05.07.2022 — 15:54

Ось вже як другий тиждень пройшов без нього. Хочеться невтомно доводити самому собі, що він змириться. Як не сьогодні – завтра, як не завтра – то наступного тижня. Але проблемою та перегородою було те, що скільки б він не говорив собі, – чи то перед дзеркалом або подумки перед сном – він не вірив в це і був стильніший до казкових думок, що давали хоч якусь надію. Аж занадто добре на його пам’яті відбилися спільні спогади, переживання, пережиті разом трепетні моменти, що в будь-який момент могли з’явитися перед очима. Очима, що вже наступного моменту наповняться гіркими слізьми. З його вуст будуть зриватися уривки відчайдушних прохань повернутися назад, не ховатися десь там, у нещодавньому минулому. Він мін підійти до дзеркала на ватяних ногах та вмити почервонівше обличчя крижаною водою, від якої німіли пальці, та чи це допоможе оговтатися?

Усі слова глибокого співчуття, підримки розбиваються об його серце глухим дзвоном. Слова, безсуперечно, могуча сила, але лиш не для Джона. Він вважав, що оглух, коли навіть найщиріші слова відгукувалися лиш нерозбірливим шумом у вухах.

Буквально усе навкруги нагадувало про нього. Крісло, що стояло навпроти того, в якому сидів Ватсон, змушувало серце сумно стискатися, будучи порожнім без свого власника; його скрипка все так же припадала пилом біля вікна, не видаючи ні звуку. Яким же чудовим здався б будь-який звук, відтворений смичком по струнах потрібною людиною… Колишній військовий лікар насилу проковтнув кому, що болісно застряг у горлі. Досить на сьогодні спогадів. Це вірний шлях до саморуйнування!

***

Похмурі та дощові вилиці Лондону, що майже не відрізнялися одна від одної у Джонових очах, огортали прохолодним туманом. Свіже повітря повинно допомогти очистити поклади з думок та роздумів у голові, еге ж? Блогер сподівався на це. Спостерігати за оточуючими теж допомагало відволіктися.

Он, по іншу сторону дороги йшла мила старенька у дурнуватому рожевому капелюсі у компанії пухнастого білосніжного пуделя, що з зацікавленістю малої дитини озирався на перехожих. Туристки, що зупинилися на містку, з насупленими бровами вдивлялися в путівник у своїх руках, напевно не звикли до місцевого клімату, бо зі всіх сил куталися у свої кольорові хустки та тоненькі пальто, намагаючись вкритися від зловісного вітру. А той чоловік із забавними вусами, що продавав малюнки, на яких були зображені усілякі пам’ятки столиці, з таким зусиллям рекламував свої витвори мистецтва, що якби Джон не забув свого гаманця вдома, він би вже напевно не стримався б від купівлі одного екземпляру.

Дурну звичку роздивлятися околюючих людей він перейняв у кращого друга. Ватсон намагався дізнатися про них усе, кинувши лише один погляд, читати, як відчинену книжку, але ніколи не відрізнявся тим же бездоганним успіхом, як він. Ти бачиш, але не аналізуєш, глузливо пролунав такий рідний голос у його ж голові. Джон не стримався від усмішки. Вперше за увесь цей час йому вдалося змусити кінчики своїх губ підійнятися хоч на мить. І він був… щасливий, мабуть. Щасливий тому, що всесвіт піднес йому йому можливість зустріти Шерлока; щасливий навчитися чомусь новому і навчити чомусь новому його; щасливий чути його висновки першим і бути єдиними, кому той міг дійсно довіритися; щасливий бути тим, хто його дійсно знав. Щасливий. Яким же абстрактним було його поняття про це почуття надлишку ендорфінів.

Но його ніс впала холодна крапля, від якої він в ту ж мить здригнувся. Дощ знов застав його у найнезручніший момент. За час проведений у Лондоні, йому давно було варто отримати звичку завжди мати при собі парасольку.

Джон похмуро озирнувся навкруги, немов вишукуючи винуватця негоди, і, коли в його полі зору з’явилося невеличке акуратне кафе він без зволікань пройшов туди. Але довго ховатися у теплому приміщені йому не пощастило, так як, за словами охайного високого офіціанту, заклад зачинявся усього за чверть години.

Виходячи на вулицю Ватсон із сумом зрозумів, що дощ ще навіть не збирався припинятися: хмари згустилися, не даючи ні єдиному сонячному проміню просочитися. Щоб не відчаюватися, він почав шукати сонце в чомусь іншому. І це сонце чекати на себе не змусило; вилицею розлилася зворушливо-чудова мелодія. Людину, що на той момент володіла інструментом можна було порівняти із чарівником – така вже захоплива та чарівна була його музика. Не зважаючи на те, що мелодія була доволі сумною, вона ідеально доповнювала атмосферу дощової погоди у місті.

Джон навіть не докладав зусиль, щоб зупинити себе, коли автоматично почав слідувати за звуком. Здавалося, ніби джерело було так близько але в ту ж мить звук лунав десь здалеку – мов ось-ось натрапиш на нього, сам того не помітивши. Так воно й сталося.

За кутом невеликого магазину, що розташувався не так далеко від квартири 221В стояв вельми високий чоловік у довгому чорному пальто і виводив по струнах своєї супутниці-скрипки останні, немов прощавальні, ноти. Щойно музика стихла, незнайомець повільно відвів погляд від обожнюємого інструменту і відразу ж сховав його до футляру.

З кожним рухом чоловіка Джон відчував усе більше бажання розплакатися чи вщипнути себе. Людина, що предстала перед ним була занадто реальною для сну але не достатньо реальною для того, щоб стояти зараз посеред рідної Бейкер-стріт.

Голмс молодший стояв з ідеально випрямленою осанкою і помітною напругою у плечах. Можна було подумати, що він абсолютно спокійний , що було б превеликою оманою. Його серце норовило в будь-яку мить вистрибнути з грудей, а пальці, що міцно зжимали футляр, нервово продовжували вистукувати ледь-чутний ритм. У голові та серці Ватсона знов вирувало море з думок та почуттів. Втихомирити їх стандартними «двох видих» було неможливо.

Кращі друзі стояли нерухомо, мов Лондонські зливи були здатні заморожувати людей, перетворюючи їх на статуї. Кожному дійсно було що сказати, кожен був до неможливості схвильований але жоден не міг зробити перший крок. Вони знов перетворилися на незнайомців? Розійдуться по різні боки, як кораблі у безмежному морі, які ніколи більше не зустрінуться? Як багато часу повинно пройти, щоб найближча людина стала чужинцем? Напевне більше за два тижні.

Вони водночас скоротили відстань , що розділяла їх кілька болісно довгих хвилин і воз‘єдналися в найбільш ніжних, трепетних і необхідних обом обіймах. Руки тревожно торкалися чужих плечей, спини, шиї, щоб ще один зайвий раз впевнитися в тому, що те, що відбувається все ж таки реальне.

Пальці повільно та невпевнено погрузилися у змоклі темні кучері і не хотіли зупитинятися.

– Повертайся додому, – прошепотів Джон тремтливим голосом, вживаючись підборіддям в плече єдиного в світі консультуючого детектива. – Будь-ласка.

Сльоза невольно зтікла по щоці, змішуючись із краплями дощу. Ні, вони ніколи більше не стануть незнайомцями один одному.