Книги і старі полиці бібліотеки

Книги і старі полиці бібліотеки
Відійшовши від трапу, Чан та Джисон різко переглянулись та почали голосно реготати, згадуючи, які сором’язливі були Чанбін та Фелікс, один в один як колись – такі ж ніяковіючі та милі. Взагалі, дитинство у них було неабияк веселе. То разом яблука крали в сусідів, царапаючи ніжну шкіру на колінах і ліктях, а потім заклеювали ранки милими пластирями з Хеллоу Кітті; то рибу ловили, якою потім годували безхатніх котів; то лазили по всіляким закиданим будівлям, де було трохи моторошно та неприємно пахло. А найбільше любили вони вечірні посиденьки біля вогнища з величезною упаковкою маршмелоу. Чанбін завжди розповідав страшні історії, від яких душа Фелікса в п’яти ховалася. Бін потім, звісно, його обіймав довго-довго, щоб він більше не лякався та говорив, що це все вигадані історії, але у разі чого він його захистить. Від цих слів Фелікс завжди посміхався та сильніше обіймав Чанбіна, інколи цілував в щічку, червоніючи і заставляючи старшого червоніти теж. А Чан любив пофантазувати. То про драконів розповість, то про чарівних фей та ельфів. Джисон, навпаки, розповідав різні жарти, прочитані з дідусевої нової газети, які не завжди розумів, але це була дрібниця, адже посмішки друзів були того варті. За тими теплими спогадами вони й не помітили, як дійшли майже до центра селища. Залишилося тільки вирішити куди вони підуть.
– Чан, та ходімо посидимо кудись, спека просто жах, – почав скиглити Джисон, струшуючи на собі футболку і роблячи так званий «вітерець» . Але на думку Чана було зовсім не спекотно, адже термометр показував позначку всього лиш 22°C. Молодший погано переносив спекотну, майже літню погоду, тому не дивно, що йому було некомфортно.
– Тоді можемо піти до Синміна, якраз я візьму деякі потрібні книги і ти почитаєш нову мангу, – запропонувати Чан.
Хлопчина любив читати ще з дитинства, спочатку це були всілякі книги про динозаврів, космос, грецьку міфологію та багато чого іншого, що стояло на невеличкій полиці в його кімнаті. Зараз, разом із ними вишикувані в рядочок різні детективи, криваві історії, мелодрами, романи, Чанові записники з лірикою та шкільні книги. Контраст ще той…
– Точно, Синмін! – голосно вигукнув молодший, – Моя манга ж приїхала! – пританцьовуючи та підстрибуючи пролепетав вмить повеселілий Джисон.
– Тільки спочатку зайдемо за американо, бо нової манги тобі не бачити, як хорошої оцінки з хімії, – засміявшись на останніх словах, промовив старший.
– Ой, тільки давай не починай за хімію, – нахмурено буркнув Сон, – Що я зроблю, якщо їй потрібен курс психотерапії та пенсія, а не викладання у школі. То дивна та страшна жіночка, я з нею діла мати не хочу, – продовжив насуплено жалітися він, адже хлопець при вигляді її не те що тікати хотів, христитися на місці було бажання. Ну не настільки вона страшна вже була, але прикрикнути могла. Та й з головою не завжди дружила. Сьогодні ви в неї сонечки та зайчики, а завтра два в журналі просто так, бо сонце не в ту сторону світить чи вітер не такий теплий, як передавав прогноз погоди.
– Так чого ми тут ще стоїмо? Американо само себе не купить та до Синміна не донесеться! – розмахуючи руками в різні сторони говорив Джисон. Жестикуляція у нього була така ж, як у сучасних реперів, за що його не раз підколювали друзі.
– Ти правий, ходімо швидше, – мовив старший, тихенько сміючись з тиради про хімічку, але вирішив не акцентувати на цьому увагу, тому що це могло продовжитися ще на годину, якшо не на дві.
– Я завжди правий! – впевнено відказав Джисон, гордо задираючи голову вверх.
– А так значить! Ну ну… А коли ти пальця зламав, складаючи шафу, після слів, що все буде добре і ти все робиш правильно, ти теж був правий? Чи може коли ти з дерева впав, через твою «міцно прив’язану» мотузку? – показуючи двома пальцями лапки, розголошував Чан. Звісно зараз всі ці історії згадують зі сміхом, але тоді всі сильно переживали через таку незграбність Джисона, що могла призвести до не дуже хороших наслідків.

