Одне блакитне, інше коричневе

Вілл не втрачав часу, повертаючись до лікарні штату Балтімор для божевільних.

Несамовиті пальці зачесали його чубчик на лоб, щоб приховати каре око. Зазвичай для роботи Моллі казала йому, що він виглядає професійнішим із зачесаним назад волоссям, але поки він не зміг щось знайти, доведеться виглядати наче знову повернувся в коледж.

Він подивився на своє обличчя в дзеркалі орендованої машини: одне око блакитне, інше темно-бордове.

— До біса, — вилаявся він, барабанячи пальцями по керму. Цього не відбувалося. Це було непорозуміння.

Це було бісове непорозуміння.

Його впустив назад, на щастя, чоловік, який не звертав уваги на його очі. Барні був головою санітарів, і, здавалося, його турбує лише повторення правил Чілтона щодо відвідування Лектера.

— Він сказав, що ви повернетесь, тому ми прибрали перегородки, але залишили крісло. Ми можемо повернути все назад, якщо хочете? — Барні подивився на нього.

— Так, будь ласка. Я хочу, щоб розслідування було максимально тихим, — сказав Вілл. Коли вони ступили в тьмяне світло, вузол на його кишках розгорнувся. Людям було б важче побачити його око при слабкому освітленні.

— Добре, докторе Ґрем.

Він пішов за Барні до зали, в якій був лише кілька годин тому. Проте його хода була знервованою, коли він дійшов до камери Лектера, залишки хватки на його зап’ясті були такими яскравими, наче щось щойно сталося. Він заклав руки за спину, коли Барні знову пішов діставати перегородки, і подивився на камеру, судомно ковтаючи.

Лектер стояв спиною до камери, обличчям до своїх малюнків. Його плечі були широкі, м’язи напружені під комбінезоном. Він ніяк не відреагував на прибуття Барні чи Вілла, просто стояв із напруженою увагою, поклавши руки на боки.

— Ласкаво просимо назад, докторе Ґрем, — сказав він, коли Барні залишив їх.

— Що, в біса, ти зі мною зробив, — запитав Вілл, і Ганнібал обернувся на його грубе використання слів і з цікавістю підняв брову.

— Я не розумію, у чому мене звинувачують?

Вілл виявив, що крокує до ґрат, зупиняючись лише на відстані подиху від того, щоб врізатися в них, коли він притиснув пальцем до очей, його подих виривався з шипінням.

— Що. Ти. Зробив. Зі. Мною.

Лектер витріщився на нього, а Вілл глянув у відповідь. Два темно-бордові ока. Він думав розлютитися з цього приводу, але логіка в його розумі шепотіла, що йому потрібно поспати, щоб це спрацювало, і хоча Вілл задрімав, щоб спробувати вирвати Лектера з його розуму та шкіри, лікар-вбивця, ймовірно, витратив свій час. Час, зайнятий досить великим файлом, який Вілл дав йому.

Він ковзнув, елегантність його кроку не відповідала плоскому виразу його обличчя. Його погляд пройшов по обличчю Вілла, і він ледве посмикувався, щоб зберегти спокій. Вілл підмітив кожен рух і ненавидів його.

— Два блакитних ока, тепер одне. Ви когось зустріли, докторе Ґрем?

— Що ви зробили зі мною, коли схопили мене? Ви…

— Ви психіатр, який спеціалізується на аномаліях і поведінці споріднених душ, докторе Ґрем. Ви знаєте майже кожну статтю з інформацією про їх створення та основи їхньої поведінки. Ви точно знаєте, що сталося.

Вілл похитав головою, не даючи словам застигнути. Це було нереально.

Це було нереально.

— Ми не… Це не…

— Насправді, я так само здивований, як і ви. Якби я думав, що можу, я б зараз заснув, щоб побачити, чи наслідки почнуть діяти. У мене ніколи не було спорідненої душі, але я читав про емоції, які виникають, коли обидві сторони психіки сходяться на свої місця, — неможливо було зрозуміти, чи він бреше.  — говорячи, Лектер нахилив голову, ніби цей кут якимось чином відкривав кращий доступ до душі, і Вілл тепер точно бачив задоволення від свого дискомфорту.

