Я…ненароком

Глава 2 Я…я…ненароком

 

 

 

Немає нічого тепліше і затишніше обійм. Вдихати рідний запах, зарившись носом в м’які складки оранжевого худі Папіруса і обережно обіймати у відповідь здавалося таким важливим. Я не можу зрозуміти звідки в мені такі емоції, занадто сильні і гострі для братської любові, занадто всепоглинаючі.

 

Картини спогадів крутилися роєм варто було закрити очі. Такі чіткі й кольорові, мої і водночас не мої. Я відчуваю це, відчуваю їх чужорідність, але не можу перестати прокручувати їх в голові знову і знову, насолоджуючись теплом емоцій.

 

– Папі…– в мої очі з увагою і теплом дивляться у відповідь – …ти говорив про Андайн. Це, як би, лікар? – Папірус киває досі тримаючи мене в себе на колінах, сидячи на підлозі в моїй кімнаті.

– А ми можемо не йти туди? – питаю я і опускаю голову від усвідомлення того, як по-дитячому це звучить.

 

Папірус криво усміхаючись проводить рукою впевнено, чіпляючи за підборіддя, заставляючи подивитися вгору і я піддаюся, сиджу перед ним з широко відкритими очима і чую спокійне:

 

– Блу, можеш не боятися, вона просто перевірить твій стан, гляне чи все в порядку з душею.

 

З душею. Тільки не це. Щось підказувало мені, що якщо я хочу продовжувати жити в цьому домі, а можливо і просто хочу продовжувати ЖИТИ, не варто комусь показувати, яке сердечко ховається за цими ребрами. Не хотілося вірити, але якщо вони дізнаються, вони можуть…можуть вбити мене?

 

Напевне в моїх очах явно читався страх, тому що брат видихнув і похитавши головою додав:

 

– Давай ти сьогодні відпочинеш, а завтра зранку, якщо пам’ять не повернеться, я тебе відведу на огляд.

І мене піднявши на руки мов малу дитину перенесли і знов посадили на ліжко, тут же накриваючи ковдрою по саму шию і погладжуючи по передпліччю.

 

– Можу я попросити свого улюбленого братика принести мені щось поїсти?

 

– о, звичайно! Я принесу тобі що-небудь. – спохватився з місця Папірус і поки він не встиг вийти з кімнати його нагнало моє тихе запитання.

 

– солоденьке?

 

Брат хвилину вдивлявся в мене очима, що на мить набули відтінку кольору старого золота і в згоді опустив погляд долу

– солоденьке. – повторив він луною завмираючи, стрепенувся напевно якійсь своїй думці і стрімко вийшов, причиняючи за собою двері.

 

За пару хвилин в мої руки лягла чашка з теплим какао, а на тумбочці біля ліжка — тарілка, на якій лежав спокушаючи загорілим боком апетитний шматок пирога, що пах яблуками і медом. Від неймовірного запаху рот наповнився слиною і я не стримуючись беруся відкушувати великими шматками набиваючи щоки, повільно пережовуючи і муркочучи від задоволення.

 

Бліки сонця, що пробилися через мереживо тюлю мушками тремтять на фігурі мого брата, наче веснянки з чистого світла танцюють на крейдяних щоках. Папірус слідкує за мною, склавши руки на колінах, переплівши довгі пальці, примруживши очі та блаженно посміхаючись. А я розумію, що мені…мені… подобається дивитися на нього, розглядати широкий розворот плечей і стовбур хребта з остистими відростками та глянцевими смугами симфізу, які ледь помітно дзеркалять міддю, видаючи колір його магії. Від цього душа схвильовано тріпоче під ребрами й так хочеться взяти його руку в свою і стиснути теплі пальці, впиватись відчуттям неправильної близькості, що заслуговує лише на осуд та докори ідеального суспільства. Правильного і чіткого, що вивірено рухається по затвердженому тисячами шляху, гнівно закидуючи камінням тих, хто осмілився зробити крок в сторону. А я осмілився. Потайки, соромлячись і приховуючи справжнього себе, але таки осмілився зробити навіть не крок в сторону, а стрімголов кинувся в чагарники з протореного шляху, відвертаючись від загальноприйнятих норм моралі, тримаючи в руках мою таємницю, мою симпатію до того, кого називав братом.

