Загублена душа

Глава 1

 

Загублена душа

 

 

 

В голові дзвеніло, думки лінивими зміями збиралися в шиплячі комки, вони, зв’язані хвостами приносили майже фізичний біль, пручалися не дозволяючи витягнути хоч одну повну, сформовану і цілу, розбиті якоюсь силою вщент на гострі уламки наповнювали мій мозок кашою беззвязного марива.

 

Ахх, нарешті я можу розкрити очі позбавляючись від дикого головокружіння та побачити білу стелю з ледь помітними тріщинками. Де я? Стіни заклеєні шпалерами, прихилене шторами вікно, ліжко на якому я лежу і шафа біля сусідньої стіни. Я вдома? Як виглядав мій дім? Пам’ять все так же втікала через пальці не бажаючи надавати хоч якусь корисну інформацію, повний вакуум в голові. Легко поворушивши руками під пухкою ковдрою я відчуваю через трикотаж одягу свої ребра. Скільки ж я лежу без пам’яті якщо тіло настільки худе? Чи це нормально для мене? Скільки я зазвичай важу?

 

 

Я… я… я не можу згадати. Не можу згадати хто я! Амнезія після якоїсь травми? Аварія? Нічого не пам’ятаю. Що ж, зайдемо з іншої сторони, ким я відчуваю себе? Тихо вслуховуюся в те як ліниво вовтузяться і втікають думки варто спробувати їх торкнутися.

Я зрозуміла що відчуваю себе “розбитим коритом” і з стогоном розчарування вже думала здатися, але тут до мене дійшло. ЗРОЗУМІЛА, ДУМАЛА. я формую речення відчуваючи себе жінкою. Що ж. Це маленька перемога, Я жінка! Щось в грудях протестуючи занило ніби противлячись, чи все таки ні? Ох, як все складно!

Розчаровано дмухнувши собі під ніс я вирішую прийняти сидяче положення, можливо встати до дзеркала? Тоді питання відпадуть самі собою, тож що гадати. Пересилюючи слабкість та рахуючи сині плями, які розпливалися перед очима, мені вдалося підтягнутися вверх по ліжку і сісти, опираючись спиною об оббите тканиною бильце і руки самі стиснули голову, яка від різкої зміни положення здавалося зараз розколеться і розлетиться на малесенькі друзочки від болю. Я дихаю. Дихаю через раз та повільно огладжую голову від лоба аж до потилиці і біль відступає змитий наче дощем гамою гострих нових емоцій.

 

Мої руки лежачи на голові не відчувають нічого крім холодної оксамитової гладкості.

 

– що це за…!

 

Я зриваюсь з ліжка падаючи на коліна – ноги відмовляються тримати через довге лежання. Зібравши себе в купу підповзаю до шафи, двері якої прикрашені дзеркалом і від того, що бачу, грудну клітину стискає від слабкості. Ні, не так, від слабКОСТІ.

 

Щось було не так, те що я бачу в дзеркалі викликало дисонанс в стурбованій душі.

 

Істота яка дивиться на мене з дзеркала – я? Погасивши погляд я з подвоєною силою риюся в пам’яті з люттю наче лещатами витягуючи з черепної коробки слабкі відголоски ніби й не моїх зовсім відчуттів і спогадів.

 

 

Лють, гнів, порізи і удари. Руки, що тримають ніж і невисокий силует навпроти мене, що в обох руках тримає неначе ятагани загострені гнуті кості. Його грудна клітина здіймається часто, він вже не намагається заговорити до мене. Лише схлипує. І кличе. Мене? Мене. А хто я?

 

Я вдивляюся в залите сльозами лице, доріжки яких виблискують на світлі і не можу розгледіти його. Сонце засліплює. Лише блакитний шарф, дивно зав’язаний об’ємним бантом ззаду на шиї, розмитим шлейфом тягнеться за моїм противником, що рухається неймовірно швидко, поривисто. Зліва. Зправа. І я верчусь як вовчок на місці з риком припадаючи на ліву ногу, в бедро якої ввігнали загострену кістку.

 

Ось знов за лівим плечем мелькає лазуритом, зовсім близько, рукою можна торкнутися і мене таки торкаються. Розвертають до себе, трясуть за плечі, намагаються докричатись і лезо ножа блиснувши на сонці входить по центру якраз до половини, зупинене чужим криком болю і ребрами, що занадто тверді щоб розрізати їх як масло. І руки надавлюють сильніше в порожньому божевіллі, повільно проштовхуючи ніж далі, глибше, туди де б’ється перелякана душа. Хрускіт. Плач. Крик. Мій? Кров гарячим струмком виплескується з привідкритого рота та грудей, в яких зіяє відкрита рвана рана. Це кінець. Для кого? А чи кінець взагалі?

