Глава 3. Дух авантюризму
від Мора ЖораДітріш довго ходив по провулках, але в результаті повернувся в потрібний район, сподіваючись, що компанія йорів вже пішла. На вулицях починало темніти: біля гавані увімкнули малочислені електричні ліхтарі, тоді як на решті вулиць працювали ліхтарники. З настанням темряви жителі розбредалися хто куди, тому площа у Якоря виявилася напрочуд порожньою. Дітріш наблизився і подивився на вигляд: спляча гавань колихалася на легких блискучих хвилях. Рибний ринок закрився, залишивши лише порожні лавки, якими тинялися бездомні коти.
Але загалом місце здавалося безпечнішим, ніж удень. Хоча й не зовсім ясно, чому мешканці не ходять уздовж набережної. Вигляд чарівний, краще густого ринку. Та й жандарми помітно цураються прибережної частини вулиці, інакше чому на шляху Дітріш не побачив жодного патрулюючого?
— Пане Дітрішу! — покликав хлопчик, підбігший з боку доків. — Вибачте за запізнення!
— Я тільки підійшов.
— Капітан якраз брав дозвіл на якнайшвидше відплиття, — Отто коротко вклонився як привітався. — Поспішайте, поки він не загубився в барі до ранку.
— Я бачу, барів тут навіть більше, ніж кораблів.
Отто повів його мощеною пішохідною дорогою вздовж закритих крамниць, а потім звернув у провулок між житловими будинками. Тоді Дітріш почав підозрювати щось недобре, хоча хіба може дитина завдати йому шкоди?
Провулок освітлювався погано: світло від гасових ліхтарів ледве діставало до стін, залишаючи кути в непроглядній темряві. Дітріш зупинився, розуміючи, що жоден капітан не став би проводити розмови у темному провулку, як якийсь вуличний злодій.
— Тільки не кажіть мені… — зітхнув Дітріш, але вже було пізно.
Отто обернувся до нього, а з темряви блиснуло дуло крем’яного пістолета.
— Відразу видно, що ти столичний багатій, — Отто невинно знизав плечима. — Нічого особистого, нам потрібні гроші.
— О… тепер зрозуміло… — Дітріш клацнув пальцями від усвідомлення. — Я виставив себе дурнем.
З тіні вийшов спільник. Це був хлопець у червоному сюртуку, під яким ясно виднілися ремінці зі зброєю та патронами. Він уміло тримав пістолет у руці, обтягнутій рукавичкою без пальців, його розслаблена хватка говорила про цілковиту впевненість. Темне, якщо не чорне, волосся в хаотичній стрижці прикривало чоло, а образ завершував казанок на голові. Щодо обличчя незнайомця — його було складно обізвати жебраком, та як для злодія, він надто самовпевнено посміхнувся.
— Віддай гаманець і можеш забиратися звідси, — сказав стрілець, і голос його звучав з нотками нахабства, проте це був лише стиль розмови.
Дітріш розчаровано помасажував чоло.
— Виходить, я лише даремно втратив цілий день… — промовив він. — Слухайте, хлопці, це дуже мило, що ви так старанно намагаєтесь обікрасти приїжджих, але…
— Ти не почув? Я повторю: віддай гаманець та забирайся!
І, напевно, щоб підтвердити серйозність намірів, він вистрілив. Вогненний патрон пройшовся зигзагом прямо в повітрі, щоб його можна було помітити, а потім приземлився під ноги Дітріша, що вчасно відступив.
— Магія вогню?.. — одразу помітив Дітріш. — Значить, ти теж…
— Наступного разу вистрілю прямо в обличчя, — відрізав той. — Небезпечно тинятися в цьому районі з настанням темряви. Ніхто не знає, які покидьки трапляться по дорозі.
— Навіщо ви взагалі крадете гроші? Можна ж просто попросити.
— А? Серйозно?.. — здивувався стрілець, але Отто штовхнув його ліктем у живіт.
— Ні, дурень. Він намагається викрутитись.
— А що не так? — щиро не зрозумів Дітріш. — Хіба імперія не намагається дбати про дітей-сиріт?
— Як цинічно, — Отто склав руки на грудях і якось похмуро похитав головою. — Чути такі слова від людини, яка лиха не знає … Огидне почуття.
— Яке почуття? — стрілець глянув на нього. — Тобі погано? Ти захворів? Це все тому, що ти носиш закороткі шорти у такий час…
— Припини! — голосно обурився той. — Я не маленька дитина!
— Але ти сказав…
— Це не значить буквально, що мені бридко, ніби нудить.
— Важко, дуже складно.
— Просто давай розберемося з сьогоднішнім уловом і підемо додому.
— Тоді йди вбік, братику.
— Тільки обережніше, Анкель!
Отто зійшов убік, як і попросив старший брат. Дітріш раптом зрозумів, що дипломатичним методом він точно не врятується, але й віддавати гроші, необхідні для подорожі… Можливо, якщо ухилятися від куль, то можна врятуватися втечею, проте Анкель без проблем контролював траєкторію кулі — немислима майстерність!
— І чому мене всі хочуть убити… — зітхнув Дітріш, масажуючи перенісся. — У мене на лобі написано: «Вбий мене»?
— Шо? — Анкель, мабуть, не сприйняв риторичне запитання. — Ні, там нічого не написано.
Отто приречено видихнув, але не став втручатися. Він підійшов до ліхтарного стовпа, сперся спиною і почав вичікувати.