 

Я сповзаю по подушці приминаючи її лопатками, вмощуюсь зручніше ховаючи обличчя під ковдрою так, що тільки очі й виглядають і хапаю долоню брата своєю, стискаючи тонкими в порівнянні з його пальцями. І правда теплі, так як і думалось. Чомусь до щік приливає жар фарбуючи їх кобальтом і я радію, що ковдра вкрила мене майже повністю, рятуючи від пояснень щодо мого несподіваного зніяковіння.

 

– Блу? – чую я тихий хрипкуватий голос і мені здається, що мій рум’янець зараз освітлює собою пів кімнати. Я жмурюсь, але руку не відпускаю.

 

– п-посиди зі мною. Будь ласка. Ти можеш розказати мені щось, будь-що. – прошу я і руку забирають з полону моїх долонь. Матрас поскрипує і вигинається дугою, прочавлений вагою чужого тіла, а перед моїм сполоханим лицем нависає тінню силует брата, затуливши собою світло, свердлячи занепокоєним поглядом в нерозумінні.

 

– Блу, ти можеш не боятися, – трактує він мою поведінку по-своєму – тепер ти в безпеці, я посиджу з тобою, поки ти заснеш.

 

Його погляд бурштиновим теплом наче покривалом огортає та заспокоює і я провалююсь в сонне мариво під м’який муркочучий голос, що своїм низьким тембром заколисує та заворожує перетікаючи з скрипучого баритона в хриплий шепіт.

 

 

 

 

Ніч видалась довгою та неспокійною. Поза розумінням сплю я, чи просто лежу з закритими очима обдумуючи майбутнє, верчуся не в змозі знайти хоч на секунду зручне положення, моє тіло звивається тонучи в липкому поті до самого ранку, заплутуючись в ковдрі, зневірившись вибратися з задушливого полону. З тягучого марива вириває прохолода руки, що лежить на моєму лобі і я насилу розліплюю очі вирівнюючи уривчасте дихання.

 

– Доброго ранку, спляча красуня. – чую я хриплуватий сміх брата і підіймаюся на ліктях, щоб прийняти сидяче положення – як ти себе почуваєш? Готовий до візиту Андайн?

 

– Знаєш, – я заводжу руку за голову і вичавлюю з себе саму життєрадісну посмішку, яка тільки можлива спросоння – мені здається немає необхідності тривожити її через такі дурниці, в мене чудове самопочуття і, здається, я починаю згадувати.

 

Папірус лукаво щурить очниці і присідає на краєчок ліжка біля мене.

– Дійсно? Вже згадуєш? Ох, ну що ж, тоді може розповіси мені де ти працював до сьогодні?

 

От дідько! Я не зможу дати відповідь на це питання. Ким я працював, якщо працював взагалі? Я, я не знаю.

 

– Папі – майже пищу я розтягуючи голосні, хапаючись за рукав гірчичного джемпера, що красується на його плечах сьогодні – але я не хочу…я, я не можу. Та я навіть до кухні не дійду, не те що…

 

– А тепер заспокойся. Я вже зателефонував лікарю і вона прийде до нас сама. Тобі треба лише привести себе в порядок. Тож одягайся, не зустрічатимеш же ти її у піжамі.

 

 

А нехай би тебе! Я повинен що небудь придумати. Просто зобов’язаний, не світити ж своєю здвоєною душею ризикуючи втратити все. Спустивши ноги з краю ліжка я похитав стопами в повітрі впираючись плечем в брата і скоса заглядаючи йому прямо в очі.

 

Щось змінилося в мені за цю безсонну ніч, я став трохи більше…собою, спогади, що ще вчора здавалися чужими стали такими рідними і вагомими, а емоції, які грали в серці, коли брат отак як зараз притулявся до мене теплим боком, бентежили все більше своєю неоднозначністю.

 

Я щось вигадаю, обов’язково, щоб лишитися тут, щоб лишитися з ним.

 

Глибоко вдихнувши м’яко зісковзую з ліжка, спираючись на край руками, повільно переставляю неслухняні ватяні ноги. Ще пару кроків і можна спертися долонею об дерев’яну поверхню шафи, переводячи дихання. Відкрити двері, похитуючись невпевнено і вибрати щось з речей, що акуратними стопками складені на полиці.

