Хвилями

1. Recovery

Очманіле від похмілля серце розбудило Даміано о восьмій ранку.

Він встав з ліжка, намагаючись не зачепити Томаса і Вік, скривився від яскравого болючого спалаху в скронях. Ненавидів ранок. Завжди ненавидів ранок.

Вони пили вчора, здається, до четвертої ранку, та так і поснули всі разом на ліжку Вік, переплівшись пальцями, волоссям і диханням. Їм не звикати. Вони разом з п’ятнадцяти років – і за ці роки засинали разом не раз і не двічі. Падали замертво, виснажені довгими репетиціями, відрубувалися після концертів і пиятик, після нескінченних розмов і нескінченних хвиль музики – своєї і чужої. Жили музикою, дихали музикою, п’яніли від музики. Без неї – життя не було.

Даміано пройшов у ванну, щоб вмитися холодною водою, подивився на себе у дзеркало й посміхнувся. Виглядав препаршиво, голова була важкою, але всередині відчувалася якась невиразна напівпритомна легкість. Він знав, що все тільки починається.

Даміано двадцять два, і рок-н-рол випалює його вени – алкоголем, новими акордами, рядками пісень, життям у дорозі, коротким сном на задньому сидінні авто, рваними ритмами гітари Томаса, громом ударних Ітана, низькою вібрацією басу Вік, його власним голосом, колючим і їдким – як дим, як отрута, як наркотик, сексом з кимось ледь знайомим у гримерці, і концертами, концертами, концертами. Даміано обожнює публіку, обожнює бути любленим, кожного разу ніби п’яніє, виходячи на сцену. Він прагнув до цього все життя. Він багато чим заради цього пожертвував.

Завжди знав, хто він. Бринькав на старій гітарі в своїй кімнаті ще в квартирі батьків, поки тато дивився футбол і кректав несхвально, спостерігаючи за його потугами. Поки мама хитала головою, розгублено оглядаючи нові і нові диски мертвих музикантів, які він зносив додому. Поки старший брат вгризався в підручник з фізики, силкуючись запам’ятати все-все-все. Брат, до речі, теж завжди знав, чого хоче – життя, розписаного похвилинно. Школа, університет, наука, дружина, будинок, двоє дітей, робота, відпочинок на Сицилії раз на рік … стабільна пенсія, спокійна старість, місце на кладовищі. Даміано брата ненавидів.

Він втікав з дому тричі, поки не зустрів Вік, Томаса й Ітана. Та навіть не втікав – прибивався випадково до когось з вуличних музикантів, їхав з ними автостопом – до моря, до скель, до повітря. Палив багаття, грав на гітарі, пив дешеве вино з супермаркету, когось цілував, з кимось трахався, писав музику – акорд за акордом. Писав рядок за рядком, поки не розумів, що ніхто з нинішньої компанії не відчуває того ж, що відчуває він. Збирав речі, що попалися під руку, повертався додому, вислуховував голосіння матері, похмуро мовчав… Був підлітком. Не вмів постояти за себе.

Батько кричав на нього голосно, але недовго – футбол йому був цікавіший. Говорив – тобі би, сину, бути тихіше води і нижче трави. Тобі би заспокоїтися. Рок-н-рол помер ще в 70-х, а тобі ще жити та жити.

Даміано не розумів – навіщо жити без рок-н-ролу? Хіба ж це життя?

Втім, батька можна було не слухати. Батько любив The Beatles, а про що можна розмовляти з людиною, яка найкращою піснею в історії вважає «Help!»? Для Даміано бітли були занадто легкими і занадто тихими, занадто змазаними і надто простими. У них не було сексу, ні крапелиночки не було, не було небезпеки і спокуси, не було хворого очманіло ритму. Даміано таким бути не хотів.

Світ вибухнув, коли його знайшла Вік. Почула, як він співає на шкільному подвір’ї, сидячи просто на землі, схопила за руку, потягла кудись у підвал. Він навіть не розумів, що відбувається, поки не виявив себе у темній кімнатці з єдиною тьмяною лампочкою попід стелею і горою несправних на перший погляд музичних інструментів. Посеред недоламаних гітар, барабанів і віолончелей сиділи Ітан і Томас. Вони одночасно підвели голови, коли Вік затягла його всередину, перезирнулися синхронно. «Він підходить, – видихнула вона ледь чутно. – Він те, що треба».

Даміано відчув, як тремтять кінчики пальців.

У ту мить Ітан, Томас і Вік дивилися на нього, не кліпаючи. Не чекали, просто дивилися. Теж завжди знали, хто вони.

Вони проводили разом дні і ночі, налаштовували в підвалі старі роздовбані інструменти і грали музику – ріки музики, океани музики. Гітарні рифи віддавалися болем десь під ребрами, і від цього болю ставало так солодко, що Даміано не сумнівався ні хвилини – падав разом з ними в цю музику, дозволяв захопити його, дозволяв собі тонути в ній, у ній – задихатися й оживати.

Школу він кинув у п’ятнадцять, ще через півроку з’їхав від батьків назавжди – в тісну квартирку на околиці Рима, одну на чотирьох. Батьки дивилися з докором, але не відмовляли. Бути тихіше води і нижче трави не вийшло.

Вони четверо хотіли бути знаменитими. Марили великим майбутнім, їм снився рев стадіонів, збожеволілі від їхньої музики фанати, снилися очі, які дивилися на них із захопленням. Вони писали пісні – частіше погані, ніж хороші. Грали на вулицях Рима. Виступали в таких роздовбаних барах, що не було до кінця зрозуміло, чому ті досі не розвалилися. Пили ночами вино, курили косяки, пускаючи дим під стелю, і говорили, говорили, говорили – до хрипу, до зірваного голосу. Поцілунками передавали один одному нові вірші: від Вік до Даміано, від Даміано до Ітана, від Ітана до Томаса, від Томаса – знову до Вік. Спали на величезному ліжку всі разом, притискалися один до одного, трималися за руки уві сні. Не хотіли бути ніким іншим. Не були закоханими одне в одного – були закоханими в гурт. Розуміли один одного без слів. Відчували настрій … були налаштовані один на одного, як радіоприймачі, що вловлюють сигнали. Даміано здавалося – всі вони шалено красиві. Даміано знав – тільки заради цього і варто жити.

Їм ніколи не вистачало грошей, але постійне відчуття легкого голоду вільно топилося в найдешевшому вині за знижкою і нових акордах. Довго так тривати не могло. З цим потрібно було щось робити.

Поки Томас домовлявся про концерти за копійки на околицях вічного міста, Вік тягала їх на конкурси – і вони почали перемагати. Даміано відпускав волосся, фарбував очі, пробивав вуха, вибирав у секонд-хендах дивні сорочки і капелюхи з широкими полями, шукав біжутерію. Почувався при цьому сраним Девідом Боуї, не менше. Співав на сцені про свободу, співав про те, що билося в горлі, в серці, про несамовите почуття, про свою молодість і свою сміливість, співав про те, як задихається в задушливому світі нормальних. Він-бо нормальним не був. Даміано був іншим, він був трикстером, двигуном, блядь, сюжету, чортом з табакерки, змієм-спокусником. Він був живим.

А потім сталися Recovery і Chosen, стався Х-фактор, сталася перша справжня слава і перша справжня впізнаваність. Сталася Джорджіа.

Вона з’явилася в його житті непомітно, прослизнула в нього й отямитися не встиг, як обплела його – тонкими руками, довгими розмовами – ні про що і про все одночасно, безоднею очей і тіней. Джорджіа ділила з ним ранкову каву і ліжко, вона стогнала протяжно і голосно, вигиналася в його руках, така тендітна і сильна одночасно. Джорджіа нічого не вимагала і ні про що не питала. І Даміано відчував, як розслабляється біля неї, як серце вже не силкується пробити ребра, як зсередини його гріє якесь незрозуміле тепло. Цілував її – відчував, як розслабляються м’язи, як думки стають млявими, падав у її обійми, як у тиху гавань. Любив. Як міг.

Джорджіа була ідеальною. Вона не тиснула і не вимагала постійної уваги. Не починала серйозних розмов. Не вимагала терміново змінитися. Джорджіа була ідеальною…. Джорджіа не любила музики. Приймала його, але не розуміла. Зовсім.

Гурт записував перший альбом, і Даміано пропадав надовго – замикався із Вік, Ітаном і Томасом у студіях звукозапису на тижні, писав музику, не виходив на вулицю, все шукав і шукав звучання. Забував про все і вся, багато курив, а від відчуття своєї сили, своєї потужності зривало дах. Постійно був під кайфом – від власної волі, яка вирувала в грудях і затоплювала думки.

Гурт їхав у тур, і в нескінченній низці клубів і пабів почувався, як риба у воді. Сир і вино на сніданок, сигарета і саунд-чек на обід, концерт і мінет в туалеті клубу на вечерю. Даміано зовсім не спав ночами, ледве продирав очі вранці, сідав у машину, щоб їхати до наступного міста, до ще одного концерту, висовував голову з вікна – вітер п’янив сильніше алкоголю. А ввечері виходив на сцену – був щасливим.

Був зіркою. Не Полом чи Джоном. Він був Джимом Моррісоном, Куртом Кобейном, Фредді сука Меркьюрі, Джиммі Пейджем і Джиммі ж Хендріксом. Він був Емі Уайнхаус і Патті Сміт. Вони жили в ньому, і він розчинявся в них – до залишку. І при цьому – залишався собою.

Дивився пронизливо в зал – і всі там божеволіли, тягнули до нього руки, намагаючись доторкнутися, хоча б кінчиками пальців, хоча б тильною стороною долоні. Співав, зривав голос, відчував, які напружені у нього м’язи, як нерви гудуть, немов лінії електропередач. Натовп обожнював його, і він колов це обожнювання собі у вени, сидів на ньому, немов кінчений наркоман. Після концерту хапав якусь із дівчат, затягував в куток потемніше, забирався довгими пальцями під футболку, стягував квапливо джинси, трахався, немов востаннє, змушував партнерку стогнати, голосніше, ще голосніше, відчував, як серце божеволіє, як крапельки поту котяться шкірою, притискався до чужого тіла ще ближче, ще сильніше, вбирав у себе чужу пристрасть і обожнювання, вбирав чужі погляди, повні бажання, купався в них. Знав, що вправний коханець. Переконувався в цьому знову і знову.

А пізніше, вночі, засинаючи між Томасом і Вік в черговому номері, думав про те, що you can follow me until they catch me and kill me out. Сам же написав у Recovery – через десять років стане мудрішим, дорослішим, нуднішим. Думав – краще б до цього моменту не доживати. Бути завжди молодим і завжди вільним. І померти за це в двадцять сім – зовсім не найгірший варіант, ласкаво просимо до Клубу, fuck yeah! Рок-н-рол того вартий.

Вони поверталися до Рима, він – до Джорджії. Вона обіймала його ласкаво, така тепла і спокійна, ні про що не питала, а він нічого й не говорив. Провини не відчував. Завжди знав, хто він. Вітер віє, куди йому заманеться.

Євробачення, звичайно ж, було ідеєю Вік. Вони всі подивилися на неї, як на божевільну. Ітан навіть жартівливо покрутив пальцем біля скроні, але вона лише струснула роздратовано волоссям, пропалила його поглядом:

– Хочу більшого. Більшого, ніж італійські клуби. Хочу стадіони. По всьому світу.

Крити Даміано було нічим. Він теж цього хотів.

Вони зайшли в студію, щоб записати пісню для конкурсу, а вийшли через два тижні з готовим альбомом. Зовсім втратили лік часу. Спали там же, на підлозі, звично впавши загальною купою. Даміано було солодко і терпко, слова танцювали на кінчику язика, легко лягали у ритм, пісні приходили звідкись зсередини, із самих глибин їхніх душ. Вони спіймали хвилю, і музика затопила студію, вона захлеснула апаратуру і гітари, порожні пляшки та коробки від їжі на виніс, накривала їх, забрала у них подих, заповзла під шкіру і підірвала серце під три чорти. Коли вони виповзли звідти – брудні і стомлені, Даміано примружився від занадто яскравого березневого сонця, і подумав, що на Євробаченні вони точно переможуть. З такою піснею – не можуть не перемогти.