На це зауваження молодший нічого не відповів, лише пришвидшив свою ходу і почимчикував вперед, ніби показуючи, що такого й не було ніколи та Чан все придумав. Ну не було такого і все!!

Через п’ять хвилин вони були біля невеликої кав’ярні під назвою «Last summer». Це було невелике за розміром приміщення. Бежеві стіни, на яких витонченими стебельцями плівся зелений плющ; декілька стелажів із книгами, з верху яких звисали погони ампельних висячих сукулентів; невеличке коричневе меню з назвами напитків, написаними вигадливим закрученим шрифтом, що висіло на стіні поміж заростей плюща; скляні вітрини із свіжоспеченою запашною випічкою; маленькі круглі столики і тонетовські стільчики із світлого дерева на двох людей; приємний персонал і по-справжньому особлива атмосфера. Це місце було неймовірно затишне і комфортне, де можна щось почитати з чашечкою ароматної кави. Сюди часто заглядали втомлені учні після школи чи завантаженні роботою дорослі, але зайшовши сюди, всі негаразди вмить кудись розсіювалися. Думки заповнював тільки легкий аромат кави і ледь чутна спокійна музика, що лунала з невеличких колонок над барною стійкою. Хлопці любили це місце й часто приходили сюди посидіти і поговорити після насиченого важкого дня, чи просто забігти за улюбленою кавою та помчатися по своїх справах, як, наприклад, сьогодні.
Чан і Джисон підійшли до барної стійки, дивлючись почергово то на меню, то на вітрину, вибираючи, що їм сьогодні взяти.
– Добрий день, що бажаєте? – запитала тоненьким милим голосом бариста в акуратненькому пастельно зеленому фартушку з невигадливою емблемою у вигляді трьох переплетених ромашок і назвою кав’ярні.
– Добрий, нам два айс американо, будь ласка, – сказав Чан, легенько повертаючи голову до молодшого, наче запитуючи поглядом, що той хоче. Той тільки щось буркнув тихенько й майже не розбірливо собі під ніс, – Та ще одне латте з малиновим сиропом, – продовжив блондин.
– Добре, ще щось? – запитала миловидна дівчина.
– Ще ось ці три булочки з корицею, – вказуючи пальцем на ароматну випічку за скляною вітриною, попросив Чан.
– Вам все із собою чи тут?
– Із собою, будь ласка.
– Тоді зачекайте хвилин десять, – промовила бариста, починаючи виконувати замовлення.

***

Вийшовши із кав’ярні з трьома стаканчиками кави та декількома булочками з корицею, (за рекомендацією Джисона звісно, бо піддобритися до Синміна потрібно було) вони попрямували в бібліотеку.

