Початок

Літо Англії завжди однакове: хмарне небо, парке повітря, довкола комахи й небезпечні змії, що вирішили налякати людей своєю присутністю.

Стід вважає, що вони просто так дають волю щастю, адже нарешті можуть вільно ніжитись на сонечку, а не ховатись під каменюками чи між дощок кухонної підлоги в надії зігрітись та не бути спійманими.

Ед же гадає, що змії всього лиш прагнуть насититись. В інші пори року люди рідко коли блукають лісами із високими травами, більше надаючи перевагу зручним кам’яним стежинам. Проте влітку, коли каміння доріг нагріте, наче казан після приготування каші, людям зручніше пожертвувати чистотою власного взуття, пройшовшись вкритою росою травою. А змії лиш самовпевнено користаються можливістю.

Але цьогоріч літо нагадує танець. В ньому немає місця зміям чи іншим “радощам” теплої пори. Але є місце ненависті, помсті та — Чорна Борода сподівається — смерті.

Протягом останніх днів весни, що Тіч провів не самоті із самим собою, він марив жахіттями. Часто, вони були ні про що: чи то зграя ворон пролітає крізь його тіло, залишаючи на місці, де він стояв, калюжу крові; чи то човен різко тоне, але замість падіння в морозний океан Едвард здіймається вгору, згораючи під променями палючого сонця.

Іззі Гендсу не складно зрозуміти, коли сон є гіршим… Значно гіршим. Коли Чорній Бороді — Кракену сниться Стід Боннет, він скаженіє. Не важливо, що саме йому снилось: миле возз’єднання чи смерть одного із них. Це завжди відображається на екіпажі проявами ненависті та жагою до безсенсового кровопролиття. І це неможливо зупинити.

Кожен крок члена команди в очах Едварда є причиною для початку нової, вигаданої ним гри: “Дихання чи життя”. Правила прості: член команди повинен стояти навпроти Чорної Бороди, затримавши дихання. Подих робити не можна, поки Едвард не дозволить. Якщо особа вдихає — втрачає кінцівку.

Гірше, коли хтось дійсно заслуговує покарання. Тоді особу кидають за борт, змушуючи бути під водою стільки, скільки забажає Едвард.

Іззі частіше всього потрапляє під удар. Від вже навчився непомітно дихати, не рухаючи ані крилами носа, ані тілом. Але коли Едвард щось помічає — йому кінець. Гендс вже втратив близько половини пальців ніг. Едвард сміється з нього, кажучи, що — як жест доброї волі — виріже для нього нові ноги. Адже скоро йому не буде достатньо лише пальців.

— Сер, — починає Іззі. Він стоїть позаду крісла, в якому сидить Чорна Борода із люлькою в руках. Він одягнений у шкіряний костюм, який не прав вже близько двох місяців. Його тіло вже почало вкриватись пухирями.

Едвард сидить в оточенні безладу, який раніше називався бібліотекою. Шафи для книг зламані й частково лежать на підлозі серед бруду й залишків харчів. Деінде можна помітити одяг — кашеміровий зокрема. Він розідраний на шматки, а в певних місцях видно сліди горіння.

— Що тобі потрібно? — питає Едвард. Він не дивиться на гостя. Його погляд спрямований виключно у розбите вікно.

Іззі підходить на крок ближче. Дим від люльки потрапляє в легені, й той ледь не починає кашляти. Та стримується. Йому не можна злити капітана. Тільки не знову.

— Нам надійшло повідомлення від інформатора. Повідомляється, що було знайдено шпигуна, який слідкував за нашим човном протягом доби.

— Моїм човном, Із, — виправляє його Едвард, дивлячись на нього з напівоберненим тулубом. — Тож, навіщо тобі я? Не зумієш сам вбити? Якщо так, тоді, мабуть, тебе варто замінити…

— Ні, сер, справа не в цьому, — налякано говорить зірваним голосом. — Інформатор погрожує відпустити шпигуна, якщо ви не надасте йому викуп за нього.

Едвард різко зривається з місця й кидає люльку у вікно. Вона потрапляє в іще не вибите скло, яке миттю розбивається на дрібні шматочки.

— Сучий син, — лається, заправивши волосся назад розкритою долонею. — Де він?

— На одному з піратських островів, — відповідає, відступаючи на крок від капітана. — Прокласти маршрут?

— Так, — повертається до Іззі із загрозливою посмішкою, — і негайно.