джеймс дивився на нього якось дивно, і він знав, що Дамблдор точно дізнається, хто це зробив, так чи інакше, навіть якщо Лілі не розповість усім, як тільки повернеться до вітальні.

– Що трапилося? – обережно спитав Джеймс. – Ти що, втратив контроль? То справді була досить сильна магія.

– Це було незрівнянно! – раптом вигукнув Сіріус. – Тепер він двічі подумає, перш ніж перейти нам дорогу!

– Але ж… ми ж не хотіли нашкодити йому по-справжньому, так? – насупився Джеймс.

– Та в порядку він! Просто прикидався, щоб створити нам проблеми.

– А ми матимемо проблеми? – нервово запитав Пітер, заламуючи руки. – Ми ж не всі це робили, ні? Це ж був тільки…

Сіріус дав йому запотиличник.

– Ах ти щур, – сказав він. – Ми ж Мародери. Один за всіх та всі за одного.

– Щоб це не значило… – пробурмотів Пітер, потираючи голову й насуплено сідаючи на власне ліжко.

– Він правий. Це зробив я, тому один і відповідатиму за це, – тихо сказав Ремус, не підводячи очей.

– Це була наполовину моя ідея! – заперечив Сіріус. – Це я шукав заклинання! Не хвилюйся, Люпине, я впевнений, що з ним усе гаразд.

– Навіть якщо й так, – важко сказав Ремус, – це не завдяки мені, – він нарешті зустрівся поглядом з Джеймсом. Його темно-карі очі були набагато серйознішими, ніж зазвичай.

– Я хотів зробити йому боляче.

Джеймс не відводив погляду й серйозно кивнув головою.

У двері постукали, розвіявши напругу. Це був Френк Лонґботом.

– На вас чотирьох чекають у кабінеті Макґонеґел. Зараз, – суворо сказав він.

Вони пішли за Френком униз сходами і через вітальню, де всі дивилися на них. Ремус увесь час дивився собі під ноги, але він почув, як стихала балаканина, поки вони йшли до виходу. Те, що станеться після, не мало значення – все одно всі дізнаються, що це їхня відповідальність.

Макґонеґел була не одна. Дамблдор стояв біля її столу, склавши руки на грудях. Він чемно посміхнувся учням, що вишикувалися перед ним у лінію.

– Доброго вечора, джентльмени, – привітався він.

– Доброго вечора, директоре, – всі разом відповіли вони.

– Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що юний Містер Снейп цілком собі гаразд – хоча його гордість явно зачеплена.

Вони нічого не відповіли. Ремус не підняв очей.

– Він наполягає, що ви четверо маєте якесь відношення до того, що сталося, – так само ввічливо продовжив Дамблдор, здавалося, йому було приємно проводити з ними час і це була просто дружня розмова. – Особливо ви, Містере Поттер.

Джеймс підняв очі, відкрив рота, потім закрив його назад і знову опустив погляд. Ремус не міг цього витримати. У всьому світі він мав лише трьох друзів, і він не збирався втратити їх зараз. Він зробив крок уперед.

– То був я, Сер, я це зробив. До цього він мені дещо сказав, і я розлютився на нього. Я хотів дати йому урок, – він змусив себе зустрітися з блідо-блакитними очима Дамблдора. Той задоволено кивнув:

– Зрозуміло. Ви діяли один?

– Так, – Ремус дістав свою паличку. – Я можу це довести…

– В цьому немає необхідності! – квапливо сказав Дамблдор. – Я вам вірю, Містере Люпине.

– Він був не один, Сер! – випалив Сіріус. – Я знайшов заклинання, і я теж навчився його виконувати, це також і моя вина.

– Ви маєте на увазі, що ви спланували це, Блек? – різко спитала Макґонеґел. – Ви спланували напад на іншого учня? Десять балів з Ґрифіндору. За кожного із вас.

Сіріус знову опустив погляд.