— Я бачу, що ти все ще не зрозумів, — Анкель насупився, він виглядав небезпечно. — Мені не потрібні зайві жертви, але це не означає, що я тебе не вб’ю. Мені потрібні лише гроші. Все, що маєш. Віддай по-доброму.
— Навіщо?
— У сенсі — навіщо? Тому що ми не маємо грошей.
— А чому б не піти на роботу?
— Бездомним важко знайти роботу, про яку ти говориш. Можна сказати, зараз ми якраз працюємо.
І, не говорячи більше ні слова, Анкель раптом вистрілив. Куля на льоту спалахнула і влетіла прямо в коліно Дітріша. Той не встиг зреагувати, як пекучий біль пронизав ногу, проте…
— Блядство! — Анкель помітно похитнувся, але не втратив позиції. — Якого хрону…
— Анкель? — сполошився Отто.
Тканина штанини Анкеля забарвилася червоною плямою буквально за лічені секунди. Дітріш позадкував — це трапляється само собою, проте завдяки забороненому заклинанню перенесення шкоди він може виживати.
— Не знаю, як ти це зробив, але мені все одно. Доведеться пристрелити тебе й усе.
— Ні-ні, — Дітріш похитав головою. — Це самогубство.
— Шо? Ти сам себе вб’єш?
— Ні, ти.
— Як я сам себе вб’ю, якщо тебе уб’ю?
— Так, звучить дивно, але саме це й станеться… — Дітріш почухав голову, не знаючи, як і пояснити. — Вистрілиш у мене ще раз — рана виявиться в тебе.
— Вона шо, страху не знає?
— Хто?
— Рана.
Дітріш починав плутатися, та й Анкель теж.
Один Отто, подумавши трохи, зрозумів:
— Стривай! Він також тенебріс!
— Попався! — раптом з темряви вискочила рука і схопила Отто за лікоть.
Перед світлом ліхтаря з’явився жандарм у строгому двобортному пальті, а за ним ще двоє. Анкель миттю забув про існування Дітріша, перевів дуло на жандармів і вистрілив два рази: перший постріл змусив підмогу відскочити, а другий пройшов якраз по руці першого, залишивши подряпину. Умілий маневр змусив жандарма відпустити Отто, й він швидко побіг за спину брата.
— Ви підняли пістолет на представника закону! — заревів жандарм. — Гнилі злодії! Я вам влаштую!
Всі троє дістали шпаги замість пістолетів, отже, вони знали, з ким мають справу і не хотіли давати магу вогню шансу для атаки.
— Ми не можемо вбивати їх, інакше нам точно торба! — Отто засмикнув Анкеля, який помітно закипав, за рукав. — Треба тікати!
— Ці виродки… — прогудів Анкель, ледве стримуючи. — Вони торкнулися тебе…
Отто потяг Анкеля на себе, сподіваючись прискорити втечу, але той сильно присів — рана в коліні дала про себе знати несподіваним чином. Не витримавши натиску, Анкель ледь не впав, устоявши тільки завдяки впертості, але Отто все зрозумів відразу:
— О ні…
— Просто вб’ю їх… — знову почав закипати той, цілячись у жандармів, але Отто не дозволив вистрілити.
— Тоді вони заберуть тебе!
Жандарми зі шпагами наближалися, їхні криві усмішки не обіцяли нічого доброго.
«Я про це ще пошкодую…» — промайнуло в голові Дітріша, перш ніж він вискочив перед братами:
— Одну хвилину!
— Пане, ми бачили, що ці двоє намагалися пограбувати вас і чули постріл, — стримано почав один із жандармів. — У цих місцях орудує банда, яка розправляється з туристами заради наживи, але тепер Ви у безпеці.
— Як бачите, я цілий.
— Прошу Вас, пане, ви заважаєте затриманню.
— Навіщо вам шпаги?
— Пане, Вам краще піти… — у голосі жандарма ясно читалося відверте попередження.
Дітріш був готовий зараз вступити у невеликий переполох, спираючись лише на власні почуття. Він коротко махнув пальцями, й самий балакучий жандарм раптом упав на коліно і несамовито закричав — його нога почала помітно кровоточити.
«Хочете сказати, цей Анкель витримував нестерпний біль і навіть не пискнув?» — Дітріш навіть устиг захопитись.
— Ви напали на представника влади! — закричав ще один жандарм. — Стійте на місці!
Але він тут же ухилився від пострілу, покликаного більше налякати. Анкель, випроставшись без жодних проблем, прикрив собою Отто.
— Цей день урятує тільки гарна нажива, — і раптом наставив пістолет на Дітріша. — Давай гроші і ми підемо.
— Я взагалі впрягся за вас! — обурився Дітріш.
— Тебе ніхто не просив!
Дивовижні події не поспішали закінчуватися. Просто перед Дітрішем і Анкелем пролетіло щось гостре, промайнуло відблиском в очах та врізалося в стіну. Вістря сокири увійшло до дерев’яної балки найближчого будинку з гучним тріском, а Дітріш від усвідомлення забув, як дихати.
— Знайшовся!.. — простягаючи слова, як за пісні, сказав уже знайомий житель півночі, розтягнувши губи в широкій усмішці.
І тільки тоді Дітріш помітив, як один жандарм упав додолу без почуттів, а його голова виявилася розрізана навпіл — сокира зачепила його і розрізала, наче бісквітний торт.
