Шепіт

Глава 3 шепіт

 

Я втратив свідомість?

Я втратив свідомість.

Ниючий біль в лівій руці, що перервався гострим ріжучим, привів до тями. Я відкрив очі щоб зрозуміти – я досі напів сиджу на власному ліжку, з обох сторін обкладений подушками, а брат стоїть навколішки тут же, зосереджено нахилившись над моєю кистю і пінцетом дістає черговий уламок скельця.

 

– м-г-м-м – тягну я жалібно і уламок відкидають до решти на вимазаний темною кров’ю рушник.

 

– Потерпи ще трохи. – чую я тихий скрипучий голос і киваю даючи згоду на продовження.

 

Ще пару гострих шматочків скла падають до купи, а Папірус вигинається в талії щоб дістати з підлоги пузату пляшечку антисептика, з якого зриває кришку зубами і щедро намочивши білу тканину носового платка притискає його до пошкоджених кісточок.

 

Щипає.

 

Щипає в порізаних фалангах посмикуючи жаром.

Щипає від сліз, що непрохані збираються в куточках очниць.

Тільки не від болю, від полегшення. Від того, що таємниця моя залишилася таємницею і вдалося приховати скалічені душі в своїх грудях. Від того, що брат піклується про мене сидячи поряд, а в очах його сквозить любов’ю.

 

Я шиплю через зуби втягуючи повітря і носова хустинка покидає пошкоджену руку, а Папірус нахиляється низько і дмухає на ранки.

Його оранжева магія блищить граючи перламутром на світлі, прозорою плівкою формує тканини щоб втримати і спрямувати повітря, на мить замінивши собою м’язи щік і губи.

На вигляд ніби рідкий гречаний мед, цікаво чи й на смак така ж солодка і тягуча? Хочеться лизнути. Мій язик проходиться по верхньому ряду зубів зупиняючись на ледь випираючих різцях.

 

Чарівність моменту розриває фраза, тихо сказана братом.

 

– Андайн ледь не втратила око.

 

 

Мої руки починають мілко тремтіти, підштовхнуті панікою, що накриває раптово, а в очах знов збираються сльози. “Я не хотів щоб так сталося” намагаюся видихнути через схлипи. “Я злякався”, сльози котяться градом стікаючи по підборіддю, капаючи на футболку, на ковдру та на руки Папса, що піднімають моє лице.

 

– Вибач – давлюсь я єдиним словом і намагаюсь заритися лицем в його долоні.

– Вибач будь ласка – згинаюсь майже вполовину втикаючись мокрими щоками в коліна, лягаю на бік вивертаючи хребет в незручне положення.

 

– Що ж з тобою коїться, Блубері? – широкі долоні гладять по спині заспокоюючи – Що ж з тобою сталося брате?

 

Під ребрами різонуло. В мені наче струна розірвалася, тонким дзвоном розрізаючи плутанину думок надвоє.

 

– я бився… – говорю я чітко але тихо, скоріше звертаючись до себе ніж до когось,

– …моя душа ледь не розсипалась в пил, майже розсипалась… – навіщо я говорю про це?… не кажи йому!… Поділюся – стане легше, Папі зрозуміє… Поділюся – втрачу брата назавжди!… думки штовхаються, як і душі, що зараз просто розпирають ребра зсередини.

– …моя душа ледь не розсипалась в пил…– скиглю тихо,

– …моя теж, моя душа теж… – додаю згодом, а потім повторюю раз за разом, розгойдуючи себе в такт ударів двох сердець одне об одного:

– …я бився, я бився, я…я…ми билися…

 

– тш-ш-ш – чую спокійне і моє тіло згрібають в обійми, стягуючи з ліжка на підлогу, всаджуючи на тверді коліна й міцно обіймають:

– тш-ш-ш-ш – ще спокійніше, ще протяжніше

– я зрозумів, чуєш? Я зрозумів чому ти так боїшся. Більше ніхто не торкнеться твоєї душі, доки сам не дозволиш. Чуєш? Заспокойся, не тремти ти так, Блу, ти віриш? Віриш мені? Ну ж бо. Хочеш я пообіцяю тобі? Хочеш?