Пісню, звичайно ж, довелося редагувати. Гурт трохи повпирався, але мат із куплетів все ж прибрав. Даміано це навіть повеселило – нудотно-манірні чинуші завжди його смішили. Вони ніколи не дивилися Даміано в очі – завжди кудись поверх плеча, вдалину. Здавалося, вони його побоюються. Але це й на краще – в погані дні Даміано краще не злити. А мат… мат вони все одно почують. Не зараз – так трохи пізніше.

І тепер, коли Даміано плескав собі в обличчя холодну воду, коли за вікном у мерзенній мряці починав свій день Роттердам, коли в кімнаті починали прокидатися друзі, він раптом подумав, що не чув жодної пісні конкурентів. Вони були занадто впевнені у своїй перемозі, занадто часто сказали один одному, що така пісня не може не перемогти, але чи правда це? Рок-н-рол давно поступився своїм місцем в чартах електроніці й репу, попса не сходила з лідерських позицій ніколи – і, ймовірно, ніколи не зійде. Даміано тільки посміхнувся своєму пом’ятому відображенню в дзеркалі. Усе можна виправити, якщо мати всередині доста свободи. Він це добре знав.

Вік, Ітан і Томас за зачиненими дверима неголосно перемовлялися і з чогось сміялися. Він слухав їхні голоси – близькі голоси, рідні голоси, найдорожчі на світі. Голоси, які супроводжували його ось уже сім років. Вони були його душею. З них взяла початок його музика.

Привівши себе до порядку і замовивши швидкий сніданок у номер, вони рушили до концертного залу – дивитися перші репетиції. У них і самих сьогодні мав бути прогін, але ближче до обіду – до того часу можна було завалитися на дивани в прес-румі і спостерігати за всім, що відбувається на сцені, з екранів великих моніторів.

Вони дивилися на виступи конкурентів з сумішшю нудьги і жалю. Даміано даремно переживав – однакові пластикові мелодії зливалися в одну, пісні немов списані з Вікіпедії, а вже про перформенси і говорити нічого. Він повністю розслабився, тихенько сміявся над конкурсантами разом з Ітаном і навіть перестав дивитися на екран.

Поки тишу не розрізала музика.

Даміано подався вперед неусвідомлено, різко. Мелодія пройшлася жорстко по нервах, шкіра взялася сиротами. А голос, голос … Дівчина на сцені дивилася в камеру пильно, з викликом, і в очах її палав вогонь, і голос бив з розмаху під дих. Поруч витягнулися, немов мисливські пси, Ітан із Томасом, вдивляючись у екран, вслухаючись у мелодію. Застигла вражено Вік. Прошепотіла ледь чутно:

– Вона. Вона те, що треба.

Даміано кивнув, не відриваючи погляду від екрану. Вік лисиця, її чуття ніколи не підводило. Вона навіть його, Даміано, завдяки цьому чуттю знайшла.

Він дивився на дівчину, на її чорні очі і гострі вилиці, на зелену шубу і дивну прикрасу на руці. О, він і сам хотів би приміряти і шубу, і браслет, хотів би доторкнуться до блідої шкіри, стиснути пальцями тонкі зап’ястя, притиснути її до себе – ближче, ще ближче, так, щоб відчувати запах, гарячий подих, щоб відчути трем. І щоб вона відчула його – всього, повністю. Відчула, що у нього на неї стоїть.

Відьма Беневенто, не інакше.

Вона дивилася на Даміано з екрану і співала, співала, співала, і голос її, здавалося, здирав з нього шкіру. Вона дивилася на Даміано, і він розумів – вона все про нього знає. Про свободу і рок-н-рол, про всі його страхи і небажання дорослішати, про його тугу і його музику. Вона його бачила.

Тому що сама була такою ж.

Пісня переросла у технофолк, і Томас схопився на ноги, не в силах залишатися спокійним. Коли дівчина взяла неможливу останню ноту і музика стихла, Даміано без сил відкинувся на спинку дивану. Вік повернулася до нього вражено:

– Вона нам потрібна. Ви уявляєте, що ми з нею зможемо зробити?

Вік говорила, безумовно, про музику. Даміано розумів. Йому зовсім не хотілося, щоб дівчина припиняла співати. Щоб мелодія вмирала. Але думав він зовсім не про це.

Він закурив, повільно, з насолодою вдихнувши дим.

О так, Вік. Він чудово уявляв, що з нею можна зробити.

У найдрібніших подробицях.

2. Torna a casa

Вік закохувалася легко і кожного разу – назавжди.

Вона закохувалася у людей і книги, закохувалася у погоду й запахи. Закохувалася у музику. Постійно. Завжди безповоротно.

Тому ввечері вони зібралися у неї в номері слухати Україну.

На Youtube у Go_A був офіційний канал (слава богам, живим і мертвим, за створення Інтернету!), І вони слухали пісні і мелодії кілька годин. Шукали переклади текстів. Розуміли, що не завжди все розуміють навіть з перекладом. Томас все витанцьовував якісь божевільні танці під «Шум», Ітан відстукував ритми «Веснянки» на спинці ліжка, Вік шаліла від флейти у «Солов’ї». Даміано теж шалів. Від голосу, від мелодій, які застрягали в голові, не покидали його ось уже кілька годин. Альбом називався «Іди на звук». Вони і йшли.

Це була не просто музика. Це була музика землі. Музика щастя. Музика болю. Не однієї людини. Народу.

Народу, про який він нічого не знав.

Дівчина співала не голосом навіть – нутром.

Даміано божеволів.

Вік сміялася – дзвінко, легко, чисто. І вони сміялися разом із нею. Вік була закохана. Знову.

А коли Вік закохана – вона завжди добивається взаємності.

Вона вміла причаровувати.

Почала з того, що підписалася на українців в Інстаграмі. Залишила, здається, дві тисячі лайків. Виклала в сторіс зняті на відео танці Томаса. Наступного дня взяла останній альбом, який вони в такому шаленому ритмі записували, та потягла їх усіх до гримерки з жовто-блакитним прапором на дверях.

Вони завалилися туди, гучні, яскраві, з осяйливими усмішками, говорили всі разом, змішуючи англійську з італійською, сміялися від дивного відчуття спільності. І українці реготали разом із ними – заразливо. Радість очманілим метеликом билася десь у горлі.

Здавалося, можна говорити їм будь-які дурниці. Про те, що у них пречудова пісня. Про те, що вони вже стали фанатами. Про те, що музика просто дивовижна. Просити навчити їх вимовляти українські слова. Дуріти, пробуючи ці слова заспівати. Вручити свій альбом у подарунок, запевняти, що їм сподобається. Слухати у відповідь про те, що Zitti e buoni просто офігенна, що це саме те, що потрібно світу, що вони і самі божевільні, але слава Богу, не такі, як всі інші.

Даміано старанно повторював їхні імена. Тарас, Іван, Ігор. Катя.

Вона була зовсім маленькою, ледь діставала йому до плеча. Не дивилася – палила поглядом. Усміхалася. Найчастіше – мовчала.

– Погано знаю англійську, – пояснила, зазираючи йому в очі.

Від неї віяло вогнем.

Від її погляду поколювало шкіру.

Даміано відчував щось абсолютно нове, неймовірно свіже, дивно звабливе. Щось схоже з ним уже було, коли він вперше співав із Вік, Ітаном і Томасом в тому підвалі. Відчуття неймовірної близькості. Єднання. Захвату. Ейфорії.

Здавалося, завжди знав її. Знав, хто вона. Яка вона. Знав, про що вона співає – чим вона живе.

Свободою. Музикою. Голосом. Звуками. Своїм гуртом.

Вона притягувала до себе: гострим поглядом, напівусмішкою, рухами рук, вигином шиї, тонкими пальцями. Даміано тягнувся до неї – душею, думками, музикою.

Дивись на мене.

Усміхайся мені.

Говори зі мною. Плювати, якою мовою. Я зрозумію. Я відчую. Говори.

Вона поглядала на нього з цікавістю. З викликом. Обіцянкою. Магічно… демонічно. Немов наяда манила, кликала за собою.

Даміано дивився у відповідь, не відриваючись. Страшенно хотілося до неї доторкнутися. По-справжньому. Був упевнений, що вона б дозволила.

Уже перед самим відходом Вік обійняла їх усіх по черзі, блиснула хитрими синіми очима:

– Приходьте сьогодні ввечері до мене. Пограємо. Мені здається, у нас вийде щось охуєнне.

Українці розпливлися в усмішках і пообіцяли притягти стільки музики і вина, скільки зможуть. І всі почувалися частиною якоїсь дивної змови. Дикого секрету. Великої таємниці. Тягнулися один до одного, прикипали один до одного, ставали одним цілим. Відчуття було карколомним.

Увечері вони набилися у номер Вік, і місця тепер тут зовсім не вистачало. Сиділи хто де – на підлозі, на ліжку, на тумбочках, на підвіконні, прилаштовували інструменти собі на коліна, зіштовхувалися ліктями і поглядами, перетиналися диханням, випадковими дотиками, змішувалися голосами і сміхом. Іван притягнув навіть контрабас, а у відповідь на здивовані погляди тільки знизав плечима: «Про всяк випадок». Говорили, співали, сперечалися. Поставили ноутбук у центр, час від часу вмикали улюблені пісні, завмирали, вслухаючись у невідому, нову музику. Дихали – глибоко, схвильовано, тремтіли від передчуття і шаленого щастя.

Чорт, як же добре знаходити своїх.

Катя сиділа біля Даміано у своїх чорних джинсах з дірками і розтягнутій футболці, дивилася на нього – у нього своїми неймовірними очима. Пахла лісом, свіжістю, вітром. Мовчала. Усміхалася куточком губ, вигинала напівнасмішкуво брову, коли він пробував їй щось пояснити, відповідала щось українською. І він слухав її голос, відчував, як цей голос наповнює легені, вдихав його разом із сигаретним димом.

Ітан викрутив пожежну сигналізацію зі стелі, він був у цьому майстом – під час їхнього першого туру проробляв таке не раз і не двічі. Вони відчинили вікна, і холодне нічне повітря наповнило кімнату, от тільки холоду зовсім не відчували. Від їхніх слів, від їхніх пальців, що перебирали струни, від їхніх голосів віяло навіть не теплом – жаром. Одкровенням. Кайфом. Сп’янінням.

Повітря вібрувало.

Після Slipknot Катя знайшла на Youtube якийсь мальований мультфільм – Даміано здивовано глянув на назву – Monk, – озирнулася до нього через плече, поманила рукою, прошепотіла щось зовсім незрозуміле:

– ДахаБраха.

І полилася музика. Сильна, потужна, вона збивала з ніг, заворожувала, затягувала на дно і піднімала вище хмар. Даміано потягнувся до екрану, зачаровано спостерігаючи за зміною кадрів, вслухаючись в низький бас і легкий бриз клавіш, у голос, який накладався на ритм серця. Ітан, Томас і Вік завмерли, прислухаючись, важко і рвано дихали, не відриваючись – вражені. Було в цій музиці щось глибоке, дике, неконтрольоване, було в ній щось давнє, могутнє, музика полонила, зв’язувала руки й ноги, відбирала дихання, залишаючи тільки тремтіння у всьому тілі.

Катя дивилася на нього, і Даміано відчував, як починає паморочитися в голові – від усього цього, від Катіної близькості, від збудження. Дивись на мене, думав він, просто дивись на мене, побач мене, усього, повністю, пий мене своїми очима, розумій мене, не відводь погляду, просто не відводь погляду. Я твій, чуєш? Дивись на мене.

