Глава 3

Моя реальність офіційно зруйнована. Її рознесли в щепки. А все тому, що я дізнався про найнезбагненне, що мені довелося чути — герої казок реальні. Бібліотекар старшої школи Гріммвіля насправді той, хто своєю любов’ю розчарував Чудовисько. І, що найбожевільне, я в це вірю.

Але все по порядку. Зрозуміло, подібне складно уявити, коли ти тільки переїхав до іншого міста, але…

Тоді Белль відкрив книгу «Красень і Чудовисько» та попросив мене начарувати щось навмання. Це було дивне прохання, я недовірливо дивився на ілюстрацію серед тексту, що смутно нагадує бібліотекаря, який стоїть переді мною.

— Магія походить від поклику серця, — сказав Белль. — Просто уяви, що ти здатний багато на більше. Чого ти бажаєш? Відчуй себе всередині. Згадай, що робить тебе щасливим.

Може, це божевілля, але я спробував. Дивлячись у книгу, я чомусь згадував свій десятий день народження. Тато купив величезний торт у формі ведмедя. Для маленького мене цей торт був просто величезним! Напевно, від життя я хотів більше таких моментів. Щоб мене оточував не тільки один тато, а й вірні друзі. Ні, знаю, що бажання нерозумне, але від цього воно не перестає бути бажанням. Мені хотілося знайти друзів, хотілося бачити щасливого тата, хотілося б…

— Ось воно! — радісний голос Белля повернув мене в реальність.

Ілюстрація на сторінках книги ожила! Намальовані омега та чудовисько заворушилися, обмінялися поглядами, а потім активно замахали мені руками. Не думаю, що таке можливе. Я кілька разів перевірив папір на наявність гаджетів або чогось такого, що пояснило би фокус. Марно.

— Чарівники здатні на дива тільки тоді, коли їх переповнюють почуття. Згодом ти навчишся використовувати сили у будь-який час. Але вчитися доведеться довго, бо ти навіть про світ не знав… — Белль знизав плечима.

— Не може цього бути…

— Може. Ти думаєш, чому ти опинявся в інших місцях, коли пересувався Сіетлом? Ти телепортувався, не контролюючи своїх сил. За межами Гріммвіля магія втрачає зв’язок зі світом, де вона зародилася, тому виходить з-під контролю. Міріам щиро сподівався, що такого не станеться.

Але, чесно кажучи, це пояснює те, як я опинявся в зовсім чужому місці: метро чи вулиці. Проте я не можу мати схильність до магії. Будь-хто, але тільки не я.

— Та гаразд! З чого така впевненість, що я маю вашу магію? — нервово посміхнувся я. — Може, ви помиляєтеся? Що якщо я просто гублюсь у трьох березах?

— Коли я попросив дістати тебе книгу, вона сама стрибнула в руки. Це означає, що ти той, хто нам потрібен! — Белль сів на край столу. — У цьому світі ми казкові герої. Нас немає. Але, як бачиш, я перед тобою. У руках злих людей магія перетворюється на прокляття. Одного разу нам довелося покинути наш світ, бо Король Зла* втрутився у справи, які, м’яко кажучи, його не стосувалися. Втім, не лише він. Але магія стала жахливою зброєю, розрослися війни, і… Розумієш, ми, як майбутні батьки, не могли вирощувати своїх дітей у такому жаху.

— Казковий світ не бездоганний? Як це?..

— Для вас він казковий, ідеальний та прекрасний. Для нас же звичайний, — чемно помітив бібліотекар. — Під керівництвом Мерліна ми вирішили, що нам краще тікати звідти. Існує один спосіб відкрити портал між світами, який ми здійснили. Нам довелося перекувати меч короля Артура, щоб зробити потрібні реліквії.

— Ем… Екскалібур?

— Ні. Ти знайомий з оригіналом легенди? Меч у камені не Екскалібур, а просто зачарований артефакт, який дозволяє впізнати справжнього короля Камелота. Екскалібур Артур отримав від владики озера. Це трохи відрізняється, відчуваєш?

— Оу…

Незручно як! Начебто багато читав, але на легенди та казки ніколи не звертав уваги.