Сама книгозбірня, як любив її називати Синмін, знаходилася впритул до школи, що впринципі логічно, бо це була шкільна бібліотека. В старому приміщенні зробили ремонт, закупили різноманітних меблів та оздобили все якнайкраще для комфортного читання. Тут височіли нескінченні стелажі із книгами, стояли великі столи із темного дерева, на яких на місці кожного читача розташовувалася настільна зелена лапма; м’які стільці із темно-коричневою оббивкою, багато різноманітних рослин на підвіконнях і полицях та великі панорамні вікна з виглядом на ненавистну школу (але це не заважало черпати натхнення в цьому трохи магічному місці). Тут було справді комфортно й затишно, так і хотілося залишитися надовше й зануритися з головою у незліченні паперові світи, що ховалися в глибинах цієї книгозбірні.
Зайшовши в бібліотеку, нових відвідувачів одразу ж оповило легкою прохолодою, в ніс вдарив приємний солодкуватий запах старих книг і було чутно тільки ледь помітне тихе шурхотіння перегорнутих сторінок.
Пройшовши далі, хлопці направилися до бібліотекаря – Чан здати книги, які брав минулого разу, а Джисон попросити почитати мангу і звісно зробити пару естетичних фото для свого блогу в інстаграмі. Сон любив це своє хобі, адже фотографувати все підряд, якось зкомпоновувати всю ту кашу в одну кольорову гаму і постити у профіль – приносило неабияк багато задоволення.

– Привіт, Синмін! – привіталися майже одночасно хлопці.
– Привіт, – тихо відповів Мін однотонним голосом, не відвертаючи погляду від заповнення якихось документів, – Чан, приніс книги? – все так само не відволікаючись запитав Синмін.
– Звісно, – тихенько, дістаючи книги із свого рюкзака, мовив старший, все ж знає, що бібліотека – не місце для шуму. Як тільки ще туди Джисона пускають? Загадка.
– Постав на стіл, зараз відмічу та зможеш взяти нові. До речі, приїхало декілька новинок: трилогія «Все заради гри» Нори Сакавич, «В кінці вони обоє помруть» Адама Сільвера та «Літо в піонерській краватці» Олени Малісової і Катерини Сільванової.
– Як ти то всьо запам’ятовуєш? – здивовано запитав Джисон, – А манга новенька є? – не дочекавшись відповіді від старшого, тихенько продовжив він, знаючи, що за лишній гамір Синмін його просто напросто виставить за двері, – Ми з Чані купили тобі американо та булочку, – з не прихованим очікуванням в голосі мовив Джисон.
– Манга тільки приїхала, ще не розпакована навіть. Декілька томів «Атаки титанів», «Волейбол» три томи, «Дарований», як ти і просив, всі шість зразу взяв і…здається, ще щось є, – мовив Мін, якраз закінчивши з документами, – Чан, можеш допомогти занести коробки з новими книгами, будь ласка?
– Звісно! – тільки розклавши прочитані книги по полицям, відповів Чан.
Вони з Синміном знають один одного вже давно, ще з дитинства, і завжди готові прийти на допомогу, якщо вона одному із них необхідна. Мін дуже тихий та спокійний хлопець, любить вчитися і звичайно що ж – читати. Підпрацьовує у бібліотеці, оскільки є племінником бібліотекарки – хорошої приємної жіночки років сорока п’яти. Але насправді, ця робота йому подобається, бо це напряму пов’язано із його хобі, тому він проводить тут більшість свого часу. Мін любить занурюватися в глибокий світ книг, дізнаватися неймовірну кількість нової інформації, коротати час і просто відпочивати від неприємного дня чи людей. Тут він, зазвичай, замовляє нові книги, прибирає та розбирає всілякі документи. А ще дуже любить айс американо, стильно одягається, полюбляє грати на гітарі та вести свій телеграм-канал про книги.