Коли мелодія померла, вони всі немов прокинулися – переглядалися ошелешено, виглядали так, немов всіх і кожного громом по голові вдарило. Українці дивилися на них з сумішшю гордості і легкої насмішки. Це була їхня культура, їхня музика, вони чули її безліч разів – знали, яке враження вона залишає.

У Даміано пересохло в горлі.

– Охуїти можна, – видихнув Томас, запустивши розгублено долоню у волосся. Виглядав так, немов щойно пережив надпотужний оргазм. Ітан кивнув:

– Це рок-н-рол.

– Етнохаос, – усміхнувся у відповідь Тарас, але Ітан заперечливо похитав головою:

– Ні-ні, це рок-н-рол. Справжній.

Катя усміхалася. Відвела від Даміано свій дивовижний погляд, подивилася на всіх інших, запитала неголосно:

– Зіграємо?

І вони грали. Усе підряд. Усі пісні, які колись змушували їх божеволіти, перебирали всіх цих чортових геніїв, від Pink Floyd до The Who, від Sex Pistols до Дженіс Джоплін, від Боба Ділана до Емі Уайнхаус. Грали, грали, грали, і Даміано відчував, як перекочувалися слова на язику, відчував, як всередині дзвеніла музика, як Катін запах лоскотав ніздрі, забирався всередину, влаштовуючись зручніше. Співав – потужно, не шкодуючи голосу, не боячись зірвати зв’язки, до останнього подиху, до останнього видиху, поки в легенях не закінчувалося повітря. Слухав голос Каті, слухав, як флейта Ігора спліталася з гітарними рифами Томаса, відчував, як вибухають феєрверки всередині, як іскрить повітря. Потім Go_A співали щось зі свого, і Даміано не розумів нічого, майже не контролював себе, адже голос Каті вдавлював його у стіну, розбивав на дрібні шматочки і збирав заново. Не хотів, щоб це закінчувалося, але і витримати більше не міг. Це було занадто. Занадто добре.

– Ваша черга, – сказала Катя, закінчивши чергову пісню. Дивилася на Даміано.

– Torna a casa? – глянула на нього Вік запитально. Він кивнув.

Томас почав перебирати струни, і Даміано заплющив очі – мав зосередитися. Мав відпустити себе у музику. Не міг більше витримувати її погляд, у горлі стояв колючий клубок. Облизав губи. Почав співати.

Співав для неї. Співав, щоб вразити. Щоб вибити повітря з грудей, як це вона вже зробила з ним. Щоб вона хотіла його. Доторкнутися. Відчути його на смак. Даміано був позером, обожнював дивувати, вражати, панувати. Хотів зробити з нею все, що вже не раз проробляв із публікою. Хотів, щоб і вона обожнювала його. Щоб корилась. Щоб командувала. Щоб залишалася з ним, у ньому, під його шкірою, щоб текла по його венах, щоб дивилася своїм відьомським поглядом, щоб була біля нього, накривала його собою. Щоб відчула, який він – до самого кінця.

Пісня розкривалася, і вступив Ітан, і музика стала жорсткішою, сильнішою, і Даміано співав, і голос його хрипів і зривався, наповнювався злістю, нетерпінням, болем, і голос його був сильним, як ніколи.

І раптом він відчув легкий, майже невагомий дотик. Катя запустила руку в його волосся на потилиці, і пальці її були холодні. Вниз по хребту немов пройшов електричний струм.

Даміано не розплющував очей, віддався своїй пісні, цьому дотику – майже невинному. Майже непомітному. Такому багатозначному. Такому неймовірно сексуальному.

Коли пісня закінчилася, Катя прибрала руку, і він врешті розплющив очі. Подивився на друзів. Вони були такими щасливими. Знали, хто вони. Були на своєму місці.

– Перекур, – сказав Даміано з легкою усмішкою. Відпив вина прямо з пляшки, витягнув пачку сигарет з кишені, простягнув її Каті, одними очима питаючи: «Будеш?». Вона усміхнулася ледь помітно, заперечливо похитала головою, після чого витягла зі своєї кишені невеликий згорток, швидко і вміло скрутила косяк.

Вік розчохлила контрабас, який до цього самотньо стояв у кутку, почала акуратно перебирати струни, підбираючи тональність. До неї приєднався Ігор зі своєю флейтою (“Сопілкою”, пояснив усім, осяваючи кімнату широкою усмішкою, і Вік слухняно повторювала за ним по складах «со-піл-ка», і звуки перекочувалися у неї на язику, немов льодяники). Вони грали щось легке і не зовсім ще зрозуміле, Катя підкурила косяк і вляглася прямо на підлогу, поклавши голову Тарасу на коліна, а ноги – на нього, на Даміано.

Він видихнув.

Це було занадто.

Дивився на її босі стопи, на маленькі акуратні пальчики, відчував, як збудження піднімається всередині. Сигарету він так і не закурив, не пам’ятав навіть, що досі тримав її в роті, торкнувся гарячими руками її ніг, провів пальцями по щиколотці, погладив склепіння стопи, обережно пройшовся по пальцях.

Хотів взяти ці пальці в рот.

Вона лежала перед ним, така розслаблена і спокійна, дивилася на нього з-під довгих вій, курила свій косяк. Немов ненароком торкалася ногою його збудженого члена. Відгукувалася на його рухи. Усміхалася кінчиками губ.

Даміано ледь стримував стогін.

Навколо буяла ніч, і лилася музика, і хлопці розмовляли про щось голосно і радісно, ​​і він сидів, приголомшений, посеред усього цього рок-н-рольного хаосу. Дивився на неї. Пестив її стопи.

Вони розійшлися по своїх кімнатах близько третьої ночі. Перед відходом Катя озирнулася до нього через плече, промовила тихо: «Відсипайся» і пішла до себе. Даміано дивився їй услід. Думав, що це обіцянка.

У своєму номері впав без сил на ліжко. Був легшим за повітря. Ширяв під стелею.

Подивився на телефон – два пропущених від Джорджії. Насупився. Вона ніколи не дзвонила, коли він був в турі. А тут… Щось відчула. Щось знала.

Даміано відчув ледь помітний укол провини десь глибоко всередині. Це було щось нове.

Заплющував очі – бачив Катю. Дивився на неї, як у дзеркало. Чув її голос. Чув нову музику.

«Відсипайся».

Він усміхнувся.

Слухаюсь і підкоряюся, Катю. Слухаюсь і підкоряюся.

3. La paura del buio

Сцена Євробачення була найкращою сценою за все його, Даміано, життя.

Вони щойно провели першу справжню репетицію – з гримом, костюмами, спецефектами, і він все ще був під враженням. Грати на цій сцені, навіть без глядачів у залі, було справжньою насолодою.

Кортіло подивитися запис виступу. Кортіло побачити, як вони виглядають збоку.

Любив слухати свої пісні. Завжди знаходив у них щось нове. На сцені – майже не пам’ятав себе, не контролював, віддавався потоку, і всі концерти проходили, як у тумані, на одному диханні. І лише потім, переглядаючи записи, міг зосередитися на раціональному. На нотах. На тональності. На звукові. Даміано подобалося дивитися, як Вік перебирає струни, на зосереджене обличчя Ітана, на те, як волосся падає на очі Томасу, коли той схиляється над гітарою, граючи чергове соло. Йому подобалося дивитися на себе – на те, як тремтять пальці і вії, на те, як напружуються м’язи, як голос виривається з горла на волю, до неба. У такі моменти Даміано не міг від себе очей відвести.

Усе ще в сценічному костюмі, він вийшов на вулицю і попрямував під навіс, у зону для курців. Опустився на лаву, підкурив сигарету, провів пальцями по волоссю, прибираючи їх з очей, підставив обличчя прохолодному повітрю. По навісу тарабанив дощ. Дощ у Роттердамі, здається, ніколи не закінчувався.

Напруга покидала тіло, і Даміано відчув, як у грудях розливається приємна втома. Прогін був відмінним, просто чудовим. До кінця не вірилося, що вже за тиждень вони прогримлять із цієї сцени на всю Європу. Серце нило від нетерпіння.

– Я слухала ваш альбом.

Вона підійшла до нього ззаду нечутно, непомітно, як тінь. Схилилася над його вухом, шепотіла тихо, майже торкаючись губами його сережки. Даміано всміхнувся, примружив очі. Почувався ситим вдоволеним котом, якого вирішила попестити хазяйка.

– І як?

Він не повернувся до неї, не хотів зруйнувати момент. Вдихав її запах, і роттердамський вітер, і сигаретний дим.

– La paura del buio.

Вона вимовляла кожне слово окремо, делікатно, повільно, з придихом. Даміано подумав, що ніхто ніколи не робив цього краще. Навіть він сам.

Її дихання лоскотало йому шию.

– Чому?

– Томас у ній чудовий.

– А я?

Вона тихенько розсміялася, на мить відірвалася від його правого вуха, але одразу ж виникла біля лівого. Даміано навіть не почув – відчув, як вона облизує губи.

– А ти чудовий завжди.

Хотілося торкатися її. Хотілося, щоб вона знову шепотіла йому у вухо італійські слова. Щоб роттердамський дощ ніколи не закінчувався.

Даміано встав з лави і повернувся до неї обличчям. Завдяки високим черевикам височів над нею, мов скеля. Вона випросталася і дивилася на нього знизу вгору, все так же всміхаючись. Спокійна. Упевнена. Спокуслива.

Її погляд повільно ковзав по його обличчю, спускався по шиї, облизував ключиці й голі плечі. Оцінював. Дражнив.

У Даміано в грудях танцювало чортиком передчуття.

– Знаєш, про що пісня? – запитав він неголосно.

– Знаю.

– Шукала переклад?

– Ні.

Її чорні очі палали. Вона сама була вогнем. Найнебезпечнішим і найбажанішим полум’ям. Блискавкою. Електрикою.

– І про що ж пісня?

Вона всміхалася. Простягнула до нього руку, торкнулася кінчиками пальців вилиці.

– Про страх. Про біль. Про темряву. – Її рука торкнулася його губ. – Про бажання. Про свободу. – Пальці ковзнули по шиї, погладили ніжно нашийник. – Про гнів і лють.

Вона провела рукою по татуюванню, повільно переходячи від однієї ключиці до іншої. Даміано тремтів. Дике, майже неконтрольоване бажання накрило його з головою.

– Про секс, – продовжила вона, притиснувши долоню до грудей. Прямо навпроти серця.

– Про секс там нічого не було, – видихнув він. Вона знову тихенько розсміялася.

– У тебе всі пісні про секс.

Не в силах більше стримуватися, він накрив її руку своєю. Серце билося десь у горлі. Даміано штормило. Він знаходився в центрі бурі, і думав, що ніколи не почувався краще. Тільки б вона його торкалася.

– У тебе руки холодні, – прошепотів він, нахиляючись до неї. Вона підняла голову, подивилася йому в очі, прошепотіла прямо в губи:

– Зате серце гаряче.

І зробила крок назад, вислизнувши з його рук. Як дим. Як туман. Як роттердамський дощ. Відійшла на кілька кроків, вийшла з-під навісу, попрямувала до входу в зал. На півдорозі обернулася – сказала щось, дивлячись йому в очі, але її слова заглушили дощ і стукіт власного серця.

Даміано не чув її слів, але знав, про що вони. Читав по губах. Відчував фізично.

Tornerai da me. Ти прийдеш до мене.

Що ж, вона теж явно не боялася темряви.

Він нервово затягнувся сигаретним димом.

Не можна так зі мною, Катю. Не можна.

Занадто жорстоко.

Він викинув недопалок в урну, глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. Оголені нерви дзвеніли. Немов після тригодинного концерту. Немов після найкращого сексу в його житті.

Уже після того, як він довго стояв під душем і переодягався, хлопці потягли його в загальну зону.

– Нам потрібно розслабитися, друже, – поплескав його по плечу Томас. – Там є теніс. Зіграємо в теніс, га?