— Та він ненормальний… — Отто похмурнів. — Це взагалі хтось ще…
Решта жандармів — як поранений у ногу, так і цілий, — почали в паніці озвучувати закон, але їхні голоси тремтіли, наче ось-ось зірвуться на плач. Той, що неушкоджений, побіг геть, щойно йор зробив крок уперед, і навіть не думав допомогти товаришу по службі. Поранений жандарм відповз з жахом, промовляючи слова молитви, але йор навіть не звернув на нього уваги.
Він дивився на Дітріша, мов голодний вовк на жертву.
«Скажений… — здивувався Дітріш. — Йори зазвичай ненавидять тенебрісів та й дурі в них немало… Сумніваюся, що його беруть кулі — надто здоровий і надто самовпевнений… Але якщо він дізнається, що хтось із братів теж тенебріс… Гаразд, тільки заради дитини!»
Анкель наставив пістолет на йора, але Дітріш швидко штовхнув його:
— Дурні люміни, йдіть звідси! — а потім нахабно посміхнувся. — Як злий і страшний тенебріс, я зобов’язаний одурманити голову варвара і провести злодійський обряд, не заважайте!
— Шо?.. — випав Анкель.
Дітріш метнувся через освітлені вулиці, не сумніваючись, що житель півночі кинеться слідом.
Було б у рази простіше, якби він знайшов розташування вулиць і скверів. Дітріш проносився через двори житлових квартир і тісні вулиці, сподіваючись, що сховається в тихому закутку. У той самий момент він був радий пережитим навчальним тренуванням: інакше, йому не вистачило б сил на такий тривалий біг із перешкодами.
Загорнувши за ріг, він спробував віддихатися. Темний провулок, освітлений таким старим ліхтарем, що він нагадував помираючого світлячка, був обставлений порожніми дерев’яними бочками. Погане місце для хованок, проте куди тікати? Кого кликати на допомогу, якщо ненормального йора навіть не зупиняє закон?
Залишається тільки перечекати, а потім уже буде видно.
— Як для жалюгідного тенебрісу, ти бігаєш непогано!
— Та щоб тебе!
Той самий ненормальний йор уже наближався, відрізаючи шляхи відступу крученими помахами сокири. Попереду йор, а позаду стояли бочки та невеликий косий паркан.
— Я не вбиватиму тебе зараз, — говорив йор з ненормальною задоволеною усмішкою. — Вас прийнято спалювати, так і вчинимо!
— А сокирою махаєш просто так?
— Спалити тебе можна і без кількох кінцівок.
Судячи з піднесеного настрою, його радували думки про живодерство. Що можна сказати? Цілком типовий йор, тільки куди настирливіше.
Він замахнувся і кинув сокиру. Дітріш схопив порожню діжку і кинув перед собою. Бочка з тріском розлетілася на дві частини, Дітріш пригнувся, а сокира пролетіла до огорожі. Дітріш сподівався, що зараз втече, а йору доведеться дістати спочатку зброю, як раптом той дістав кинджал з пояса:
— Хитра тварюка, я виріжу своє ім’я на твоїх грудях!
— Ненормальний… — хрипко прошепотів здивований Дітріш і постарався юркнути до діжок.
Йор рушив уперед, змітаючи їх ногою, ніби не помічає перепони. Скільки б Дітріш не ухилявся від помахів кинджала, скільки б не намагався збити ненормального з ніг бочками, той нападав із хижою усмішкою та непохитною рішучістю. І раптом настав той момент, якого Дітріш так боявся — бочки закінчилися!
Йор заніс кинджал різким рухом. Дітрішу довелося згадати уроки самооборони, щоб перехопити його руку і відвести удар — але це виявилося дуже складно! Йор сам по собі виявився неймовірно сильним та міцним! Насилу, але лезо усунути вдалося — воно полоснуло Дітріша по обличчю, залишивши глибокий поріз.
Який одразу перейшов до нападника.
Дітріш завмер, коли житель півночі раптом заспокоївся і доторкнувся до правої кровоточивої щоки. Чомусь тепер стало ще страшніше.
— Ти поранив мене?.. — чи здивувався, чи просуфлював житель півночі.
— Ну… — Дітріш істерично всміхнувся. — Технічно…
— Поранив мене! — той різко посміхнувся, його очі сяяли. — Як цікаво! Я приймаю твій виклик!
— Який виклик?
— Я Інгард, син Берха.
— Дітріш. Приємно познайоми…
— Я уб’ю тебе з особливим зізнанням! — радісно уклав Інгард, знову замахнувшись кинджалом.
Дітріш губився, бо не міг передбачити поведінку Інгарда і зовсім не передбачав нової атаки. У той момент він був упевнений, що винесе будь-які каліцтва, але це не означає, що він хотів їх випробовувати навіть на секунду!
Але раптом огорожа позаду впала з характерним скрипом і провалилася вниз, а слідом за ним полетів і Дітріш. Два метри, а то й більше дали про себе знати: хруснула чи спина, чи дошки під нею. Голова загула так сильно, що Дітріш поспішив швидше зцілити себе, боячись втрати свідомості. Як з’ясувалося, він упав у кам’яний водовідвід для дощової води, що йде вздовж вулиці, і встиг навіть зачепитися волоссям за цвях.
— Швидше, піднімайся, — недбало кинув Анкель, який, мабуть, і вистрілив у основу огорожі. — Не відставай, інакше йор запросто нажене.
Хотілося б запитати, чому Анкель раптом йому допомагає, однак інших альтернатив все одно не було. Дітріш підвівся, навіть не обтрусившись, і поспішив за червоним плащем Анкеля вузькими смердючими вуличками з зубожілими, якщо не зруйнованими, будинками. Вони пройшли швидким кроком кілька поворотів, а потім пролізли до щілини зруйнованої стіни однієї з квартир.
