Мені тебе подарували

— Заплатіть відьмакові карбованим сріблом…

Ця пісня в’їлася в нього, закарбувалася глибоко в мозку. Любисток засинав з нею, і з нею ж прокидався. Її вимагали в кожному місті, в кожній таверні. В усіх Північних королівствах не залишилось вже, мабуть, жодної людини, яка б її не знала. Боги, здається, цей мотив підвивала кожна собака в кожному клятому підворітті. Що ж робити. Любисток пообіцяв Геральту, що напише про нього свою найкращу баладу. І, чорт забирай, він її написав. Тепер доведеться співати до кінця своїх днів. 

— Заплатіть відьмакові, він друг нам в усьому…

Геральту осточортіло в сотий, тисячний раз слухати цю пісню. Йому осточортіли всі його пісні, якщо чесно. Любисток це знав. Відверто кажучи, йому й самому іноді набридало. Весь час грати, співати, говорити, не замовкати ні на хвилину — це часом втомлює. Навіть його. Але тиша набагато, набагато гірша. В тиші Любисток починає чути себе. А цього йому ніяк не можна. 

Починалася осінь. Ця пора Любистку ніколи не подобалася. Восени чомусь особливо гидко бути на самоті. А він самотній — скільки себе пам’ятає. І ні, відьмак не рахується, як би того не хотілося. Це у відьмака є Любисток — набридливий, шумний, плутається під ногами, але завжди поруч, завжди під рукою. А в Любистка немає нікого.

 

Надвечір вони зайшли до міста і попереду показалася таверна. Любисток з полегшенням зітхнув — нарешті вдасться гарненько відпочити, звісно, якщо місцеві жителі будуть щедрими до скромного барда за його пісні. Тому що роботи для відьмака давно щось не знаходилось і в їхньому, давно вже спільному, гаманці замість дзвону монет дзвеніла порожнеча. 

Місцева публіка дійсно виявилась доволі щедрою. Але не раніше, ніж Любисток заспівав пісню про карбоване срібло, що вже заїбла його самого. Зате в гаманець посипалися гроші, а значить — буде і тепла постіль, і пристойна їжа, і хороший ель, і, богиня, навіть гаряча ванна! Любисток драв горло вже третю годину, і смертельно хотів відпочити.

Він був настільки великодушним, що навіть дозволив Геральту першим прийняти ванну. І, звісно, визвався допомогти. Це вже схоже на своєрідний ритуал. Скільки разів Любисток відмивав відьмака від крові чергової тварюки — не порахуєш.

— Знаєш, Геральте, — задумливо протягнув Любисток, — як для найвеличнішого літописця твоїх подвигів, я напрочуд мало про тебе знаю. Наприклад, про твою першу битву з чудовиськом. Або про твою першу ніч з жінкою — мабуть, не менш епічна картина. Або ще щось таке… Ну, знаєш, цікаве. Ти ніколи мені нічого про себе не говориш!

— А чи не забагато ти хочеш? — підняв брови Геральт. — Ти теж не любитель говорити про себе.

— Я? Що за дурниці! Та я ж — відкрита книга. Я постійно говорю, ти навіть жалієшся, що мене не заткнути…

— Те, що навіть я навмання перелічу десяток твоїх коханок, про котрих ти весь час тріскочеш, нічого про тебе не каже. Я навіть не знаю, як тебе звуть. 

За п’ять хвилин розмови бард почув від Геральта більше слів, ніж іноді чув за день. Любисток присів, склав руки на край ванни та посміхнувся.

— Ти знаєш, як мене звуть. Любисток — це моє ім’я. Ніякого іншого мені не потрібно. 

— А ще я досі не знаю, скільки тобі років.

— Повір мені, я сам не дуже хочу це знати.

— А ще — чому ти дивишся на мене очима собаки, яку побили, коли думаєш, що я тебе не бачу.

Любисток, тільки но набравши повітря, щоб щось сказати, запнувся. Але посмішка до нього швидко повернулася. 

— Знаєш, Геральте, як для відьмака, то ти добряче наштрикався в емоціях. Це спілкування зі мною так на тебе впливає? Або ти геть не така бездушна крижинка, якою хочеш здаватися?

Геральт потягнувся і згріб у жменю волосся Любистка. Злегка смикнув. 

— Бісиш мене.

— І все ж… ми досі разом.

