Фанфіки українською мовою
    Фандом: Політика
    Попередження щодо вмісту: Ч/Ч

    Повертаю свої старі роботи із поміткою “Світ ловив мене, та не спіймав” с:

    Кажуть, що на падаючому літаку немає атеїстів.

    В таких ситуація, на щастя, Михайло  Подоляк не був, але міг авторитетно говорити про те, що на війні немає сміливців. Є відважні і балакучі хлопці, є холодно-спокійні і неймовірно творчі, навіть кілька байдужих чи смиренних, але сміливі… Важко бути сміливим під артилерійними обстрілами чи під свистом ракет. Він не був не передовій, але сидів на Банковій, а тому трохи знався на тому як бути мішенню.

    Посеред ночі в Офісі майже нікого не було. Опівнічна тиша порушувалась поодиноким клацанням годинникових стрілок і гулом кондиціонерів. За вікном снували охоронці, час від часу проїжджали автомобілі. Столиця мабуть вперше за усі роки незалежності була такою пустою як зараз. Але ця тиша і темінь були оманливими, бо несли в собі більше загрози аніж спокою. А загрози завжди додавали Подолякові роботи.

    Михайло пішов до офісної кухні зварити кави, бо, вочевидь, ніч сьогодні буде довга. Коли він накидував в турку мелених зерен, то навіть не слідкував за кількістю, а коли включав плиту, то не відразу згадав зняти режим блокування. Чоловік сперся поясницею до стільниці і спробував ні про що не думати. Впринципі так воно й було, бо в  голові роїлося стільки думок водночас, що складно було вичіпити котрусь одну для адекватного мислення. Він прикрив очі і потер пальцями переносицю.

    – Слухай, я не експерт, але ти зараз залишишся без кави, друже. – почувши голос, Подоляк здригнувся так, наче його розбудили, хоч він точно знав, що не спав, бо не мав на це права.

    – Пане Арестовичу, вам беззаперечно пощастило, що пан Єрмак не зумів організувати радникам Офісу табельної зброї, бо я точно за такі підкрадання прострілив би вам коліно.

    Олексій Арестович пирснув і пройшов до рукомийника. В його руках була чашка, тому Михайло допустив, що вони сюди прийшли за одним і тим же.

    – Я думав, що сам тут. – сказав Подоляк і прийнявся витирати збіглу каву з плити.

    Арестович реготнув знову.

    – Ти ніколи не будеш сам, Міш. Довкола Офісу повно охорони. За камерами Офісу повно охорони. Ну і думаю десь по кабінетах повно охорони теж.

    Подоляк завжди дивувався здатності Олексія бути таким нормальним. От він був з тих, хто був спокійним під час війни. Він, як завжди, замовляв піцу прямісінько в Офіс і навіть не зрадив звичці просити двійний сир. Він, як завжди, спізнювався на наради, бо в кав’ярні на розі великі черги. І навіть вмудрявся жартувати як завжди. Здавалося, що до нього війна і зовсім не прийшла. Навіть зараз Михайло спостерігав за тим, як Арестович відточеними рухами кілька разів сполокує чашку і кладе її до шафки. Як завжди. Всі його дії супроводжуються ледь помітною посмішкою, від якої Міші стає погано. Ну або добре, тут як подивитись.

    – Що ти робиш тут так пізно? – питає Подоляк.

    – Резніков трохи завалив папірцями. Та зізнатись чесно, я й сам трохи повідтягував те діло, то ж сам винен, що назбиралось. – Олексій відходить від рукомийника та трохи потягує затерплі руки, а тоді розвертається до Михайла. – А ти сам-то чого тут?

    Подоляк на те лиш стиснув плечима. В нього не було надмірної кількості роботи, яка б не могла чекати завтрашнього дня. Напевне він просто  не міг і не хотів знаходитися вдома.

    – Друже, я знаю, що тобі зараз складно. Як і всім нам, зрештою. Однак не треба воювати самому, окей? Один в полі не воїн. Ти не виграєш самостійно. То ж не скидай все на свої плечі, бо…

    Філософські настанови Олексія перервала сирена. Світло в приміщенні замигало, а з кутових динаміків роздалося сповіщення про повітряну тривогу.

    «П О В І Т Р Я Н А  Т Р И В О Г А! П О В І Т Р Я Н А  Т Р И В О Г А!
    ПРОХАННЯ ДО ВСІХ ПРОЙТИ ДО УКРИТТІВ»

    – Чудесно просто… Ну пішли, – невдоволено сказав Олексій собі під ніс.

