Я, Мін-сюн та завдання.

У небесній столиці завжди щось відбувається. І цей раз також не був винятком.

–Та що це коїться вже другий день поспіль! – жалівся небесний чиновник.

– Колего, невже ваш сад знову постраждав?

– У моєму палаці за одну ніч зів’яли всі квіти! – скаржився третій.

– Так, так. А у моєму озері всі лотоси висохли!

Це сталося за тиждень до фестивалю ліхтарів.

[Дін-дон] Колокол почав дзвонити, викликаючи головних богів до палацу Цзюнь Ву.

– Постраждала вся рослинність на небесах. Хтось знає причини цього лиха? – рівним та спокійним голосом промовив Володар.

Більшість присутніх були богами війни, які не цікавилися квіточками у садах, тому не знаючи, що сказати вони стояли тихо, як мишки. Ши Цінсюань повільно махав віялом та подумки жалів ті квіти, які втратили свою красу та більше не могли відкрити свої бутони, роблячи людей навколо щасливими.

Тихим, змореним голосом Лін Вень проговорила: Згідно записам минулого, таке вже траплялося. Страшного в цьому інциденті немає нічого…тільки… – богиня затихла, обдумуючи ще не сказане.

Боги війни насторожились.

– Чому Лін Вень замовчала? Невже якийсь могутній демон зміг прокрастися в столицю та робить такі діяння? – подумав один із зібраних у цій залі.

– Тільки минулого разу не вдалося дістати артефакт – закінчив Цзюнь Ву.

– Звучить інтригуюче! – зацікавився повелитель вітру.

– Не може бути, щоб у світі був артефакт, який неможливо роздобути, – гордо заявив генерал Пей, скрестивши руки на грудях.

– Якщо це вже сталося, то треба знову спробувати. Нічого ж не станеться, якщо місія провалиться, – весело сказав Цінсюань, граючись віялом у руках, то закриваючи то відкриваючи.

– Я бачу, ти зацікавився в цьому завданні, – проговорив старший Пей, ловлячи на собі недобрий погляд водяного тирана.

– Звичайно, так я зможу врятувати вселенську красу та й чудово проведу час, – без вагань відповів любитель розваг та вина.

– Раз так, тоді цю місію я поручаю Повелителю Вітрів. Вибери собі напарника та можете відправлятися, – сказавши рішення, він махнув рукою, даючи знак, що зібрання закінчилося, та пішов.

– Зайдіть до мене, я дам вам мапу, – сказала Лін Вень Цінсюаню, який рішучим шагом йшов до Мін Ї.

– Добре, – швидко, не дивлячись на співрозмовника, промовив він, схопив товариша за рукав і потягнув до виходу. – Мін-сюне, ти ж підеш зі мною? – жалібно, наче дитина, просячи льодяника, запитав він.

– В мене ще є справи.

– Ніяких справ, ти йдеш зі мною!

Зібравшись у невелику подорож, вони спустилися з небес і опинились у надзвичайно гарному місці.

Ріки, ліси, гори, свіже повітря та товариш – що може бути краще?

Недалеко від місця приземлення знаходилося село, місцеві тяжко працювали на полі, діти гралися, зображуючи різних відомих генералів. Річечка, біля якої вони опинилися, була настільки прозорою, що на дні можна було легко побачити гладеньке каміння.

– От би зараз опустити ноги у цю прохолодну водичку та випити вина – мріїливо промовив Цінсюань.

Повелитель Землі стояв під деревом та думав про те, щоб це швидше закінчилося. Насправді він ненавидів знаходитися на палкому сонці. Та ніколи не розумів як це може комусь подобатися.

– Згідно з мапою спочатку треба було пройти через ліс, потім дістатися гір, десь там знайти печеру та…гхм…

– Та? – запитав Мін Ї, бачачи, що другий замовк.

– А далі нічого не написано. – безтурботно сказав Цінсюань. – Лін Вень сказала, що цей артефакт там єдиний. Гадаю, ми не помилимося.

Мін Ї майже закотив очі. Як можна було піти на завдання, не знаючи того, що треба знайти чи хоча б як воно виглядає. Дійшовши висновку, що ця людина ніколи не зміниться, вони вирушили у дорогу.

Спочатку ліс був звичайним, вони йшли спокійно та ніякої небезпеки не було. Хоча, як можна йти з Ши Цінсюанем: він же ж завжди щось розповідає. Від такого у слухача почала боліти голова.