 

– Так.

 

Шум в черепній коробці влягається, а серця знов сплітаються корінням. Хочу. Ти навіть не уявляєш собі як я хочу.

 

– Пообіцяй що не відвернешся від мене. Не зважаючи ні на що. Пообіцяй, Папірус. Пообіцяй.

 

–…обіцяю. – широкі долоні продовжуть притискати мене, м’яко погладжуючи фалангами пальців по лопатках через сатин футболки. І я вірю йому. Я вірю, тепер все буде добре. Мусить бути. Тому що я вірю. Тому що він пообіцяв.

 

________________________

 

 

З Блубері коїться щось дивне. Ніяк не можу зрозуміти що змінилося в ньому. Так, він трохи виріс за той час поки лежав без пам’яті, витягнувся та став крапельку крупніше, тепер дістаючи до мого плеча він не походив більше на дитину.

 

Але мене турбує не це. Його поведінка змінилася і це не дає мені спокою.

 

Легко було стримувати свої неправильні думки, коли бачив перед собою дитячу наївність, але тепер мені все складніше і складніше.

Те як він рухається, те як він дивиться, його поведінка все частіше провокує мене і я … більше не впевнений, як довго зможу справлятися з собою.

І ще цей цирк, що він влаштував з переодяганням! Я ледь не згорів, ніяковіючи наче підліток просто від споглядання оголених костей, таких тонких і ніжних, не втримався і ковзнув пальцями ніби ненароком торкаючись їх жару. Довелось приймати холодний душ щоб заспокоїти емоції.

 

А те, що було після! Як це взагалі назвати? Він кричав, я бачив як йому було боляче. Чому? Злякався і не дозволив витягнути душу? Чи просто не може її показати фізично?

Я пам’ятаю, яким ми знайшли його. Пуста оболонка без краплини життя, а замість звичного сердечка в клітці ребер пульсуючий згусток магії. А потім він прокинувся сам на себе не схожий.

Що ж сталося з тобою в тому бою, моя маленька Чорничка? Що заставило тебе подорослішати? Що так змінило тебе?

 

І що тепер робити мені? Ну ж бо, дай мені знак.

 

________________________

 

 

Дні проходили, звично змінюючи одне одного, заспокоюючи своєю монотонністю. Я видужував, фізично так, це точно. За пару діб відкормлений різноманітними лигуминками та турботою, якою фонтанував Папірус, я зміг піднятися на ноги і тепер моя зона існування захоплювала не тільки мою спальню, а й весь будинок. Навіть на перший поверх вдавалося тепер спускатися самотужки, не тримаючись за перила. Головокружіння покинуло мою скромну особу, так само як і тошнота, чому я був безмежно вдячний, готовий щохвилини возносити молитви долі, тільки б ці відчуття не повертались до мене ніколи.

 

В моральному плані ж такого піднесення я не відчував, щовечора як по традиції заглядаючи за ребра щоб оглянути душі, які чим далі, тим більше приносили дискомфорту, штовхались, терлись, стукаючись одна об одну, викликали неприємне відчуття важкості і печіння під ребрами. Грудну клітину деколи ніби рвало зсередини.

Блакитне перевернуте сердечко вже не виглядало так пошарпано, відновивши вже більшу частину втраченої половинки, а рожеве позбавилося білих ниток-корінчиків та заростило крупну тріщину, що раніше проходила посередині.

 

І чим краще виглядали душі, тим більше мене рвало на частини внутрішніми спорами та думками, які лунали в черепній коробці набридливим шепотом – кардинально різні, ніби народжені в різних головах. Це бентежило і нервувало, хотілося відволіктися, зайнятися чимось стороннім.

 

Сьогодні зранку, провівши вже ставший правилом внутрішній діалог, я вирішив випросити в брата похід по магазинах. Літо в розпалі, сонце жарить неймовірно, а в мене в гардеробі лише дві футболки та пара шортів, які і послужили причиною спору з самим собою.