    Подоляк закляк на місці. Повітряна тривога. Це значить летять ракети. В цю хвилину. Поки він стояв на кухні і витирав розлиту каву. З його грудей вибило повітря і здатність рухатися. Він бачив, що ракети роблять з будівлями і знав, що на Офісі фактично намальоване поле для дартсу. Серед цього всього чоловік відчував себе зовсім малим. Він був дуже малим на фоні усього міста, ще меншим на фоні країни і абсолютно крихітним на фоні людей, які зараз в підвалах і окопах. Він був нікчемний і його страх був нікчемним теж. Тисячі українців вже місяць під завалами і п’ють дощову воду, а Михайло Подоляк стоїть на кухні в центрі Києва і мне спітнілі долоні.

    – Міша, ало! – відповісти Подоляк не встиг, бо його грубо стиснули за плече та волокли до найближчої комірчини. Він моргнув, а вже через кілька миттєвостей виявив себе серед відер, швабр і миючих засобів.

    – Що.. – пробурмотів він.

    – Правило двох стін, – відрізав Арестович та провів рукою по найближчій стіні в пошуках вмикача.

    Кімнатка була маленькою і явно не призначеною для її відвідування. Олексій був переконаний, що в неї ніхто ні разу не заходив і не закривав за собою двері  – настільки вона була крихітною. Зараз же цей метр квадратний займали два немалих чоловіка, які змушені були стояти непристойно близько. Вмикача Олексій так і не знайшов, то ж тісноту довелось ділити в темряві.

    – Це в тебе панічна атака чи що? – запитав Арестович, намагаючись поскладати кінцівки зручніше.

    Подоляк відчував його всім тілом. Ноги Олексія торкалися його ніг, а руки були протягнуті вздовж його боків. Вони тиснулись один до одного животами, а голови навіть трохи доводилось відводити в сторони, щоб геть зовсім не злитись в щось єдине. Він відчував Арестовича так само чітко, як відчував стіну за собою чи паркет під ногами. Він відчував який той розгарячений і чув як рівно б’ється його серце. Михайло ясно розумів себе в просторі, але ні на чому конкретному не міг зосередитися, бо все давило водночас.

    – Не знаю… Я…– Подоляк чесно намагався відповісти, але в грудях, здавалося, не було достатньо повітря для цього. Він спробував рукою дотягнутися до горловини светра, щоб трохи відвести його від шиї, але будучи притиснутим Олексієм йому це не вдалося. Подоляк кілька разів неуспішно смикнув рукою, а тоді задер голову догори і спробував глибоко вдихнути.

    Раптом він відчув на своїй шиї пальці Олексія. Чужі доторки приємно холодили тіло і на секунду здалось, що дихати стало легше. Арестович, не зустрівши очікуваного супротиву, торкнувся шкіри Михайла більш сміливо. Він майже невагомо перемістив на шию чоловіка вже всю долонь та провів великим пальцем по кадику. Подоляк нервово облизнув губи.

    – Що ти робиш? – спитав Михайло пошепки.

    – Я, – так же пошепки відповів Олексій, – намагаюсь визначити рівень твоєї пітливості і поміряти пульс.

    – Так?

    – Ага.

    Подоляк тяжко ковтнув, коли Арестович трохи стиснув руку. Цього було недостатньо, щоб забрати в нього повітря, але цілком вистачило, щоб забрати землю. Тіло почало підводити, а ноги коситися. Він нічого не бачив, але був переконаний, що світ пливе. Олексію довелося ще тісніше пригвіздити Михайла собою до стіни. Друга рука Арестовича перемістилась Подолякові на бік, поки інша продовжувала тримати його горло.

    Михайло посміхався. Майже непомітно, кутиком губ. Від доторків Олексія в голові щось вибухало, а в грудях кололо. Він повністю розчинився в цій тісній темряві в руках чоловіка, який затиснув його собою. Міша глибоко і шумно вдихнув, коли Арестович забрав руку з шиї і вже через секунду провів по ній носом. Здавалося, що він паде, а щоб встояти треба наковтатися повітря, як риба на суші. Подоляк кілька разів відкрив і закрив рот і витягнувся наче струна. Він лиш хотів було подумати, що це все надто для нього, як відчув дотик на своєму животі і зрозумів, що ця рука не збиралась зупинятись.

    – Знаєш що, Міш? – запитав Арестович, задираючи светр Подоляка та добираючись до його розпаленої шкіри.

    Михайло звичайно ж не здатен був на відповідь. Його трясло, як в лихорадці. Руки тремтіли настільки, що він ледь зумів торкнути Олексія в пошуках додаткової опори. Голова ж стала такою тяжкою, що довелось метушливо вдаритися нею до стіни, щоб прийти до тями. В роті пересохло, а горло дерло від глибоких сухих вдихів.

    Олексій, здавалося, і не очікував на відповідь, а тому майже зразу продовжив:

    – Вважай мене поганим другом, – видихнув він Михайлові в шию, – але я збираюся скористатися твоїм вразливим станом.