— ……Ви зробили це навмисно, — сказав він. — Ви хотіли знайти спосіб проникнути в мою голову.

— Я схопив вас, щоб змусити вас подивитися на мене, так, — Лектерове плече знизало. — Ви не хотіли дивитися в очі, і я подумав: «Що станеться, коли він це зробить?» « Як відреагує хороший лікар, коли дивиться мені в очі?»

— Ви навмисне зазирнули мені в очі, щоб зробити мене невпевненим, щоб знайти правильний кут, щоб відкинути мене вбік.

— Я хотів знати, наскільки ви збентежитесь, зустрівшись очима з людиною. Моя теорія виявилася правильною.

— Це не доказ теорії, це…, — його голос обірвався, коли він жестикулював, руки кульгаво опустилися на стегна. — Це відбувається не зі мною, — пробурмотів він собі під ніс.

— Ваші найгірші страхи, Вілл Ґрем? — здивувався Лектер. — Психіатр з усіма знаннями про споріднені душі, чий найстрашніший страх — зустріти споріднену душу? Не кажучи вже про те, що б виявитися пов’язаним з кимось, у кого такий… смак, як у мене? Я запитав, чи боїтесь ви цього тому, що знаєте з ким, можете бути пов’язаним.

— …Твої очі можуть не змінитись, — намагався втішити себе Вілл. — Є винятки, — додав він, і Лектер відійшов від нього, кивнувши на знак згоди.

— Так, моє око може не змінитись, і вам, можливо, ніколи не доведеться відчути, як це мати зв’язок із кимось, як я. — він зупинився біля свого столу, погладжуючи пальцями папку. — Знову ж таки, ви точно знаєте, як це — поєднатися з чимось набагато потворнішим. Можливо, тому ви так боїтесь. Ви точно знаєте, як це мати вбивцю у своїй голові. Будь ласка, сядьте.

Вілл сів, і все, що він мав через свою безтурботність до Ганнібала Лектера, зникло. У міру того, як він викручував, перекручував і розчленовував свої почуття, його охоплював якийсь жах, щось схоже на сором. Він покрутив шиєю, тріснув її, і йому стало цікаво, що б сказала Алана Блум, якби побачила його зараз. Справді, не дозволяйте йому проникнути у вашу голову.

— Це сором’язливий хлопчик, Вілле, — сказав він, підводячи погляд, щоб спробувати зловити погляд Вілла. Вілл багатозначно втупився в ніжку столу. — Не на відміну від вас, у нього є певні проблеми з очима та тим, як люди дивляться на нього.

— Він хотів побачити в їхніх очах свій колір очей, — змусив себе сказати він.

— У нього не має спорідненої душі. Він не відчував того… непереборного потягу до іншої людини. Він ненавидить споріднені душі.

— Так.

— Ви вже це знали, чи не так, докторе Ґрем? — Лектер підвів на нього погляд, чуб на лобі розсипалася віялом прямо над очима.

— Я хотів, щоб ви підтвердили це.

— Чи спало вам на думку, що в нього є якась потворність — принаймні, він вважає, що має якусь потворність?

— Він розбив усі дзеркала в будинках, не тільки, щоб використати уламки.

— Так, — похвалив Лектер, і Вілл відчув його пильну увагу, наче голка з тонким кінчиком торкнулася його шкіри. — Можливо, тому він думає, що не знайшов свою другу половинку. Він думає, що жодна душа не може торкнутися його, коли в нього таке обличчя.

— Ви сказали, що маєте інформацію про нього, лікарю Лектере. Я можу зрозуміти нюанси його «чому», але мені потрібно знати «як».

— Враховуючи те, що ви щойно пережили, гадаю, ви можете називати мене Ганнібалом, — ввічливо сказав Лектер. — Тепер ти набагато відкритіший для мене, тому моє ім’я зберігає фамільярність, на яку ти заслуговуєш, — жар піднявся до шиї Вілла, і він пожвавився.

— Ти скажеш мені, як?

— Ти назвеш мене на ім’я? — поцікавився лікар Лектер.

— …Ти скажеш мені, як, Ганнібале?