— Отож нам довелося перекувати артефакт на різні частини. Якщо їх з’єднати докупи, то портал знову відкриється. І хто знає, хто з нього вийде?

— Отже, ви зберігаєте ваші… ем-м… реліквії в якомусь сховищі?

— Ні… У тому й річ, — ніяково видав Белль. — Мерлін зник після того, як утворив тут місто, щоб ми могли жити в комфорті, а ми були налякані раптовою зміною, і… Думаю, реліквії зараз в різних місцях.

Я, здається, вникнув у цю безглузду історію, бо зацікавився.

— Тоді все гаразд. Кому захочеться відкрити портал?

— Завжди є ті, хто хоче знову побачити рідних, — Белль сумно посміхнувся. — Не всім тоді вдалося переміститися. А… ти знаєш Суміре?

— Так, вже познайомився.

— Він син Короля Зла, і ми не можемо бути впевненими на всі сто відсотків, що він… ну… не наробить халепу.

Я здивувався:

— Хіба його батьки не відбувають у в’язниці?

— Так простіше говорити, ніж пояснювати, що вони залишилися в іншому світі, — логічно сказав той. — У нас є багато людей, від батьків яких ми натерпілися. Суміре не єдиний. Ми, звичайно, не судимо їх за вчинками батьків… Донедавна… Дві реліквії зникли. Їх вочевидь вкрали. Навіщо? Здогадайся.

Тут я опустив погляд:

— Ну… а я що можу зробити?

— Допомогти знайти і захистити частини, що залишилися. Думаєш, тобі дано магію просто так? З бухти-барахти? Ні. Твоє призначення саме у цьому. Захист усіх казкових істот, якщо тобі таке визначення більше до вподоби.

— Що? Ні! Ви мене з кимось переплутали!

— Саме від цього твій тато так сильно хотів тебе вберегти. Але, вибач, що насідаю, адже… — Белль стулився, здався грішником, що розкаявся, який жалкує про все, що казав мені. — Не всі ми можемо чаклувати. Далеко не всі… Тут боротьба добра зі злом не така, як у нашому світі, де добро завжди має перевагу. Але тепер кожен з нас має сім’ю, розумієш? Наші діти, заради яких ми взагалі все це затіяли. Все заради наших дітей. І самотужки ми не впораємося, Мел. Тебе обрали як нашого зберігача. Охоронця Гріммвіля.

Це занадто!

Я втомлено завалився на стілець, розуміючи, що не впораюся з тим, що мені наговорили.

— Та який із мене охоронець? — спитав я. — Не хочу Вас образити, але…

— Але ти сам у себе не віриш, — Белль слабо посміхнувся. — Тоді я пропоную тобі угоду. Перевірку, ти зберігач чи ні. Я знаю, що одна реліквія у формі каблучки точно знаходиться в сім’ї Сноу. Якщо ти не зможеш дістати обручку, то це не ти.

— В чому проблема? Попросіть Остіна… Хвилинку! Він Сноувайт?

— О, ти швидко здогадався! — зрадів бібліотекар. — Розумієш, він знає. Про все. І про тебе також. Але річ у тому, що реліквію може знайти лише чарівник. Втім, так навіть легше, вірно? Якщо ти знаєш цю сім’ю, то легко знайдеш каблучку! Це твоя перевірка.

Тож звучить цікаво, вірно?

— Ну… А мій тато, він… все знає, так?

— Так. Якщо не віриш мені, то поговориш із ним. Як тільки надумаєш знайти реліквію, милості прошу в бібліотеку!

***

Увечері я поговорив із татом. Як не дивно, він говорив так само, як і Белль — про інший світ. Напевно, я повинен був улаштувати скандал, мовляв, чому ти приховував правду, але, як на мене, це показник того, що розум ще не зміцнів. Та й що мені зі скандалу? Я чудово розумію тата… У мене ніхто не спитав, чи хочу я бути якимось там зберігачем чи ні.

— Це божевілля, тату, — ось і все, що вилетіло з мого рота. Відкусивши шматок піци, я знову продовжив розмову: — Тобто все моє життя я повинен був залишатися тут? Оберігати якихось казкових істот?