Вони різалися в пінг-понг з люттю, гідною великих битв. Озиралися раз у раз на гримерку українців. Там відбувалося щось неймовірне.

Go_A притягували до себе, немов магнітом, на їхнє світло зліталися всі хоч трохи гідні конкурсанти. Компанія з Фінляндії, дівчина з Австралії, кучерявий хлопчина зі Швейцарії, литовці, португальці… Вони всі юрмилися в їхній гримерці, реготали, пробували щось співати, про щось сперечатися, щось грати. У тій кімнаті стояв постійний галас, звідти лилася музика – дивна і ні на що не схожа.

Даміано міг би ревнувати, але хіба можна ревнувати сонце? Сонце світить для всіх.

Та й як можна ревнувати когось, хто вже є частиною тебе самого? Як можна ревнувати свою душу? Як можна ревнувати рок-н-рол?

Він не терпить ревнощів. Не терпить рамок. Не терпить стін і кліток. Він їх розбиває.

Увечері в кімнаті Вік місця стало ще менше: Go_A привели з собою фінів.

Вік немов божеволіла. Такою захопленою Даміано не бачив її, напевно, ніколи. Літала божевільним метеликом від нього до Тараса, від Тараса до Каті, від Каті до Йоелля, муркотіла їм щось на вухо, терлася ласкавою кицькою. Сміялася, заражала своїм реготом, гріла своїм теплом. Вимагала музики, бурю музики, музичний шквал. Їй не відмовляли. Відмовити їй було неможливо.

Фіни принесли з собою фінську горілку, і вона приємно обпікала горло, огортала мірним теплом нутрощі. Даміано було весело, поруч була Катя, і вона дивилася на нього, знала тепер, яка на дотик його шкіра. Явно хотіла дізнатися, яка вона на смак.

І вони співали, співали, і співали. Почали з The Rolling Stones, перейшли на The Killers, загубилися в Led Zeppelin. Томас залипав на рифах Джиммі Хендрікса. Катя з заплющеними очима співала щось із Cranberries, потім – щось зі свого, українського, швидкого, глибокого, нестримного. Даміано плавився від музики і алкоголю, лежав просто на підлозі, підставляючи тіло звукам і Катіним поглядам.

Був серед своїх. І ніхто тут не хотів співати нічого з The Beatles.

– Що будете робити, якщо переможете? – запитала Вік в українців, забираючи сигарету в Ітана з губ і роблячи затяжку. Ті дружно розсміялися.

– Ми не переможемо, – відсміявшись, відповів Тарас.

– Але це і неважливо, – підхопив Ігор.

Вік спантеличено подивилася на них, повільно переводячи погляд з одного на іншого:

– Як це не важливо? Навіщо ж тоді на конкурс їхати?

– Пошуміти, – знизала плечима Катя.

– А як же слава?

– Слава не має значення, – відповів Іван.

– Нічого, крім музики, не має, – роздільно сказала Катя, дивлячись Даміано в очі.

Вони немов договорювали один за одним речення, ці четверо. Немов у них була одна свідомість на всіх.

– Ну а якщо все ж переможете? – не здавалася Вік.

– Та не буде цього. Букмекери дають нам четверте місце.

Даміано подивився запитально на Вік, Ітана й Томаса. Ніхто з них не дивився прогнози. Ніхто раніше не замислювався над тим, що на перемогу в Євробаченні хтось робить ставки.

– А кому ж букмекери віддають перемогу?

– Дівчинці з Франції, – сміючись, відповів Йоелль. – Мальті. Швейцарії, здається.

– Вам, – сказала Катя, лукаво примруживши очі.

Даміано кинуло в жар. Знову.

– Вірите в нас? – запитав, не зводячи з Каті очей. Вона усміхнулася:

– А ти як думаєш?

Даміано не думав. Голова була немов забита солодкою ватою. Він відчував дивовижну легкість у всьому тілі. Дивився на її губи – був вщент п’яний.

Відчував запах близької перемоги. Вібрацію музики. Божевільну пульсацію молодості. Його переповнювала енергія. Здавалося, зараз він міг гори перевернути.

Знайшов рукою Катіну долоню, обхопив пальцями витончене зап’ястя, несильно притягнув її до себе. І вона піддалася, схилилася над ним, усміхаючись. Світ навколо кружляв у дикому вирі. У вухах гримів шум стадіонів. Він дивився на Катю – знизу догори – тримав її за руку, всміхався.

Я знаю тебе. Я бачу тебе. Я тебе відчуваю.

Він притиснув її зап’ястя до губ, провів язиком по блідій шкірі. Відчув, як б’ється тонка блакитна жилка, як затремтіла ледь помітно Катіна рука від раптового збудження. Не відводив від неї погляду. Дивився в чорні очі. Бачив, як у них спалахує іскорка бажання.

Але її раптом покликав Ігор, і вона обернулася, почала щось говорити українською, вислизнула з його рук. Знову. Даміано тільки всміхнувся. Почувався надто добре, щоб сумувати з цього приводу.

Вони розбрелися по своїх кімнатах глибоко за північ. Фіни вийшли в коридор, обнявшись і наспівуючи якісь свої пісні далекою незрозумілою мовою. Томас з Ітаном відмахнулися і сказали, що йти до себе їм ліньки. Українці вислизнули з номера Вік, посилаючись на тотальний недосип і тотальне ж сп’яніння. Катя вийшла останньою. Даміано пішов за нею.

Вони йшли коридором мовчки, не змовляючись. Усміхалися кожен чомусь своєму і чомусь спільному. І тільки біля дверей Даміано зловив її руку:

– Не втечеш.

Вона всміхнулася, прошепотіла ледь чутно:

– Не збиралася.

Даміано притиснув її до стіни і повільно доторкнувся пальцями до її обличчя, точно повторюючи ранковий маршрут. Вилиця. Губи. Шия. Ключиці. Груди.

Її соски були твердими. Серце билося об ребра в якомусь неймовірному ритмі.

Вона всміхалася.

Даміано поцілував її, притулившись усім тілом. Сильно, жорстко, глибоко. Вона була терпкою на смак, і подавалася йому назустріч. Голодна, жадібна, бажана. Цілком і повністю – його. Відповідала йому. Дзвеніла в його руках. Як звук. Як ритм. Як музика.

Її руки ковзали його шиєю.

Гарячі.

Даміано божеволів. Хотів ще. Ще більше. Ще сильніше. Ще ближче.

Але не став. Не сьогодні. Умів грати в ігри.

Відірвався від неї, притулився лобом до її лоба, не відпускаючи, відчуваючи, як вона тремтить. Усміхнувся.

– Tornerai da me, – прошепотів ледь чутно. І зробив крок назад.

Вона усміхалася й облизувала губи. Намагалася відновити дихання. Дивилася на нього з-під лоба. Насолоджувалася тим, що бачить.

Даміано підморгнув їй, розвернувся і пішов назад по коридору.

У вухах дзвеніло. Він відчував її погляд на своїй спині. Він пропалював його наскрізь, і тіло тремтіло. Даміано всміхався. Не озирався.

Він повернувся у номер до Вік. Зайшов без стуку, зайшов до себе додому, до людей, яких завжди любив понад усе на світі. Томас вже спав на краєчку ліжка, Ітан і Вік лежали поруч, сховавши носи в телефони і тихенько про щось перемовляючись. У кімнаті стояв такий безлад, немов тут ще секунду тому вирувало торнадо.

Даміано застиг у дверях, дивлячись на своїх друзів, не в силах стримати усмішку до вух. Був собою задоволеним. Був щасливим.

Вік подивилася на нього, всміхаючись, відклала телефон і постукала легко долонею по ліжку, мовляв, чого стоїш, пірнай до нас! Даміано стягнув футболку і гепнувся на матрац між Вік та Ітаном, потягнувся всім тілом.

Ітан пирхнув і накрив їх усіх простирадлом.

В кімнаті було темно, з відчиненого вікна долинали звуки якоїсь далекої музики. Даміано було спокійно і радісно, ​​до його спини притискалася Вік, обіймала його своїми тонкими руками. В очі йому дивився Ітан, і Даміано простягнув до нього руку, м’яко поцілував в губи.

Той усміхнувся, запитав неголосно:

– Катя?

– Катя, – усміхнувся Даміано і заплющив очі.

Засинав.

Був легшим за повітря.

Був на своєму місці.

 

4. Vent’anni

Уранці все було просто чудово.

Вони снідали разом, сиділи за одним столом – трохи пом’яті з похмілля, але досить бадьорі. Фіни пропонували випити трохи горілки, щоб голова не боліла, Томас заперечував, що «фінська горілка» і «трохи» – поняття несумісні, Ігор з Тарасом запевняли, що це він іще української горілки не куштував. Вони пили каву, і Катя сиділа навпроти Даміано, і її нога непомітно торкалася його щиколотки під столом.

Даміано плавився від цих дотиків.

Додавав третю ложку цукру в свою каву з молоком, відмахувався від жартів Вік про зовсім не рок-н-рольну смерть від цукрового діабету, дивився Каті в очі. Облизував губи. Згадував, яка вона на смак. Думав про музику.

Катя цукор до кави не додавала. Пила її маленькими ковточками, обхопивши чашку долонями. У своїй звичайній білій футболці (такій, що Даміано, звичайно, не міг не помітити – бюстгальтера на ній не було) виглядала чомусь охуєнно спокусливою.

Уранці все було просто чудово, і вони розійшлися по своїх репетиційних базах – співати, грати … готуватися. Увечері їх чекав другий прогін і підготувати його потрібно було якомога краще. Якось різко нахлинуло відчуття, що все дуже серйозно. Що вже дуже скоро – фінал. У душі нав’язливим черв’ячком оселилося відчуття якоїсь віддаленої тривоги. Вони приїхали перемагати. А раптом перемогти не вдасться?

Уранці все було просто чудово, але ввечері Катя не прийшла на прогін. Замість неї пісню виконувала якась місцева співачка, а Тарас, Іван та Ігор ходили чорніші за хмару.

– Їй погано, – неохоче зізнався Ігор Вік. – Зачинили на карантині. Чекає результатів тесту.

Вік болісно зойкнула, а Даміано відчув, як йому на голову падає небо.

Ну не могло ж усе так тупо закінчитися!

– Якщо у Каті корона, нам усім пиздець, – ошелешено пробурмотів Томас, нервово оглядаючи друзів. Їм не було, що відповісти.

Звісно, пиздець. Вони всю ніч штовхалися в одній крихітній кімнаті і пили з однієї пляшки, і передавали сигарети по колу з рук у руки, з губ у губи. Вони обіймалися, грали музику, співали.

І це вже не кажучи про те, що вчора Катін язик був у роті Даміано.

Після репетиції вони понуро побрели до кімнати Вік. Самоізолюватись один від одного не було сенсу, але до результатів Катіного тесту вирішили з номера не виходити. Фіни взяли з них приклад.

Але фінам добре. У них хоч горілка є.

Сиділи мовчки в кімнаті, притискаючись один до одного колінами, ліктями, спинами, головами. Почувались, немов із легень вибило повітря. Відчинили вікно. Дихати все одно було нічим.

Даміано взяв до рук телефон, зайшов до Інстаграму, довго дивився на Катіну аватарку. Через багато дуже довгих хвилин написав коротке: «Жива?».

Катя у відповідь надіслала селфі – лежала в ліжку з жовтою саморобною короною з паперу на голові.

Жартує вона, блін.

Це ж треба було так по-дебільному облажатися.

– А який взагалі протокол у таких випадках? – неголосно запитав Томас, розбиваючи занадто напружену тишу.

– На концерті покажуть запис із репетиції, – відповів Ітан.

І правда, пиздець. Вони їхали сюди з самого Рима. Їхали за музикою. За славою. За тим, щоб струсонути цей чортовий гадючник. А їм і на сцену вийти не дадуть.