Ганнібал усміхнувся, тонкі зморшки оточили його очі й поглибили борозенки на щоках. Вілл заскрипів зубами.

— Це не просто те, що вперше привело вас сюди, чи не так? Ви залишили консалтинг у ФБР на три роки, так? За той час ви працювали над консультуванням із втратою, ви працювали з терапією для споріднених душ усіх форм, форм і розмірів, втратили смак до божевільних злочинців, замкнулися глибоко, бажаючи забути. Ваша емпатія викликала у вас гіркоту щодо споріднених душ, які здатні відчувати, але не зовсім доторкнутися, бачити, але не відчувати.

— Моя емпатія?, — Вілл скривив губи.

— Яким би нахабним і очевидним не було для мене зараз, як це було в той момент, коли ви сіли й уникнули мого погляду, у мене деякий час був відкритий доступ до психіатричних журналів, докторе Ґрем. Ваш розум був темою чудових дискусій серед деяких більш популярних авторів, особливо після вашого приголомшливого показу з Ґаретом Джейкобом Гоббсом.

— Навіть раніше, коли я вперше зустрів вас, це було очевидно. Ваші студентські роки були сповнені боротьби за розуміння, за нездатність злитися з натовпом, тому що ви були натовпом. Навіть у ваші найінтимніші моменти з Аланою Блум ви не змогли зробити такий стрибок, який вийшов би за межі плоті. Невже тому все закінчилося тим, що ви двоє залишилися лише друзями?

— Я не знав тебе, коли…

— Ти ніколи не був в моєму класі, але часто був з доктором Блумом. Цього було достатньо, щоб побачити те, що я мав побачити. Ти можеш не згадати мене протягом цього часу, докторе Ґрем, але я точно згадаю тебе. — говорячи, голова Ганнібала нахилилася в інший бік, тонкі губи ворушилися швидко. Це був вольєр, як у хижого птаха. — Ти прийшов сюди сьогодні, щоб відчути смак божевілля, яке ти повинен відтворити у своєму розумі, оскільки ти вийшов з практики. Я питаю тебе, чому ти просто не подивився в дзеркало? — пауза, і садистський вираз прояснився на його обличчі. — Ах, ти зробив… це те, що повернуло тебе назад.

— Іди до бісової матері! — прошипів Вілл.

— Як цікаво буде побачити, що трапиться, коли тобі доведеться примирити монстрів, які містяться всередині тебе, тепер, коли одне з них стає очевидним лише за допомогою зору, — продовжив він, не звертаючи уваги на гнів Вілла. — Частина мене хоче, щоб мої очі залишалися такими ж, щоб краще аналізувати твою поведінку, але я не зможу проаналізувати це, якщо ти ніколи не повернешся. Я хочу, щоб вони змінилися. Якщо вони зміняться, ти повернешся.

— Ми закінчили, — сказав Вілл, підводячись. Він думав про те, щоб прибрати стільці та перегородки, але зрештою не хотів затримуватися, поки не побачить погляд Ганнібала. Він підійшов до перегородки, стиснувши руки в кулаки з боків, намагаючись не звертати уваги на насмішкуватий сміх, що лунає за ним.

— Навпаки, ми тільки починаємо.

—

Він під’їхав до будинку недалеко від Балтімора, міцно стиснувши кермо. Ганнібал Лектер не збирався розповідати йому багато про вбивцю, не зараз, коли йому було щось цікаве, щоб гратись, як кіт клубком пряжі. Він думав подзвонити Джеку, а потім відкинув цю ідею.

Не було незаконно знайти свою споріднену душу у тюремній камері, хоча це вважалося делікатною темою для розгляду. Ті, чиї партнери були замкнені за злочини, могли відвідувати майже будь-коли, їхній доступ був наданий через характер людини, яку вони відчували, але не могли торкатися. Вілл міг би назвати пів дюжини своїх пацієнтів, у яких були споріднені душі в різних місцях, де з ними не можна було зв’язатися, будь то військові чи секретні операції. У них постійно був загублений погляд, і вони скаржилися на фантомні болі, як після ампутації кінцівки. Чи мало це статися з ним? Він збирався сумувати за Лектером?

Ні.