— Так … — тато невдоволено стиснув губи. — Я… Не знаю, чим я думав… Мені дуже хотілося дати тобі щось… більше… Сидіти тут після всього, що трапилося… Ні. Мені здавалося, що це не для тебе. Я ігнорував усі ознаки того, як тобі незатишно серед простих людей. Думав, що це пройде… Загалом, — він безпорадно розвів руками, — облажався…

— Зовсім ні, — не можу ж я звинувачувати в чомусь людину, яка дала мені життя. — Я жив у Сіетлі. Ну, в принципі, для культурного розвитку це нічого такий досвід.

Розуміючи, що це мало чим допоможе татові з його почуттям провини, я зітхнув.

— Знаєш, — заговорив він, — поживши в місті і повернувшись сюди, мені теж вся ситуація здається божевіллям. Може, в цьому вся річ? Я зневірився в дивах, поки жив серед простих людей. Може, чого я так прагнув… неправильно?

— Пам’ятаєш, у нас нове життя, — я посміхнувся. — Може, зовсім не я зберігач. Белль попросив мене принести каблучку, мовляв, спробуй.

— У кого?

— Твій друг, який виявився Сноувайтом. Звучить божевільніше, ніж є насправді.

Міріам замислився, а потім усміхнувся:

— А чому ні? У тебе зовсім нема хобі. Окрім читання. Не можна мати лише одне захоплення, коли світ так відкрито надає тобі можливості.

Фаїн пробіг під столом, видавши протяжний грізний гавкіт на м’яку іграшку. Тато, помітивши її, схопився з місця:

— Ах ти! Витяг все ж таки! — і погнався за цуценям, поки Фаїн не роздер старий подарунок на Різдво. — Віддай! Кому я кажу? Йди сюди! Ні, ну ти подивися!

— Фаїне, відпусти іграшку, — попросив я не без посмішки.

Цуценя викинуло імпровізовану кістку і глянуло на мене. На мить мені здалося, що він чудово зрозумів, що йому було наказано. Уразившись цією думкою, я тут же відсмикнув себе — ну як тварини можуть нас розуміти в повному розумінні цього слова? Ні, Фаїн ще не дресирований.

— Дякую, — Міріам роздратовано підняв іграшку з підлоги, а потім глянув на Фаїна: — А коли я просив, то це нічого, так? Впустив ти свій шанс на добавку, впустив!

Цуценя несхвально гавкнуло у відповідь, виляючи хвостом, як пропелер. Тато поставив плюшевого ведмедика на кухонний стіл, а потім повернувся до мене. На вечерю у нас, як завжди, те, що не потрібно готувати самим. Так, у будинку два омеги, але з приготуванням у обох просто песець пробігся.

— Ця піца така сама, як і в Сіетлі, — кажу я.

— Так? Не помітив, — і чомусь відвів погляд.

— Гаразд, чорт із нею, — я відклав убік недоїдений шматок.

Фаїн гавкнув під столом, і шматок піци вирушив прямо щеняті в пащу.

— Тобі не подобається? — здивувався Міріам. — Слухай, я брав твою улюблену… шинку і…

— Ні, все гаразд. Просто … Не віриться, що ми з тобою сидимо і просто балакаємо після того, що сталося! — ця тема не дає мені спокою. — Але що мене турбує, так це те, що… мене нічого не лякає… Я хочу сказати, хіба розсудлива людина не злякалася б раптової відповідальності чи розриву шаблону світогляду? Та годі, а як люди лякалися, що Земля кругла! Чому у мене такого нема?

— Може, дивно боятися свого покликання?.. — усміхнувся Міріам. — Напевно… Казки, безумовно, мають страшні сторони, але зазвичай на них ніхто не акцентує уваги. Я хочу сказати тобі, що Суміре та Нєж не знають… ну… що вони нащадки казкових героїв. Не всі знають.