Віддавши американо та булочку з корицею Синміну, Джисон сів та обережно почав розпаковувати коробки, які Чан поставив на стіл.
– Синмін~а, а з манги зразу плівку знімати, чи ще запаковані ставити на полиці?
– Та ні, можеш познімати плівку.
– Гаразд, – відповів Сон, а поки відкривав коробки, встиг зробити мільйон різних фото, які точно запостить в сторіз.
В цей момент Чан стояв за однією із полиць та про щось балакав із Синміном, п’ючи американо з вже майже розтопленими кубиками льоду він невблаганної спеки.
– Потрібна ще моя допомога з розбором нової пісні? – з цікавістю запитує Чан, адже грою на гітарі він захоплювався уже давно, а ось молодший тільки з минулого літа.
– Був би дуже вдячний. В мене зараз гітари із собою немає, тому не проти зустрітися на вихідних? – все так само тихо запитував Синмін, розрізаючи канцелярським ножиком скотч на коробках.
– Так, звісно. Я на вихідних повністю твій, – сказав Чан, а потім зрозумів, що саме він тільки що белькнув, – Я маю на увазі, що… ну… зможу тобі допомогти, – він миттєво переправив себе і кінчики його вух трохи почервоніли, але сміх молодшого його заспокоїв.
– Не хвилюйся, я зрозумів, що ти маєш на увазі, – ще сміючись промовив Синмін, – Ця розмова нагадує мені наше минуле літо, коли я вперше взяв гітару в руки. І ти ще тоді сказав, що її треба обклеїти тими милими наклейками з цуценятами.
– Хех було діло, – згадуючи ті часи, з посмішкою промовив Чан, – Пам’ятаєш пісню, яку я вчив тебе грати першою?
– «Так гріє, кохана, я вже не хворію
Тож завтра я зможу піти
Подалі, зустрінемося на вокзалі
І поїдем туди» – заспівав ніжно-ніжно Синмін, все так само, як і тоді, рік назад.
– «Де ти намалюєш квіти навколо слідів від куль на стіні

Послухай, я хочу ділити з тобою кожну хвилину в житті
Про те, що я завжди чув твій голос
Ти не дізнаєшся ніколи» – продовжив співати своїм глибоким та трохи хрипловатим голосом далі Чан.
Згадуючи ті короткі моменти, коли вони були на річці та цілувалися до самого заходу сонця, зігрівали один одного обіймами від холодного вітру та грали на гітарі біля невеликого вогнища, на серці ставало неймовірно тепло. Також вони любили проводити багато часу у бібліотеці, де Чан часто допомагав Синміну та його тітці. Розкладав книги по полицях, розбирав картки відвідувачів, які взяли собі нові книги і просто розмовляв з меншим досхочу. Таке було їх минуле літо, наповнене сором’язливими посмішками, теплими поглядами і не впевненими зізнаннями. З тих часів мало що змінилося, адже вони так само проводять багато часу разом. Чан допомагає Синміну у бібліотеці, вони так само багато базікають і старший продовжує вчити його грі на гітарі. Але їх закоханість швидкоплинно минула, залишивши після себе лише теплі спогади, що назавжди залишаться у їхніх серцях і уже тільки там. Зараз, Чан та Синмін хороші друзі, які завжди готові прийти один одному на допомогу будь-коли.