Зненацька земля здригнулася. Дерева шатало в різні сторони, а позаду почулося якесь ревіння.

– Здається, це тигро-зміїний ведмідь – майже спокійно сказав Повелитель Землі.

–Хто, хто? Що це…

Не встигнувши закінчити питання, Цінсюань схопив товариша за руку та вони побігли куди бачили очі. На ходу Мін Ї намагався пояснити, що це за створіння.

– Тигро-зміїний ведмідь – це ведмідь з кольором хутра та спритністю тигра, та ядом, як у змії.

– І як його позбутися? – збентежено запитував другий.

– Краще б було з ним не зв’язуватися.

– Ааааа

Вони ледве встигли перестрибнути через величезну яму. Завдяки своїм умінням звір також подолав перешкоду та наближався до них все швидше та швидше.

У Повелителя вітрів невідомо звідки з’явилася сила, він дістав своє віяло, замахнувся та закричав:

– Аааа…Катися звідси! В мене завдання, а потім я буду пити. Так що не заважай мені!

Поток вітру був направлений прямо в груди звіру та по силі не поступався богам війни. Бідолашний звір полетів у небо, та не було відомо де він приземлився і, взагалі, вдалося це йому чи ні.

– Фух…Бачив як я його? – гордо промовив, витираючи піт, Цінсюань.

– Угу

– Що ж, здається, ліс ми подолали – дивлячись назад, добавив переможець – Далі гори. Ходімо!

Колись у цих горах жили люди, які спеціалізувалися на виготовленні особливих солодощів. Їх майстерність у цьому була найкращою у світі. Але, на жаль, їх спіткало нещастя та всі вони були погребені під снігом через лавину, причину якої і досі не знають. А їх техніка загублена навічно.

У небесній столиці.

– Володаре, чому ви вигадали цю історію та навіщо відправили Повелителя Вітрів та Землі?

– Дещо угледів та вирішив їм допомогти. Тим паче це не зовсім вигадка.

– Ви впевнені, що в них вийде?

– Повністю

Лін Вень зібрала сувої та пішла.

Тим часом у горах.

– Мін-сюн, нам довго ще йти? Я втомився! Та ще й змерз! – негодуючи говорив Цінсюань, волоча ноги.

– Звідки мені знати. Це ти взявся за це завдання.

– Я хотів врятувати красу квітів, щоб вони знову сяяли вдень, наче зорі вночі.

–…

Вони продовжували йти, поки той, хто був попереду, не зупинився. Цінсюань врізався в нього головою та похитнувся, ледве не падаючи.

–Ох, Мін-сюн. Чому ти зупинився? – потираючи місце зіткнення, він підійшов та порівнявся з товаришем.

Вони дійшли засніженої поляни. Сніг блищав на сонці, що аж очі сліпив, тут він був якийсь інший. Більш чистий та блискучий. Також була печера, яку вони шукали, але була одна проблема.

– Ааа? Чому тут всюди печери? Їх тут точно більше сотні, а може й тисячі! – засмучено чи здивовано проговорив Цінсюань.

– …

– Та щоб їх всі перевірити, нам потрібно буде багато часу. Це несправедливо! – образливо зітхав любитель вина.

– З якої почнемо?

– Здається, інших варіантів у нас не має. З тої.

Вибрана печера знаходилася ближче за інші. Вони заходили в кожну по черзі, але згодом виходили, бо кожна закінчувалася глухим кутом. Блукали туди сюди 3 дні, поки не залишилася остання.

– Якщо в ній нічого не має то… то я рознесу цю гору вщент, але знайду артефакт та врятую квіти – сердито заявив Повелитель Вітру.

Вони зайшли в печеру з надією нарешті закінчити це жахіття. Та припинити блукати на цій горі. Все, що їм хотілося – це скоріше повернутися. Та після виповнення завдання Цінсюань мріяв напитися.

Спочатку ця печера була така ж як інші до неї, але з часом почала зменшуватися та вже скоро вони йшли по вузькому проходу, нагнувшись, як качечки.

Вони пересувалися у тиші, навіть Цінсюань не розмовляв, йшов повільно за Мін Ї та чомусь червонів. Повітря було мало, вони могли чути дихання один одного, що було трохи ніяково.