— Що? — я здивувався. — Чому? Мені здавалося…

— Остін, він … — Міріам зам’явся, підбираючи потрібні слова. — Чи розумієш… Чисто технічно, Суміре йому щось на кшталт молодшого зведеного брата, а не сина. Адже Остін пасинок Короля Зла, Кейдна Еверітта … Імена, мабуть, не важливі. Загалом, пам’ятаєш, що було в оригіналі казки про Сноувайта?

— Звісно! Злий Король хотів убити Сноувайта, щоб бути найпрекраснішим у світі. У нього вийшло тільки з легендарним отруєним яблуком.

— Насправді у них були сімейні стосунки та порозуміння. Але потім … як воно часто буває, інтереси не перетинаються і дружба швидко забувається … Загалом, Сноувайт все ще страждає з цього приводу. Він узяв під опіку Суміре. Сам Суміре не пам’ятає життя в іншому світі, він вважає це дитячими фантазіями, як і Нєж. Думаю, не варто псувати їхні стосунки розкриттям таємниць.

Навіть не знаю, як і реагувати. Не думає ж тато, що я прийду в гості до Нєжа і Суміре, заявлю, що вони нащадки відомих казкових героїв, та що вони з іншого світу взагалі? Ні, дякую, божевільним я ще виглядати не хочу. Встигну, мабуть.

***

Моя перша місія із захоплення каблучки…

Що я відчуваю, стоячи на порозі біля білого будиночка з чистою металочерепицею? Швидше за азарт, ніж страх. Натягнувши доброзичливу усмішку, я перевірив приготований поспіхом пиріг (гадки не маю, як тато встиг), і натиснув на дзвінок. То й що, що на вулиці зараз чортів вечір? Я знайшов виправдання.

— Мелорі? — Остін здивувався, коли відчинив двері та побачив мене.

— Перепрошую за вторгнення, — почав я. — Тато хотів передати пиріг, сказав, що це буде дуже в дусі омег, але… — вміло закочую очі. — Самі знаєте, як йому не хочеться ходити по гостям.

— Взагалі не змінився, — мабуть, Остін ні краплі не ображений, навіть розвеселився. — Проходь до нас!

— Що Ви! Не хочу нав’язуватись!

— Я тебе благаю! — Остін затягнув мене до затишного будиночка. — Упевнений, що мої лапулі будуть раді гостям. Не кажи, що я їх так називаю, гаразд? А то бачите які дорослі, куди там…

Який милий омега. Напевно, такими і є ідеальні домогосподарі. У їхньому домі до остраху чисто, все ніби під лінійку виставлено, страшно навіть розглядати картини, а раптом ненароком поглядом зсунуто на пару сантиметрів?.. Прекрасне місце, мені подобається.

— Не соромся, проходь, — Остін провів мене в кімнату з величезним білим (ні, швидше білосніжним) диваном і широким плазмовим талавізором. Так, ми з татом живемо, як у гуртожитку, порівняно з цим. — Нєж! Сумирі!

Ці двоє опинилися на дивані. Нєж дивився якийсь фільм, обіймаючи від напруги подушку (який сентиментальний альфа!), а його молодший зведений брат, як не дивно, уткнувся в смартфон.

— Вітаю! — гостинно заговорив Нєж. — У тебе що, пиріг у руках? Саме воно для фільму!

Я сів на диван. Точніше, Остін мене посадив, а сам відійшов до іншої кімнати. На екрані миготіли швидкі кадри з розмовами перекачаного альфи та тендітного прекрасного омеги (чого ще чекати від цих фільмів?).

— Я ледве витяг Суміре подивитися фільм зі мною! — похвалився чомусь Нєж. — Дві години капав на мізки під дверима! Почуваюся героєм!

Суміре невдоволено стрільнув у нього поглядом:

— Наприкінці всі помруть.

Нєж зблід від жаху почутого спойлера. Суміре уткнувся в телефон, знову не бажаючи сприймати реальність.

— Це було жорстоко! — Нєж здавався зляканою дитиною. — Вони не можуть померти! А як же дитина?

— Помре.

— А собака…

— Помре.

— А Девід?

— Помре.