– І будете відбувати покарання, протягом місяця – продовжила вона. – Мені дуже важко повірити в те, що Містер Люпин діяв один.

Усі четверо хлопців схилили голови.

– Можете йти, джентльмени, – тихо сказав Дамблдор. – Звичайно, я не сумніваюся, що ви знайдете час, щоб перепросити у Містера Снейпа.

Обурений Сіріус заїкнувся щось сказати, але Джеймс різко штурхнув його ліктем. Вони розвернулися, щоби піти.

– Містере Люпине, на хвилинку.

Ремус застиг. Міг би і здогадатися, що йому не зійде це з рук так просто. Він зупинився, поки решта покидала кабінет. Макґонеґел пішла за ними, щоб простежити, що вони не будуть підслуховувати в коридорі.

Щойно двері зачинилися, в кабінеті стало надзвичайно тихо. Дамблдор заговорив не відразу, і врешті-решт Ремус підвів голову, щоб подивитись на нього. Директор не виглядав розлюченим чи розчарованим. На його обличчі був звичайний приємний вираз – можливо, з відтінком цікавості.

– Як вам у Гоґвортсі, Ремусе?

Це було не те питання, на яке він очікував.

– Е-е… Добре, я гадаю?

– Схоже, у тебе не виникло проблем з пошуком друзів.

Це було взагалі не запитання, тож він нічого не відповів. Він опустив погляд у підлогу, потім знову підняв.

– Мене відрахують? – спитав він. Дамблдор посміхнувся,

– Ні, Ремусе, нікого не відрахують. Я чудово бачу, що ви шкодуєте про вчинене. Що мене турбує, то це те, як ви це зробили. Це було дуже сильне заклинання, я не очікував таке від першокурсника… Ви, мабуть, були вкрай злі.

Ремус кивнув. Він не хотів казати Дамблдору про причини – про прізвиська, якими його називав Снейп, чи про те, що змусив його почуватися дурним, нікчемним і маленьким.

– Запал і пристрасть – дуже важливі для чарівника, Ремусе, – сказав Дамблдор. – Вони спрямовують нашу магію, зміцнюють її. Але, як ви сьогодні зрозуміли, якщо ми не контролюватимемо їх, будемо небезпечні для всіх навколо нас, – він виглядав дуже серйозним, його погляд втратив колишній блиск. – Я не маю наміру вас налякати, Ремусе. Коли ми познайомилися, я сказав, що співчуваю вам – я не побажав би нікому такої ж життєвої ситуації. Але ви повинні бути обережнішими. Ви обдарований чарівник, не витрачайте ваш талант даремно.

Ремус кивнув, понад усе бажаючи, щоб розмова закінчилася. Він би надав перевагу лозині, аніж лекції. І найгірше те, що Дамблдор мав рацію. Він дозволив своїм почуттям до Северуса вплинути на заклинання – він просто не звик до такої своєї сили.

– Вибачте, професоре, – сказав він. – Слин… себто, Северус гаразд?

– Так, він у повному порядку. Мені здається, він сподівався, що якщо просто перестане чинити опір, той, хто начарував хмару, зупиниться. Його висушили, і жодних серйозних наслідків не передбачається.

– О…, – Ремус кивнув головою. – Добре.

– А тепер, – посміхнувся Дамблдор, – ідіть. Я тримав вас досить довго, і маю відчуття, що містер Поттер чекає зовні, щоб ви йому все розповіли.

***

Дамблдор дав йому багато тем для роздумів. І в нього було повно часу поміркувати – Макґонеґел анітрохи не жартувала про відпрацювання і навіть зайшла так далеко, що розділила їхню четвірку. Сіріусу довелося відмивати казани в підземеллі, Пітеру – полірувати трофеї в кімнаті нагород, а Джеймсу – налаштовувати всі телескопи в Астрономічній вежі. Ремусові дісталося найгірше – вичищати соварню. Звісно, жодному з них не дозволялося користуватися паличками, і щовечора їм доводилося починати все спочатку.