Не було про що хвилюватися. Очі Ганнібала не зміняться, і все буде добре. Він був би сторонньою людиною, частиною зв’язку, який не прорвався, і люди бачили б його і вважали, що Моллі була його спорідненою душею. Вона посміялася б разом з ним, розглянули кольорові контакти, зрештою просто дозволили цьому диву пройти, доки шок не зник.

Все мало бути добре.

Він вийшов з машини після того, як припаркувався на під’їзді. Він звернув увагу на гравій, шум, який він створив, коли зайшов — убивця не скористався під’їзною дорогою. Він перерізав стрічку поліцейського відділу Балтімора й увійшов у парадні двері, різко натягнувши рукавички, які прорізали серпанок навколо нього.

Ніяких криків там не було.

Він не знайшов їх ні на кухні, ні на сходах. Лише коли Вілл увійшов в спальню, його вдарили в груди від раптового бажання, і він зупинився, витріщившись. Ось де це все сталося.

Хоча в решті будинку було застояне повітря, без раптових рухів чи бризок крові, у кімнаті буквально була кровава бійня. Джек сказав, що агенти з нерухомості хотіли, зробити косметичний ремонт, але тижня після вбивств було недостатньо, щоб приміщення знову почало виглядати придатним для життя. Вілл відчув застарілий присмак крові та уламки дзеркала, розкидані по підлозі. Оскільки досьє залишилось Лектера, він зайнятий тим, щоб відтворити, зрозуміти. Він знайшов місце на підлозі, схрестив ноги й заплющив очі.

Коли він прийшов до тями, він подзвонив Джеку, спускаючись сходами.

— Тебе нормально впустили?

— Детектив у відділку був дуже радий, коли віддавав мені ключ від помешкання. Вони знали, що не можна вибивати двері, коли побачили машину.

— Я сказав їм, що ми співпрацюємо. Ніяких прихованих доказів. Це лайно має припинитися, і я сказав їм, що це не змагання.

— Це точно. До речі тут і справді багато слідів слини, — сказав Вілл. Він вийшов на вулицю, скориставшись чорним виходом, і став у їхньому дворі, оглядаючи його. — Він залишив чоловіка живим.

— Чоловіка не було вдома, коли це сталося.

— Але це сталося вночі.

— Конференція в місті, він затримався допізна.

— Хм, — Вілл крутнувся на подвір’ї, замислено покусуючи нижню губу. — Мені здається, він мав доторкнутися до неї.

— Ти знаєш, що він торкався її, ми знайшли сперму і…

— Ні, не руками, Джек. Вона була красива, чудова, і він хотів побачити в ній себе. Доктор трохи подумав і додав: У неї були гарні ступні.

— Я не встигаю за перебігом твоїх думок, Вілле.

— Він використовував рукавички, але йому довелося торкатися її. На ній тальк, чи не так? Він зняв рукавички. Довелося кудись подіти руки – очі? Ви можете перевірити око, що залишилось?

— …Дідько, — вилаявся Джек, і це було переможно.

— Її лак для нігтів теж виглядав свіжим. Перевірте наявність відбитків у лаку. Б’юся об заклад, що той виродок не мав терпіння чекати, поки все висохне.

Джек поклав трубку з криком, щоб хтось викликав Прайса, і Вілл розвернувся, дивлячись на велику двометрову огорожу. Це було гарне місце, якщо хтось був убивцею і потребував перевести дух. Простора, відокремлення. Вілл примружився до сонця й зітхнув.

Насправді місис Гесс заслуговувала на смерть. У неї була споріднена душа, але це була не та, і факти були фактами. До кінця ночі Вілл був упевнений, що у свідомості вбивці вона теж погоджується.

—

Він зателефонував Моллі після довгого душу, де витирав кожен дюйм себе, поки його тіло не стало рожевим. Він сидів, капав на ліжко, і відкинувся, міцно притиснувши телефон до вуха.

— Гей, парубку, — сказала вона важко.

— Скоріше картопля фрі, — поправив він.

— Солоний, приготований до досконалості й поміщений у картонну коробку з сотнею таких, як ти?

— Трохи млявий і трохи жирний, — поправив він, і вона засміялася. На задньому плані він почув глухий шепотіння новини.