— Боже! — Нєж обійняв подушку, вже шкодуючи, що вибрав трагедію, а не комедію. Швидше за все так і є. — Я хочу плакати…

Напевно, чутливий альфа це навіть мило. Жаль, не мій смак. Мабуть, у мене взагалі немає смаку. Навіщо мені стосунки, якщо, як виявилося, я вмію чаклувати?

— Ось! — сюди увійшов Остін, передаючи кожному тарілку, а потім вручив мені ніж. — Якщо захочете чогось випити, то покличте.

Хвилину! Він що, вирішив мене здружити зі своїми синами? Оригінальний підхід, але я на це не розраховував. Мені потрібна каблучка-реліквія, а ці двоє навіть не знають, що в їхньому будинку зберігається щось подібне. Нєж дивився на мене, мабуть, чекає коли я поріжу пиріг. Гаразд, так і зроблю.

— Із чим він? — несподівано спитав Суміре.

— Яблука…

Він різко відволікся від телефону, наче я щойно сказав, що роздаю швидкісний Wi-Fi. Хоча лінія брів, що надає його погляду зловісну ауру (недаремно син Злого Короля), залишався незмінним, Суміре напевно відтанув за секунду.

— Він божеволіє від яблук, — розчулено промовив Нєж. — Коли я хочу з ним нормально поговорити, то завжди купую яблука.

Роздавши їм по шматочку пирога, мені стало трохи ніяково. Я ж не заради дружби прийшов. Мене напружує присутність прекрасних принців… Мабуть, це було сказано буквально…

— Як тобі день у школі? — заговорив Нєж.

— Нормально, — відповів я.

— Дуже багатослівно. Мені вистачає омеги, який не хоче зі мною говорити, — ображено пробурчав Нєж.

— Пробач.

Ні, неможна сваритися з єдиними хлопцями, чий тато підвозитиме мене до школи, поки мій тато визначиться з вибором власного автомобіля.

Суміре закотив очі:

— Теж мені, уразливий омежка…

Але це адресувалося не мені. Нєж слабо почервонів від висловлювання:

— Я не уразливий! А вразливий! — а потім задумався: — Це не робить мене крутішим…

Смішно чути це від альфи. Пам’ятається, нещодавно зустрів сина Артура Пендрагона, і він так разюче відрізняється від Нєжа! Навіть не знаю, мабуть, річ в мені. Не спілкуючись з альфами, мені було складно уявити їх у повсякденності. У книгах альф помітно ідеалізують, коли перед ними є якась мета. Ось я й набрався. Але не дивно. Якщо враховувати, що ріс я без батька.

— То що було в школі? — знову поцікавився Нєж.

— Толком — нічого, — відповів я. — Хіба що побачив якогось там Брендана… Він начебто знаменитість…

— Незамінний квотербек, — ні, все-таки, Нєж міркує з погляду альфи. — Минулого року ми виграли півфінал завдяки йому. Фінал, звісно, ​​продули. Але тільки тому, що Брендан здобув травму.

Це, безумовно, вплинуло на мою думку про нього, як про особистість… Шкода, я навіть близько не знаю, що квотербеки роблять в американському футболі. Ем, командують?

— Простий позер, — вставив Суміре. — Футбол не любить, але грає, щоби любили його самого. Ідіот. Придурок. Блондин.

— Пояснив… — видихнув я.

Неймовірно, так багато слів він ще у моїй присутності не говорив. Напевно, він радіє яблукам у пирозі. Нєж чомусь залишився задоволеним тим, як оцінив Суміре квотербека:

— Ти такий злюка…

— Якщо тобі щось не подобається, то заткни вуха, бо інакше говорити я не збираюся.

— Ні, мені подобається, — і розплився в посмішці.

Яка мила ідилія між несхожими родичами? По суті вони один одному чужі люди. Принаймні у цьому світі точно. І обидва цього не знають. Хоча, хіба цей факт щось змінив би? Навряд чи.

— Ем… Може, візьмеш пиріг?.. — я простягнув невелику тацю з випічкою Суміре. Напевно, рота розкривати було не варто, він просто вихопив яблучний пиріг і тепер навряд чи віддасть. — До-обре… Ем… А де тут вбиральня?

