Пролог

Чи доводилось вам колись побувати на власних похоронах?
Так, це питання може здатися дещо неочікуваним і безглуздим, але все ж…
Чи доводилося спостерігати, як священник гортає масивний молитовник у потертій обкладинці і підводить світлий погляд, тяжко зітхаючи? Потім увагу відволікає заступ, що з глухим стуком впивається в землю, рубаючи коріння та відкидаючи у бік вологі грудки землі. Цей звук здається якимось дивним, відзивається неприємною пульсацією в скронях та болем в кінчиках пальців. А запахи землі та вологи, свіжої трави та скорого дощу взагалі дуже його насторожують, збираючись неприємною напругою в животі.
Та він може посперечатись, що ніхто досі добровільно не копав сам собі могилу. Саме так: тут нема помилки! Он поруч стоїть міцний дерев’яний ящик, на дні якого так контрастно біліють голі кістки та блищить гладенька поверхня черепа. І це лежить його тіло, а точніше те, що від нього залишилось.
Йому давно слід було лежати в землі, та лиш зараз з’явився шанс і сенс це зробити, бо він хоче залишитися поруч із коханим… Хоче розірвати прив’язку із запилюженими рештками та прикріпити невеличкий уламок своєї душі до того, кому довіряє та з ким хоче розділити життя.

Знову скрегіт заступа, який наткнувся на камінь, а яма стає все більшою та глибшою, чорніючи на фоні зелені трави, наче болюча рана, що безжально вспорює поверхню гострим лезом. Це порівняння чомусь здається якимось кумедним, і він не стримує тихого смішку, який звучить надто неочікувано ба навіть лячно, бо за цей час ніхто навіть не спробував подати голос.
Знову з боку священнослужителя чується тяжке зітхання, а слід лиш підняти погляд на молоде обличчя, яке розрізала емоція невпевненості, як всередині щось неприємно пульсує. Хочеться заспокоїти та запевнити, що все пройде добре, обійняти його, аби тільки не хмурився та не стискав губи, занепокоєно дивлячись на нього.
– Тансі, ти впевнений? Може, не слід цього робити? – розрісся голос за спиною, варто було лишень відвернутися та занести заступа. Так він і завмирає з ним у руках, а після прикриває очі та замислюється, стискаючи древко… Але потім відповідає, так і не повернувши голову:
– Впевнений, – лиш одне слово, та на язиці залишається гіркий відбиток брехні. Ні, він не впевнений до кінця, але знову його лицемірна та така огидна сутність проявила себе в усій своїй красі, пускаючи гострі пазурі в нутрощі.
Він робить це не стільки задля священника, скільки заради себе, бо не хоче залишитися на самоті після його смерті. Боїться залишитися без того, хто викликає майже божевільну залежність.
Тансі відчуває огиду до самого себе, адже якщо щось піде не так, то вже екзорцист залишиться один… Біс не хотів приносити біль цьому чоловікові, як би це дивно не звучало.

Грудочки землі скочуються у вириту яму, а демон нарешті випрямляється та прибирає неслухняне пасмо волосся за витягнуте вухо.
– Тан… – знову кличе його священнослужитель, буцімто в надії, що більш ніжне звертання зможе догукатися до душі нечистого, та він лиш стискає пальці на черенку заступа та наче відрізає.
– Можеш починати.
Послушник на це нічого не відповідає, а лиш притискає пальці до лоба та розминає місце між брів. Після ж вся його занепокоєність зникає з обличчя. Зараз він має зробити важливу справу, а тому слід відкласти всі емоції на потім. Слід бути міцним як скеля, та таким же непорушним, щоб під впливом емоцій не зробити щось фатальне.
За це лукавий і полюбив його… Може бути зібраним і серйозним навіть тоді, коли в душі мерехтить сотня думок, а сумнів так і ломиться до серця

Дивне це відчуття, коли загорається свічка, а чужі губи ледь помітно шевеляться, промовляючи заговір. А віск повільно капає на дно ями, пускаючи в повітря темний димок.
Тан завжди вважав, що давно не думає про ці рештки як про власне тіло, та він помилився, бо саме зараз це розуміння загострилось, впиваючись у нутрощі, нагадуючи, що він давно помер і зараз розводить справжній спектакль, який не має ніякого сенсу.
Він здох ще давно. Вбитий своїм господарем та викинутий, наче той гидкий пес, яких боїться всією своєю сутністю. Його тіло зітліло, перетворюючись на пусті голі кісточки, а його душа почорніла, розсипавшись сотнею крихітних уламків, які в купі тримає лишень темрява… Темрява, що пронизує наскрізь, дозволивши досі існувати.

Вогник свічки схвильовано замерехтів та блимнув, наче ось-ось згасне, та священнослужитель прикриває його долонею та продовжує читати давно завчені слова
– …Нехай земля нарешті прийме тіло, що перебувало в стражданнях, та відпустить душу, яка не заслужила існувати в одвічних муках через жорстокість людську…

Правильно, так потрібно. Адже після вони зможуть нарешті бути разом до кінця життя.

–… Хай вітер донесе мої слова до Всевишнього, а священне полум’я не спаплюжить їх сенс…

Ще трошки, і все буде добре, адже він матиме шанс у майбутньому здобути спокій.

– …Та звільниться душа, щоб отримати чи то благословення, чи то покарання за здійснені злочини.

