Остання сигарета

Повертаю свої старі роботи із поміткою “Світ ловив мене, та не спіймав” с:

Це тривало вже майже десять годин.

Його пальці починали боліти від міцного затискання телефону, який розривався повідомленнями і на серії чергових сповіщень Олексій Арестович вирішив, що пора здатися совісті і закурити.

Цьогорічна зима не була надто суровою. Заметілі були рідкісними, а налетілого снігу вистачало не більше ніж на тиждень – далі він танув і стікав у столичні люки. Погода радше нагадувала осінню: на вулиці було хмуро, небо вкривалося густими сірими хмарами і обідній час більше походив на пізній вечір. Незважаючи на, здавалося, листопадову мряку, температура була доволі морозною  – Арестович зяб і вкривався мурашками, хоча сам вискочив із будівлі в одному лише худі, про що вже встиг пошкодувати. Він стояв на сходах і трохи трусився, але його це навіть радувало: краще труситися від холоду, аніж від тваринного страху як коли чув, що починала завивати сирена.

Він присів біля гранітної кулі, покрутив в руках запальничку. Пальці розчервонілися і кололи від морозу. Дістав з-за вуха сигарету.

– Збільшуєш свої шанси на смерть? – запитав якийсь чоловік, якого він ще не встиг впізнати. Підйом о четвертій годині та такий багатий на події день знижували його продуктивність та здатність швидко мислити. – Над нами ракети літають, можеш не пришвидшувати цей процес, Льош.

Льош.

Значить Подоляк.

Не «Олексій» від Резнікова.

Не «Олексій Миколайович» від Єрмака.

Не «пан Арестович» від Зеленського.

Таке просте і коротке «Льош».

Арестович продовжував сидіти навприсідки та не спішив закурювати. В грудях тисло і не вдавалось перевести подих. Навіть не було сил підняти голову, ніби та була якась і кам’яна, і залізна водночас. Кинув лише короткий погляд на ноги Подоляка, який підійшов зовсім близько і зачепився очима за його кобуру, що важко звішувалась на стегні.

Ну ні. При Міші треба бути сильним.

Олексій піднявся, всунув в зуби сигарету і черкнув запальничкою. Стало добре, хоч він ще не затягнувся, а лиш підпалював кінчик. Виправдання не були в його правилах, але чомусь зараз захотілось пояснити:

– Я нечасто. В особливих випадках, – і роздратовано розвіяв рукою дим біля лиця.

Подоляк хмикнув. Випадок справді особливий.

– Київ не впаде, – сказав Міша впевнено. – Але ти ще можеш виїхати, якщо відчуваєш таку потребу.

В небі зарокотів черговий літак. За густими хмарами його не було видно і Арестович, орієнтуючись на внутрішнє чуття, провів його поглядом. Думав, що провів.

Чужа впевненість трохи заспокоїла його.

Він не був дурнем і знав, що столицю візьмуть з дня на день.

Подолякові можна було б навіть позаздрити: він мало знав про війну і не міг належним чином оцінити ситуацію. Олексій же людина воєнна. Він знав, що означає колона в тисячу одиниць. Знав, що таке диверсанти. Він знав, що буде робити, коли вся забава перенесеться на ближній периметр і довкола будуть валятись гільзи, димітимуться автомати. Вуличні бої точилися на території міста, ворожі групи вже топтали Оболонь, на Гостомель спустився десант – вони точно не живці.

Однак чужа впевненість все ж заспокоювала його. Щонайменше тому, що він не знайшов би потрібних слів, якби Михайло зараз піддався паніці.

Арестович затягнувся димом. Його руки продовжували тремтіти, а пальці, здавалося, ставали ще червонішими. Знову глибоко вдихнув, поки не відчув як в легенях починає бракувати місця і лиш тоді відвів долоню від лиця. Він якраз випускав дим з рота, коли відчув як чужа, не така холодна як його власна, рука забирає сигарету з рук. Олексій здивовано повернувся до Подоляка, бо думав, що той зараз кине недопалок собі під ноги і розітре черевиком. Проте Міша мовчки підніс її до губ і також затягнувся нікотином у повні груди.