— Прямо коридором, червоні двері ліворуч, — відповів Нєж.

Тож, а тепер можна і розглянути, що у нас тут. Остін готував вечерю на кухні, співаючи незнайому мені мелодію. Напевно, чекає на повернення свого чоловіка з роботи. Я ж пройшов уздовж коридору. Уявлення не маю, що треба робити, але так хочеться пригод! Таких, як у книгах! Коли кров вирує у жилах, коли… Гей, а що там сяє за вікном? Підійшовши ближче, я виявив, що при вечірніх сутінках там нічого не видно.

Так, безперечно варто вилізти і дізнатися все самому. Це перший поверх, бо я приземлився на гладкий газон за будинком. Тут, якщо придивитися, невелика альтанка для відпочинку на свіжому повітрі. Так, це найзатишніший будинок, в якому мені довелося побувати.

— Стій на місці! — і несподівано мені до горла піднесли…

— Меч?! — я поторкав холодний залізний дол. — Оце круто! Справжній меч! Яка гарна гарда! А… — і тут я глянув, хто, власне, наставив на мене вістря. — Що ти тут робиш?

Брендан, мабуть, те саме хотів запитати в мене:

— Чому я бачу тебе вдруге? Я ж сказав тобі не мозолити очі!

— То закрий їх! — ні, зараз я в настрої. — О, так ти ж типу спадкоємець короля Артура, так?

— То ти знаєш! — Пендрагон опустив меч, але все ще тримався напоготові. — І все одно зображаєш із себе казна-що?

— Я?! Це ти тут поводиться невиховано! І нагрубив уже не вперше.

— Ти просто служка, — без докорів сумління відповів Брендан. — Ось коли ти зрозумієш це, тоді й перестану грубити. Тільки вказувати.

— Та йди ти до біса… — щось моє скутість швидко пройшло, коли дійшло до словесної суперечки. — Що ти тут робиш? Підозріло, що ти ходиш біля чужого будинку з мечем у руках.

— Ти теж біля чужого дому, дозволь помітити.

— Але я беззбройний, — і перекривив, — дозволь помітити.

Брендан сердито глянув мені у вічі. Мабуть, він не звик, щоб омеги перед ним брутальністю на брутальність відповідали. Ні, сьогодні у мене важлива місія, і я гадки не маю, кого мені слід побоюватися. Може, реліквії поцупив цей ідіот? Щоб потрапити в Камелот?

— Не мішайся під ногами, служка, — ядовито промовив він. — Мені треба захистити одну важливу річ.

— Ти знаєш, де реліквія?

— Як ти… — мабуть, про реліквії мало хто знає, судячи з здивованого обличчя Брендан. — Це справа твоїх рук? — знову наставив вістря. — Ти викрав останні дві реліквії!

Я поблажливо посміхнувся:

— Та я тільки вчора приїхав, Шерлок.

Той роздратовано засичав, не бажаючи приймати свою поразку. Його пояс замиготів, це відволікало нас обох. Ось що я бачив у вікні.

— Гламурненько… — прокоментував я.

— Стулися! У цьому будинку реліквія!

— Та ти що?! — не стримав сарказму я. — А я не знав!

— Слухай, ти мене дратуєш прямо до гикавки!

— Водиці принести?

— Знай своє місце, тупий слуга! — зачепився той. — Ти кронпринц? О, не думаю! Королівську кров я розпізнаю дуже добре! Ти просто другорядний персонаж, чи не так? Такий нудний, що люди не спромоглися приділити уваги ні тобі, ні твоїм предкам!

— Я навіть не мешканець вашого світу! — на виправдання ричу я. — Якщо там усі принци такі козли, то ваш світ був приречений із самого початку!

— Не виводь мене!

— То не заважай мені!

Ми б і далі виливали душу один одному, якби не яскраве світло всередині будинку. Здається, там щось вибухнуло. Я в цій справі новачок, але це була магія. Не чекаючи вінценосного Брендана, я поспішив застрибнути в будинок через вікно, щоб дізнатися, що там відбувається.

Примітки:

*Король Зла/Злий Король — чоловічий аналог Злої Королеви з “Білосніжки”