– Це просто небувала жорстокість, – скаржився Пітер наприкінці першого тижня, коли вони, брудні й виснажені, полягали на ліжка.

– Не знаю, на що ти бідкаєшся, – пробурмотів Сіріус. – Я був би радий полірувати нагороди. Хто знає, що я можу підхопити, вискоблюючизалишки зілля з дна цих безглуздих казанів.

Джеймс лише застогнав, знімаючи окуляри та потираючи очі.

Ремус не скаржився, бо здавалося, що він не має на це права. Він відчував жахливу провину через те, що втягнув у неприємності своїх друзів, але ще гірше йому було від того, що він зробив. І це все лише посилювали прочитані ним книги. Заклинання Сіріуса, завдяки якому він тепер міг читати, було складнішим і менш підсвідомо зрозумілим, ніж та магія, до якої він звик. Сіріус сам визнавав, що воно було неідеальним, — його вистачало на годину або близько того, потім треба було оновлювати. Ремус був уже близький до того, щоб виконувати його самому, щоправда, часто доводилося пробувати кілька разів перед тим, як усе спрацьовувало як слід.

Найперше, що він зробив, вирушив до бібліотеки за книгою про магічних істот.

Кожного вечора, після того, як вони робили домашнє завдання й відбували покарання, Ремус зашторював фіранки навколо свого ліжка і при світлі палички перечитував один і той же розділ знову і знову. Він виявив, що про його конкретну проблему було написано багато книг, але він переживав, що люди почнуть щось підозрювати, якщо він раптом стане їх усі читати. До того ж він не був упевнений, що хоче знати більше. Те, що він уже прочитав, було досить погано.

Він думав про ті книжки майже весь час – під час уроків, коли обідав чи відбував покарання. Такі слова, як «жахливий», «смертельно небезпечний» і «найтемніша з істот» спалахували в його пам’яті, як неонові вивіски. Звичайно, він знав, що небезпечний. Він знав, що відрізняється від оточуючих. Але не знав, що його ненавидять. Навіть полюють на таких, як він. Очевидно, його ікла коштують тисячі в деяких країнах східної Європи. Його шкіра – ще більше.

Були й законодавчі моменти, які він не до кінця розумів, але звучали вони досить жахливо. Закони про працевлаштування, реєстри та обмеження пересування. Схоже, навіть з умінням читати його робочі перспективи у магічному світі були анітрохи не кращі, ніж у маґлівському. Він також зрозумів, чому Дамблдор просив його бути обережним. Тепер йому стало зрозуміло, що якщо хтось у Гоґвортсі дізнається, чим він є, він може мати серйозні проблеми – і виключення зі школи буде найменшою з них.

Дратувало, що нічого з прочитаного не відповідало його досвіду. Не було жодних відомостей про якогось чарівника, який реально був би у його становищі; як він справлявся; чого чекати; чи зміг він влаштуватися працювати, чи хоча б жити, не завдаючи шкоди іншим людям. Він думав, що нормальним було відчувати запах крові і чути серцебиття інших людей, але звідки йому було знати напевно? Чи було нормально, що його магія ставала сильнішою, коли місяць зростав? Іноді йому здавалося, що може відчувати саму її міць; вона тремтіла в його венах, наче зілля, заповнювала його до країв і виливалася назовні, виривалася з кінчиків його пальців. До того ж не можна забувати про його характер. Скільки в ньому було від його самого і скільки від цього монстра.

Багато ночей він лежав без сну, коли заклинання для читання випаровувалося, і він був надто втомленим, щоб застосувати його знову, але надто неспокійним, щоб заснути. Його розум крутився у вихорі тривоги й страху. Наскільки простим усе здавалося тоді в притулку Святого Едмунда. Ні магії, ні домашніх завдань, ні болісних моральних дилем. І, звісно ж, жодних друзів. Якщо щось і зупиняло Ремуса від того, щоб здатися, то це вони.