Здається просто, якщо ваша голова не йде обертом, а перед очима все чітко, а не пливе розмитими кольоровими плямами, викликаючи приступи тошноти. Я згріб в охапку перше що потрапило на очі і сів прямісінько на підлогу, поверхово дихаючи. В грудях щось нило, ухало і штовхалося.

 

Сил нема. Навіть переодягнутися самому не вийде.

 

На моє плече лягла тепла рука злегка стискаючи в безмовній підтримці. Судячи з усього Папірус зрозумів, що без його допомоги я так і залишуся сидіти на підлозі, тож допоміг піднятися притримуючи, дозволивши впиратися лобом об тверде плече в бажанні втримати рівновагу, підстраховуючи, доки не вляжусь на ліжко. Стурбований погляд медових очей бродив по всьому тілу уважно вивчаючи, в намаганні знайти причину недомагання, будучи майже матеріальним й відчутно гарячим.

Я торкаюся зовнішньої сторони долоні, проводжу від грубого зап’ястя до кінчиків пальців, заспокоюючи:

 

– Все добре, зі мною все добре, просто голова обертом, не можу на ногах втриматися. – мій голос дивує високою тональністю, видаючи слабкість і щоб втихомирити хвилювання додаю жартівливих ноток.

– Тобі доведеться згадати минуле і допомогти переодягнутися меншому братику… – з посмішкою кажу я в надії розрядити напружену атмосферу

– …з футболкою я справлюсь і сам, а от з бриджами проблема. Я не зможу нахилитися щоб зняти їх…

 

 

Тоді мені здавалося це хорошою ідеєю. Я його менший брат, він сотні раз напевне бачив мене в плавках, а можливо навіть і переодягав в дитинстві.

Тож злегка розширені зіниці та легкий рум’янець, що охрою полихнув на вилицях, я не задумуючись списав на нервовість і занепокоєння моїм здоров’ям.

 

Знизавши плечима та примірившись, я припідняв таз спираючись лиш на стопи та лопатки і зтягнув розтягнуті трикотажні штани до середини бедер завмираючи, з посмішкою зауважуючи, що ніяк не очікував побачити знизу яскраво блакитні боксери, які рябіли принтом мілких білих сердечок. Як по-дитячому мило.

 

Зведені догори очі дали зрозуміти, що зробив я, напевне, неабияку дурницю, тому що на обличчі брата відобразилася така гама емоцій, що виділити щось конкретне і зрозуміти про що він міг думати в цей момент здавалося неможливим.

 

– ам-м…

 

Жар почав приливати і до моїх щік, і задихаючись від зніяковіння, я вчепився руками в постіль, зминаючи та стискаючи її в пітніючих долонях, не знаючи куди діти руки. Не в змозі відвести зіниці, що неначе приковані безвідривно вивчали не менш сконфуженого за мене старшого брата, що спохватившись відмер та в цей момент опустив свій погляд кудись вниз і в сторону. Я нервово зковтнув, а він, стрельнувши диким медом очей, вираз яких неможливо було прочитати, почав акуратно стягувати з мене піжамні штани, оголюючи сантиметр за сантиметром мої ноги, часом чіпляючи та легко царапаючи чутливі кості фалангами пальців.

 

Гаряче.

О зорі! Не знав що це може стати для мене таким випробуванням.

 

Я забуваю як дихати, а тугий комок жару ниє та пульсує під ребрами, плутаючи думки та штовхаючи їх в брудне русло. Язик тут же пересихає і я з придиханням слідкую, як руки Папіруса, спустившись до моїх стоп, відкидають в сторону непотрібний трикотаж і тепер плавно підіймаються назад, натягуючи цупку тканину темних бриджів на коліна, і ще вище на бедра, припіднімаючи, не зупиняючись аби дозволити закінчити мені самому, натомість легко ковзають по верхньому краю клубових костей, що виглядають до половини прикриті боксерами з низькою посадкою, і завмирають так низько над чутливим симфізом, що я здається навіть через тканину відчуваю тепло, яке вони випромінюють. Обличчя моє горить, залите кобальтовим рум’янцем, а очі, що сяють навпроти заворожують вируючою в них магією, яка з спокійного меду перетікає в пристрасть розплавленого золота.