В цю мить у бібліотеку зайшов ще один хлопчина, середнього зросту та миловидної зовнішності, одягнений в блакитні джинсові шорти та білу футболку із якимось чорним надписом. Він тримав у руках книгу та невеликий чорний рюкзак, на якому було декілька значків із котиками.
– Привіт, Синмін! Привіт, Чан! – привітався він, посміхнувшись їм так мило, наче кошеня.
– Привіт, Мінхо! – відповіли в унісон хлопці.
– Синмін, зараз є книжка «Маленький принц» Антуана де якось там? – запитав Мінхо, підходячи ближче до хлопців, – Із зарубки задали, контрольна наступного тижня буде.
– Чан, глянь, будь ласка, на третій полиці біля манги, – попросив Синмін старшого і повернув голову до Хо, – Тут будеш читати?
– Якщо книжка не дуже велитенська, то так, тут, – посміхаючись мовив він.
– Та ні, вона зовсім невеличка, тому зможеш почитати тут. Зараз Чан принесе тобі книгу, і треба буде мені піти трохи коробки порозбирати, а то тут таке безладдя.
– Може потрібно буде допомогти?
– Та ні, дякую, тут ще десь Джисон сидить, ми троє бистро з цим впораємося.
– Джисон? – трохи здивовано запитує Хо.
– Ну так? А що?
– Я його сьогодні весь день у школі шукав, ніяк знайти не міг, – з нотками легкої злості сказав він.
– А що він уже вчворив? – зтурбовано запитав Синмін, бо за друга хвилювався, оскільки знав, що хлопець міг натворити всякого.
– Та нічого не вчворив. Просто вчителі чомусь попросили підтягнути того йолопа за літо, щоб його оцінки були хоча б трохи вищі двійок та трійок.
– А для чого їм це? Стільки часу навіть не зважали на його оцінки, а тут, ні з того ні з сього вирішили підтягнути, – трохи шокованою і недовірливо розголошував Синмін.
В цей момент із-за стелажів винирнув Чан і протягнув книгу з маленькими принцем на палітурці Мінхо:
– Ось твоя книга.
– О, дякую! Так ось, що я хотів сказати: директорка вирішила зробити з нашої школи ліцей, тому оцінки дітей зараз будуть дуже важливими, ну типу репутація школи та все таке. Ось вони і просять відмінників підтягнути тих ледарів. А я що, більше зайнятися немаю чим?! Воно ж в тій хімії дуб-дерево, а я не боженька, щоб нові мізки дарувати! – розлютовано розголошував Мінхо, показуючи всю ту образу на комітет школи. Але його можна й зрозуміти, адже чому він свій вільний час має витрачати на якогось малознайомого хлопця та органічну хімію?
***
*вчорашній день*

– Додому параграф двадцять дев’ятий, напишіть опорний конспект, перемалюйте всі ці схемочки з книжки і обов’язково вивчіть напам’ять. На наступний раз буду питати. На сьогодні все, мій любий 9-Б! – нудотно-солодким голосочком промовила біологічка.

Продзвонив дзвінок на перерву, діти миттєво зібрали все своє причандалля в рюкзаки, і попрощавшись з ненависною директоркою, хутенько вибігли з кабінету.

– Мінхо, залишися, будь ласка, – цим самим вже таким набридлим голосом попросила вчителька.
«Твою ж наліво! Та за що! « – пронеслось в думках у Хо.
– Ви щось хотіли? – обернувшись назад до директори і наліпивши таку ж нудотну усмішку, прямо запитав Мінхо.
– Мінхо, сонечко, ти в мене з біології відмінник, я тебе дуже хвалю, ти сьогодні великий молодець! – пролепетала вона.
«Та ви шо?! Дякую, не знав» – саркастично відповів Мінхо, але, на, жаль, у себе в голові.
– І я б хотіла, як директорка цієї чудової і неймовірної школи, тебе дещо попросити.
«Дайте пожити спокійно, люди добрі» – вже чуть не плакав в душі хлопець.
– Що саме? – зовсім не зацікавлено запитав Мінхо. Він зараз міг би уже йти собі спокійнесенько додому і відпочивати після її двогодинного монологу.
– Наша школа має стати ліцеєм! – з либою до вух і піднявши руки вгору, радісно оголосила біологічка.
«Дякую за непотрібну інформацію… Якби ви знали, як мені всеодно – ви б заплакали» – вів альтернативний діалог з нею в своїй голові Мінхо.
– І репутація учнів уже буде дуже важливою, тому, – драматично зробила паузу вона, – я б хотіла тебе попросити допомогти найслабшим учням з деяких предметів трохи піднятися, – сплеснула руками вона, – Звісно, не просто так! Тебе звільнять від написання контрольних робіт і автоматом поставлять хороші оцінки з цих самих предметів.
«Пропозиція, звісно, приваблива. Але щоб я тратив свої нерви на цих йолопів!?» – продовжував розголошувати він в себе в голові.
– А кого саме ви просите мені підтягнути?
– Я б хотіла, щоб ти позаймався з Хан Джисоном з паралелі. Я буду дуже тобі вдячна за це. Ми, звісно, не тільки тебе просимо таке, ще декілька дітей з твого класу та паралельного вже погодилися допомогти.
– Я маю одне питання.
– Слухаю?
– За який час мені потрібно буде його підтягнути?
– Думаю, за час літніх канікул.
«Жіночко, а ви часом не обнагліли, нє? – приголомшливо запитував Мінхо, жаль, що в душі, – Але автоматом оцінки… це дуже приваблива штука» – розсуджував він далі.
– Можна я трохи подумаю над цим питанням?
– Звісно, любий.
«Ніякий я вам не любий, мимро кривоноса»
– Я розумію тебе, це буде не легко, але як ти бачиш, оплата досить дорого вартує. Тому, на днях дай мені відповідь, домовилися?
– Так, добре. Я вже можу йти чи ще щось потрібно?
– Та ні, можеш уже йти. Папа, любий.
– Допобачення, – процідивши скрізь зімкнуті зуби, хлопець вилетів якнайшвидше з кабінету і чимдуж направився на додому.