Вік почала тихенько скавуліти, сховавши обличчя у долонях. Хлопці ніяково застигли. За всі роки дружби – ніколи не бачили, щоб вона плакала. Її сльози були схожі на розбиту мрію.

– Так, так, хто тут вогкість розносить, – Томас акуратно взяв її за зап’ястя і притягнув до себе. Вік обняла його і розридалася вже по-справжньому. – Гей, відставити сльози, я сказав. Ітане, дай-но їй гітару.

Ітан дбайливо розчохлив бас і вклав гітару Вік у руки. Та плакала майже беззвучно, тільки безпорадно здригалися тендітні плечі. Волосся закривало розчервоніле обличчя. Тонкі руки ніжно гладили деку і гриф.

– І мені гітару теж дайте, – попросив Томас. Даміано передав йому інструмент.

Неголосно дзвякнув телефон – прийшло повідомлення. Даміано швидко розблокував екран.

«Боїшся?»

Ітан взяв до рук барабанні палички і прилаштувався ближче до спинки ліжка. Зосереджений, насуплений, спокійний. Здається – готовий грати хоч до ранку.

– Стривайте, – попросив Даміано і натиснув кнопку відеодзвінка.

Катя відповіла практично одразу. Все ще лежала в ліжку – бліда і змучена. Всміхнулася слабо. Помахала рукою.

Даміано прилаштував телефон так, щоб всі вони потрапляли в кадр. Почувався при цьому чомусь дурним школярем.

Томас почав тихо перебирати струни. Він вибрав Vent’anni.

Мені двадцять років.

Тому не дивуйся, що я драматизую на порожньому місці.

Вік все ще шморгала носом, але струни перебирала з насолодою. Ітан відстукував паличками ритм. Даміано дивився на Катю. Співав.

Звісно, він боявся. Він боявся багатьох речей. Найбільше – втратити себе. Продатися. Стати таким, як усі інші.

Він співав і думав про те, що женеться за своєю мрією вже сім років, а все ніяк не вхопить її за хвоста. Думав про рок-н-рол і п’янке передчуття. Про вихід на сцену – як вихід із в’язниці.

Мені двадцять років. Vent’anni.

Заплющив очі. Ловив руками музику. Намагався знайти у ній спокій. Знайти рівновагу. Музика завжди лікувала. Вона забирала всі переживання і біль, всі негаразди і сварки. Вона завжди була поруч, щоб допомогти.

Будь готовий битися – або ж іди геть.

Відчував Катін погляд. Незвично м’який, він цього разу не обпікав – грів. І Даміано відпускав себе – в красиве гітарне соло, у спів, у звук. Злився – не на себе або Катю, не на друзів, і навіть не на підступний вірус. Злився на світ.

Світ його ніколи не розумів. Іноді Даміано втомлювався з цим довбаним світом боротися.

Мені двадцять років.

Даміано подивився Каті в очі. Вона була спокійною. Чи боялася вона?

Бачив її. Здавалося, наскрізь. За дні знайомства бачив у її очах різне. Її пристрасть. Її нетерпіння. Її роздратування. Її збудження … Її щастя.

Але і натяку на страх там не було ніколи.

Вони закінчили грати, і мелодія стихла, залишивши після себе лише ледь вловиме відлуння.

– Дякую, – прошепотіла Катя, дивлячись Даміано в очі. – Все у вас буде добре.

Вона відключилася, і друзі перезирнулися.

– Ще граємо? – невпевнено запитав Ітан. Томас кивнув:

– Граємо. Легше стає.

Вони грали без зупинки півтори години. Темна ніч заповзла до кімнати змієм, хапала їх за плечі холодними долонями. Вони грали, виливаючи свій відчай. Музика приносила їм надію.

Ніхто точно не пам’ятав, коли вони поснули. Знову відрубилися всі разом, виснажені невідомістю. Вперше за тиждень були тверезі. Тверезими їм бути не подобалося.

Вранці їх розбудив стукіт у двері. Тихий, майже нечутний – але вони всі схопилися, як по команді. Вік відчинила двері. На порозі стояла Катя.

– Тест негативний, – усміхнулася вона. – І голова вже не болить.

Томас видав радісний вигук – апачів, напевно, Ітан підхопив Катю на руки і почав тягати по кімнаті колами, регочучи. Вік, здається, знову плакала, але цього разу – від радості.

Даміано стояв біля вікна, дивився на те, як Катя заливається сміхом в обіймах Ітана, всміхався, немов накурений. У грудях розливалася хмарна легкість. Усе тільки починалося.

І коли Ітан нарешті поставив Катю на ноги, вона, відсміявшись, підійшла до Даміано близько-близько, зиркнула на нього знизу вгору, всміхнулася лукаво:

– Я здорова. І тепер ми можемо робити все, чого нам тільки забажається.

5. For your love

У день першого півфіналу українці практично невловимі.

Ніхто з Go_A не відповідав на дзвінки та повідомлення, їх не було видно вранці в ресторані під час сніданку, та й під час обіду вони не з’явилися. З-за зачинених дверей у Тарасів номер долинали звуки, схожі Ігореву флейту (со-піл-ку, виправляв Даміано сам себе), низький Катін сміх і гучні розмови.

Даміано навіть здалося, що він чув характерний “хлоп” від пробки шампанського.

Напевно, це було на краще. Бо Катя снилася Даміано ночами, і він не був певен, скільки зможе стримуватися, щоб не схопити її за руку і не затягнути куди-небудь, щоб не запустити пальці їй під футболку і не почати цілувати так, щоб задихатися – разом. Але Катя не показувалася на очі, зачинялася разом зі своїм гуртом і він її практично не бачив.

Замість цього Даміано пішов до Томаса, і вони разом грали на гітарах три години поспіль. Томас грав охуєнно, Даміано – трохи краще середнього, але пальці приємно боліли від металевих струн, а музика виходила класною. Йому хотілося писати вірші. Про те, як горить шкіра від дотиків, про електричні розряди на кінчиках пальців, про чорні очі і дивовижний голос. Про натхнення. Про ночі без сну. Про алкоголь в крові. Про одержимість. Він записував уривки думок на серветках, складав рими, пробував на смак ямби і хореї, вимовляв слова повільно, вслухався в їхнє звучання. Томас задоволено хитав головою – якщо замінити акустику на електрогітару і додати окреме соло для Вік, пісня вийде потужною.

Даміано здавалося, що його запросто вистачить не на одну пісню – на альбом. Не знав, чого хотів більше – замкнутися з групою в студії і влаштувати черговий музичний марафон без сну і відпочинку, терміново виїхати в тур і грати концерт за концертом – або ж відловити все ж Катю в нескінченних коридорах концертного залу, затягнути її в найближчу порожню гримерку, і …

Даміано хотів всього цього одночасно. Хотів Катю в студії звукозапису. Хотів Катю поряд із собою в турі. Просто хотів Катю. Здається, зараз крім Каті і музики – йому нічого і не потрібно.

У концертний зал вони вирушили вчотирьох, і всі четверо чомусь тремтіли від нетерпіння. Цього вечора їм не потрібно було виступати – в усякому разі, не по-справжньому. Звичайне знайомство – нічого страшного, в цьому Даміано майстер, він умів причаровувати з першого погляду. Умів закохувати.

Але хвилювання танцювало в легенях, і серце почало битися швидше. Україні, думав Даміано, місце в фіналі забезпечене. Крім них у цьому півфіналі і слухати більше нікого.

Уже в залі вони зустрілися з фінами, обійнялися, як найкращі друзі. Фіни реготали, змовницьки підморгували і показували невеликі фляги, заховані у внутрішніх кишенях напрочуд формальних піджаків. Даміано ще ніколи не бачив їх серйозними. Фіни завжди приносили з собою балаган і відчуття свята. З ними вбивати в собі хвилювання було куди простіше.

Увесь мандраж зник після кількох ковтків з фляжки і того, як камера вихопила українців із загальної юрби учасників. Ті реготали, не звертаючи уваги на те, що їх знімають, по-дурному танцювали під пластикову пісеньку чергової дівиці в блискучому боді. Вони не хвилювалися. Анітрохи.

І коли надійшла їхня черга, Даміано зрозумів, чому. Катя у своїй зеленій шубі серед білого містичного лісу не просто дивилася в камеру – вона дивилася прямо на нього. На кожного, хто спостерігав за її виступом. Зачаровувала. Сцена належала їй – цілком і повністю. Їй належав увесь світ. Її голос не тремтів і не зривався, вона була не просто спокійною – незворушною. Ігор, Тарас та Іван жодного разу не промазали повз ноти. Соло Ігоря на флейті (со-піл-ці, Даміано, со-піл-ці) розривало чи не сильніше за атомну бомбу. На сцені українці були єдиним цілим.

І, чорт забирай, це було в тисячу разів потужніше, ніж на репетиції.

Вони влаштували божевільні танці разом з фінами, коли пісня перейшла в етнотехно. Йоелль носив Вік на спині по всьому прес-румі, і вона верещала, переходячи від захвату майже на ультразвук. У Даміано в грудях немов лопалися бульбашки шампанського.

І коли Катя взяла свою останню фірмову ноту, і над її головою зійшло намальоване сонце, Даміано зловив себе на тому, що не розумів, як він взагалі жив без цієї музики раніше.

Але оголошення результатів змусило похвилюватися. І коли залишалося тільки одне місце, а Україну все ще не назвали, Вік вражено прошепотіла Даміано в вухо:

– Цього не може бути…

Не може, думав Даміано. У голові не вкладалося, як можна було за «Шум» не голосувати.

Зал вибухнув оплесками, коли Go_A все ж пройшли. Тарас на камеру підхопив на радощах Ігоря на руки, Катя танцювала, стискаючи в руці їхній прапор і стріляючи очима прямо в камеру. Прямо в нього, в Даміано. Розстрілюючи на місці.

Вони відправилися святкувати всі разом, і до звичної вже компанії приєдналися явно обдолбані і щасливі литовці, і місця в кімнаті Вік тепер уже не вистачало зовсім. Уся чесна компанія влаштувалася в холі готелю біля ліфта і влаштувала джем-сесію прямо там. Катя, вже в звичайній футболці і джинсах, але все ще в сценічному гримі пила вино і танцювала дивні танці під Ігореву сопілку і ритм барабанних паличок Ітана. Катя виглядала п’яною і щасливою, Катя – справжній ураган, який змітав усе на своєму шляху. Катя тягнула Вік танцювати разом із нею, Катя співала – дуже голосно і дуже сильно, співала українською, і Даміано не розумів ні слова, але слідував за її голосом кудись, в її таку далеку дивну країну. Країну, де, як йому здавалося, теж зараз ніхто не спав. Де з кожного вікна лунала її музика.

Вино якось підозріло швидко закінчилося, і Даміано в нападі раптового натхнення і бажання погеройствувати, яке невідь звідки взялося, відправився на пошуки випивки. У Роттердамі глибока ніч, всі магазини і ресторани були давно зачинені, але Даміано знайшов портьє і м’яким, майже котячим рухом вклав у його руку сорок євро. Портьє насупився несхвально, але відчинив для нього кухню, провів в одну з далеких комірок, де зберігалося вино і шампанське для фіналу. Даміано розсміявся, розцілував похмурого портьє в обидві щоки, вирішив, що для скромності зараз не час і взяв чотири пляшки.

Почувався при цьому впливовим мафіозі, який може вирішити будь-яку проблему.

Хрещений, блядь, батько, сміявся сам над собою. Даміано було весело. Даміано зараз було море по коліно.

У холі його зустріли захопленим ревом, Йоелль і хтось із литовців поривалися підкидати його на руках, але з їхніх чіпких п’яних обіймів якось вдалося вивернутися. Усі пили і реготали, тільки Каті серед цього божевілля вже не було.