 

Приходити в місто після довгої дороги було чудово. Особливо в такі дні, як сьогодні, коли і полювання на чудовиськ видалося успішним, і матеріал для нової балади знайшовся, і публіка була прихильною до барда. І можно було навіть дозволити собі графин вина — найпристойнішого, що знайшлося в цьому шинку. Загалом, Любисток перебував у стані, найбільш наближеному до блаженства, якого тільки міг досягти без наявності прекрасної пані. 

Чого не можна було сказати про Геральта. Якась тварюка встигла неприємно подряпати його, перш ніж він її вбив. Тварюка, що спершу кинулася на Любистка. 

— Наступного разу сидітимеш у клятій таверні! Мені набридло одночасно намагатися вбити чудовисько і слідкувати, щоб не вбили тебе.

— Та годі тобі! — Любисток виробив зворушливе личко. — Я ж не зможу оспівувати в баладах твої подвиги, якщо нічого не побачу! Вибач, Геральт, але ти — найпаскудніший у світі оповідач.

Не кажучи вже про те, що він не зможе просто відсидітись у таверні і годинами морити себе, роздумуючи, повернеться відьмак, чи ні.

— Облиш, Геральте, ми ж з тобою — як голка з ниткою! Куди ти — туди і я. Ми ж ідеально підходимо один одному. 

— Шкода тільки, що твій головний талант — не музика, а пошук проблем. Я знайшов би більш корисні заняття, аніж постійно витягувати твій зад з неприємностей.

— І де б ти був, якби не я? Пам’ятаєш, це взагалі-то моя заслуга, що в кожному місті знають Геральта з Рівії, Білого Вовка! А не Різника з Блавікену.

Останні слова були зайвими. Кулак Геральта врізався в щелепу барда. Любисток повалився на підлогу, біля ніг відьмака, злизав кров з розбитої губи.

— Ну і як я маю завтра виступати з таким обличчям? 

Він не виглядав ні ображеним, ні наляканим. Чорт забирай, він ніколи не боявся! 

— Задоволений? Ти ж не думав, що я не зможу тебе вдарити, коли ти мене доведеш?

Любисток сів, влаштовуючись зручніше.

— Ти ж не думав, що я через це злякаюся, просто розвернуся та піду? 

Він посміхався. Звісно, нізащо не піде. Любисток нікуди не подінеться. Боги — свідки, він намагався.

Геральт знову штурхнув барда на підлогу. І перш ніж Любисток спробував піднятися, вперся чоботом йому в груди. 

— Значить, не боїшся?

Любисток дивився відьмаку просто в очі. Просто в його розширені до межі зіниці. Абсолютно круглі, як у людини. Зрозумівши, що піднятися йому не дають, Любисток розлігся на підлозі, закинув руки за голову і продовжив посміхатися. 

— Якби боявся, драпав би від тебе якомога далі ще тоді, коли ти вперше мене вдарив. Пам’ятаєш, Геральте? Коли ми вперше зустрілися… — Він облизав губи, що пересохли, не звертаючи увагу на кров. — Хіба ти не бачиш, що мені не страшно?

— Бачу, — відьмак недобре посміхнувся. — А ще я бачу, що в тебе стоїть. 

Інша людина могла б засоромитися в такій ситуації, але Любистку сором був точно не знайомий. 

— То тебе збуджує, коли з тобою грубо обходяться? — Геральт трохи сильніше натиснув йому на ребра, змушуючи закашлятися.

— Мене збуджує, коли це робиш ти, — перехопивши повітря, заявив Любисток. 

Ще нікого йому не доводилося хотіти так сильно. Це вже не просто бажання. Це — пожежа. 

Коли йому нарешті дозволили піднятися, Любисток не став на ноги, а влаштувався на колінах перед відьмаком. Поза вельми не двозначна. І погляд теж — знизу вгору, прохальний і одночасно розпусний.

— Ти дозволиш?

Відьмак несхвально хмикнув. 

— Ти, взагалі—то, не схожий на жінку.

— Можеш заплющити очі і уявити ту чародійку, на яку ти колись запав. Як там її, Йеніфер? Але б’юся об заклад, що вона б для тебе такого не зробила. Я краще.

Очі заплющувати Геральт не став.

Руки у Любистка були теплі та ніжні. А язик — ще ніжніший. І судячи з того, як глибоко хлопець брав до рота, він точно мав успіх не тільки у прекрасних панянок. Своєму заняттю він віддавався з явною насолодою, поки Геральт його не перервав. Грубо відтягнув за волосся, смикнув вгору і штовхнув до ліжка.

