Грані реальності

— Сон?.. — здивувався Какаші.

Він роззирнувся, прислухався до відчуттів. Дійсно, на ґендзюцу не було схоже. Він же не який-небудь там генін, що тиждень тому закінчив Академію. Хатаке навчився розпізнавати та звільнятися від ілюзій задовго до цього. Але для сну все, що його оточувало, здавалося надто реалістичним: звуки нічного лісу, комах і потурбованих птахів, запахи листя і трави, плескіт води і шелест вітру в кронах дерев та його приємний дотик до шкіри, — всі ці деталі зазвичай незначні та змазані уві сні. Какаші не став показувати свій шарінґан незнайомці, повернувши пов’язку на місце до того, як вийшов їй на очі. Тому розпізнати фальшиві декорації було складніше.

— Ви з Конохи, вірно?

Дівчина підійшла ближче, зацікавлено глянувши на протектор, і, здається, більше не мала наміру нападати. Невисока, гарненька, дещо молодша, ніж здалося на перший погляд, — не більше сімнадцяти, — уважно вивчала його зеленими очима. Какаші кивнув, але все ще насторожено спостерігав за її рухами. Не хотілося раптом отримати під дих струменем води з озера.

— А хто ти?

— Юме.

— Просто Юме? — Какаші здивовано підняв брови.

Дівчина посміхнулася трохи збентежено: цього хіба не достатньо?

— Для “просто Юме” ти непогано володієш ніндзюцу, — гмикнув він і, озирнувшись навколо, присів на повалене дерево неподалік. Начебто й справді поки що вступати в бій не доведеться.

— На жаль, лише в межах цього місця. — Вона пересмикнула плечима від холоду, бо плаття на ній все ще було мокрим.

Дівчина потягла стрічку і тряхнула світло-солом’яними косами.

— А що це за місце?

Юме сховалася за деревами, але відповіла:

— Таємний куточок, прихисток, де я можу бути собою і жити по-справжньому.

Отже, таємний. Зрозуміло тоді, чому вона так насупилася спочатку. Однак досить швидко передумала і легковажно пішла на контакт. Необачний крок для шинобі. Вона ж шинобі? Але Какаші не помітив на ній буд-яких відзнак приналежності до прихованих селищ.

Через кілька хвилин дівчина вийшла до нього в одній сітчастій броні-безрукавці, вдягненій на чорну закриту коротку майку, і коротких шортах, віджимаючи воду з волосся. Вже впевнена, спокійна та дружня, неначе він до неї кожної ночі навідується. Плаття та рукавички залишилися на гіллі.

— Перепрошую за вторгнення. Але ж це сон, чи не так? — уточнив Какаші.

— Це й сумно. — Дівчина сіла на другий край стовбура. Досить далеко від нього, але так показуючи, що вона не ворог. Не дивно, якщо й сама його трохи боялася.

— А що в цей час відбувається в реальності?

Юме знизала плечима.

— Нічого. Ми ж лише розмовляємо.

— Тоді як я опинився в твоєму сні?

— Шпигуєте?.. — хитро посміхнулася дівчина і витягла ноги у високих сандалях, відкинувшись трохи назад, підставляючи обличчя місячному світлу. — Одне із завдань шинобі — добувати інформацію, шинобі-сновидець робить це уві сні. А мене зараз, здається, допитують.

Какаші осікся. Професія й справді з часом змінила характер та поведінку, що навіть звичайна розмова перетворювалася на розвідувальну місію. Хоча, враховуючи отриману інформацію, чи дійсно звичайна?

— Обмін? — трохи подумавши, запитав Какаші.

Щоб якось натякнути на взаємну дружність, він теж представився:

— Я Хатаке Какаші, джонін Прихованого Листа, але це ти вже знаєш. — Він вказав на свій протектор.

Юме посміхнулась:

— Я теж змогла б, напевно, бути джоніном Листа, — безтурботно заявила вона, — але через деякі обставини це неможливо.

— В чому ж причина?

— Моя родина, — трохи подумавши, відповіла дівчина.

Хатаке зрозумів, що зачепив не найкращу тему: Юме знітилася, але відповіла, із ввічливості. Або щось ще її змусило. А зараз була його черга робити хід.

— Ти її маєш. Мої рідні давно померли.

Какаші вирішив не дивитися на неї зараз. Ненавмисне. Звичка обмежувати емоції була відпрацьована надто давно. Йому здавалося, що вдалося сховати ці почуття в дальній куток своєї свідомості, але згадка мимохіть знову сколихнула спогади, і він був готовий щиросердно про все розповісти, як і дівчина, та встиг стриматися:

— Матір я майже не пам’ятаю. А батько… не будемо про нього, добре?

— Мій загинув, коли прийшов Лис, — сумно промовила Юме, опустивши очі собі під ноги.

Какаші подумки посміхнувся. Й справді, завдання шинобі — діставати інформацію, навіть в незначній, на перший погляд, розмові. Але якщо Юме не шпигунка, не куноїчі-втікачка і теж з Конохи, якщо так говорить про Дев’ятихвостого, то він її раніше не зустрічав. Здається.

— Як ви знайшли мене? — раптом запитала вона.

— Не знаю, просто йшов знайомими стежками через лісові хащі. — Трохи помовчавши, він продовжив: — Дивно, я думав, что втрапив до твого ґендзюцу.