– Пішла спати, – трохи винувато знизав плечима Ітан. Але Даміано – двадцять два і йому, затонулому в музиці і п’яному ентузіазмі, на невпевненість, сумніви та іншу сумну дурню було наплювати. Він підхопив пляшку шампанського, відсалютував бурхливому ​​натовпу і попрямував до Катіної кімнати.

Хотів музики і трахатись.

У голові шуміло. Даміано постукав у двері.

Катя відчинила майже миттєво. Подивилася на нього запитально, всміхаючись.

– Я вкрав шампанське для переможців, – відповів він і показав пляшку. Вона кивнула – заходь.

У кімнаті було темно. Грала неголосно музика. Його музика.

– Усе ще слухаю ваш альбом, – підморгнула вона, забираючи у нього шампанське і сідаючи на ліжко. Повозилася кілька хвилей з корком, відкрила пляшку з легким ляскотом. Шийкою потекла піна, і вона зловила її губами. Даміано тихо застогнав від такого видовища.

Зробила ковток прямо з пляшки. Примружила задоволено очі.

Даміано дивився на неї, не відриваючись. Стежив за її рухами. За пальцями. За губами. За тим, як здіймалися її груди. Вона була в звичайній чоловічій футболці, явно більшій за її розмір, яка діставала майже до колін. Волосся вологе і розтріпане після душу. На обличчі – жодного гриму.

Приваблива. Жива. Магнетична.

З колонок лунав його власний голос. For your love. Чорт забирай.

Катя сиділа на ліжку, пила шампанське прямо з пляшки, дивилася на нього. Мовчала. Занадто голосно мовчала.

Він видихнув. Серце зловило ритм ударних.

– Роздягнися, – сказала вона. – Хочу на тебе подивитися.

Не наказувала і не просила. Говорила спокійно, майже відсторонено. І тільки в її очах горіло щось небезпечне. Неймовірне. Те, що він так любив там бачити. Бажання. Пристрасть. Хтивість.

Любив, коли на нього так дивилися. Любив, коли на нього так дивилася вона.

Даміано почав повільно розстібати сорочку – ґудзик за ґудзиком. Не відводив від неї погляду. Знав, що гарний. Знав, як діє на людей.

Стягнув сорочку з плечей, кинув на підлогу. Слухав свою музику. Дивився на Катю. Вона стежила за кожним його рухом жадібно, дихала важко.

Він розстебнув штани і стягнув їх разом із білизною. Випростався, всміхаючись. Дивись на мене. Дивись, як ти на мене дієш. Дивись, як у мене на тебе стоїть.

Катя зробила ще один ковток шампанського і відставила пляшку на тумбочку біля ліжка. Повільно провела язиком по верхній губі. Дивлячись йому в очі.

Ну ж бо, подумав Даміано, скажи, чого ти хочеш, і я дам це тобі. Скажи. Скажи. Скажи.

Катя повільно розвела коліна. Білизни на ній не було.

Чорт, чорт, чорт. Це було … занадто ідеально.

Він підійшов до ліжка і опустився перед Катею на коліна. Вона доторкнулась до його нашийника. Даміано придушено видихнув. Її пальці горіли. Від збудження шуміло у вухах. Не міг більше терпіти. Хотів спробувати її на смак.

Вона стогнала і вигиналася, поки він пестив язиком її клітор, вилизував і цілував. Вона запустила руку йому в волосся і притягувала його до себе, і він п’янів – від її голосу, її запаху, її смаку. Від того, як приголомшливо вона звучала.

І коли вона вже була готова кінчити, він зупинився. Відсторонився. Подивився в її очі. Повільно провів кінчиками пальців по внутрішній стороні стегон.

Її губи були напіврозтулені і вона тремтіла всім тілом. Жадібно хапала ротом повітря.

Ну ж бо, думав Даміано, ледь стримуючи себе, попроси. Скажи, чого ти хочеш, і я дам тобі це.

– Будь ласка, – видихнула Катя. – Будь ласка, Даміано.

І від того, як вона вимовила його ім’я, втратив контроль. Повалив її на ліжко, накрив собою, увійшов різко і сильно, до самого кінця. Рухався швидко, ще швидше, нарощуючи темп, і перед очима все пливло, і Катя стогнала під ним голосно і протяжно, і від цього голосу зносило дах. Вона кінчила, голосно скрикнувши, і сил стримуватися вже не було. Даміано кінчив, прогарчавши щось незрозуміле їй в шию.

Її рука гладила його волосся.

У кімнаті гриміла музика.

6. Chosen

Він прийшов до тями, коли Катя легенько натиснула долонею на його плече.

– Важкий, – прошепотіла одними губами. Даміано підвівся на ліктях, поцілував її в шию, безмовно вибачаючись, ліг поруч. Важко дихав. Тримав її за руку.

Голова була порожньою. Жодних думок, рефлексій, жодних самокопань. Було надто добре.

Катя встала з ліжка, стягнула через голову футболку. Він стежив за її рухами. Вона рухалася – немов пливла. Була вітром. Була вогнем. Була самим життям.

– Води хочеш? – усміхнулася йому одними губами. Даміано кивнув. У горлі дійсно пересохло.

Вона пройшла до міні-бару і дістала звідти крихітні пляшечки з мінеральною водою. Даміано заплющив очі, поринаючи в блаженну млість.

Катя побрязкувала склянками, за вікном шумів дощ, із коридору чулися якісь віддалені розмови і пісні. І все це – складалося в якусь на диво гармонійну мелодію. Даміано вкотре за своє життя був вражений – музика жила в усьому.

Десь на підлозі завібрував телефон. Він насупився – третя година ночі, кому не спиться? Неохоче встав з ліжка, знайшов в кишені брюк мобільний. Почорнів лицем. Джорджіа.

Що він мав їй сказати? Що вона очікувала почути? Як можна пояснити все те, що з ним зараз відбувалося?

Він дивився на її фотографію на екрані. Телефон продовжував вібрувати.

– У тебе є хтось вдома? – запитав він Катю, не відводячи погляду від дисплею.

– Мм? – здивовано обернулася вона до нього, тримаючи в руці дві склянки з мінеральною водою.

– Чоловік? Хлопець?

Катя розсміялася у відповідь:

– Щасливі у шлюбі музиканти починають писати погану музику.

Даміано відбив дзвінок і вимкнув телефон. Він поговорить з Джорджією пізніше. Колись. Можливо, коли повернеться до Італії.

Він взяв склянку з Катіних рук, випив її залпом. Не хотів думати зараз про Італію. Італія була десь далеко, за тисячі світлових років звідси. Тут, у номері роттердамського готелю, відбувалося щось набагато важливіше. Життєво важливе. Щось, що він так чітко відчував, але не знав, як описати словами.

– Не запитаєш, чи є хтось у мене? – запитав він, торкаючись її щоки. Вона всміхнулася:

– Хіба це важливо?

Неважливо. Звісно, неважливо. Важливо лише те, що вони зараз поруч. Що дивляться один на одного. Торкаються. Відчувають. Немов так було завжди. Немов так завжди буде.

Музика стихла. Альбом закінчився.

Катя підійшла до Даміано ще ближче, обійняла, притулилася всім тілом. Майже невагомо торкалася губами його грудей. Говорила щось українською. І голос її був тихим, і завмирав на його шкірі, зачіпав щось у душі. Щось незмінне. Щось глибоке. Щось… справжнє.

– Я нічого не розумію, – прошепотів їй на вухо, долонями пестячи її спину. Вона всміхнулася:

– Кажу – хороший альбом у вас. Це найкраще з усього, що ви написали.

Її шкіра ставала прохолодною. Катя починала тремтіти.

– Холодно, – зіщулилася в його руках, розірвала обійми, повернулася на ліжко і загорнулась у ковдру. Даміано пішов за нею. Йому холодно нітрохи не було.

– Думаю, ви переможете, – сказала вона, дивлячись у вікно, у дощ.

– Після вашого сьогоднішнього тріумфу – я вже сумніваюся, – всміхнувся Даміано. Очі злипалися. Тіло розслаблялося саме собою. Хилило на сон.

– Ваша пісня… Вона правильна. Точна. Вона про вас. Насправді, ви співаєте цю пісню вже багато років.

– Що ти маєш на увазі?

Катя тихенько розсміялася:

– Chosen і Zitti e Buoni – це одна пісня. Вони різні, але вони – одне. Ці пісні – ти.

Даміано повернув до неї голову, ошелешений. Ніколи не дивився на свою музику так. Завжди писав про те, що було важливим. І раптом зрозумів, що за сім років найважливіше в його житті – не змінилося. This is not music, this is life, this is what i live for. Sono fuori di testa ma diverso da loro. Нехай я божевільний, зате не такий, як вони. Треба ж.

Подумав раптом – але ж Recovery теж про це. І Lividi sui gomiti. І навіть In nome del padre. Чорт забирай.

– Це погано, що я сім років поспіль пишу одну і ту ж пісню?

Катя простягнула до нього руки, торкнулася його обличчя. Наблизилася близько-близько, прошепотіла в губи:

– Це прекрасно. Значить, не забуваєш, хто ти.

Даміано поцілував її – глибоко і повільно. Віддавався її губам, її язику, її серцю. Його ніхто ніколи так не розумів. Його ніхто і ніколи так не бачив. У нього, здається, ніхто і ніколи так не вірив.

Катя відсторонилася, на подив серйозно подивилася в очі:

– Ви, головне, не зламайтеся. Як Beatles.

Знову бітли. Чорт забирай. Даміано насупився, але Катя акуратно провела пальчиками по його переніссі, прошепотіла:

– Ти можеш залишитися, якщо хочеш, але попереджаю – я забираю ковдру. Мене всі за це ненавидять.

Даміано розсміявся.

– Ти дивовижна.

– Я знаю.

Хотілося торкатися її. Хотілося любити її. Знову.

– Краще йди, – прошепотіла вона. – Зі мною замерзнеш. Завтра… сьогодні рано вставати.

Як поруч із тобою можна замерзнути, хотілося сказати Даміано, і кому яка різниця, коли там сьогодні вставати. Ти тільки говори зі мною. Дивись на мене. Цілуй мене. Відчувай.

Але він підкорився. Не хотів порушувати її свободу. Здогадувався, що цього – може не пробачити. Поцілував її востаннє, одягнувся і вийшов із номера.

Із холу лунала музика – і Даміано попрямував туди.

На підлозі біля ліфта серед порожніх пляшок і недбало розставлених склянок сиділи Ігор і Вік. Пліч-о-пліч, рука до руки… вони грали музику. Тиху, легку, на диво безтурботну. Їхня музика накочувала невагомими хвилями. Сопілка. Бас. Що може бути краще.

Вік підвела голову, всміхнулася йому:

– Заспіваєш із нами?

Даміано заперечливо похитав головою – не було сил.

– Я послухаю, якщо можна.

Вік кивнула і продовжила перебирати струни. Ігор, повністю занурений у мелодію, його приходу, здається, взагалі не помітив.

Даміано ліг на підлогу, поклав голову Вік на ноги. Поцілував невагомо її коліно. Заплющив очі, поки музика забирала його в інший світ. Був до неможливості щасливий.

Вранці Даміано прокинувся у своєму ліжку. Не надто чітко пам’ятав, як сюди потрапив. Спогади були немов у тумані. Довго вони залишалися в холі? Він заснув? Вік і Ігор відвели його до себе? Тільки Вік? Тільки Ігор? Чи дійшов сам?

Але дещо Даміано пам’ятав дуже чітко. Як Катя ловить губами піну шампанського. Як вигинає спину. Як низько стогне. Як просить трахнути її. Як шепоче його ім’я. Як сидить, загорнувшись у ковдру на своєму ліжку і розмовляє з ним про музику. Як небезпечно блищать її очі в нічній темряві … Які гарячі її губи.

Цього Даміано забути був не в силах. Йому здавалося, що світ більше не буде колишнім.

