Фанфіки українською мовою

    faudrait p’t-être s’arrêter là,

    c’est mieux, vous vous aimez pas vraiment

     

       «День простояти.

         Ніч протриматись.

       День простояти.

         Ніч протриматись.

       Д е н ь  п р о с т о я т и.

             Ти, Вова, збоченець. Це ж, бляха, з радянської казки слова»

    Офіційна частина зустрічі закінчується, але легше не стає. В парку галас: журналісти наввипередки біжать за коментарями, а оператори все ніяк не можуть приміститися в пошуках вдалого кадру і активно б’ються триногами.

    «Не буде вдалих кадрів, поки ці люди тут ».

    В цій метушні надмірні й неочікувані дотики є закономірними. Охорона огороджує його наскільки може і він відчуває нервове сопіння Максима позаду себе. Він довіряв йому. Повністю. Знав, що з ним нічого не станеться.

    Але щиро дивується, коли комусь все-таки вдається підійти достатньо близько, щоб поставити руку йому на плече.

    – Я хотів поговорити з тобою. Пан Максим знає, я просив про зустріч наодинці.

    «Макрон »

    Говорити з ним немає ніякого бажання – свою чесну партію в дипломатію він закінчив, на шаховий годинник натиснув. Однак відмовляти у розмові причин також не назбирує. Крім того, він продовжує залежати від Мануеля і у питаннях зброї, і у питаннях міжнародної підтримки, і у питаннях біженців, і… Він фактично був в його руках.

    Володимир почуває себе дещо сконфужено, але озирається через плече і все ж киває охоронцю. Француз підходить надто близько, але Зеленський оправдовує це тиснявою: охорона, журналісти, оператори, фотографи.

    «Все нормально, Вова »

    Трохи віддаль стоїть Єрмак та напружено не зводить з нього очей. Зеленський зустрічається з ним поглядом і смикає кутиком рота. Андрій киває.

    Дорогу до Офісу він майже не пам’ятає, бо все глипає розмитими кадрами: от вони з Максом підходять до водія, Єрмак сідає в машину позаду, Мануель іде до свого кортежу; от він відкриває двері Офісу і вдихає прохолодного повітря у вестибюлі, на контрасті з вуличною духотою; от Макрон ставить свою важку трохи мокру руку йому на спину; от він відкриває кабінет і тюль вітром рухається йому назустріч…

    Володимир відразу йде до графина з водою і чує, як Мануель закриває за собою двері та підходить до столу.

    – Напевно ти б не хотів, щоб я витанцьовував довкола тебе з бубнами, mon cher .

    – Так, це трохи недоречно, – він випиває цілу склянку одним ковтком і відразу тягнеться налити ще.

    – Тоді буду говорити прямо, – Зеленський продовжує тримати графин в руках, коли француз підходить зовсім близько – його можна відчути спиною. І стає ще жаркіше. – Розумієш, золото, мені здається ми з тобою по-різному розуміємо ситуацію, що склалася…

    – Справді? – Володимир ставить склянку і робить крок у сторону, у спробі відновити дистанцію.

    – Petit, ти майже не говорив зі мною з лютого…

    – О, ну знаєш, твоя телефонна лінія була зайнята.

    Макрон ковтає цей камінець. Зеленський думає, що напевно такі речі і роблять Мануеля хорошим політиком. Тим зразковим і чарівно-ввічливим дипломатом, який не буде надміру реагувати. Зеленський так не вмів.

    Його гість хмикає.

    – Твоя проблема, soleil, в тому, що ти робиш усе надто.. Особистим? Так, справді. Але річ в тім, що в цій ситуації більше політики, аніж емоцій, – він знову підходить ближче і Володимиру доводиться робити ще один крок вбік. Мануель говорить привітно, але наполегливо. Коли він знову наближається, то ставить руку українцеві на спину, трохи погладжуючи. За інших обставин Зеленський повважав би цей жест заспокійливим. – То ж я б не хотів, щоб це ставало між нами.

    – Між нами нічого не стоїть, – каже Володимир твердо і знову відходить. – Між нами взагалі нічого немає, Мануелю.