 

Я бачу як білі костяні долоні обляпані кров’ю розпадаються в пил…ні…не пил. Це схоже на пікселі, двійковий код, нулі і одиниці, які заповнили майже половину простору навколо нас, розкладаючи світ на складові, скручуючи його тугою спіраллю, скручуючи і зпресовуючи в крихітну точку. І я відчуваю паніку Того, що керує мною, іграшку забирають в її господаря і той біснується. Нова хвиля люті накриває з головою вимагаючи вбити, довести діло до кінця, з останніх сил всією вагою впертися в ручку ножа розрізаючи саму душу, що тільки почала розпадатися на цифри, в той час коли мою стискають білі фаланги пальців і вона червоними уламками осипається перемішуючись з нулями і одиницями ігрового коду.

 

Жах холодом пройшовся по спині. Це не спогади. Це не можуть бути спогади. Просто жах. Просто нічний кошмар. Маячня, народжена в лихоманці безпам’ятства. Не вірю. Не хочу вірити і знов дивлюся в дзеркало ніби не на себе.

 

Я пам’ятала себе дівчиною. Смутно, ніби чиюсь розповідь, але тепер пам’ятала. Я мала побачити в дзеркалі тіло, покрите світлою шкірою, блакитні очі і русе волосся з неслухняною хвилею.

 

Не це. Не гладкий крейдяно-білий череп з округленими від шоку очницями, не виглядаючі з вирізу піжамної кофтини плоскі ключиці, не тонкі по-дитячому ніжні кисті рук з наче виточеними ледь гострими на кінцях фалангами пальців.

 

Душа сполохано стукнулась об ребра і маленьке блідо-рожеве напівпрозоре надщерблене сердечко вилетіло назовні, зависаючи перед грудьми та викликаючи паніку. З глибокою тріщиною збоку, все в блакитних плямах фосфоруючої рідини, тремтяче і дрібно пульсуюче, з тоненькими відросточками-нитками, що виростали з його серцевини ніби коріння, воно не було схоже на Душу, скоріше на тінь душі. Воно хиталося в повітрі обмацуючи своїми нитками-відросточками простір навколо себе. Мої холодні від переживання руки піднімають край піжами і я не можу повірити в те, що бачу. За білими дугами ребер, наче в коконі лазуритової магії притискається до стержня хребта криво обірвана половинка перевернутого тусклого блакитного серця. Дві душі. В одному тілі. Побиті, пошарпані і неповні, але дві. Різке усвідомлення, що тіло це не зможе повністю бути тільки моїм б’є молотом і я розумію.

 

Невпевнено провівши гострячками пальців по ліктьовій та променевій кістці аж до згину, ловлю себе на думці що не відчуваю себе пригнічено чи неправильно. Якщо щоб жити мені необхідно користуватися чужим колись тілом, емоціями та спогадами, то я готова. Тепер це моє. Тепер це я. Вибору все одно немає.

 

 

– Ну що ж, приємно познайомитись. – промовляю з обережною посмішкою вглядаючись в такого ж блакитного кольору, що знайшовся в пам’яті, очі. І тепло розливається по тілу від грудного відділу хребта, хвилею накриваючи кожну з двісті шести кісточок нового тіла, а душа, притулившись до чогось теплого, пускає корені в клітці ребер, змішуючись з синьо-блакитною магією та відчуваючи чужу присутність біля себе. Ніби ще один контур душі, пасивний, сплячий і пошкоджений, але існуючий, до якого тулиться, в намаганні злитися, або хоча б посунути та нарешті стає поряд, признаючи рівні права.

 

Відголосок цієї єдності і прийняття ще секунду дисонуючи віддається стуком в скронях, випускаючи жовті ободки зірок всередині сяючих блакиттю озер тепер моїх зіниць.

 

 

Відчуття примирення, що було теплом обплело душу, сполохано ховається в п’яти від гуркоту відчинених різко дверей, які штовхнулись у стіну. Та мене тут же загрібає в ведмежі обійми оранжевий вихор, розмазуючи по моїх білених щоках рікою стікаючі чужі сльози, що несуть в собі легкий аромат ромашкового меду.

 

– Слава Азгору живий! Я думав я втратив тебе назавжди!

 

 

Хриплий голос високого скелета вібрував і зривався на схлипи.

 

Мої руки ковзнули по його широкій все ще тремтячій спині в неясному поки мені бажанні заспокоїти. Ким був цей чоловік, що стояв переді мною на колінах так ніжно обіймаючи мене? Це було абсолютно не важливо. Неймовірно, навіть не знаючи його імені, почувши одну єдину фразу з його вуст, моя душа була готова прийняти будь яку правду про нього, тільки б він був близько, біля мене, тільки б продовжував отак стискати в обіймах.

 

Батько?

Тоді самий люблячий батько в світі.

 

Друг?

Тоді самий вірний, раз чатує над ліжком чекаючи поки прокинуся від забуття.

 

Коханий?

Душа затріпотіла наляканою пташкою.