— Цей новий ведучий новин з’явився на екрані з одним зеленим оком, одним чорним, – повідомила вона йому.

— Вони склали історію про це?

— Це було одразу після останніх новин, коли вони розповіли про подробиці про Викрадача душ, — Моллі прошепотіла назву, як дитина прошепотіла ім’я страшного монстра.

— Це вони його так називають? — Губа Вілла скривилась від огиди.

— Насправді починається паніка. Знаєш, він щойно знайшов свою споріднену душу, і саме так він перетворив це на свою удачу. Його споріднена  душа Крісті Келлі була не дуже рада цьому. У неї  все ще два карих ока.

— Якщо її очі зміняться, ми будемо дивитись новини на іншому каналі, — попередив її Вілл. Причина, по якій їм сподобався Канал 4, полягала в тому, що майже в жодного з репортерів не було споріднених душ, тобто вони отримували реальні новини, а не викриття, написані лише про споріднені душі.

— Я думаю, що на каналі 12 є милий синоптик без спорідненої душі. Є щось для розгляду, — вона розсміялася з пирхання Вілла. Вони замовкли, і він прислухався до її дихання, поки вона грала у судоку. Він уявив собі, як розлігся на дивані біля неї, а не в готелі, де в повітрі тхне застарілим чистильним засобом і стравами, приготованими в мікрохвильовці.

— Так сумуєш за мною? — нарешті лагідно сказала вона.

— Я не звик до цього.

— Про що ти думаєш, Вілле?

— Ти не хочеш знати, — тихо сказав він. Він дивився на стелю й потер око, що було іншим, усе інше.

— Я можу щось сказати, щоб тобі стало краще?

— Ще два блакитних? — прохрипів він.

— Ще два блакитних, — запевнила вона його зі сміхом. На задньому плані балаканина перейшла на рекламу, і вона вимкнула її. — А в тебе?

— Все ще два блакитних, — збрехав він. — Моллі, я…

— Так? — спитала вона, коли він не продовжив.

— Моя Моллі, — пробурмотів він. — Що я зробив, щоб заслужити тебе?

— Виспися, коханий, — попросила вона його, і він полегшено зітхнув від її турботливого тону. — Спробуй трохи поспати.

—

Уві сні був вогонь, що горів, що палав. Воно торкнулося його шкіри, поглинуло його, але він радше дивувався цьому, ніж боровся з ним, рівномірний стукіт серця, яке билося в такт з його, змушувало світ рухатися трохи повільніше.

Було відчуття спокою, причетності. Щось, що просто здавалося правильним.

—

Він прокинувся наступного ранку, не вперше за день, але точно востаннє. Він дивився на своє обличчя в дзеркалі, на тіні під очима та на його «нове» око, жахливого зіпсованого кольору старої крові підкреслював його брак спокою. Він думав про те, щоб вирвати око, як це зробив «Викрадач душ».

Одне око блакитне, інше темно-бордове.

Він зателефонував доктору Чілтону з ввічливості, і його запевнили, що Ганнібал Лектер не зробив нічого такого, що виправдовувало б втрату привілеїв, як Вілл, який допитував його. При згадці його імені на потилиці з’явилося особливе поколювання, але Вілл придушив це відчуття. Він відмовився думати про це.

Все буде добре.

Перед тим, як піти, він обмірковував, що робити зі своїм єдиним блакитним оком і одним темно-бордовим, але зрештою нічого не зробив. Якби очі Ганнібала Лектера були такими ж, йому б ніколи не довелося нічого робити. Він міг знайти цього вбивцю, піти додому та згорнутися з Моллі калачиком на дивані, обговорюючи плюси та мінуси сімейної ворожнечі з однією сім’єю, чиї батьки були спорідненими душами, та іншою сім’єю, чиї батьки були побудовані на чомусь суттєвішому, ніж «кохання з першого погляду».

На щастя, лікар Чілтон був із пацієнтом, коли він прибув, і саме Барні знову все влаштував для нього, не коментуючи те, як Вілл безтурботно кусав великий палець, йдучи за ним. Якщо він помітив, то йому точно було байдуже, і Вілл подумав, якщо його кар’єра накриється, він міг би просто влаштуватися санітаром під керівництвом Барні.