Дітріш з подивом помітив, як у цій подобі кімнати (якщо, звичайно, забути про існування щілини) спить людина прямо на землі, укутавшись у брудний плащ. Анкель пішов далі, до того що раніше було коридором зі сходами. Зараз сходи та голі криві стіни нагадували більше реставрацію побуту предків із битого каменю. Анкель піднявся вгору, Дітріш мовчки йшов за ним, і раптом зрозумів — це трущоби!
Так, слід було здогадатися і раніше, але його голова була забита іншими речами! Вірніше, однією людиною на ім’я Інгард!
Анкель зупинився біля одного з дверей на поверсі і постукав кілька разів у химерному такті. Зважаючи на все, це секретний стукіт, після якого Отто відімкнув двері зі свого боку.
— Нарешті! — сказав він. — Отже, вам удалося втекти?
— Якщо цей ненормальний прийде сюди, я віддам йому блондина без сорому, — фиркнув Анкель. — Чув, блондин? Якби не бажання мого милого братика, то я не став би втручатися.
— О, комплекс брата, як зворушливо, — лише відповів Дітріш, сміливо розглядаючи кімнату.
Очевидно, кімната заміняла братам повноцінне житло. Вона була обжитою і доглянутою настільки, наскільки взагалі можна доглядати кімнату в нежитловому приміщенні. Зовсім невелика, з єдиним вікном, біля якого стояв обідній стіл та кілька каструль; велике ліжко з перев’язаними ніжками розташовувалося біля стіни, а потерта шафа слугувала перегородкою для окремого «робочого місця». Там стояв невеликий стіл із саморобним стільцем, а на них містилися справжні книги.
Дітріш схилився до розвішаних на стіні написів, помітивши знайомі символи, і запитав:
— Це що, геометрія?
— Так! — Отто схопився з місця в неприхованому захопленні. — Я виписав усі формули, щоб швидше вивчити!
Дітріш взяв першу книгу, відкрив на випадковій сторінці та прочитав:
— Відкриття явища електромагнітної індукції проклало шлях до перетворення електричної енергії на механічну і навпаки.
— Напевно, зараз цей підручник уже вважається застарілим, — Отто розвів руками. — Але в міста на зразок цього новинки науки долітають із запізненням.
— А чи не надто складні теми читаєш для свого віку?
— Мій брат найрозумніша дитина на всій клятій землі! — заперечив Анкель не без гордості. — І не лише проклятій…
— Не завищуй планку, — зніяковів Отто.
— Яку планку? Я нічого не чіпав…
— Я не буквально… Ох, гаразд…
Отто відмахнувся, а потім знову заговорив із гостем:
— Зазвичай я не прошу брата рятувати когось. На вулиці кожен сам за себе, і не має значення, скільки добра ти робиш для інших. Найімовірніше, це прозвучить як виправдання безпритульних злодюжок у твоїх очах, проте ми не намагаємося здаватися кращим, ніж є насправді.
— Та мені все одно, що ви робите, — чесно зізнався Дітріш, закривши книгу. — Але дякую за допомогу.
— Це навіть дивно… — Отто ніяково обняв себе руками. — Ти перший на моїй пам’яті, хто так… Хто взагалі намагався нас захистити, хоча, мабуть, захист потрібний тобі. І рана брата … Якщо я правильно зрозумів, то ти цілитель, але я не до кінця впевнений…
— Так, цілитель, — коротко кивнув той. — Йор побачив, як я підлікував руку людини в барі і схоже вистежував мене. Насправді я не хотів втручати вас у мої проблеми. Вочевидь, вам і своїх достатньо.
— Але чому? — Ото посерйознів. — Я ж обдурив тебе. Ми вимагали гроші. А брат і взагалі продовжував загрожувати після того, як ти намагався відвернути увагу жандармів. Я щиро не розумію, що тобою рухало.
— Нічого, — Дітріш знизав плечима. — Я не бажаю вам зла.
— Але це… Це дивно…
— Мені не хочеться завдавати комусь незручності, хоча часом мені доводиться це робити. Цього разу все пішло не за планом… Що вдієш, хоч я й вирушив у подорож, але всі мої вміння закінчуються у спокушенні чоловіків.
— Це видно, — відповів іронічно той. — Ти так просто повірив у мою байку з капітаном… Я навіть не сподівався виманити тебе так швидко…
— До речі, вам же потрібні були гроші, — Дітріш поклав книгу назад. — А навіщо?
— А жерти ми що будемо, повітря? — похмуро спитав Анкель. — Ти телепень чи як?
— Не настільки телепень, щоб не помітити очевидного, — пирхнув той. — Ваш одяг у хорошому стані. Отто виглядає здоровою дитиною з рум’яними щоками.
— О… — Отто помацав власні щоки, на що Анкель зворушився.
— Очевидно, що у вас немає проблем із підтриманням хоча б звичайного рівня життя, — продовжив Дітріш. — Напевно, якби ви накопичили ще коштів, то змогли б перебратися в кращий район. Тому я роблю висновок, що все не так прозаїчно, як здається. Саме тому я щиро здивувався, чому ви намагаєтесь дістати гроші у незаконний спосіб.
Судячи з розгубленого обличчя Отто, Дітріш підібрався близько до істини. Брати переглянулися, ніби не знаючи, чи варто розповідати чужинцю нагальні проблеми. Дітріш і не наполягав, адже злити своїх рятівників втручанням не у свої справи також не хотів.