 

Це просто жахливо, коли я встиг з них вирости? Я не вийду в них нізащо! Занадто вузькі!…Та-ак облягають, треба обов’язково показатись Папірусу…ні! Брат не повинен побачити мене в них, це занадто відверто!… Сексуально… Вульгарно! Що він подумає про мене?… о-о. Він буде думати про мене… хм. Він буде думати про мене?

 

І ось я стою перед дзеркалом все ще в невпевненості розглядаючи себе з різних боків. Щільно обтягнуті темною сірою тканиною кості незвично притягують погляд, мовчу вже про те, що мілка посадка шорт відкриває вигляд на плоский край клубових костей, а при спробі натягнути їх вище тканина надто туго впивається в куприк, натираючи при ходьбі і викликаючи неоднозначні відчуття. Я обсмикнув шорти нижче і прикрив клуби краєм футболки, благо хоч вона була достатньо довга і широка.

 

Грюкіт вхідних дверей сповістив про прихід брата і я поспішив спуститися вниз по сходах і посміхнувся взбаламошному бажанню кинутись в обійми, варто було побачити високу зігнуту фігуру, що зараз порпалась в принесених пакетах, заодно струшуючи з правої ноги запилений сланець. Лівий вже валявся біля стіни з іншого боку.

Невзмозі противитись раптовому бажанню, я в два стрибка долаю неширокий коридор і кидаюсь в обійми міцно стискаючи шию руками.

 

– Папі! Я скучив!

 

– Чорт, Блубері! – чую я через сміх, лежачи зверху на розгубленому браті, що втративши рівновагу завалився на спину, мелькнувши босими п’ятками в повітрі.

– Ти мене розчавиш, злазь з мене негайно. – продовжував хихикати він. На що я фиркнув і помотав головою.

– Я купив морозива – прошепотів Папірус по-змовницьки і знову вибухнув сміхом, коли я у відповідь на цю репліку блискавично піднявся і навколішки поліз заглядати в пакети в пошуках обіцяного гостинця, розвертаючись до нього задом.

Сміх перейшов в сухий кашель.

 

Затискаючи одну пачку морозива зубами та намагаючись вмістити решту чотири в руках я повертаю голову в сторону брата. Він все так же лежить на спині відкинувши голову назад та прикривши лице долонями. А його щоки яскраво палають оранжевою магією.

 

– Вдавився? – з співчуттям шепелявлю через затиснену зубами упаковку фруктового льоду.

 

– Нга-ах – не то стогін не то заперечення виривається з привідкритих щелеп

– Блу-у, змилуйся, скажи, де ти взяв ці шорти?

 

– Ох! – ось він про що, я скосив очі на себе, я вже й забути встиг

– В себе в шафі… мені здається я з них вже виріс, вони трохи тісні… особливо ззаду. – Я повернувся боком, демонструючи вищезгаданий зад в повній красі. Папірус поперхнувся.

 

– Особливо ВСЮДИ! – через пальці однієї руки оглядаючи обтягнуті сірою тканиною кості провив він, то відводячи очі в сторону, то ковзаючи поглядом від колін і вище.

 

Так, дивись на мене, тобі ж подобається те що ти бачиш!… Яке приниження, йому напевне соромно за мене. Чим я думав, коли одягав ці шорти!?… Так, чим? Треба було одягнути інші. Ті що коротші! Йому б сподобалось більше… Зорі! Про що я думаю! Папірус ніколи б не звернув увагу на мене. Я його брат! Хто заглядається на свого брата? Я просто жахливий.

 

– Я просто жахливий… – шепчу я вслух і помічаю як він піднімає брови в здивуванні встаючи з підлоги з пакетами в одній руці.

 

– Жахливий? О ні, ти дуже гарненький – кидає він незворушно і забравши в мене з рук морозиво, зникає на кухні, лишивши мене стояти в коридорі з широко відкритими очима.

 

Я гарненький. Я йому подобаюсь… вперше за весь час цьому шепоту хочеться вірити. Дурна помішка розповзається на обличчі.