Раптом земля під ними провалилася. Вони почали падати.Але це була не пропасть, а спуск, який вів невідомо куди. Несподівано чиясь рука притягнула Ши Цінсюаня до себе та обійняла. Він здивувався та хотів було відштовхнути цю людину від себе, але в останню мить зрозумів хто це був. У голові було безладдя. Його обійняв Мін Ї. Його Мін-сюн. Так зівпало, що його голова лежала на грудях другого. Тух-тух-тутух. Він чув стукіт його серця. Воно колотилося у шаленому ритмі. Так само. Так само як і його. Якщо прислухатися, можна було помітити, що вони б’ються в унісон. Тух-тух-тутух. Трохи пізно, але він помітив, що всі удари та пошкодження Мін Ї забирав на себе, тому, коли їх викинуло в якесь інше місце, у Цінсюаня не було ніяких ран та нічого не боліло, що не можна було сказати про іншого.

Все закінчилося, але вони лежали, не рухаючись, в обіймах один одного.

Мін Ї прийшов до тями, трохи віддалився від другого та сів.

Але Цінсюань не рухався: він лежав, закривши долонями лице та думав про себе: Невже…бути того не може, Мін-сюн щось до нього відчуває? Їх відчуття взаємні? Серце неможливо обдурити.

Голос Повелителя Землі повернув його до реальності.

– З тобою все в порядку? Здається тут знаходиться те, що ти шукав. – його голос був спокійним як завжди.

Цінсюань, прийшовши до тями, підійнявся та підійшов подивитися. Його посмішка сяяла, як ніколи.

Це була невелика кімната, посеред якої знаходилося якесь насіння. Вони подолали весь цей шлях заради цього?

– Сподіваюся, це те, що треба, – сказав Цінсюань, для якого все інше вже не мало значення, крім однієї людини.

Забравши знахідку, вони повернулися до столиці.

– Ну ось ми закінчили завдання, – гордо заявив Цінсюань – це було легко.

– Ви добре постаралися, – трохи весело сказав Цзюнь Ву, стримуючи посмішку.

А подумки інше: – Мій план пройшов успішно. Цього разу на фестивалі ліхтарів буде трохи веселіше.

Коли завершилося зібрання, Цінсюань хотів поговорити з Мін Ї, але той швидко вийшов та зник. Останні дні до фестиваля ліхтарів Повелителю Вітру ніяк не вдавалося знайти товариша, який вже навіть більше, ніж товариш, але він не відчаювався. Та готував дещо цікавеньке.

Фестиваль ліхтарів відкрито. Мін Ї, як завжди, сидів та їв, не звертаючи уваги на інших та й ті ,в свою чергу, не помічали його. Цінсюань сидів недалеко та постійно посміхався, дивлячись на цього милого цінувача їжі.

Коли більшість богів та богинь вже майже не стояли на своїх двох, Ши Цінсюань підійшов до Мін Ї, взяв того за руку, нічого не сказав та повів за собою. Другому залишалося тільки дивуватися та йти. А він же ж це не доїв, можна ж було трохи почекати, а потім вже йти.

– Куди ти мене ведеш, там ще стільки страв, які я не спробував! – образливо проговорив Повелитель Землі. Подумки зітхаючи: Зробленого не повернеш. Здається, у цьому році мені не пощастило.

Вони спустилися з небес та направилися у місто, яке було освітлене тисячами ліхтариками, тому здавалося, наче зараз день. Вони приземлились на найвищій вежі.

– Як тут гарно. – сказав Цінсюань, досі тримаючи Мін ї за руку. Вона була дуже теплою, що не хотілося відпускати – Я хотів показати тобі цей гарний вид та просто побути з тобою наодинці.

– Звичайне місто, воно таке кожен рік.

– Мін-сюн, ти не романтичний. – ображено, зробивши губки бантиком промовив Цінсюань.

Не романтичний? – подумав другий – а це до чого?

– Я давно хотів тобі сказати. Насправді…Я тебе…

Його слова були заглушені фейерверком, який виглядав цього року набагато прекраснішим, ніж в минулому. Здається, цього разу майстри постаралися на славу.

Очі Мін Ї розширилися. Хоча феєрверк був гучним, але він почув людину, яка стояла поряд.

– Тому…гайда зустрічатися.

Мін Ї хотів щось відповісти, але йому не дали. Цінсюань міцно його обійняв та ніжно поцілував. Йому відома була відповідь. Він знав, що Мін-сюн теж його кохає, тому навіщо чекати слів, краще діяти. Для інших це була мить, але для них вічність.

– Ну ось і підтвердження. У цих справах я не помиляюся. – весело сказав Цзюнь Ву, беручи піалу з вином.

Ось так через звичайне завдання може початися справжнє кохання.