Джеймс, чиє его було розміром з озеро, але й серце було анітрохи не менше. Пітер – який, так, звичайно, був дивним і трохи повільним – але мав своєрідне почуття гумору і на диво щедру душу. І, звичайно, Сіріус. Сіріус умів зберігати секрети, він міг бути жорстким, але ніколи до своїх друзів, він був найобдарованішим учнем їхнього курсу, але проводив весь свій час, вигадуючи витівки.

Ремус не збирався втрачати нікого з них, якщо це хоч трохи залежало від нього. Навіть якщо йому доведеться стати найстараннішим учнем у школі; навіть якщо йому потрібно буде прочитати кожну книгу, виконати кожне завдання, дотримуватися кожного правила. Він буде таким дбайливим, що вони навіть нічого не запідозрять. Настільки вправним, що їм доведеться зробити його старостою – він все це виконає, якщо тільки це допоможе йому залишитися в Гоґвортсі та зберегти своїх друзів.

Йому не було з ким поговорити ні про що з цього. Принаймні ні з ким, хто міг би його зрозуміти. Наскільки знав Ремус, про його стан знали лише Дамблдор, Макґонеґел і Мадам Помфрі. Макґонеґел була надто суворою, щоб ставити такі запитання. Щодо Дамблдора Ремус досі не був до кінця впевнений, що той цілком нормальний, та й у будь-якому випадку він не мав уявлення, як організувати зустріч з директором. Так що врешті-решт у нього залишалася лише Мадам Помфрі.

Він дочекався наступної повні, яка випала на кінець січня. Це була неділя, так що після вечері він відокремився від решти Мародерів і попрямував у лікарняне крило раніше, ніж звичайно.

– Ремусе! – Здивовано посміхнулася медсестра. – Я не чекала тебе до ночі.

– Я хотів вас дещо запитати, – сором’язливо сказав він, бігаючи очима по кімнаті. Декілька учнів лежали в ліжках, практично всі спали. На щастя, Мадам Помфрі була дуже розсудливою і розуміла, що таке приватність.

– Звісно. Заглянемо до мого кабінету?

Він був набагато затишніший, ніж усі вчительські кабінети, де він встиг побувати. На полицях уздовж стін впорядковано акуратними рядами стояли сотні пляшок із зіллями та ліками. Кімната була світлою та просторою, пахло свіжістю. У неї не було столу, і замість дерев’яних стільців по обидва боки від каміна стояли два зручні крісла.

– Чим можу допомогти, любий? – спитала вона, сівши в крісло і показуючи жестом, що він може зробити те саме.

– Ну, – він проковтнув клубок у горлі, не знаючи, з чого почати, – я просто… у мене було кілька запитань щодо моєї… моєї проблеми.

Вона всміхнулася до нього, ласкаво:

– Звичайно, Ремусе, це цілком природно. Чи є щось конкретне, що ти хотів би знати?

– Так. Я трохи почитав і знаю, що це не можна вилікувати і таке інше.

– Поки що не можна, – сказала вона швидко. – Нові відкриття відбуваються весь час.

– О, гаразд. Але зараз, напевно, я просто хочу знати більше. Я нічого не пам’ятаю, коли прокидаюся зранку, лише те, що я дуже голодний.

– Ти хочеш дізнатися більше про трансформацію?

– Не лише про це. Ну, такі речі, на кшталт… це якось впливає на мою свідомість весь інший час? Це робить мене… – він розгублено поглянув на свої руки. Він не до кінця розумів, що хоче сказати, в його горлі раптом став клубок.

– Ремусе, – сказала мадам Помфрі, – у тебе є особливості, але вони не визначають твоєї особистості.

– Іноді я можу дуже розсердитися, – сказав він, воліючи дивитися на вогонь, а не їй в обличчя. – Дуже сильно.