***

– … так то й все було. – розповівши про сьогоднішню історію, закінчив Мінхо.
– Ну з однієї сторони ти правий, – почав Чан, – а з другої – автомат таким шляхом, це дуже вигідно.
– Ну так, але мені потрібно підтягнути його хоча б на сім-вісім за літо, а справ у мене не мало у вигляді Суні, Дуні і Дорі.
– Мінхо, це, звичайно, дуже мило, але вибір звісно за тобою, – висловив свою думку Синмін.
– Угу, – якось трохи збентежено промямлив він у відповідь.

Поки інші балакали з якимось невідомим, що здався Джисону якимось неприємним типом, він якраз порозбирав ту невеличку гору коробок з мангою, пофотографував її з усіх боків і розклав по поличках. Сон чув краєм вуха половину цієї розповіді, яка зацікавила його дуже сильно, бо це напряму стасувалося його. Тому, він вирішив скоріш покінчити з цими нескінченними завалами і вийти глянути хто ж то такий. Йому так сильно закортіло подивитися в очі тому пихатому самозакоханому хлопчиську, і висказати все, що він про нього думає (хоча він навіть не знав хто то був), що Джисон хутчіш став приводити все до ладу. Наспраді, йому аніскілечки не хотілося витрачати стільки свого дорогоцінного часу на якихось нарцисів, але батьки обіцяли подарувати приставку, якщо він нормально закінчить дев’ятий клас. Тому цей зарозумілий сюрприз з’явився якраз дуже вчасно.

– Мінхо, давай я вас познайомлю тоді? Джисон тут неподалік, десь за стелажами, – сказав Чан, – Він доволі приємний у спілкуванні, але трохи сором’язливий з новими знайомими, – шепотом продовжив блондин, аби Сон не почув.
«Він весь час був тут? Добре, Мінхо, ти знав, але… дідько…так, все нормально, заспокойся» – говорив в умі Хо.
– Ну, тоді давай? – дуже невпевнено сказав чи навіть запитав він.
Чан розвернувся та очима почав вишуковувати синю маківку в безкінечних полицях бібліотеки.
– Соні, ходи сюди! – голосно покликав друга Чан.
– Зараз йду! Секундочку! – десь з глибин приміщення почувся голосок Джисона.
«Ну але голос в нього приємний…навіть дуже, – мигцем промайнуло в його думках, – Так, Мінхо, що за думки? Це лише комплімент…нічого такого, правда?»