За сніданком Катя поводилась, немов нічого не сталося. Пила свою чорну міцну каву без цукру. Слухала розповіді Ігора про те, яку мелодію вони вчора придумали з Вік. Записувала сторіс. Вмикала якусь музику, знову – українською. І хитро всміхалася, коли Даміано, наче ненароком, торкався її руки. Коли прибирала волосся з очей. Коли дивилася на нього так, немов бачила його без одягу.

Даміано всміхався. Ну – бачила ж, чого вже тут. Найбільше йому хотілося, щоб побачила ще раз. Якомога швидше.

І Катя зловила його між репетиціями та інтерв’ю, затягла в якусь неймовірно тісну і задушливу комірчину, цілувала гаряче і жадібно. Катя обпікала, і Даміано було, взагалі-то, плювати, що на дверях немає замка, і в будь-який момент може зайти хтось сторонній і занадто цікавий, йому було плювати на все, тому що Катя опускалася на коліна і стягувала з нього брюки. Тому що Катя робила йому такий мінет, про який він раніше і подумати не міг.

Тому що наступні дні вони жили, немов у гарячці. Грали музику, проводили репетиції своїх виступів, писали нові вірші. Збиралися на вже звичні посиденьки в кімнаті Вік. Разом вболівали за фінів у другому півфіналі. А ще – Даміано трахкав Катю в гримерці, навпроти дзеркала, і Катя кусала губи, щоб не закричати. Ще – Катя приходила до нього в кімнату, і вони починали цілуватися, ледь вона переступала поріг. Ще – вони зачинялися у ванній, поки в кімнаті вирувала вечірка, і Катя впевнено просила його бути жорстким. І ще, ще, ще … Катя командувала. Катя корилась. Робила все, про що він тільки мріяв. Катя. Катя. Катя.

На шиї у Даміано – засоси, на плечі – слід від укусу, а в голові – стільки музики, що перехоплювало подих. Даміано шукав Катю очима майже кожну хвилину, навіть якщо її не могло бути поруч. Даміано змушував групу репетирувати годинами, його несло – в музику, в життя, в нові ноти. Він відчував – вони створювали щось особливе. Щось таке, чого ще ніхто і ніколи не писав.

Даміано був упевнений у собі, як ніколи.

Даміано зловив хвилю.

Катя тепер була поруч уві сні і наяву, її запах – на його шкірі, Катя всміхалася загадково, і Даміано по її очах запросто міг сказати, про що вона думає. Він майже не пив в останні дні, але від думок про неї – п’янів моментально.

Євробачення набирало обертів, і кількість переглядів їхніх записів на Youtube росло з шаленою швидкістю. Вони ще не виграли, але Даміано відчував – так починається справжня слава.

У Даміано серце з грудей вистрибувало.

Наближався фінал.

7. Zitti e buoni

Даміано прокинувся від холоду. Розплющив невдоволено очі – за вікном ще було темно. Повернув голову направо – Катя дійсно забрала собі ковдру. Не збрехала. Чорт.

Подивився на годинник – шоста ранку. Сьогодні він вперше вирішив залишитися у неї, і засипали вони цілком собі затишно – абсолютно голі, але притулившись один до одного і закутавшись у теплу ковдру. Навіть вікно вирішили не зачиняти – лінь було вставати і возитися зі стулками. Це було всього кілька годин тому – і ось, Даміано тремтів від ранкової прохолоди, а Катя сопла спокійно, загорнувшись у ковдру, як у кокон. Ну і хто так робить, га?

Він встав і ліниво побрів у душ. Намагатися відвойовувати у Каті ковдру було безглуздо. Та й пробувати заснути вже у себе в кімнаті – теж. Зовсім скоро готель оживе – сьогодні репетиції у всіх рано-вранці. Сьогодні фінал.

Даміано не знав, як почувається. Не хвилювався і не мандражував, не злився і не нервував. Катя врівноважувала його хвилі. Катя забирала страх.

Гаряча вода обпікала шкіру і Даміано розслабився. Голова була ясною, і хронічний недосип чомусь взагалі не впливав на тверезість мислення. Сьогодні фінал. Сьогодні почнеться нове життя. Те, до якого він так довго йшов. Відчуття було приголомшливим.

Подумав раптом, що дуже скучив за концертами. Йобаний ковід вкрав у них рік, і увесь цей рік він або валявся ліниво в квартирі Джорджії, або сидів у Вік або Томаса, намагаючись придумати щось путнє. Нічого не виходило. Єдиний яскравий спалах – запис Teatro d’Ira перед самим Євробаченням. Сам не знав, звідки у них тоді взялося стільки натхнення після такого гівняного року.

Але сьогодні все буде інакше. Сьогодні вони запалять. Сьогодні сцена буде тремтіти, а зал – кипіти від захвату. Сьогодні вони зроблять все правильно.

Він вибрався з душу, зібрав свої речі і тихенько прокрався до виходу з номера. Уже на порозі озирнувся – Катя безтурботно спала, не помітивши його зникнення, тільки чорний чубчик стирчав з-під ковдри. Усміхнувся. Не хотів її тривожити.

Даміано вийшов, нечутно зачинивши за собою двері. Вийшов у новий день.

Він мав рацію – вже через півгодини готель почав гудіти. Учасники, занадто жваві, занадто збуджені, занадто накручені, збиралися на останні репетиції. Вік, Томас та Ітан принесли йому кави – солодкої, дуже солодкої кави, саме такої, як він любив, – і притягли інструменти. Бадьорилися, але Даміано бачив – нерви на межі. Не знав, як їх заспокоїти. Не знав, як запевнити їх, що все буде добре. Сам же відчував це – шкірою, серцем, душею. Але описати словами передчуття все ще не міг.

Вони провели весь день разом, репетируючи. Точніше, це можна було б назвати репетицією, якщо б вони співали Zitti e buoni, але одна і та ж мелодія швидко набридала, та й зіграти вони її вже могли хоч із заплющеними очима. Даміано хотілося співати щось старе. Щось, що нагадало б йому про те, звідки він прийшов. Про те, що він, насправді, нітрохи не змінився. Morirò da re. Він знав – Måneskin сьогодні переможуть. Але справжня переможниця – спить зараз в своєму номері в коконі з ковдри. Справжня Марлена. Та, для якої нічого, крім музики, не мало значення.

Він побачив її вже ввечері, в концертному залі. Катя зайшла в гримерку, коли йому накладали грим. Уже в сценічному костюмі і повністю загримована. Разюче яскрава на тлі білих стін. Ітан, Вік і Томас, вже готові до виходу на сцену, привітно помахали їй руками і повернулися до міні-репетиції. Вони були зібрані і напружені. Вони нервували. Напевно, як ніколи в житті.

Катя підійшла до Даміано, легко торкнулася його плеча. Він ледь помітно всміхнувся, намагаючись не заважати гримерці.

– Ти як?

– Краще за всіх.

– Дозволиш? – ледь помітно кивнула на заставлений косметикою туалетний столик. Гримерка вже затонувала його обличчя – залишилися тільки очі і брови. Даміано легко кивнув.

Катя взяла в руки пензель і почала акуратно накладати тіні на його повіки. Вона була дуже близько. Зелена шуба лоскотала йому ніздрі. Він усміхався. Шкірою відчував прохолоду її рук.

Вона фарбувала його досить довго, працювала пензликами і тушшю вміло, впевнено. Знала, що робила. Коли нарешті дозволила розплющити очі – він глянув на своє відображення і мимоволі здригнувся від подиву і якогось вибухового захоплення. Вона схилилася до нього, теж дивилася у дзеркало, ледь помітно усміхаючись.

Вони були дуже схожі.

Катя глибоко дихала. Він відчував її подих на своїй шкірі.

– Мені пора, – прошепотіла йому в вухо і вже звично зловила губами сережку на мить.

– Удачі, – відповів він, не відводячи погляду від відображення.

– Залиш собі. Вам вона знадобиться. Кажуть, дівчина з Франції в ударі, – відповіла Катя, підморгнувши. Пройшла до виходу з гримерки, і Даміано ледь стримав сумне зітхання. Звик до її запаху. Не хотів її відпускати.

Фінал затягнув їх у бурхливий вир одразу ж, як тільки вони переступили поріг гримерки. Публіка ревіла. Конкурсанти божеволіли. Даміано зауважив краєм ока фінів – ті були вкрай веселі і, здається, злегка п’яні. Даміано ще подумав – хороша ідея. Їхній виступ у самому кінці, і чекати його треба ще дві години. Келих шампанського не зашкодить. Або два. Три – в крайньому випадку.

Go_A, звичайно ж, виступили краще за всіх. Фіни розворушили публіку ще більше. Даміано здавалося, що температура в залі підвищується кожну хвилину. Чекав свого виходу на сцену. Жадав його. Хотів розчинитися в музиці. Хотів відчути зал. Хотів перемогти.

І вони запалили. Даміано був немов п’яним від цієї сцени і цих людей, від відчуття власної сили – навіть всемогутності. Від того, як правильно все це було. Як пульсувала музика. Як гітарні соло виривалися з-під пальців Вік і Томаса, як гриміли ударні Ітана, як лився його голос. Був на хвилі. Відчував на собі погляд Каті. Між куплетами прокричав у мікрофон на все горло, сподіваючись, що вона зрозуміє натяк:

– Давайте-но пошумимо!

Впав в кінці номера – не відчув болю. Був таким щасливим, що не вірив в існування болю взагалі.

І вже пізніше, коли журі почали оголошувати оцінки – майже не нервував. Хотів ще. Так скучив за живими виступами, за живими людьми, за живою потужною музикою, яка лунає в мікрофонах і моніторах, за пристрастю, за напругою м’язів. Відчував, немов повернув себе – собі ж. Ніби воскрес із мертвих.

Катя заплакала, коли глядачі віддали Україні 267 балів. Її обличчя, завжди таке спокійне, в одну мить видало величезну гаму почуттів. Захват, здивування, радість, шок, гордість… любов.

Даміано відсалютував їй келихом. Ти це заслужила. Ти завжди знала, хто ти. Твоє місце – на сцені і ніде більше.

Коли ж ведучі офіційно оголосили про їхню перемогу, Даміано теж не зміг стримати сліз. Вони всі плакали – і Томас, і Вік, і Ітан, і продюсери, і команда костюмерів, візажистів, постановників. Вони йшли на сцену забирати свій переможний трофей – і не відчували землі під ногами. Були легшими за повітря.

Вуха закладало від шуму і гуркоту. Даміано майже не бачив нічого. Тільки в голові раптом пролунав голос, затиснений до цього моменту на краєчок свідомості.

Тобі би, сину, бути тихіше води і нижче трави. Тобі б заспокоїтися. Рок-н-рол помер ще в 70-х, а тобі ще жити та жити.

І все, що зміг вичавити з себе Даміано в їхній переможній промові:

– Ми просто хочемо сказати всій Європі. Усьому світу. Рок н ролл. Ніколи. Не. Помре.

І свій фінальний виступ вони виконували, немов різали ножем по живому. Без анестезії. І без цензури.

Даміано цілував Ітана, Даміано цілував Томаса, Даміано салютував у зал – Каті. І зі стелі на нього сипалися золотисті конфеті, і костюм луснув, не витримавши напруги. Даміано було плювати. Він був п’яний. Він був живий. Він був щасливий.

Йому, за великим рахунком, лише двадцять два.

Залишок вечора пройшов, як в тумані. Дякував усім на прес-конференції, видихав в мікрофон своє «Ukraine. Unbelievable» у відповідь на питання про їхню улюблену пісню на конкурсі, відмахувався від питань про наркотики. Обіймав Вік, Томаса й Ітана. Пив шампанське. Багато шампанського. Здається, падав на бірюзовій доріжці на радість всім фотографам і блогерам, які зібралися в концертному залі. Шукав Катю. Ніяк не міг її знайти.