 

Мій рваний видих розриває тишу, яка здається такою густою, що можна різати її ножем і розкладати порційно і я чую швидкі кроки брата, який, так нічого і не сказавши, стрімко виходить з кімнати, навіть двері не зачинивши за собою.

 

Невже помітив? Зрозумів? Вловив мої емоції? А якщо так, то що далі? Що за відчуття зеркалили його очі хвилину назад? Можливо він злякався? Чи…Чи засуджує? Або ще гірше, бридує? Я розслабляю досі судомно стиснуті до хрусту пальці, розглядаю біліші снігу занімівші фаланги. Треба завершувати з переодяганням. Швидко стягнувши через голову піжамну кофтину я на мить затримую погляд на душах, що сплетені корінням пульсують під ребрами. Як і раніше пошкоджені, бліде напів ефемерне рожеве сердечко та блакитна половинка з рваним краєм, хоча остання вже не виглядає такою тьмяною, поблискуючи яскравим глянцевим боком. Мазнувши по лицю гладким плетінням, на плечі лягає мяка сатинова тканина світлої футболки ховаючи сокровенне. Тепер тільки чекати. Обіймаю коліна підтягнуті до підборіддя руками, перетворюючись в комочок очікування.

 

П’ять хвилин, десять, пятнадцать. Від розглядування сірого неба за вікном відволікають звуки кроків, незнайома хода, занадто легка. Повільно повертаю голову, щоб впевнитися в правильності припущення і киваю вітаючись.

Андайн, як її називав Папірус, стоїть біля мого ліжка в невпевненості переминаючись з ноги на ногу, нервово обсмикуючи край смугастого кардигана. Його чорні і червоні смуги так вдало відтінюють морську бірюзу її шкіри, а яскраво червоне волосся завязане в високий хвіст відкриває вигляд на перепончасті вушка, що ніби плавники риби-йорша коливаються в повітрі то складаючись то розправляючись вітрильцем. Вона смішно поправила великі круглі окуляри жмурячи жовтогарячі очі.

 

– Як ти себе почуваєш? – починає вона ніяково намагаючись привернути увагу до себе. Але мені не цікаво і я відповідаю коротко стандартне “нормально”, а сам шукаю поглядом очі брата, що теж зайшов до кімнати та стоїть нерухомою тінню зараз підпираючи плечем дверний косяк. І бачу в них…занепокоєння. Страх відпускає і видих полегшення покидає мої неіснуючі легені. Не злиться, не засуджує, не бридує.

 

– …Санс! Ти чуєш мене? – виявляється весь цей час Андайн щось говорила до мене, а я все пропустив мимо вух, зайнятий переживаннями та спогляданням Папіруса.

– …тоді домовились? Я зараз тільки витягну її щоб глянути в якому вона стані. Коли ми знайшли тебе після перезапуску ти добряче налякав нас, лежачи пустою оболонкою. Тож дозволь. Головне не пручайся, тоді боляче не буде.

 

І вона стиснула моє плече лівою рукою фіксуючи, а праву заносячи над сонячним сплетінням, силою своєї волі повільно витягуючи душі, що пручалися всіма силами чіпляючись за ребра, гострим болем різонувши по грудині, змушуючи вигнутись і зашипіти, хапаючи ротом повітря як викинута на берег риба. Ні. НІ! Ахах!

 

Я відкинувся назад, від болю і відчаю вигинаючись луком, відпихаючи від себе блакитношкіру, б’ючи наосліп, одразу відчувши різку біль в збитих кісточках. Біль пульсує, то відступає то накриває хвилями, а я чую крик вченої, що обома долонями затуляє праве око, розтираючи темну майже чорну кров по обличчю. Погнута та зламана оправа окулярів з гострими краями блищить металом гублячи тягучі краплі на мою постіль, що теж всіяна темно червоними плямами бризк.

 

Тошнота підступає до горла, а груди продовжує різати фантомними болями вириваючи здавлений хрип і я, щоб не кричати стискаю кулаки, розмитими картинками, що завмирають наче в стоп кадрі помічаю роздроблені уламки скелець колишніх окуляр, що глибоко засіли в костяшках моїх пальців щедро обмазані чужою кров’ю, блакитні руки, що міцно притискають матерію до рани, яка досі кровоточить, силует брата, що кидається в різні сторони, не знаючи кому допомагати першому.