    Француз допитливо розглядає його і не соромиться облизувати поглядом. Макрон показує зуби й Зеленський думає, що в цій посмішці більше звіриного вищиру аніж самого усміху. В цілому все залишається таким же як колись: Мануель продовжує бути прихильним, але щось незриме і невловне змінюється в ньому. Володимир пояснює собі це переміною власного ставлення.

    «Все добре, Вова. Він завжди таким був. Це ти тепер інший».

    Все ж глупством буде заперечувати, що щось у Зеленському обірвалося. Він не ображався, не злився, не хотів мститись. Нічого. Все було так само. Просто трохи по-іншому…

    – Бачиш, це говорить інфантильність у тобі. Не треба так, mon cheri. Я дав тобі достатньо часу, щоб ти перебісився і заспокоївся, – Макрон знову підходить до Володимира і той раптом розуміє, що вже немає куди діватись. Виявляє себе в глухому куті. Знову.

    Мануель пошепки додає:

    – Годі дутися, рetit. Не дай цьому зруйнувати наші відносини, – в його голосі не було нічого неприємного. Мануель говорив так же солодко як колись.

    Якби в цьому було і справді більше особистого, то Зеленський би кричав. Він би кричав, верещав і хрипів. Його слина потрапляла б Макрону на лице. Він гамселив би його груди кулаками й розбив би носа до кривавої юшки. Він би плакав від всеохопного почуття зради. Почував би себе розчарованим і розбитим. Злість жерла би його і виламувала б ребра зсередини.

    Однак він все ж зберігає в цьому політику.

    Володимир проклинав свою власну нікчемність і жалюгідність. Він вважав убогим і себе, і безпорадність, яка накрила його зараз.

    «Чого ти вартуєш, якщо дозволяєш цьому відбуватись?»

    – Мануелю, наші відносини не страждають і не руйнуються. Україна і Франція продовжують залишатися…

    – Я не про Україну і Францію, дурнику, і ти добре це знаєш, – француз ставить руки йому на плечі й трохи стискає. – Я говорю про Володимира і Мануеля, золото.

    Макрон бере його кисть і тягне до рота, щоб мокро прикластися губами. Володимир відчуває на пальцях його гарячу слину та сухі губи. Руки тремтіли.

    – Ти ж знаєш що потрібен мені, правда? А я потрібен тобі, – він цілує його долоню і Зеленський відчуває мокрі дотики на кожному пальці. – Правда, рetit? Згадай як нам було добре разом. Згадай. Я був першим, хто прийняв тебе у себе. Пам’ятаєш? Ти сяяв біля мене, soleil. Ти сяяв яскравіше ніж будь-який діамант. Ne me quitte pas…

    Дуже липко. Володимир відчуває чужу слину, відчуває як котиться шкірою холодний піт, а в кутиках очей збирається непрохана волога. Раптом до нього дійшло, що Макрону подобалась саме його наївність і необізнаність. Він почував себе патроном. Йому подобалось бути старшим і давати протекцію.

    «Він збуджується від моєї залежності»

    – Мануелю, прошу тебе заспокоїтися… – Володимир вирішує зосередитись на краплі поту, що стікає між його лопаток і впевнено тече спиною до попереку. Футболка гидко липне до тіла і загострює його бажання відмитися від сьогоднішнього дня.

    – Я не можу, золото, – Мануель відривається від його руки та ставить гарячі долоні на щоки Зеленського. – Я не можу. Я втрачаю голову, коли бачу тебе. Ці чотири місяці… Я так скучив за твоєю шкірою.

    – Відпусти мене… – перед очима пливе і Володимир відчуває як нудота клубочиться в животі. Його і справді зараз вирве, бо горло починає неоднозначно скорочуватися, коли Мануель опускає руки йому на боки у спробі обійняти.

    – Ну ж, хлопчику… – чує він гарячий шепіт біля вуха. – Ти сумував за мною. Дай мені торкнутись тебе як слід.

    Руки Макрона пірнають під футболку і мажуть по мокрій спині. Думки тут же заволікає пеленою жаху. Француз тулиться до нього і Зеленський стегном відчуває чуже збудження. Дотики гарячої шкіри змушують його здригнутися.

    «Вова, ти ж бачиш до чого все йде».

    – Мануелю, перестань… – каже він якось безсило, тремтячими губами.