У голові стоїть рівний шум, а з кожним словом перед очима розбігається сотня чорних мушок. Напевно, так потрібно.
Усе ж проходить просто чудово, але чому грудну клітку так дере зсередини? А погане передчуття все загострюється, впиваючись у нутро. Так і хотілось, щоб воно зникло, бо терпіти цю болючу муку не було вже ніяких сил.
Тремтлива свічка м’яко втикається в невеличкий підсвічник, коли остання крапля воску формує потрібний символ на дні ями, а чоловік переводить погляд на нього, легенько киває, міцно стискаючи пальцями молитовник. Дає зрозуміти, що саме час опускати ящик.

Дивне це відчуття, коли грудочки землі із шурхотом покривають собою дошки, під якими захований цей страшний скарб. Особливо якщо згадати, що це саме його рештки.
А поряд чується тихий і абсолютно впевнений голос. Це заспокоює, вгамовує ледь помітне тремтіння в кінчиках пальців, легкий біль у грудях, який він стійко ігнорує і дарма. Це все – велика помилка, шкода, що обидва не помічають цього до останнього…

Ось вже встановлено дві зв’язані між собою палиці, що будуть позначкою про місце поховання. І знову священнослужитель обводить його прискіпливим поглядом, а чорнявий юнак лишень зітхає, встромивши заступа в землю, присідає навпочіпки, опираючись долонею об землю та чекає.
Ось крізь землю просочуються тонкі золоті ниточки, які стрімко рухаються до рук, припадають до шкіри, та ледь не ластяться, наче ті кошенята, просякаючи тіло та зливаючись воєдино…
Все правильно: це невеличкі рештки душі, які тримали його зв’язок із кістками. Та тепер його душа збирається разом.
Нарешті! Вони зробили це. Змогли провернути такий небезпечний трюк, але тепер Тансі зможе видихнути спокійно, обійняти свого милого та тихенько засміятися, повторюючи, що дарма переживали.
— Ось бачиш! Ти дарма переживав, дурненький, а зараз ходімо, нас чекає Олі…
Та не судилося.
Доля лиш огидно посміхнулася, та, потираючи долоні, вирішила перерізати тонку білу нитку, замінивши її почорнівшим і гидким ґнотом, що віщував загибель… Смерть, на яку давно заслужив, бо не місце мертвому на землі.
Це сталося неочікувано. Демон просто спіткнувся, збившись на середині речення, і зрозумів, що не відчуває ніг. Незрозуміла свобода трішки нижче коліна, начебто кінцівка була відсутня. Тому він завмер, по-дурному дивлячись на священника.
Лиш мить – і опущений погляд, відчуття, як всередині розливається холод, а ось ноги навпаки наче обливає жаром із печі. Він не міг зрозуміти, що коїться, і… Чому?
Чому його ноги раптом почали випромінювати світло, котре розсипається крихітними частинками?
А ще руки… Рук ніби торкнулося яскраве світло, що сліпить, розмиваючи обриси пальців, пожираючи тіло, яке зараз наче опустили у вогнище.
Тансі широко розплющує очі, дивлячись на свої долоні, а потім підводить погляд на святошу. Тієї миті губи лукавого задрижали, а він на секунду розгубився…
– Адаме… Адаме, ти тільки не хвилюйся… Це просто помилка, цього не повинно було бути… Я ж не можу зникнути… Темрява все ще тримає мою душу…– плутано говорить він і таки намагається зробити крок до коханого. Але замість цього ніби підпливає
до чоловіка, а власний силует стає все більш розмитим та ефемерним. Навіть обличчя немов затягнулося потьмареною плівкою, то розмиваючись, то знову здобуваючи виразність, як той крихітний вогник свічки, що так і норовить згаснути. А демон поняття не має, що йому робити і як виплутатися із цієї ситуації. Та тіло в цю мить судорожно горить та спалахує, обпалюючи хворобливо бліду шкіру, в голові так і майоріє червоною ганчіркою думка про те, що це, можливо, кінець для нього.

І не допоможе демону Адам, а тому не стане в пригоді молитовник, як би він не шукав там хоч якесь пояснення, нервово гортаючи сторінки, що ледь не рвались через необережність.
– Послухай, я маю повернутися! Через декілька місяців, може рік, але повернуся, обіцяю тобі !
Тансі здалося, чи у світлому погляді заблищали сльози ? Та ні, не здалося, бо тонкі прозорі краплі збираються в куточках очей, а варто лиш чоловіку блимнути, як солона волога зривається з темних вій. Обличчя розсікає болюча емоція абсолютної безпомічності, бо він не може зробити нічогісінько, щоб зупинити це.
– Тансі ! Тансі, трясця твоїй матері! Як ти міг!? Я ж повірив тобі, зробив все, що ти сказав!
Шкода, що демон почув лиш своє ім’я. Напевно, він би розсміявся, бо досі не часто доводилося чути лайку з цих уст.
Та він розсіюється, перетворившись в золотавий дим.
Так не мало трапитись, бо Тан обіцяв,що буде поруч, але знову не виконав обіцянки.
– Збрехав мені… Ненавиджу тебе, чуєш?! Ненавиджу тебе та твою тупу брехню! І в цей раз я не пробачу так просто !
Але відповіді немає і вже не буде, бо демон зник, а шанс його повернення настільки мізерний, наскільки це взагалі можливо.
Та які саме події призвели до цього? Чому цей чоловік зараз не може стримати сліз, вигукуючи прокляття у пустоту ? Що саме трапилось і яка причина? Стільки питань, а відповіді на них такі складні та такі прості водночас