— Роздягайся! — майже проричав відьмак, стягуючи з себе сорочку.

Любисток абсолютно точно не мав нічого спільного з жінками. Дівчата вимагали ласки та ніжності, і у ліжку переважно пасивно лежали, чекаючи на дії від чоловіка. Він же намагався все робити сам. Сам за декілька секунд скинув одяг, затягнув Геральта у ліжко, і сам забрався зверху, влаштовуючись на його стегнах. А потім, нікуди не поспішаючи і розтягуючи задоволення, почав пестити його, ніжно торкаючись і вкриваючи поцілунками кожен сантиметр тіла, іноді трохи прикушуючи бліду шкіру.

Пальці Любистка створені для гри на інструментах. А грати на людському тілі не складніше, ніж на лютні. В цьому також багато музики. Кожен подих, зітхання, стогін, навіть ричання — це нота. Він вміє грати на такому інструменті. Любисток вміє все.

І знову Геральт його перериває, безцеремонно хапаючи за горло. 

— Досить, Любисток! Хочу вже нарешті тебе трахнути!

Хлопець дзвінко розсміявся, хитро дивлячись на Геральта з-під чубчика.

— О, пане відьмак, схоже, що ваші пізнання в мистецтві кохання такі ж мізерні, як і у всьому, що не стосується вбивства монстрів! Я лише намагаюся привнести до твого сірого інтимного життя трохи різноманіття…

— Та коли ж ти нарешті стулиш пельку!

Геральт скинув з себе барда, встромив обличчям у подушку і навалився зверху.

— Прибережи свої ніжності для іншої нагоди. Зараз все, чого хочу — просто тебе виїбати!

— А буде інша нагода? — оживає Любисток, вивертаючись з-під його руки.

Тепер Геральт просто затикає йому рота долонею. А вільною рукою торкається стиснутої дірки, злегка погладжуючи і штовхаючись пальцями всередину. Любисток тремтить від передчуття. А за мить звискує від болю. Тому що відьмак, влаштувавшись зручніше, входить різко, одним рухом, не церемонячись і не шкодуючи свого коханця. Перш ніж почати рухатись, прибирає руку від його обличчя.

— Можеш кричати.

Професіоналізм не зраджує Любистку навіть у ліжку. Він навіть стогне цілком мелодично. А в момент оргазму бере особливо високу і пронизливу ноту.

 

На ранок Геральт, здається, вперше прокинувся пізніше за Любистка — коли той, наспівуючи щось про сонячне світло і бадьорий ранок, відсунув фіранку на єдиному вікні. 

— А, Геральт! А мені сьогодні, знаєш, не спиться зранку. Буває після бурхливої ночі. До речі…

Покопирсавшись у сумці, Любисток кинув на подушку флакон з квітковою олією. Геральт спантеличено підняв брови. 

— Нехай буде у тебе, якщо “інша нагода” все ж таки трапиться. Користуйся. Бо я, бачиш, сьогодні… мав деякі труднощі, підіймаючись з ліжка. навіть не знаю, чи зможу я сьогодні йти пішки… Ти ж дозволиш мені їхати на коні, Геральт?

Є речі в цьому світі, що не змінюються, і безтурботність Любистка, на щастя, одна з таких. 

 

Звісно, наступна ніч разом була. Їх була безліч. Барду пощастило з темпераментом — він, здається, готовий був їбатися коли завгодно і з ким завгодно. Принаймні, Геральту він ніколи не відмовляв. В цьому плані з ним однозначно було простіше, ніж з будь-якою бабою. 

З Любистком взагалі просто. Він ніколи не вимагає. Нічого. Він може тільки просити. А просити він вміє дуже добре. 

 

На підпитку Любистка несло. А кружка елю в його руках була вже п’ятою за сьогодні. Інакше він навряд чи б наважився чіплятися до відьмака з подібними розмовами. 

— Годі вже грати зі мною в мовчанку, Геральте, настав час для серйозної розмови! Скажи мені чесно, я ж тобі подобаюсь? Хоч трохи? Ну подобаюсь же, Геральте?

— Ти подобався б мені ще більше, якби хоч іноді давав послухати тишу. 

Любисток заходиться сміхом, тільки насправді йому геть не весело. Ні, тиші ніколи не буде, тиша йому протипоказана, адже коли він мовчить, не складає вірші і не бринькає на лютні, він починає думати, а думати йому ніяк не можна. Інакше знову доведеться драпати, не чекаючи, коли відьмак його прожене, іти світ за очі, якнайдалі, а йому набридло, адже це так безглуздо… Він більше не хоче, він втомився. 