– У нас у всіх є почуття, це цілком нормально. Просто з часом ми вчимося контролювати їх.

Він кивнув головою, обмірковуючи почуте. Він не міг розповісти їй решту…

– Коли я змінююсь, стає гірше. Сильніше.

– Так, – серйозно відповіла вона. – Я справді читала, що з настанням статевого дозрівання стан може погіршуватись.

– Гаразд, – кивнув Ремус. Настала довга пауза. – Наскільки погіршуватись?

– Я не можу сказати. Насправді ти перший, кого мені довелося доглядати.

Ще одна пауза. Ремус почував себе анітрохи не краще; нічого не стало ясніше.

– Хочеш, я тобі дам ту книгу, про яку я говорила?

Він кивнув, нарешті наважившись хоробрості підняти на неї погляд.

***

Книга мадам Помфрі – «Від хутра до іклів: турбота про магічних напівлюдей» – була небагато кориснішою від тих, що Ремус уже прочитав. Досі залишалося багато чого, чого він не міг зрозуміти – передову лікувальну магію, складні рецепти зілля, тонкощі законодавства і – ще більше страшне – судові процеси та переслідування. Так, з іншого боку, багато Ремус уже знав: його вкусили, і тепер йому не можна було кусати нікого іншого в повний місяць; срібло завдавало йому болю; це було неможливо вилікувати.

У книзі дійсно говорилося, що з початком статевого дозрівання трансформація сильніше впливатиме на організм. І що він буде ще небезпечнішим після перетворення. У ній не згадувалося про зміну здібностей, магічних чи будь-яких інших, і нічого конкретного про зміни у настрої чи характері.

Інформація про те, що він має коротшу морду, ніж у справжніх вовків, або що його хвіст кудлатіший, не здалася йому особливо цікавою та корисною. Він віддав би перевагу не мати ні того, ні іншого, але йому було цікаво дізнатися, що він був лише загрозою людям, особливо чарівникам. Очевидно, іншим тваринам він не загрожував – його тішила думка про те, що хоча б Місис Норріс була в безпеці.

Те, що Ремус віддалився від інших Мародерів після атаки на Снейпа, не залишилося непоміченим.

– Де ти був? – запитували вони кожного вечора, коли переодягалися в піжами.

– Домашка, – знизував він плечима, або іноді: – Покарання, – хоча він не заробив жодного іншого покарання після їхньої останньої витівки.

Правда полягала в тому, що він завжди тримався так далеко від інших людей, наскільки міг. Він навмисно намагався не з’являтися в спальні, поки не наставав час спати, і навіть уникав вітальні, якщо щастило. Йому здавалося, що, поки він не навчиться контролювати свою магію, йому краще більше не брати участь у жодних планах Джеймса та Сіріуса. А вони щось планували, він це точно знав. Інколи вночі Ремус міг чути, як вони прокрадаються до ліжок одне одного, потім крадькома перешіптуються перед тим, як застосувати чари тиші. Часом вони виходили зі спальні разом із Пітером під плащем-невидимкою. Вони завжди намагалися розбудити Ремуса, але він їх ігнорував.

Протягом дня він ховався в бібліотеці або в якійсь зі своїх схованок. Він знаходив місця по всьому замку, які були досить малі, щоб залізти всередину і залишатися непоміченими годинами поспіль. Давно замуровані вікна, де збереглися високі широкі підвіконня; маленькі порожні кімнатки, що нагадують церковні сповідальні, за гобеленами; туалет для дівчат на п’ятому поверсі. У цих місцях він міг звернутися калачиком і читати годинами – іноді він і справді робив домашнє завдання, в решту часу він змушував себе досліджувати свій стан.

Він мав і іншу причину ховатися. З цього інциденту ненависть Снейпа до Мародерів зросла в кілька разів, і він скрізь ходив з Мальсибером, використовуючи його як особисту охорону. Якщо їхні шляхи перетиналися в коридорах, Ремус завжди мав бути напоготові за допомогою захисних заклинань – Мальсибер знав більше проклять, ніж Джеймс і Сіріус разом узяті.