Анкель знизав плечима, мовляв, як хочеш, а потім обережно визирнув через щільну фіранку у вікно. Ото ж сів на ліжко та заговорив:
— Безпритульним сиротам важко знайти роботу. Нас часто кидають на гроші та не беруть офіційно. Брат намагався працювати законно, оскільки наш батько був занадто залежим від алкоголю, але…
— Старий виблядок, — вилаявся Анкель, дивлячись ніби у вікно, а ніби кудись крізь. — Поки я шукав, де взяти гроші, він уліз у борги…
— Я був ще зовсім малим, — Отто знизав плечима. — І служив більше баластом, ніж…
— Ні! Ти мій любий найдорожчий скарб! — Анкель, здавалося, навіть гадки не міг допустити, щоб промовчати.
— Загалом… — той зніяковів, але продовжив. — Все спочатку було складно, а коли батько не віддав борг, то його вбили і скинули в канаву. Ніхто не міг знати, що він заборгував місцевій банді. Вони заправляють усіма чорними справами, що відбуваються в Танберзі. Ну, власне, саме так перейшов борг до нас.
— І невже борг такий великий, що ви не погасили його навіть через стільки років? — спитав Дітріш.
— Це не ті люди, які грають по-чесному, — Отто з жалем розвів руками. — Вони нараховували відсотки щодня. Брату довелося почати працювати на них. Ну, знаєш, убити кого-небудь неугодного, проникнути в склад, що добре охороняється, вкрасти щось по дрібниці… Зараз я допомагаю заманювати туристів, вони всі ведуться на моє миле безневинне личко, але навіть так, — він схрестив руки на грудях. — З награбованого нам дістається лише десять відсотків. І що більше ми накрадемо, то більше заробимо.
— Звучить усе дуже складно… — Дітріш почухав підборіддя у задумливому жесті. — Але чому ж ви так тримаєтеся за брудну роботу?
— Чим ти слухав мого любого братика? — ринув Анкель. — Ніхто у своєму розумі не братиме сироту на роботу і платитиме нормальні гроші! Ти хоча б знаєш, скільки разів мене били амбали, коли я питав про зарплату? І якби не магія, то я навіть банді не знадобився!
— Та ти взагалі не розумієш мене! — Дітріш помахав на нього рукою. — Я хочу говорити з розумною людиною, не заважай!
— Не варто ображатись на Анкеля, — втрутився Отто. — Часом він грубить, та не зі зла. Принаймні не завжди. Йому довелося самотужки пережити стільки всього, щоб захистити мене!
— Але чому ви просто не поїдете? — уже прямо спитав Дітріш. — На поромі чи паровозі, не знаю! Просто втекти від банди та влаштуватися на новому місці.
— Це… — Отто невпевнено скривився. — Це дуже складно… Ми ніколи не були поза Танбергом. Тут ми знаємо місцеві порядки, знаємо потрібних людей… Тут ми маємо цілу окрему кімнату! А що там?
— А там нове життя.
— А чи буде воно краще? Може, там теж небезпечно? А якщо Анкель не зможе знайти роботу після кримінального минулого? Та він збожеволіє, якщо раптом не зможе прогодувати мене хоча б один день!
Анкель діловито закивав, погоджуючись саме з останніми словами. Інші його якось не зацікавили.
— Та й взагалі… — Отто озирнувся. — Може, це не найкраще місце для життя, але ми вже так звикли… Ну, до речей. Коли ми вперше переїхали до своєї кімнати, то раділи та спали прямо на підлозі, не відчуваючи жодного дискомфорту.
— Але ж кімната — це просто місце. Саме собою воно не має значення.
— Стільки спогадів, емоцій…
— Але ж не місце зробило вас щасливими, а ви самі. Пережитий досвід, взаємна підтримка привела вас до першої значущої перемоги, що насправді має значення. Світ надто великий, щоб сидіти на нагрітому місці. Так, далі можуть бути труднощі, але ви так само долатимете їх, як і зараз. Тільки побачите більше, познайомитеся з іншими людьми, дізнаєтесь багато нового… Життя таке коротке, щоб боятися змін!
— Дивно слухати це від лорда, — Отто похитав головою, ніби сказані його слова зачепили. — Хто ти? Граф? Барон?
— Вже давно без звання, — Дітріш ухилився від прямої відповіді. — Втік від свого вчителя магії на пошуки пригод.
— Що?
— Звичайно, я зовсім не пристосований до життя поза указом вчителя, але досвід можна напрацювати, — Дітріш упевнено впер руки в боки. — Я давно планував кинути все, але обставини змусили поквапити події.
— Ти справді відмовився від золотої ложки в роті лише заради пригод?
— Де золота ложка?.. — не збагнув Анкель.
— А чому б ні? — Дітріш розвів руками.
— Це божевілля, ось чому! — розважливо озвався Отто. — Що змушує тебе рухатися в цьому напрямку пригод?
— Цікавість та й тільки.
— Але ти, очевидно, без чужої допомоги не зможеш дістатися кудись… — Отто зітхнув трохи приречено. — Навіть не знаєш, як потрапити до Венцбурга.
— І гадки не маю, — зізнався Дітріш, зате енергійно. — Ну і добре! Якось знайду того, хто знає.
— Вплав ти ніколи не дістанешся. Венцбург знаходиться на іншому боці імперії, шлях туди лежить через паровоз з пересадкою в столиці.
