Довга ніч

Незначні деталі мають великий сенс. У них зберігаються спогади маленьких митей життя, які його наповнюють, вони таять у собі звуки та аромати, які губляться у просторі з плином часу. Малесенький жовтий ґудзик у нагрудній кишені білої сорочки весь ніби аж світився і горів, до рук його взяти було неможливо: такий вже гарячий, але понад серцем він ніби його зігрівав, не обпікаючи зовсім. Цей ґудзичок він вважав своїм талісманом, дарунком небес, що не раз виручав його у скрутну хвилину. Коли було важко тонкі пальці ледь відчутно торкалися його через легку тканину і душа сповнювалась радісного трепету, невідоме майбутнє вже не здавалося таким страшним і безрадісним. В одному такому маленькому, в ньому була душа того, кому він раніше належав. Його минулий власник наділив його життям, сміхом, веселими історіями і піснями на будь який смак, ароматами бутербродів з їдальні і дивних настоянок з не менш дивних інгредієнтів. Табакі подарував його Лордові у його першу ніч.

Наляканий, хлопчина боявся стулити очі, боявся, що якщо він зробить це, то його дійсність перетвориться у страшний кошмар. Йому було незвично чути чуже дихання, у такій величезній кімнаті у якій ледве вистачало місця, незвично відчувати чиюсь присутність у його маленькому світі. Він руйнувався,   швидко, він не встигав збирати його осколки, навіть, якщо потім він не зможе повернути їх на місце. Мав бути взірець того світу, який він будуватиме заново, спираючись на те, що він має тепер. Та звикнути до цього було важко. Багато незнайомців з усміхненими масками на обличчях, сміються, плачуть і сваряться, вони поводяться як родина. Тут є свої правила і усі їх дотримується, є своя влада і ті хто їм підкоряються, в них є купа секретів, які знають лише вони. А він тут чужий і дуже самотній. Липке почуття непотрібності засвербіло десь у грудях і він тяжко видихнув із себе усе повітря, а разом з ним і тяжкі думки. Поки що він тут ніхто, але він все ж таки сподівався, що це ненадовго.

Сон не йшов, постіль була надто гарячою, а подушка твердою. Під вухом хтось надто голосно хропів, і йому захотілося штиркнути хропуна під бік, але він стримав себе: не варто першої ж ночі так себе поводити. Зараз це не його домівка, не він це придумав, тож має коритися. Одначе, коли він просто отак лежав, йому ставало дедалі гірше, і скоро зовсім не стало чим дихати. Юнак скинув з себе ковдру і тієї ж миті його пробрав крижаний холод, він на силу сів. Справлятися із своїм тілом йому було дуже важко, в ногах суцільний холод, коли згори він спітнів до того, що з його сорочками піт можна цідити відрами. Одинокий і безпомічний, неймовірне поєднання у одній особі. Він так тихо, на скільки це було можливо зліз з ліжка, майже безшумно приземлившись на руки. Котяча грація, молодець хлопче! Але радіти, на справді, було нічому. Що робити далі він не знав, так і сидів, притулившись до краю ліжка, тяжко зітхаючи.

Він довго вдивлявся поперед себе в темінь, доки не вихопив посеред мороку промені світла. Вони йшли звідкись згори. Коли він підвів голову, раптовий спалах на мить його засліпив. Юнак навпомацки поповз туди, звідки, йому здавалося, це світло йшло. Так він опинився біля стіни прямо під вікном. Йому дуже сильно хотілося видертись на підвіконня, але його тіло сковувало його бажання, хотілося б відкинути такі непотрібні ноги і отримати крила, щоб він зміг туди піднятися. Кілька невдалих спроб, його дихання збилося, вдавалося вхопити повітря лише через раз, і він облишив цю справу. Скрутившись у клубочок на підлозі, він вирішив до ранку залишитися тут.

Коли сон нарешті почав його зморювати, він відчував біля себе надмірну активність. Поряд щось вовтузилось і голосно дихало. Нарешті воно вляглося під боком, і юнак відчув як його і того, хто підкрався до нього накриває тепла ковдра. Стало спокійно, було чути лише дихання коло самого вуха, інші звуки ніби розчинилися в ньому. Його потрусили за плече:

— Чим тобі не догодило ліжко? Таке тепленьке, м’якеньке. А ти обрав холодну і тверду підлогу, дивний ти, — досить тихо прозвучало з боку

— Я сплю, — відрізав він.

— Спиш? Гаразд, не заважатиму.

— Ти зібрався спати поряд зі мною на підлозі?