Цього разу вони не морочилися з перегородками.Вілл сів у крісло й знову помітив, що дивиться на спину Лектера, зчепивши руки за спиною, ноги на відстані тридцяти сантиметрів одна від одної. Військова позиція. Вілл помітив, як напружено тримає його плечі, злегка зігнув коліна. Він стояв так досить довго. При думці про те, що він обернеться, його серце забилося.

— Доброго ранку, докторе Ґрем, — сказав Ганнібал і повернувся.

Одне око блакитне, інше темно-бордове.

Було безліч емоцій, які вразили його всі разом, і багато років потому Вілл Ґрем все ще не міг пояснити це чітко, лаконічно. Спочатку був шок, потворна, жахлива річ, від якої в нього похолонули кістки, а потім жах. Рівна відмова вірити, потім жахливий страх, від якого заболіли зуби.

Під усім цим було відчуття, що його груди потеплішали, серце забилося раз, удруге. Хвиля задоволення покотилася по його спині, і він помітив, що стоїть, бажаючи бути ближче, бажаючи…

— Ні. Ні, — прошепотів він і стояв біля ґрат, усього за кілька дюймів від Ганнібала, частина його кричала, що потрібно тікати, а інша частина прагнула залишитися. Він глянув на нього, перериваючи подих, і похитав головою. — Ні.

— Я мав би сказати те саме, — тихо сказав Лектер, і його спритні руки піднялися, щоб схопити ґрати, які їх розділяли. — Якби я не був змушений в цю саму мить взяти тебе за руку.

— Не чіпай мене, — гаркнув Вілл і змусив себе зробити крок назад.Його нерви були живі, співали, танцювали, спонукали його підійти ближче, простягнути руку і взяти, торкнутися, потримати… Чортового вбивцю-психопата.

— Я не маю цього наміру, докторе Ґрем, — легко сказав Ганнібал, його очі спостерігали за рухами Вілла. — Хоча в той момент, коли ти увійшов до кімнати, я відчув це так, як не відчував нічого за все своє життя. Це було зворушливо.

— Не треба, — попередив Вілл. — Не говори так.

— Чому? Вам не снився наш зв’язок? Я бачив його.

— Я прийшов сюди не за цим.

— Звичайно, так. Ти повинен був приїхати, принаймні, щоб переконатися, що це було так, як ти сказав — аномалія. Однак це не так. Ти сам бачиш. Швидше, ти можеш відчути це сам, — він ліниво простягнув руку, манячи. Вілл витріщився на нього, бажаючи дотягнутися. Змушуючи себе цього не робити.

— Цього не відбувається. Це відбувається не зі мною, — прошипів Вілл.

— Це є. Важливо не жити в фантазіях, Вілле, — від того, як його ім’я прозвучало на язиці Ганнібала, по його спині прокотилися тремтіння.

— Це нічого не змінює, — сказав він натомість, і йому привітно кивнули.

— Як хочеш. Мене цікавило раніше, починаючи від вашої каблучки-обіцянки, закінчуючи вашими двома блакитними очима та вашими порадами про втрату, але ситуація докорінно змінилась.

— Це нічого не змінює, — повторив він, і, можливо, якби він повторив це багато разів, то справді повірив би. Він спіткнувся об ніжку стільця й опустився на нього, притиснувшись обличчям долонями.

— Це, мабуть, справдилися ваші найгірші побоювання, — сказав Ганнібал, коли Вілл не підняв голови. — Хімічні речовини у вашому мозку кинули на мене погляд і побачили такий зв’язок між нами, що вирішили показати, що ми майже однакові. Ніхто ніколи не може бачити нас разом і не знати, наскільки ми правильні один для одного. Незалежно від того, що ти робиш, це те, що ти більше не можеш приховати завдяки химерному, псевдощасливому житті, яке ти побудував.

Він почув човгання ніг, скрип стільця, коли Ганнібал Лектер також сів. Між ними тиша зникла в часі, який спостерігав Вілл. Він потер обличчя, опустив руки й подивився на ногу Ганнібала, і його охопило раптове бажання заплакати.

Моллі ніколи не пробачить його.