— А ти звідки знаєш?
— Я швидко запам’ятовую інформацію, а з туристами доводилося спілкуватися частіше, ніж із вчителями.
— Паровоз… — замислився Дітріш. — Дякую!.. Тепер лишилося купити квитки та…
— Ні! Ні-ні! — той аж схопився. — Ти не жартуєш?! Тобі треба повернутися додому! Та тебе живцем з’їдять!
— Їсти людей не круто, — похитав головою Анкель.
Але Дітріш не міг повернутися додому. У нього і не було того самого «вдома». Тепер, після розмови з Отто, він лише зміцнився на власній позиції — життя треба прожити так, щоб потім не шкодувати. Не так уже й хотілося ризикувати життям на благо імперії, що використовує тенебріс як зброю. Якщо він помре на шляху до Цитаделі, але при цьому побачить багато дивовижних місць, воно того варте.
— Якось упораюся, — Дітріш знизав плечима. — Дякую за допомогу з йором. Не знав, що вони тут ошиваються.
— Вкрай рідко… — відповів спантеличений Отто, адже його спроби ні до чого не привели. — У Гардської Імперії та Йонгерйора натягнуті стосунки, тому йори, які не бояться припливати до імперії — сміливці.
— Ну, я більше не побачу цього ненормального Інгарда. У будь-якому разі, дякую ще раз за допомогу. Я дам вам трохи грошей в знак подяки, — Дітріш поліз у кишеню. — Але не можу віддати все, мій шлях тільки починається.
Отто, не вірячи на власні очі, прийняв кілька великих купюр — одна тисяча гарда! І навіть не довелося знову загрожувати!
— Ти точно не виживеш… — похмуро промовив він. — Так безтурботно розкидатися грошима…
— Як вийти звідси до найближчої таверни чи готелю? — Дітріш і бровою не повів. — Зараз точно не час для квитка.
***
Переночувавши в дешевому готелі, Дітріш розпочав новий день із бойовим настроєм. Він вирушив у центр міста, знайшов станцію поїздів через розпитування мешканців на площі, та зіткнувся з очевидною проблемою:
— Покажіть документи, — попросила робітниця за скляною перегородкою.
Купувати квитки на власне ім’я, щоб учитель його точно відстежив? Дітріш безглуздо посміхнувся і почав нахабно брехати:
— Ох, вибачте!.. Здається, у мене вкрали документи в готелі.
— У такому разі зверніться до жандармів, — байдуже відповіла вона. — За законом я не можу видати Вам квиток без підтвердження особи.
Дітріш вийшов у хол ні з чим. Він упав на порожнє сидіння у зоні очікування, намагаючись продумати план. Навколо нього метушилися люди: пані у пишних сукнях та вузьких капелюшках, чоловіки у сюртуках, працівники станції в однаковій формі…
Однакова форма…
А це варіант. Незаконний, але варіант.
Якщо проникнути на рейс у формі працівника, то чужинця не одразу виявлять. Та й можна назад переодягнутись у цивільний одяг. Можливо, вдасться навіть ховатися від білетера вагонами. А що? У дитинстві вони з сестрою ховалися від білетера, уявляючи, ніби він обов’язково викине їх, якщо зловить. Так, тоді це була просто гра, та й квитки у них були — точніше, у батьків, — але в цьому плані щось є.
Залишилося тільки вигадати, як саме провернути затіяне.
Дітріш підвівся і підійшов до розкладу поїздів із важливим виглядом, щоб не зійти за підозрілого типу. Справді, дорога в Венцбург йшла прямо з пересадкою в столиці — Градберг. Найближче відправлення сьогодні ввечері наступне через день. Ризикувати і залишатися ще на день?.. Що, якщо його знайдуть жандарми і змусять пояснюватись через вчорашнє? Зрештою, двоє точно запам’ятали його обличчя і лише питання часу, коли працівники готелів почнуть впізнавати людину з опису. Ні, навряд чи вбивство повісили б на Дітріша, але зв’язалися б з учителем.
Чекати точно не можна. Потрібно буде вирубати непомітно працівника станції, переодягнутися, а потім швидко забігти у вагон. На словах звучить просто, а насправді не дуже.
Дітріш вийшов із будівлі і пішов до залізниці, що знаходиться позаду. На пероні виявилося неймовірно багато чекаючих людей. У такому натовпі можна було б сховатися, але білетери… Так, це все ускладнює. Дітріш покрутив головою. Він міг би покликати одного працівника до затишного місця, вирубати його ударом по голові. Так але ж… Шкода працівника, але якщо що, Дітріш вирішив його підлікувати.
Кілька годин Дітріш просто стежив за пересуванням персоналу. Вже придумав, як відверне одного карколомною усмішкою, заведе в туалет, а там уже постарається виконати план. У разі провалу доведеться рятуватися втечею.
Незабаром Дітріш зголоднів і вийшов у пошуках вуличної їжі. Декілька лавок непривабливого вигляду стояли поряд з дорогою, але Дітріш погребував і знайшов більш-менш пристойну на вигляд.
— Смажена риба з хлібом, — замовив він і віддав монети без здавання.
— Вперше бачу, щоб люди твого стану їли вуличну їжу… — раптом пролунав дитячий голос.
Дітріш повернувся і зустрівся з Отто та Анкелем. Отто при світлі дня виглядав таким безневинним ягням, що Дітріш вдруге сам себе заспокоїв — не він наївний, а Отто дуже милий. Анкель помітно відлякував перехожих одним тільки гострим поглядом, хоча робив це не спеціально.