    – Золото, я не можу. Не можу. Не треба відштовхувати мене. Дозволь я нагадаю тобі як нам було добре разом. Tu étais formidable…

    Макрон не чекав відповіді. Не чекав взаємності. Він просто авторитетно брав те, що, як думав, належало йому.

    «Він думає, що має права на тебе, Вова»

    Він відчував кожен дотик дуже чітко і розумів, що треба проявити твердість характеру: відштовхнути, відійти, голосно дати відсіч. Але не виходило. Його сковував тваринний страх. Він відчув себе закритим у клітці і замість того, щоб метатись, просто знесилено завмер.

    Він відчував як його розпирало від липкої неконтрольованої огиди. Йоги кисті тремтіли від бажання відштовхнути й присікти все, що відбувається. Було мокро, гидко і хотілося втекти. Десь глибоко за ребрами народилось ірраціональне бажання міцно зажмурити очі і ніби цей простий дитячий жест зробить все, що відбувається нереальним. Ніби як він відкриє очі, то все буде добре: він буде вдома. Але щось в ньому кричало про те, що не можна заплющувати очі.

    Тільки не заплющувати очі.

    Не заплющувати.

    Мануель щось гаряче шепотів йому в шию і Зеленський від того все більше і більше пітнів. Важко було виокремити суть його слів, бо той бігло переходив з англійської на французьку і зовсім не чекав, що його будуть слухати. Голова йшла кругом і Володимир слабовито здригався щоразу, як француз торкався його шкіри губами. Хотілось ридати від страху, кричати на все горло чи хоча б покликати когось на допомогу.

    «Треба це зупинити»

    Він майже плакав. Чужі пальці нестримно бігали по тілу, а чужі губи продовжували обслинювати його шию. Руки Володимира тремтіли, а з горла виривались поодинокі схлипи.

    «Ти не можеш»

    З цим нічого не зробиш. Зеленський кривив лице аж до болю і старався не дихати надто глибоко, щоб на вдиху зайвий раз не торкнутися Мануеля грудьми.

    Залишалось уповати на випадок.

    Єрмак якось незграбно ввалюється в кабінет і його погляд миттєво запалюється. Він ще не знає як реагувати, але Макрон по інерції відступає від Зеленського і той задушено сповзає по стіні. Андрій бачить, як Володимир широко розводить пальці у спробі вчепитися за шпалери, а іншою рукою хапається за горло. Зеленському чомусь здається, що якщо він буде терти і тиснути на шию, то це допоможе йому вдихнути, в легені знову прийде повітря.

    Першим поривом було бажання підскочити до Володимира і допомогти встояти, запитати що трапилось. Але Володимир трохи киває «порядок» хоч і виглядає як риба на суші. Водночас Мануель поставою видає хіба що лиш роздратування і невдоволення.

    Зеленський бачить як на обличчі Андрія рухаються вилиці. Його жовна напружені, а щелепа затиснута настільки, що здається на увесь кабінет чутно скрегіт зубів. Він нервово стискає кулаки й переводить непевний погляд то на Зеленського, то на Макрона.

    – Порядок, Вов?

    Мануель, який досі старався завбачливо мовчати й займати мало місця в кімнаті, раптом вирішив подати голос:

    – «Вов»? То он в чому вся справа…

    Зеленський не встигає помітити, як Єрмака спускає з невидимого запобіжника і він у два кроки перетинає кабінет, щоб вже через секунду нависати над французом. Йому доводиться мало не бігти, щоб вклинитись між Андрієм і президентом Франції, поки не трапилось непоправного. Він стає між ними і ставить долоні Єрмакові на груди.

    – Стій-стій, порядок. – його слова не дають очікуваного ефекту і він тягнеться відкритою долонею до його щоки, щоб повернути погляд Андрія на себе. – Все добре, чуєш? Порядок.

    Мануель відходить від них. Поправляє піджак.

    – Ми не договорили, пане Зеленський. – скупо кидає він і рухається в сторону виходу.

    – Взагалі-то договорили, круасан. – різко відповідає Єрмак і розвертається на п’ятах, щоб затулити Володимира своєю спиною.

    Макрону вистачає розуму нічого не казати.

    І закрити за собою двері.

     

    0 Коментарів