    Подоляк тяжко засопів, знервовано вхопив Арестовича за плечі і стиснув в напружених пальцях його сорочку. Олексій вже двома руками торкався Михайлових бедер та продовжував гаряче дихати в шию. Пальці Льоші були гарячими і розсилали по тілу табуни мурашок. Було трохи лоскотно і надміру обпікаюче, приємно.

    – Я збираюся зараз стати на коліна і добряче тобі відсосати, Міш – Олексій продовжував торкатись Подоляка через штани і затискати собою. Він говорив в шию чоловіка перед ним так, наче зранку обговорює плани на день. На ділі ж обпікає долонею та змушує судорожно хапати повітря. Арестович цілує трохи солену шкіру за вухом, а тоді додає: – Я хочу щоб ти втратив голову і погано стояв на ногах. Хочу попрацювати з тобою так, щоб тобі аж дзвеніло в вухах. Ти дозволиш мені, а?

    Коли Михайло відчуває гарячий язик Олексія на своїй шиї, то думає, що не витримає. В грудях тисло, а в голові шуміло. Він не помітив як став навшпиньки, а пальці добіла затискали чужі плечі. Арестович цілував, лизав, стискав і  обпікав.

    – Міш, я хочу щоб ти погодився зі мною, як хороший хлопчик, – поцілунок в шию. – Я не буду нічого робити проти твоєї волі, тому ще можеш мене зупинити.

    Нарешті Михайло не витримав і різко опустивши голову знайшов губами губи Арестовича. На секунду затримався. Рот Олексія був запрошувально відкритий, а його гаряче дихання відзивалося дивними почуттями у низу живота. Коли вони нарешті поцілувалися, то у Подоляка було таке відчуття, наче він прийшов додому. Все в цьому було правильним: бедра до бедер, язик до язика. Ковзнути язиком в чужий рот було водночас і страшно, і дивовижно. Торкнутись зубів, піднебіння, губ…  Олексій забито видихав в поцілунок і це теж було чудесно. Михайло лиш зібрався заритися неслухняними пальцями в волосся Олексія, як той нетерпляче почав спускатися на коліна.

    – Будемо вважати, що оферту акцептовано.

    Подоляк, здавалось, заскавулів. Він знову задер голову догори та вдарився потилицею до стіни і зажмурився до білих кругів, коли відчув як Олексій зарився обличчям у пах Михайла. Арестович руками провів по стегнам Подоляка і терся носом об його штани, губами проводив по обрисам члена в його джинсах. Михайло стиснув долоні в кулаки так сильно, що руки аж затремтіли. Арестович тим часом жмурився і терся щокою об затверділий член Подоляка.

    – Подивись на себе, Міш… – бурмотів він. – дивись, який твердий для мене.

    Він вертів головою ще і ще, вдихаючи в повні груди, а тоді і зовсім широко і слиняво провів язиком по сухій тканині.

    Михайло явно зійшов з розуму. Буває такий травматичний досвід, який перекидує людину за межу, після якого вона вже ніколи не буде такою як раніше. Олексій Арестович на колінах це саме із переліку таких речей. Подоляк ледве чіпляється за думку, що було б чудесно зараз побачити чоловіка, який стоїть перед ним. Він переконаний, що у того зворушливий, але владний вигляд. Про те, як виглядає він сам, Михайло старається не думати. Він дрижить як листок за вітром і намагається не втонути в відчуттях: чужі долоні на стегнах і гарячий рот на ширінці. Чоловік не стримується та все ж ниряє тремтячими пальцями у волосся Олексія, а той, розцінюючи це як команду, починає розщіпати штани Подоляка. Михайло опускає голову щоб спробувати щось розгледіти в темряві, бо знає, що картина там пречудова. Він переміщає руки на розгарячені щоки Арестовича і відчуває як Олексій піднімає лице йому на зустріч. Вони могли би пересіктися поглядами і Подоляк вже друге шкодує про відсутність світла. Хоча з іншого боку це йому на руку, бо якби він засвітла був прижатий до стіни тілом Арестовича, то спустив би в штани вже давно.

    Тим часом Олексій справився з замком і ґудзиком і запустив руку у штани, дістаючи член. Головка була гарячою і вологою, ідеально личила до рук. Арестович майстерно розвернув кисть, пройшовся пальцями по всій довжині і обережно зжав. У відповідь почув ще один несміливий стогін та інстинктивний поштовх бедрами.

    Було дивовижно і трохи шалено. В голові у Михайла пусто. Він лиш чув як бахкає його серце і як гуде у жилах кров. Під закритими повіками він бачив феєрверки і веселку водночас.

    – Дідько, – прошепотів Подоляк. – Льош…

    А Льоша мало не муркоче. Він ластився як великий кіт, який проситься до господаря. Як кіт, якому треба бути біля чийогось коліна. Він розкрив рота і знову підняв голову туди, де міг би бачити Мішу зараз, і м’яко взяв до середини. Член Михайла був гарячим і важким у роті Арестовича. Олексій завмер і спробував вслухатись в чуже дихання. Провів руками від бедер до ребер, щоб поглинути всі дотики і запахи.