Одного разу Ремус був глибоко занурений у книгу про давню бойову магію – в ній був розділ про Úlfhéðnar, німецьких воїнів-вовків, які билися з римлянами. Він сидів на своєму улюбленому високому підвіконні, і його не можна було помітити з підлоги, якщо спеціально не дивитися. Він забрався туди за допомогою канатних чарів, які вони вивчили кілька тижнів тому. Він ось-ось збирався спуститися вниз і вирушити на вечерю, коли зробив незручний рух і скинув важку книгу з підвіконня. Він стиснувся, коли книга з глухим ударом впала на кам’яну підлогу.

– Хто тут?! – пролунав голос далі коридором. Він почув кроки, що наближалися, Ремус із жахом усвідомив, що знає, кому вони належать.

– Це просто книга, – розчаровано промовив Мальсибер.

– Так, але звідки вона тут взялася? – підозріло запитав Снейп. Мальсибер хмикнув:

– З бібліотеки?

Снейп роздратовано щось пробурмотів собі під ніс. Ремус щосили втиснувся в кам’яну стіну.

– Хто там нагорі? – покликав Снейп холодним, неприємним голосом. Тиша. – Гоменум Ревеліо!

Ремус відчув дивне відчуття, посмикування в животі, й оком моргнути не встиг, як невидима сила потягнула його з підвіконня. Він скрикнув, спробував за щось схопитися і зрештою повис, тримаючись за край одними пальцями.

Снейп і Мальсибер сміялися знизу.

– Так-так, – зловтішно почав Снейп. – Це ж наш Недоумкуватий Люпин… Де ж твої жалюгідні друзі, га? Запхали тебе туди і забули?

– Відвали, Снейпе, – шикнув Ремус, судорожно чіпляючись за холодний камінь і дуже сподіваючись, що він не зламає собі ноги, коли впаде на підлогу.

– Іґніскопум! – посміхнувся Снейп, спрямовуючи на нього свою паличку. Тонка смужка вогню метнулася в Ремуса, відкинула його, вдаривши об стіну, і він боляче приземлився спиною на підлогу.

Він кліпав очима, приходячи до тями, і швидко підвівся на ноги, дістаючи свою паличку.

– Ну гаразд, – його спина жахливо боліла від падіння. – Ти мене впіймав. Іди тепер, куди йшов.

– З чого б це мені робити? – відповів Северус, підводячи паличку на рівні обличчя Ремуса.

– Експелі …

– ЕКСПЕЛІАРМУС! – закричав Снейп, випереджаючи його. Він блискавично вибив паличку з рук Ремуса, радісно ловлячи її, і потім додав: – Ґелеско.

Ремус відчув, як ноги приросли до підлоги, приклеївши його до місця. Він застогнав – тепер він тут застряг. Може, він і спробував би покликати на допомогу, але цей коридор був досить тихим, і він не хотів виглядати боягузом. Він зухвало глянув на них обох, піднявши підборіддя.

– Мальсибер, – звернувся Снейп до свого тролеподібного напарника, – пам’ятаєш, ми лише кілька днів тому говорили про те, що тобі треба відпрацювати кілька проклять? Мені здається, випала ідеальна можливість.

Мальсібер посміхнувся і облизав губи. Він підняв свою паличку, не зовсім так елегантно, як Снейп, але з таким же злим наміром

– Лапідосус!

Якусь мить нічого не відбувалося, і Ремус відчув хвилю полегшення – перш ніж раптом нізвідки в повітрі з’явилася хмара крихітних камінців  – схожих на гравій – виникли над його головою. Вони зависли там на кілька секунд, а потім почали летіти в обличчя Ремуса, мов розлючені бджоли. Він моментально підняв руки, щоб захиститися, але Северус був надто швидким.