Поки Мінхо в тисячний раз за цих два дні сперечався сам із собою в думках, із-за найбільшої полиці винирнув невисокий худорлявий хлопець в чорних шортах і червоній футболці, ймовірно цей самий Джисон.
– Так, Джисон, це Мінхо, – показав він на брюнета, – Мінхо, а це Джисон.
«Оу…а він красивий. ТАК СТОП… Це ж той самий Мінхо, що містер-красуня-відмінниця? Ото приїхало мені…капец… гаразд, наїзд на нього відкладається на невизначений термін… принаймні точно не зараз» – пронеслося блискавично тисячу думок за секунду у Джисона.
«Можливо, не така вже й погана ідея буде його підтягнути за канікули…він красивий» – подумав старший.
– Приємно нарешті познайомитись, – сказав Сон, роблячи акцент на другому слові і протягуючи долоню для рукостискання.
– Приємно у ліжку, а я – радий знайомству, – сміючись, потиснув у відповідь протягнуту руку Мінхо. А Джисон стояв і заливався червоною, один в один як його футболка фарбою.
– Синмін, ти там просив тобі полицю підкрутити, так? Ходімо, покажеш де, – сказав Чан.
– Так так, якраз хотів нагадати, – відповів Мін, завертаючи в дальню частину бібліотеки.
«В Чана в крові спеціально залишати двох людей наодинці, щоб вони поговорили чи більше познайомилися? – трохи ображено пронеслося в думках у Джисона, – А Синмін засранець підіграв! А най тебе качка копне!» – уже не стримуючи свою злість, сперечався в умі Джисон.
«Чуму вони залишили нас на одинці? Що на думці у цих двох? – мислив Хо, все ще тримаючи спітнілими маленькими долонями книгу та рюкзак, – Мати Василева! Мені що, зараз говорити з ним?! Індик-триндик!! « – дійшло до нього нарешті.
– Ну…чим цікавишся? – тихо та якось невпевнено вирішив перервати їх мовчання Мінхо. Все ж таки, не кожного дня йому приходиться говорити з такими гарнюнями, навіть якщо вони такі дундуки в навчанні.
– Ну…я люблю дивитися аніме, читати мангу та плести всілякі штучки з бісеру, особливо колечки, вони так естетично виглядають, чи не так? – почав розповідати Джисон, широко посміхаючись, і показуючи свої різнокольорові прикраси на тоненьких довгих пальцях, – А ще я веду блог в інстаграмі, фотографую все, що вважаю красивим або просто все, що бачу, – дуже схвильованно чуть усміхаючись пролепетав він, думаючи, що ще б міг розповісти йому, – Ну…напевне це все, а ти чим цікавишся?
– Ееее…в якісь мірі навчанням і… – трохи затинаюсь почав Мінхо.
«Дідько, Мінхо, зберися!»
– А ще в мене є три котика: Суні, Дуні та Дорі. Хочеш покажу їх фотографії? – нарешті опанував себе старший і почав розказувати про те, що найбільше любить. Його очі горіли, мов мільйон малесеньких зірочок у небі, коли він розповідав про своїх улюбленців.
– Оооо, звичайно!!! – зраділо вигукнув Джисон.
Мінхо хутко витягнув з маленької кишеньки в рюкзаку телефон, на чорному чохлі якого красувалися три мордочки котиків. Трохи порившись в галереї, засміченній фотографіями з конспектами, записами з дошки, скрінами з якихось презентацій та відео, він протягнув телефон Сону.
– Вони такі милі!! – із неабияким захопленням викрикнув Джисон. Ну не вміє він бути тихим, але згадавши, що вони зараз в бібліотеці різко замовчав, прикривши рот долонькою.