 

Не знаю як, але в моєму серці вже була тепла і ніжна любов до цього монстра якого я не пам’ятаю. Від розуміння емоцій, які нахлинули та накрили лавиною мою заплутану здвоєну свідомість дихання стає важким і частим і слух вловлює занепокоєне:

 

– Все ОК бро? Щось болить?

 

 

Брат!

 

 

Гарячі сльози збираються великими краплями і стікають по щоках, залишаючи по собі мокрі доріжки.

 

Брат! Ось звідки це всепоглинаюче відчуття любові, яке розпирає зсередини.

 

Намагаюся витерти сльози рукою, але костяні фаланги, наче не створені для такого, просто розмазують солону воду по лицю, а я злизую краплі, що таки докотилися до верхнього ряду зубів і викликають лоскіт.

 

 

– Я… я не пам’ятаю – слова шепотом застигають в повітрі і відсторонившись я вглядуюсь в розширені оранжеві зіниці навпроти.

 

– Що? Ти не пам’ятаєш як потрапив сюди? – його голос налякано тремтить і він намагається заглянути в очі, відсторонившись від мене.

 

– Я не пам’ятаю нічого. Я… не пам’ятаю себе.

 

…

 

– Ох Сансі, вибач мене, вибач будь ласка, це все через мене, це я не зміг, не вберіг тебе. Я боявся втратити тебе, я не міг чекати і робити вигляд ніби нічого не змінилося, ніби людина не з’їхала з глузду пішовши від нас, почавши методично вбивати всіх монстрів, що зустрічала. Я не хотів повторення агонії цих безглуздих циклічностей, ти не пам’ятаєш як це…один постійний день Сурка. Скільки раз я втрачав тебе? Я не хотів щоб знову…я…я хотів… коли Андайн в своїй лабораторії познайомила мене з Саенсом… а знаєш, це зараз не важливо. – мотнув головою ніби борючись з бажанням розповісти все, поділитися відчуттям провини, яка читається в широко відкритих очах, можливо попросити вибачення?

 

_____________________________________________

 

 

Він думав і винив в тому що сталося себе, йому слід було обачніше підбирати момент виходу їхнього світу з ігрової матриці, не затягувати так довго. Це все його нерішучість, йому слід було вбити її відразу, як зрозумів, що Чара знову під контролем Гравця, але йому було шкода втрачати стільки років прожитих в мирі і дружбі з людиною на поверхні. Він боявся, що вбий він її і Свап чекає тотальний ресет – знову підземелля, знову бар’єр, а отже якщо і випадати з ігрової матриці Андертейла, то зараз, поки над головою світить сонце. Йому лише слід було переконатися, що людина далеко від його брата. Одна задача. З якою він не справився. Він повинен був ходити за братом по п’ятах, стерегти немов вірний пес, натомість відволікався, допомагав ЇМ, в надії прискорити підготовку до переходу і ледь не втратив Санса назавжди. Душа зробила кульбіт і ухнула вниз від думки, Що він міг втратити.

 

Кого він міг втратити.

 

Його бро, його сенс життя, його маленька Чорничка.

 

Але, дякувати творцям, він живий, тут, сидить поряд, заглядає просто в душу своїми милими зірочками-очима. Він допоможе йому згадати, а навіть якщо ні, то вибудує для нього нове життя, саме щасливе на яке той заслуговує, адже він живе заради нього.

 

 

– Нам потрібно показати тебе Андайн, впевнитися, що з тобою все добре.

 

–але…але я боюсь – Папірус відчув як лице Чорнички втискається в плече.

 

 

О зорі! Його брат так рідко виказував свій страх, будучи завжди самим сміливим монстром, якого він знав, що це неочікуване признання слабкості стискало серце лещатами, вимагало стати на захист. Негайно.

І він стане.

Якщо його маленька ягідка цього потребує то він буде радий, ні, він буде щасливий, якщо маленький хоробрий Блу дозволить захищати себе.

 

 

– Все буде добре, чуєш? Я з тобою бро, я люблю тебе.

 

_____________________________________________

 

 

Я люблю тебе…

 

…люблю тебе….

 

 

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, НЬЄХ… я широко відкрив…відкрила…ні, відкрив…уф…ем…я широко відкриваю очі від хлинувших сніжною лавиною образів. В мій череп ніби блискавка влучила, неймовірної сили електричним розрядом прошиваючи тіло від шийного відділу хребта до самого куприка. Я пам’ятаю!

 

Пам’ятаю що він любить робити млинці з топленим молоком на сніданок, пам’ятаю як вечорами засинає на дивані відкинувши голову назад з смішно привідкритими щелепами, між якими можна розгледіти легко фосфоруючий оранжевий язик, пам’ятаю як посміхається якщо я приношу йому чай з липовим медом, як рум’янець заливає його щоки коли торкаюся носом його вилиці в подобі поцілунку, пам’ятаю запах сигар, яким просякнута його куртка.

 

Я пам’ятаю… його.

 

 

– Папі – шепчу я і відчуваю як кільце рук стискає мене сильніше.