– Інкарсерос, – сказав він, позіхаючи при цьому, ніби йому було нудно. Ремус відразу відчув, як його наче зв’язала туга мотузка, і тепер він не міг поворухнутися. Каміння все продовжувало летіти в нього, і все, що він міг зробити, це лише заплющити очі. Він намагався вирватися, знаючи, що це йому не допоможе, але він мав зробити хоч щось. Йому не хотілося плакати, навіть коли він відчув гарячу цівку крові на своїй скроні.

– Що тут відбувається… Северусе? – пролунав голос дівчини з кінця коридору.

– Фініте Інкантатум, – квапливо прошепотів Снейп. Потік каміння та мотузка миттєво випарувалися, і ноги Ремуса прийшли в норму. Він похитнувся на місці і мало не впав назад, вчасно притулившись до стіни.

Він підвів погляд і побачив Лілі, свою рятівницю, яка поспішала до них назустріч. Вона зупинилася, побачивши Ремуса, котрий намагався швидко витерти кров з обличчя. Вона перевела погляд на Снейпа і насупилась.

– Що ти робиш, Севе?

– Нічого, – він опустив погляд, штурхаючи кам’яну підлогу своїм черевиком. – Просто розмовляємо з Люпином, скажи, Мальсибере?

Мальсибер непереконливо знизав плечима. Лілі подивилася на Ремуса, котрий збентежено відвів очі. Бути спійманим Северусом було погано, але ще гірше було бачити, як вона його жаліє. Він швидко вихопив свою чарівну паличку в Северуса, розвернувся і почав іти так швидко, як міг.

– Стривай! Ремусе! – Лілі побігла за ним. Він не зупинився, але вона була дуже швидкою і змогла його наздогнати. В одній руці вона стискала його книгу про бойову магію, іншою схопила його за передпліччя. – Будь ласка! – Видихнула вона. Він зупинився і важко зітхнув – він хотів отримати свою книгу назад.

– Що? – насупився він.

– Що вони з тобою робили? Сев відмовляється мені говорити, але я знаю, що щось погане.

– Все нормально, – Ремус знизав плечима і забрав книгу.

– У тебе йде кров!

– Залиш мене, Еванс, – Ремус відштовхнув її, знову намагаючись піти. Вона продовжувала йти поруч з ним.

– Я сказала йому перестати чіплятися до тебе, не знаю, чому він це робить – я маю на увазі, ти навіть більше не ходиш разом із цим Поттером і Блеком, я сказала йому, що…

– Це ще тут до чого?!

– Це ті, кого він насправді хоче дратувати – якщо він знатиме, що вони тебе теж дістали, тоді…

– Почекай, – Ремус так різко зупинився, що Лілі ледь не врізалася в нього. – Ти хочеш сказати, що тебе б не турбувало, якби Мальсибер і Снейп знущалися з Сіріуса і Джеймса замість мене?

– Ну, – почервоніла Лілі, – ні, але, розумієш, принаймні це було б справедливо. І до того ж вони самі напрошуються на це, враховуючи, як вони поводяться.

Тепер Ремус почувався ще незручніше. Вона вважала, що Джеймс і Сіріус атакували Снейпа обидва рази – вона гадки не мала, що це був він. Це підтвердило один із найсильніших його страхів – Лілі думала, що він проводить час із Сіріусом та Джеймсом тільки тому, що він дивак і тільки тому, що вони йому це дозволяють. Невже всі в замку вважали його таким же жалюгідним, як Пітера?

– Ти помиляєшся, – насупився Ремус. – А тепер, будь ласка, дай мені спокій.

 

 

Нотатка від перекладачки:

Редакторка перекладу: Равлик-павлик

Авторка фанфіку: MsKingBean89

Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/10057010

Посилання на плейлист в Spotify від авторки: https://open.spotify.com/playlist/3z2NbLq2IVGG0NICBqsN2D?si=Liyl_JKJSx2RUqks3p50kg&nd=1