Дівчина, здається, трохи налякалася, але взяла емоції під контроль.

— Ну, сон сам по собі трохи схожий на ґендзюцу, — почала розмірковувати вона, приклавши пальця до губ, ніби просто говорила сама із собою, — тільки не порушує потоку чакри. Як і техніки сновидців. Якщо ви і в полоні ілюзій, то точно не моїх, — підсумувала вона і посміхнулася.

Какаші насторожився. Юме знову згадала шинобі-сновидців. Він ще раз мазнув поглядом по одягу дівчини, все ще вологому волоссі, озирнувся на дерево, де висіло її плаття, і нарешті зрозумів, що його непокоїло.

— Мені здавалося, якщо це сон, то все, что тут відбувається, не насправді.

— Не завжди. Я б сказала, що сни — це одна з граней реальності. А якщо це теж реальність, то все може бути по-справжньому.

— І твої техніки? — Какаші хитнув головою на озеро, де вона щойно виконувала вправи.

Дівчина кивнула.

— Тобто, ти тренуєшся і вдень, і вночі, коли спиш?

— Не зовсім, але в теорії, якби я могла, так би й робила.

— Є мета для таких тренувань?

Побачивши її задумливу і трохи сумну посмішку, він зрозумів безглуздість свого запитання. Напевно що є така мета, інакше нащо витрачати дорогоцінні хвилини відпочинку на тренування? На Ґая з його запалом до різних вправ вона точно не була схожа.

— Скоро світанок… — якось сумно промовила Юме. — Вам час.

Досить прямолінійно. Втім, зважаючи, скільки всього вона розповіла за одну коротку зустріч, прямолінійність та відкритість могли бути звичними рисами її характеру.

Просто знахідка для справжнього шпигуна.

Какаші озирнувся. Все та ж темінь навколо, і місяць, здавалося, не змінив свого положення. Звідки ж вона знає про час доби?

— Покажеш вихід? Мені здається, я можу заблукати.

Вона засміялася. Думала, він жартував? Шарінґан був закритий, щоб розпізнати ілюзорність цього місця, а що за несподіванки могли чекати на нього за межами галявини, міг достовірно знати, мабуть, лише сновидець, до яких дівчина, вірогідно, теж відноситься.

Вони сковзнули в тіні дерев, але Юме в якусь мить зупинилася, не ризикуючи йти далі.

— Далі ви самі зможете відшукати шлях, — сказала вона.

— Ти мені ще наснишся? — раптом запитав Какаші. — Цікаво дізнатися ще щось про грані реальності.

— Секретних технік я вам все одно не видам. — Дівчина схрестила руки на грудях, гордо задравши голову, й розсміялася. Та наостанок промовила: — Не забудьте цю стежку.

***

Хатаке Какаші, джонін селища Прихованого Листа, подивився на табличку біля дверей класної кімнати. Він вже доволі сильно запізнився і вже й не сподівався, що його підопічні все ще чекають. Він зітхнув. Нещодавно переведений з підрозділу АНБУ до регулярних частин, Какаші й дотепер не визначився, як поводитися з випускниками Академії, дітьми, що жодного разу не були в справжньому бою. Та скільки б він не відкладав це знайомство, дітвора нікуди не подінеться. Втім, довіряючи мудрості Сарутобі-сама, Какаші відчинив двері. Мабуть, так було правильно.

В класній кімнаті нікого не лишилося, крім двох хлопчаків, один з яких вже наполовину виліз через вікно, сподіваючись втекти. Спіймані за цією справою, обидва засмутилися, що втратили можливість. Однакові, наче тіньові клони, в світло-сірих мішкуватих коротких штанах з безліччю кишень і чорних футболках, на щастя, з різним малюнком, обидва почали бурчати, що сенсей запізнився.

Він вже знав про них все, що було необхідно. Про те, що хлопці лише до чотирнадцяти змогли ледь-ледь засвоїти базові навички. І про те, що найздібнішою в цій трійці була дівчинка. Вона вступила до Академії дуже пізно — Какаші в цьому віці вже був джоніном — та уже через два роки змогла здати випускний екзамен. Щоправда, їх сенсей не міг назвати її талановитою чи хоча б наполегливою. Доки хлопці здебільшого прогулювали і втікали з занять, вона спала на задніх партах. Однак якимось чином могла виконати техніку, коли її вдавалося розбудити. Або ж у неї зовсім нічого не виходило. Така нестабільність в результатах і вивела її в аутсайдери разом с запеклими прогульниками.

— А де третій член вашої команди? — спантеличено запитав Какаші, оглянувши клас. Невже він настільки запізнився, що дівчисько вже встигло втекти через вікно?

Обидва як один показали на останній ряд, де на парті лежало дещо бесформне, що Какаші спочатку прийняв за забуту кимось з хлопців світло-сіру куртку. Тут же один з братів метнувся нагору поперед нього і голосно позвав:

— Гей, Карі-чан!

— Чого? — Куртка подала ознаки життя.

Дівчинка, найстарша серед всіх випускників, і навіть в їх команді, голосно позіхнула, відверто потягнувшись, і почала терти заспані очі. Але її обличчя Какаші так і не побачив за великим капюшоном і, що здивувало найбільше, такою ж напівмаскою на обличчі, як у нього, тільки темно-червоного кольору.

— Підйом! За нами прийшли.

Не забудьте поділитися думками 🙂

Читати далі