    Через кілька миттєвостей він почав рухатися. Це все було одним великим «занадто» – гаряча волога роту, туге кільце губ, впевнені дотики язиком, ковзання пальців…  Слина капала на підлогу, а в грудях все вібрувало від задоволення. Однією рукою він гладив живіт Подоляка, а іншою несильно, але відчутно стиснув мошонку. Михайло знервовано пошкріб пальцями стіну, а тоді схопився за загривок Арестовича. Олексій старався брати глибоко, аж поки на очі не найшли сльози. Тоді він випустив член з рота і кілька разів провів рукою, відчуваючи як натягується на голівці крайня плоть, а під пальцями тече передеякулянт. Він вперся лобом в живіт Подоляка і поцілував його в тазову кістку.

    Цей жест знизив градус в комірчині і на зміну тваринній пристрасті прийшла неочікувана ніжність. Михайло майже любовно провів долонею від загривка до лиця Олексія та пальцями погладив щоку.

    Арестович тим часом широко відкрив рота та висунув язика щоб грязно і грішно поплескати по ньому членом Подоляка. Він знову взяв в рот, але вже за щоку, щоб Міша долонею відчував рух. Здавалось його руки створені для того, щоб гладити скули Льоші, щоб тиснути пальцями на підборіддя в проханні відкрити рот сильніше. І Арестович з готовністю піддавався і підставлявся під жадні дотики. Олексій неспішно рухав головою вперед-назад, не скупився на слину і абсолютно впевнено себе почував навколішках.

    Михайло не стямився, як і сам почав рухатися. Досі здавалося, що він бетонний стоїть і все що й може, то неконтрольовано тремтіти. Однак зараз він зрозумів, що сам рухається назустріч гарячим губам і язику – повільно, неглибокими поштовхами. Він стогнав так голосно, що, здавалось, весь Київ тепер знав чим займаються радники Офісу Президента під час повітряної тривоги. Арестович продовжував смоктати і слина заливала його бороду, шию і руки. Все хлюпало з непристойними вологими звуками.

    Олексій старався залишатись нерухомим, поки Подоляк трахав його рот: він глибоко заходив та затримувався на кілька секунд, а потім повністю виходив, щоб через мить продовжувати вбиватися в гаряч рота вже короткими поштовхами. Арестович втягував щоки і постійно рухав язиком, щелепа вже боліла, а горло починало саднити.

    В якийсь момент поштовхи Подоляка стали зовсім хаотичні і він відчув, що той вже на межі. Кінчаючи, він почав діставати, однак Олексій рухнув головою за ним, щоб все проковтнути. Михайло видихнув і дістав член з рота Арестовича, не переймаючись про те, щоб поправити  штани і білизну. Олексій також не спішив підійматись з колін. Він знову поцілував живіт Подоляка і сів на п’яти, проводячи руками від стегон до колін. Він намагався прийти до тями і прогнати метеликів з живота. Його руки тремтіли, а обличчя горіло.

    Михайло тим часом недбало привів себе в порядок.

    – Вставай, – різко сказав він Арестовичу. Той піднявся на неслухняні і важкі кінцівки і вже думав про те, які слова підбирати і як це пояснювати. Навіть встиг подумати про те, що йому мабуть зараз морду наб’ють, однак цю думку було перервано гарячим мокрим поцілунком.

    Олексію і без того не вистачало повітря, але коли він відчув як пальці Подоляка стискають його кам’яний член через штани, то і зовсім втратив голову. Він був спітнілий і дурний і абсолютно по-звіриному штовхався в бедро Михайла і, здавалось,навіть ричав.  За секунду до оргазму, Подоляк наблизився до його вуха:

    – Зараз ти спустиш собі в штани, Льош. І потім під всіма блядськими камерами Офісу пройдешся до свого кабінету щоб привести себе до ладу і переодягнутися. І я попрошу ці чудесні записи собі в особисте користування, щоб ти знав. – Арестович кінчив ще на середині цієї фрази. Його лице витягнулося у безмовній букві «о», а рука до хрускоту стиснула передпліччя Міші.

    Хвилину вони стояли нерухомо, намагаючись впорядкувати хоча б дихання. Арестович провів рукою по волоссю, щоб приборкати непокірливі пасма, а Подоляк потер долонями обличчя щоб осмислити те, що щойно відбулось.

    – То що тепер? – невпевнено запитав він, ледь впізнаючи власний голос.

    Арестович відкрив двері.

    – Відбій повітряної тривоги. Можете повертатись до нормального життя. Все. Буде. Добре.

     

     

     

    0 Коментарів