Сам не знав, коли опинився у своїй кімнаті. Від костюму залишилося лиш лахміття, і треба було би зняти грим, але у Даміано вже не було сил. Відкрив вікно, підвів очі до неба. Воно було чистим. Там світив місяць.

Двері номера неголосно рипнули, й Даміано обернувся. Перед ним стояла Катя – вже в звичайних джинсах і футболці. І з його нагородою в руках.

– Ти дещо загубив.

Блядь, подумав Даміано, Вік би мене лінчувала, якби дізналася, що я примудрився десь забути нагороду. Блядь, думав він, я, здається, ніколи вже не зможу жити, як раніше.

Катя поставила нагороду на тумбу, підійшла до нього, встала навшпиньки, обняла, поцілувала в ключицю:

– Вітаю.

Він глибоко вдихнув. Здавалося ще хвилину тому – зараз впаде без сил на ліжко і вирубиться секунди за три. Але Катя була поруч. Катя давала йому сил. І – раптом зрозумів це вкрай чітко – на них чекала остання ніч у Роттердамі.

– Роздягнися, – прошепотів Даміано їй на вухо. – Хочу на тебе подивитися.

Катя всміхнулася у відповідь:

– Для переможців – що завгодно.

Вона стягнула футболку через голову, повільно зняла джинси. Залишилася перед ним в одних трусиках. Простягнула руку, доторкнулася до його вилиці. Губ. Шиї. Ключиць. Грудей. Серця.

Даміано дивився на неї, все не вірячи до кінця в її матеріальність. У її реальність. Торкнувся, притягнув до себе, підхопив на руки – і поніс на ліжко.

Вони довго любили один одного – вже зовсім інакше. Нікуди не поспішаючи. Торкаючись одне одного обережно, дбайливо, чуттєво. Розчиняючись у відчуттях. У солодкому тремі. У дотиках. Були одним. Були … на своєму місці.

А після вона лежала біля нього, гола і розслаблена, і вії її тремтіли. Даміано ніжно проводив пальцями по її шкірі, гладив живіт і стегна, маленькі пружні груди, ключиці і шию. І там, де торкалася його рука, її шкіра моментально вкривалася сиротами.

Вона не розплющувала очей.

Ну ж бо, подумав Даміано, ти ж не спиш. Подивись на мене.

Зрозумів раптом, що не хоче її відпускати. Якесь дуже сильне і шалено дитяче почуття прокинулося в грудях. Почуття власності.

З подивом подумав, що хоче забрати її з собою. Тримати за руку. Не відпускати і на півкроку від себе. Щоб вона була – тільки його.

– Навіщо тобі повертатися в Україну? – запитав він хрипко. Вона розплющила очі і здивовано підвела брову:

– У мене там кіт.

– А якщо серйозно? – не здавався він, провівши пальцями по її губах. Вона глянула на нього з докором:

– Моєї англійської не вистачить, щоб пояснити.

– Спробуй.

Вона зітхнула, піднялася на ліктях, зазирнула йому в очі. Довго мовчала. Була серйозна, як ніколи.

– Моя країна… Це пристрасть. Вона дика. Непокірна. Сильна. Зла. Добра. Вільна. Норовлива. Там люди… вони кращі за всіх. І гірші за всіх. Одночасно. Вона глибока. Незламна. Вона моя. Там моя музика. Моя свобода. Ми заради свободи живемо. Ми за неї помираємо.

Даміано майже тремтів, слухаючи її. Було щось в її голосі, від чого стало страшенно соромно за себе, за свої думки і за свої дурні ревнощі. Катя була його рок-н-ролом. На Катю не можна було одягнути нашийник. Вона навіть за спробу горло перегризе.

Розумів її. Безліч раз думав так про себе.

Катя встала з ліжка, закуталась в ковдру і підійшла до відчиненого вікна. Знайшла в кишені джинс свій згорток, скрутила косяк. Даміано спостерігав за її пальцями. За тим, як спалах запальнички освітив на мить її обличчя. Як вона видихала дим. Не міг відвести очей. У голові звучали гітари, там гриміли ударні, там народжувалися вірші. Рядок за рядком. Нота за нотою.

Катя стояла біля відчиненого вікна. Дивилася кудись у ніч, у небо, у весну. Завмерла, немов заворожена. Була абсолютно неземною. Була зараз не з ним.

Даміано дивився на неї, і серце його знову починало шалено стукати. Занадто багато сьогодні відбулося. Даміано не хотів, щоб сьогодні закінчувалося.

Він ніколи особливо не вірив у завтра. Жив миттю. Майбутнє – далеке і близьке – ніколи не приваблювали його. Воно його лякало. З кожним новим завтра все ближче підкралася дорослість.

Він лежав у ліжку і дивився на Катю, на її тендітний силует, закутаний в ковдру. Вона постійно мерзла. Її пальці завжди були холодними. І нагрівалися вони – тільки коли він її цілував. Коли торкався її. Коли покусував її шкіру. Знімав з неї одяг. Коли входив у неї. Коли вона звучала в його руках.

Даміано нервово завовтузився. Не знав, що з ним діється. Хотів її, бажав її, тягнувся до неї, до її запаху. Її тіла. Її музики.

– Катю, – прохрипів він неголосно. Вона обернулася до нього і всміхнулася м’яко. – Я, здається, кохаю тебе.

Вона дивилася на нього уважно своїми чорними очима, довго мовчала.

– Це не кохання, – відповіла нарешті й рушила до нього. Він дивився на неї, не в силах відвести погляд. Біля ліжка вона скинула ковдру з плечей, залишившись перед ним – зовсім голою, відкритою, відвертою. Забралася на ліжко, притиснулася до нього всім тілом, прошепотіла, лоскочучи вухо:

– Це краще.

Він видихнув і заплющив очі. У голові звучала музика. У тілі знову розгоралося бажання.

– Що ж це таке?

Катя ніжно провела тонкими пальцями по його плечах. Нахилилася і невагомо поцілувала слово «vita», витатуюване під ключицею. Наблизила своє обличчя до нього, прошепотіла прямо в губи:

– Душа. Музика. Свобода. Назавжди.

Даміано важко дихав. Перед очима все пливло – від перемоги, від алкоголю, від цієї ночі, цієї жінки.

Катя пахла лісом. Свіжістю. М’ятою. Марихуаною. Катя пахла ним самим. Пахла його музикою. І музикою своєї країни.

Вона поцілувала його, торкнулася легко язиком його губ, і він потягнувся до неї, падаючи в безодню. Хотів її. Знову.

Катя торкнулася його грудей, пройшлася пальцями по животу, опустила руку нижче, обхопила долонею член. Даміано застогнав.

Знову поцілувала його, вимогливо, гаряче, глибоко. Вона була на смак, як шампанське. Як роттердамська ніч. Як найкращий у світі рок-н-рол.

– Це не кохання, – знову прошепотіла вона йому в губи, – це краще. – І додала вже українською: – Це воля.

Даміано потягнувся до неї, обхопив руками її обличчя, шукав її губи. Губився на межі реальності. Дивився їй в очі, ловив там – пристрасть. Бажання. Божевілля.

– Тихіше, тихіше … – шепотіла Катя, цілуючи його шию. – Тихіше. Я все зроблю сама.

Вона легко перекинула ногу і опинилася над ним. Її шкіра здавалася практично прозорою у місячному світлі. Даміано захоплено провів рукою по гострих ключицях, зловив пальцями тверді соски. Вона придушено охнула, коли він увійшов у неї, заплющила очі, відкинула голову назад. Була такою красивою. Такою гарячою. Такою вузькою. Такою мокрою. Для нього.

Рухалася легко, стогнала голосно, роздуваючи темп, і Даміано божеволів, дивлячись на неї, не міг більше стримуватися, і шкіра його горіла, і світ уже готовий був вибухнути.

– Давай, мій хлопчику, – прошепотіла Катя ледь чутно. – Кінчай для мене.

І від цього шепоту дах знесло остаточно, і потужний оргазм накрив його, і більше він нічого не бачив – ні кімнати, ні місяця, ні ночі. Тільки Катіни очі.

– Воля, – прошепотів одними губами.

– Воля, – відповіла вона йому. І додала через мить: – Siamo fuori di testa ma diversi da loro.

Даміано посміхнувся.

Ми божевільні, зате не такі, як всі інші.

Епілог. Шум

Коли Даміано прокинувся, в очі йому світило сонце. Напевно, перше сонце за увесь їхній роттердамський вояж. Він лежав, дбайливо укритий ковдрою… Каті поруч уже не було.

Він потягнувся всім тілом, підставляючи обличчя сонячним променям. Здається, ніколи не почувався краще.

Глянув на годинник – уже одинадцята ранку. Добре, що літак до Рима у них тільки ввечері. Можна в спокійному темпі поснідати, випити кави, знайти хлопців. Обійняти міцно кожного з них. Здати дебільний тест на наркотики. Випити вина. Нікуди не поспішати.

Він обвів поглядом кімнату. На тумбочці стояла нагорода.

Вона виглядала, якщо бути чесним, доволі потворно. Але біля неї лежав великий згорток, перев’язаний зеленою стрічкою.

Даміано підійшов до тумби, з цікавістю розглядаючи нежданий подарунок. І записку на ньому.

«Вітаю».

Почерк дрібний, акуратний, бісерний. Він знав, чий він.

Коли зняв обгортку – щасливо розсміявся на повний голос. У пакунку лежали акуратно складена зелена шуба і блискучий браслет.

Вони поверталися в Рим, і їхні мрії почали збуватися. Вони не сходили з перших шпальт. Їх запрошували на ефіри. У них вимагали інтерв’ю. На них дивилися – з обожнюванням, з пристрастю, з гордістю, з бажанням. Вони зачинялися у будинку Даміано і писали музику, складали вірші – один кращий за інший. Про палюче відчутті перемоги. Про молодість. Про роттердамський дощ. Про потяг, жадобу, гнів. Про те, заради чого варто померти. Нехай і в двадцять сім.

До Джорджії він так і не зайшов.

На перший після перемоги живий виступ на «Новому поколінні» він одягнув чорні шкіряні штани і зелену шубу на голе тіло. Начепив на руку блискучий браслет з тисячею і одним ланцюжком. Пов’язав Вік на шию зелену стрічку, якою був перев’язаний подарунок. Ітан з Томасом жартівливо обурилися, що для них подарунків не залишилося, але він поцілував кожного з них, віддавши губами стільки України, скільки зміг.

Вони відіграли концерт на одному диханні. П’яні від волі і музики, від перемоги і слави, від обожнювання і від публіки, від її очей і рук. Були разом. Були щасливими.

Він виклав в Інстаграм фото з концерту. Шуба виглядала дуже ефектно. Джорджіа фото лайкнула. І більше не дзвонила.

Жив. Даміано було двадцять два, і рок-н-рол випалював його вени: вином, молодістю, гітарними рифами, стуком барабанних паличок, тремтінням басу, його гуртом, їхнім запалом, їхнім натхненням, їхнім азартом. Дивовижною музикою, яка народжувалася з-під їхніх рук, з їхніх сердець. Його ж голосом.

Дивився Катіни сторіс: багаття, якісь напівпорожні клуби, чиїсь виступи, ліс з вікна машини, вогні великого міста, нічні вулиці, широка річка, вона сама – співає, грає, дивиться в камеру, підморгує – йому. Розумів, що вона мала на увазі. Знав, хто він. Знав, наскільки він талановитий. Наскільки багатий.

Знав, що у нього є. Знав, що є у них.

Душа. Музика. Свобода.

Їм ніколи не розійтися. Вони назавжди разом. І їхня музика буде звучати. У Римі, в Києві, в Роттердамі, в готельних номерах, на вулицях невідомих поки міст, на радіохвилях. Вони напишуть ще десятки пісень. Разом і окремо.

Для того, щоб відчувати один одного, зовсім не обов’язково ділити одну квартиру.

Катя у Даміано під шкірою. Даміано у Каті в крові.

Воля.

Назавжди.