Мінхо на це лише посміхнувся і десь далеко в душі зазначив, що цей хлопчина перед ним неймовірно милий. Наспраді, його дуже ощасливила реакція меншого, адже його улюбленці були для нього дуже важливими, немов справжні діти. Також він старався всіляко допомагати іншим тваринкам. То купить корм та погодує безхатніх собачок та котиків, то відвезе у їх ветеринарну клініку, то допоможе знайти люблячу сім’ю для когось. А сам він хотів стати ветеринаром для того, щоб рятувати цих маленьких істот, що дарують радість і затишок багатьом людям.
– Ну а як ж! Я, до речі, їх всіх на вулці підібрав, безхатніми були.
– Це так мило, Мінхо!! – майже запищав Джисон від зворушливості цієї ситуації. За пеленою власних емоцій він не звернув уваги на те, що вуха та кінчик носа старшого почервоніли (якби побачив – точно назвав би його кошеням).
– Угу, – тихенько промуркотів Хо так, наче він сам такий ж котик, – Так, а для чого я тебе шукав? Ти, здається, чув нашу розмову, так? – вмить посерйознішав старший.
– Так чув, але краєм вуха, якщо чесно.
– Ага, ну тоді ти знаєш, що мені потрібно підтягнути тебе з хімії та біології? – запитав вичікуючи Мінхо, а молодший на це лише угукнув, – Нам обом є вигода із цієї спілки: мені автомат, а тобі – хороші оцінки. Тому, в принципі, я не проти тебе підтягнути. До контрольних ще є приблизно тиждень, я дам тобі трохи своїх коспектів, записів і різних шпор із формулами, що допоможуть для написання. Якщо щось буде незрозуміло – питай, – серйозно і чітко проговорив він (що не дивно для відмінника). Мінхо трохи постоявши і очікуючи чужої реакції, встрепенувся, немов щось згадав, і протягнув Джисону свій телефон, – Запиши свій номер і пиши або дзвони, якшо щось буде потрібно.
Джисон прийняв мобільник з чужих рук, записав свій контакт під назвою «Соні» і натиснув кнопку виклику. Власний телефон заздзвенів десь у задній кишені джинсових шорт.

Якраз із завалів старої літератури винирнули Чан і Синмін і підійшли до двох хлопців.
– О, вже восьма вечора!? – якось дуже здивовано вигукнув Чан, – Так швидко час пролетів, тільки ж була п’ята!
– Я, до речі, вже бібліотеку закривати скоро буду, так що заокруглюйтеся. Мінхо, візьми книгу додому, а я в список запишу вже завтра, гаразд?
– Окей, – поклавши невелику книгу в рюкзак, мовив Хо.
– Чан, ходімо тоді вже додому? Лікс з Чанбіном напевно вже прийшли.
– Так, йдемо додому. А на рахунок тих голубків – не знаю, вони можуть ще сидіти десь там в сутінках і надолужувати згаяне, – відповів задумливо Чан, – До зустрічі, хлопці! Синмо, не забудь зателефонувати, коли мені прийти.
– Добре, папа! – радісно говорив Мін, махаючи долонею в знак прощання.
– Синмін~а, а можна мангу взяти?
– Звісно бери, тільки зараз запишу, що ти взяв.
– Дякую, ми пішли. Бувайте! – попрощався Джисон, виходячи з бібліотеки вслід за Чаном. Хлопці ще про щось схвильовано говорили і потроху чемчикували додому.

– Тоді я також вже буду йти, книгу поверну, як тільки дочитаю. Гарного вечора! – сказав Мінхо, напраляючись до виходу.
– І тобі! – відповів Синмін, – І так, тепер потрібно тільки скласти деякі речі, підлити квіти і занести ключі в учительську, – тихо, сам до себе прошепотів Синмін.

Швиденько прибравши і поскладавши все по своїм місцям, вирішив, що завтра треба буде протерти пил на тих славнозвісних полицях і закінчити розбирати ту безкінечну гору коробок. Закінчивши з дрібною роботою, хлопець повісив ключі на спеціальне місце в учительській та зі спокійною душею пішов додому. Уже вдома, лягаючи спати у своє тепленьке ліжко, Мін згадував події цього дня, а особливо те, якими ніяковіючими сьогодні були Мінхо і Джисон один з одним. Він мимоволі усміхнувся, вже вангуючи цікавий поворот цієї історії і закутуючись посильніше в пухову ковдру, міцно заснув.