— Я їм будь що, якщо воно не смердить і не має жилок, — відповів Дітріш. — Вам щось замовити?
— А можна? — пожвавішав Анкель.
— Чекай… — Отто спробував заспокоїти його, але Анкель уже вказав пальцем на бажане.
— Пиріжок з ревеню!
— Ну ось…
Дітріш сплатив без задньої думки. Вулична їжа спочатку була розрахована на бідняків, тому Отто не міг назвати жест доброї волі марнотратством. Хоча це було саме воно.
— Ви тут гуляєте? — спитав Дітріш.
Він пройшов далі, щоб сісти на лаву і насолодитися перекусом зі смаком звичайної риби поганого посолу.
— Не те щоб… — Отто тримав у руці склянку з рисовим молоком, яку не замовляв, але, очевидно, хотів. — Ми думали, що тебе вже обікрали інші… Ну, знаєш… Брат не вбиває людей у мене на очах, тобі пощастило.
— А той жандарм, якого прирізав варвар…
— Мені хоч і не подобається вигляд крові, але я виріс на вулиці, мене таким не вразиш. Хоча визнаю, що варвар був страшним. І сокира ця… Хто знає, з чого йори роблять таку потужну зброю…
— Поїду і більше його не побачу.
— Ти вже придбав квитки?
— Можна і так сказати.
— Виходить, не придбав.
Дітріш відчував себе безвідповідальною дитиною під уважним поглядом Отто, але його відвернув Анкель, грюкнувши по спині так, що хліб ледь не випав із рук.
— Що таке? Не знаєш, як купувати квитки, мажорчику?
— Нікуди вони не дінуться, — той знизав плечима. — Я просто зголоднів.
— Та що ти? — Отто не повірив. — На якому етапі ти зупинився? Бачив у холі годинник посередині?
— Так.
— А робітниць?
— Звісно.
— Отже, проблема із документами.
— А ти розумний.
— Він найрозумніша дитина!.. — голосно сказав Анкель.
— Вірю-вірю, — запевнив Дітріш.
— А в чому проблема документів? — Отто знову почав думати, а Дітріш випередив його, адже ухилятися немає сенсу.
— Я ж утік з-під крила вчителя.
— У твого вчителя є крила? — розгубився Анкель.
— Не буквально.
— А… Все одно нічого не зрозумів…
— Дивно, — Отто відпив молоко зі склянки. — Але зрозуміло. То що ти збирався робити далі?
Дітріш міг би збрехати, але як же складно брехати ягняти, що дивиться таким розумним поглядом!
— Я зграю форму працівника і проберуся на поїзд.
Отто подавився молоком, а Анкель засміявся:
— Гаразд, ти починаєш мені подобатися!
— У такі моменти я починаю підозрювати, що у вашому віці не вміють думати головою… — пробурчав Отто. — Знаєш, ти міг би залишитись на тиждень і підробити документи. Ми знаємо людей, які можуть допомогти.
— Надто довго, — Дітріш посерйознів. — Швидше за все, на мій слід уже вийшли. В моїх інтересах не сидіти на місці занадто довго.
— До чого такий поспіх? Танберг величезне місто.
— Його хочуть вбити, — раптом видав Анкель рівним тоном.
— Що?
Дітріш дивився на серйозного Анкеля:
— З чого ти взяв?
— Усі ті, хто намагався втекти від мене, вели себе схоже. Я не знаю, як це пояснити, не замислююсь. Просто інтуїція, — і знову повернувся до пиріжка.
«Ці двоє просто щось! — здивувався Дітріш. — Чуйка одного і холодний розум іншого… Та вони розкрутили мене лише за день!..»
— Тоді зрозуміло, чому ти поспішаєш, — зітхнув Отто. — Я хотів би поспілкуватися з тобою якомога більше, але, мабуть…
— О, думаю, ми зустрінемося одного разу, — цілком дружелюбно сказав Дітріш.
— І чому я відчуваю за тебе відповідальність?
— А це вже не до мене питання.
Отто переглянувся з братом із часткою нерішучості.
— Хочеш поїхати з ним? — прямо запитав той.
— Це безглуздо… — почав крутити головою той. — Але я не можу викинути думку про переїзд з голови, всю ніч міркував… У цьому місці ми як у болоті. Вже кілька років як не зрушили з мертвої точки.
— Я просто хочу, щоб ти був у безпеці та в моїх обіймах.
— Коли я виросту, то яке майбутнє на мене чекає? — Отто помітно засумував, утупившись поглядом у порожню склянку. — Може, я й розумніший за інших дітей, але як мені це допоможе в місці на кшталт цього?.. Я навіть не можу нормально вчитися!..
— Якщо ти хочеш щось змінити, то треба зробити це різко, — напрочуд мудро відповів Анкель. — Інакше буде час для сумнівів.
— Але я не можу вирішувати таких важливих справ…
— Тоді дай відповідальність на мене. Я завжди про тебе подбаю, в якому б місті ми не опинилися.
Дітріш, якого зворушив діалог, швидко доїв хліб і ніяково почухав щоку. З одного боку, він був радий, що підштовхнув братів до дії, але з іншого — якщо щось не так піде, то провина ляже саме на його плечі.
— Якщо я не зважусь на щось важливе, то ніколи в житті не стану вченим! — рішуче озвався Отто. — Що ж! Була не була! Я хочу переїхати в місто краще, покрасивіше і де є книжкові крамниці!