Бард вихилив у себе залишки елю, піднявся з-за столу і, трохи похитуючись, поплентався нагору, в кімнату. Навіть не закриваючи двері, впав на ліжко. Хвилину потому двері зачинилися за Геральтом.

— Агов, відьмаче! — Любисток підскочив на ліжку і незграбно завовтузився, намагаючись зняти чоботи. — А ти мені так і не відповів!

— От же ж доїбався! — зітхнув Геральт, влаштовуючись на вільному ліжку.

— Не відповіси — буду виспівувати пісні до ранку! — пригрозив Любисток, і одразу ж взявся втілювати свою погрозу. — “Прекрасна” — про неї говорять…

Не встиг він дійти до третього рядка, як Геральт опинився біля його ліжка і стиснув пальці на його горлі. 

— Не замовчиш сам — я придумаю, як заткнути твого блядського рота!

Любисток вульгарно облизнув губи.

— Здається, я також маю нову ідею з цього приводу.

Вже на ранок, нашіптуючи Геральту, який майже спав, усілякі любовні нісенітниці, Любисток збагнув, що відповідь, яка йому була потрібна, взагалі-то була в словах відьмака з самого початку.

 

У той вечір Любисток не допікав відьмака розмовами. Влаштувався, обіймаючи лютню, і намагався підібрати якусь мелодію. При цьому Бард весь час щось бубонів собі під носа, щось рахував на пальцях і час від часу брудно лаявся — вірні ознаки того, що Любисток намагається написати нову баладу. І, судячи з кількості лайки, справа йшла зі скрипом.

Геральт не прислуховувався, але раз у раз ловив на собі косі погляди барда. Так часто, що це починало дратувати. В решті решт, відьмак не витримав і заговорив першим. 

— Сподіваюсь, ти не збираєшся освідчуватись мені в коханні віршами?

Любистка тіпнуло, але з ритму він не збився. Спробував надати обличчю звичайний невимушений та трохи дурнуватий вираз обличчя. 

— Яке ще освідчення в коханні, про що ти, Геральт?

— А що, є ще причина того, чому ти стільки років ходиш за мною, наче прив’язаний?

Струна брінькнула на ноті, що обірвалася. Бард застиг в напруженій позі, потім відклав лютню і почав ходити туди-сюди по кімнаті, нервово жестикулюючи.

— Я не знаю, чому це так! Ми з тобою продовжували постійно зустрічатись, хоча я ніколи навмисно тебе не шукав. Але варто мені було піти, залишити тебе — і мене наче знову починало тягнути назад! Континент великий, але куди б я не пішов — весь час знаходив тебе. І, чорт забирай, я не уявляю, чому! 

Любисток був у відчаї. Менше за все він хотів обтяжувати відьмака своєю в біса нікому не потрібною любов’ю. Тому і прощався з ним, коли ставало зовсім тяжко. Раніше так було. Поки він не зрозумів, що куди б не біг — ноги все одно приводили назад, до Геральта з Рівії. Поки не вирішив покинути цю безглузду вигадку — щоб задарма далеко не ходити. Але тільки чому ж життя весь час, раз за разом зводило їх? 

Це питання не давало йому спокою вже довгі роки. Але, виявляється, у Геральта весь цей час була відповідь.

— Тому що мені тебе подарували. Це — моє останнє бажання.

— Що? — Любисток застиг, як стовп, посеред кімнати.

— Пам’ятаєш, коли ми випустили джина? Я хотів врятувати цю дурнувату чародійку, і мені потрібно було загадати третє бажання. Я побажав тебе. 

Десь пів хвилини бард мовчав, лише відкриваючи та закриваючи рота, наче риба. Не міг підібрати слів. Вперше в житті він, маестро Любисток, не міг знайти слів. Потім конвульсивно втягнув повітря і, не в змозі стояти, опустився на ліжко. 

— Я тобі не вірю… — прошепотів Любисток. — Я стільки років не відходив від тебе ні на крок, складав для тебе вірші, перев’язував твої рани, відмивав твоє волосся від крові… А ти відмовлявся вважати мене навіть другом.

Геральт підійшов ближче і навис над ним, спираючись на спинку ліжка.

— Я сказав правду. Ти мені не друг. Ти — дещо більше.