– Ми, скоріше за все, загинемо в цьому офісі, – кинув коротко Арестович, розміщуючи кисті в кишені худі на животі, і сперся плечем до кулі.

Подоляк угукнув, спостерігаючи за тим, як тліє сигарета, випускаючи в світ ледь помітний димок. В горлі дерло.

– І тобі не страшно?

– Страшно.

Арестович, мерзлякувато щулячись, дістав руку з кишені і жестом попросив сигарету назад. Закурив і знову відвернувся від Подоляка.

Зліва від них охоронці насипали в мішки піску. Олексій так і не дізнався де вони змогли набрати так багато мішків і коли встигли замовити пісок. Вочевидь війна і справді надто довго висіла в повітрі. Конкретно для нього вона була явною вже багато років, але неочікуваним виявилось те, що такою ж явною вона була для багатьох.  Він мазнув масним поглядом по верхівках будинків і подумав, що стоїть під прицілом потенційного снайпера. Різко закортіло рукою в кишені постукати собі по животі, щоб переконатись у справності бронежилета. Вагання гризли його і змусили сумніватись в тому, чи був він насправді. Може це взагалі просто камінь якийсь так важко тягне його донизу…

Кремезні чоловіки грузили мішки з піском в будівлю; хтось носився зі свічками; треті – несли повні пакети кави; інші забивали вікна дошками. Він бачив всіх цих людей вперше. Усе зараз виглядало не таким як раніше: мутним і темним, наче не налаштований телевізор.

– Де президент? – питає він Мішу.

– В кабінеті. Вислуховує крики Єрмака про доцільність евакуації. Там, здається, хтось навіть чимось кинув в стіну. Драма ще та.

– Не заздрю йому.

Вони майже сміялись. Посмішок на обличчях не було видно, але повітря поруч стало трохи яснішим і свіжішим.

Впертість Зеленського згладжувала кути.

Він був таким по-дурному сміливим, що їм усім доводилось слідувати за ним. Справа не в тому, що хтось когось до чогось силував: Олександр по-чесному відпустив усіх, хто того потребував; дав можливість втекти тим, хто цього хотів. Але коли із-за широкої спини Єрмака доносилось лише хрипле і надривне «в сраку собі запхайте ту евакуацію довбану», то ніхто не залишав за собою морального права кинути його.

Таким же дурнуватим був і Єрмак, який не вліз в бронежилет, але від того не втратив своєї важливості: не перестав по-діловому ходити периметром і роздавати вказівки. Кричав, злісно копав камінці, махав рукам, матюкався, але не втік.

– І справді. – відповів Подоляк і знову забрав сигарету з його рук.

В роті пересохло. Він облизнув губи, які вже стали гіркими від куріння і задумався.

Задумався про те, куди піде світова історія коли вони всі поляжуть. Він готовий зі зброєю в руках виборювати кожен коридор будівлі, але якщо це питання вирішити однією лише ракетою… Що буде далі? Чи не облажається він на Страшному Суді? Чи буде у нього можливість хоч одним оком глянути як тут все складеться без нього? Що буде з Мішою? Помруть вони разом чи комусь доведеться хоронити товариша?

Олексій плюнув собі під ноги і розглядав як слина білою кляксою приземлилась на асфальт.

Михайло зробив останню тягу аж поки вуглик не дійшов до фільтра і не почав обпікати пальці, а тоді кинув недопалок в урну поруч. Руки смерділи тютюном, але він думав, що це однаково краще ніж якби відчув запах пороху.

– Здалося б ще по одній, – прозвучало кудись в повітря.

– Це остання.

– Остання сигарета. Як поетично. Маю тепер спитати що з нами буде завтра.

– Як що? Дасть бог – п’ятниця.