Кошлата голова, що увесь час була під ковдрою вилізла на поверхню.

— Так. Підлога спільна. Як і ліжко, до речі, — хлопчина присунувся трохи ближче і у саме вухо прошепотів, — я знаю, що тобі страшно, першої ночі страшно усім.

На це йому захотілось щось заперечити, щоб якось попустити зузвальства малого, але його рука накрила його вуста:

— Не треба кричати, ти усіх розбудиш. Давай домовимось? Про це знатимемо лише ми втрьох, — на його обличчі з’явився стурбований вираз, оповідач посміхнувся, — Ти, Я та Дім.

За якоюсь дуже довгою історією, сон непомітно до нього підкрався і він нарешті заснув. Сказати чесно, його сусід розповідав цікаво, але так багато, що йому набридло його слухати вже через кілька хвилин, а той усе говорив безперестанку, ніби не потребував повітря. Його оповідка про якихось чарівних істот заколисала його і він проспав майже до самого ранку, аж доки та сама рука знову не потрясла його за плече.

— Нам варто повернутись до ліжка, — але ж і так було ясно, що йому зовсім туди не хочеться, там усе чуже, а місцина на підлозі за цю ніч стала чомусь рідною, — ох, я зрозумів тебе. Ти досі боїшся… Тоді я дещо дам тобі, сподіваюсь воно допоможе, — і він протягнув йому на долонці маленький жовтий ґудзик, який був настільки яскравий, що здавалося ніби він світиться у темряві.

Лорд міцно стиснув долоню, відчуваючи у ній тепло свого примарного талісману і лише міцніше притиснувся до Табакі. А той, ніби відчував усі емоції Лорда, запідозрив щось не те. Нетдомовляючись, дуже тихенько вони разом вибралися із ліжка і попрямували до виходу. Темнота коридора ласкаво прийняла їх у свої обійми.

— Варто бути обережнішими, — зауважив Табакі, — багато хто любить блукати темними коридорами без ліхтарика.

Вони мовчки просувалися уперед. Тиша заспокоювала їх обох. Табакі було важко віднайти потрібні слова після того, що сказав йому Лорд. Вони ніколи не обговорювали того, що з ним трапилося коли він опинився у Зовнішності. Напевно, ще не прийшов час для такої розмови.

— Тож, я гадаю ми маємо поговорити, — нарешті сказав він, щоб хоч якось розпочати розмову. — Про щось маємо поговорити. Про що?

— Я не знаю, мені непогано мовчалось у твоїй компанії, — жартівливо насварився на нього Лорд, без жодного натяку, при тому, на злість у голосі. Якби не темрява на його гарному обличчі можна було б розгледіти ледь помітну посмішку.

— Але ніч, здається, змушує говорити відверто. На сьогодні ти сказав значно більше, ніж тобі хотілося б, — сумно підвів Табакі, — тому подумай, чи ти готовий до цього.

— Явно, не готовий, я навіть згадувати не хочу те, що я там відчував, а точніше не відчував, тому що мене постійно чимось обколювали, — Лорд втрачав над собою контроль, Табакі від напруги згриз собі другого пальця.

— Ми не говоритимемо про це взагалі, якщо тобі легше ігнорувати той час, давай просто зробимо вигляд, що його ніколи не існувало. Існує лише зараз. І хочу тобі зізнатися — воно прекрасне, тому що ти поряд.

Зі сторони Лорда прозвучав тихесенький кашель, який той приховав у рукаві сорочки, Табакі собі посміхнувся. Невже Лордові зараз ніяково?

— Чому ти так дивуєшся? У нічних прогулянках коридорами саме з тобою є своя естетика. Якась неповторність тих митей, що ми проживаємо зараз.

Ніч змушувала до відвертості. Тому вони говорили те, що завжди мали на думці. Лорд повертався у далекі часи, коли він був справжнім собою, і він відчув, що те його Я насправді нікуди і не дівалося: він лишив його тут — у Домі. Табакі знову був поруч із ним, коли він боявся лишитися повністю самотнім. Табакі був для нього Домом.

— Той жовтий ґудзик, що ти дав мені з самого початку був моїм талісманом увесь цей час, коли тебе не було поруч, зі мною завжди була частинка тебе. Але там… Там його забрали, як і усі інші речі, що на той момент були зі мною. Я ледь не збожеволів, коли страх повністю мене захопив, а тебе не було поруч.

— Он як, — тихенько прошепотів Табакі, ці слова міцно засіли у його серденьку. — В мене є інший, тільки для тебе.