— Ну й добре! — посміхнувся Анкель. — Як старший брат, я зобов’язаний зробити все, щоб ти був щасливий!
— Гей… — похмуро відповів Дітріш. — Я не запрошував вас із собою…
— Та йди ти до біса, тебе не питали.
— Ну, тут брат має рацію, — засміявся Отто. — Але ми не ув’яжемося за тобою, просто поїдемо на одному поїзді. А в столиці вже розійдемося. Як тобі?
— Тоді нормально, — погодився Дітріш.
— Чудово! Коли відправлення?
***
На станції побільшало народу. Паровоз, що їхав до столиці, вже прибув і стояв на коліях у німому очікуванні. Можна було помітити, як біля локомотива збираються маги вогню із спеціальними знаками на формі. Саме вони зазвичай закидають вугілля в піч паровоза та контролюють температуру протягом усієї поїздки. На пероні перед поїздом зібралися білетери, які почали повільно пропускати пасажирів.
Тоді Дітріш і вирішив діяти.
— Що ж, — сказав Отто з сумнівом, — я не уявляю, як ти виконаєш свій план.
— Я дуже привабливий.
— До чого тут…
— Це помічають і всі інші, — Дітріш самовпевнено випнув груди. — Мені не важко відволікти працівника красивими очима.
— Ця витівка пахне смаженим.
Анкель почухав голову, знову не зрозумівши фігуру мови, але промовчав. Братам було простіше купити квитки на свої імена завдяки підробленим документам, і вони пообіцяли «підстрахувати, якщо що». Щоправда, Дітріш не зовсім розумів, що це означає, але не поспішав відмовлятися.
— Ми вже підемо, якраз займемо місце в купе, — Отто поквапив Анкеля за руку, що завис, і сказав наостанок: — Будь ласка, не відхиляйся від плану.
«І чому мені здається, що дитину у всій ситуації бачать в мені?..» — лише здивувався Дітріш.
Брати пішли до білетера, а Дітріш розвернувся у бік спільного холу. Там Дітріш знайшов серед натовпу підходящий варіант: невисокого хлопця у синій формі, який складав валізи на візок біля багажу. Вигляд у хлопця був стомленим і нудьгуючим. Легка жертва.
— Перепрошую, — ніжно посміхнувшись, покликав Дітріш, помітно пом’якшивши тон. — Не могли б ви допомогти мені? Здається, я наплутав із багажем й принесу ще більше проблем.
Тим часом почувся тривалий гудок, що сповіщає про скорий від’їзд рейсу.
Працівник обернувся і спантеличив від привабливого звернення, яке прості працівники навряд чи випробовували на власній шкурі. Хлопець зніяковів та занервував, намагаючись виглядати професійно:
— Звичайно, пане…
— Я, здається, втратив чемодан, — Дітріш грайливо провів пальцями по своєму пасму волосся, але виглядав жест дуже природно. — Мені потрібна допомога такої сильної людини, як Ви.
— Я… Це моя робота…
— І Вам зовсім не важко? У Вас і без мене багато турбот.
— Ні, що Ви!.. — зашарівся той. — Ваша валіза важливіша!
Дітріш підійшов ближче, кокетливо примружившись:
— У такому разі, може, ходімо туди, де ніхто не завадить нашій розмові?
Рибка попалася на гачок, не до кінця розуміючи, що на неї чекає. Треба було поспішати, бо план піде крахом і поїзд поїде без Дітріша.
— Яка мерзенна повія, — раптом пролунало зі спини.
Серце пропустило удар. Дітріш повернувся повільно, не вірячи своїм вухам, але вони не обдурили. Інгард разом зі своєю компанією жителів півночі стояв високою статуєю з похмурим обличчям. Неначе Дітріш щойно зробив щось непробачне. Лише погляд бурштинових очей змушував Дітріша здригатися від жаху.
Як цей ненормальний його знайшов? Невже ходив і розпитував людей? Враховуючи, що Дітріш провів весь день біля станції, хтось із працівників точно міг його запам’ятати.
— Та щоб мені в Згарище провалитися, що ти тут робиш? — підскочив Дітріш.
— Саме в Згарище я тебе й відправлю, — моторошно посміхнувшись, сказав Інгард. — Повія.
— Краса не робить мене повією.
— Думаєш, маєш право дурманити голови людям?
— Думаю, ти не мій типаж.
— Тварюка…
Дітріш миттєво забув про первісний план! Він не став чекати, поки Інгард дістане сокиру зі спини, а одразу рвонув у бік перону. Двері холу вже почали зачиняти, оскільки поїзд випустив пару та готувався до відправки. Дітріш проскочив через щілину стулок, уже не роздумуючи про план дії.
Потяг уже зрушив з місця, Дітріш розгублено зупинився, а зі спини почувся гуркіт дверей.
— Навіть не думай, що я дозволю тобі втекти! — погрожував Інгард.
Промайнув останній вагон, а на його торці, обгородженому поруччям, з’явилися нові знайомі.
— Швидше! — скомандував Отто.
Анкель безстрашно перевалився через перила, щоб схопити Дітріша за руку і потягти на себе. У цей момент Дітріш навіть не встиг злякатися ризикованого трюку — застрибувати у вагон на ходу! Щойно його ноги торкнулися твердої поверхні, Дітріш вчепився пальцями в перила й дивився на переслідувачів.
Потяг уже віддалявся, а до Інгарду поспішили жандарми, обурені чи то вторгненням, чи поведінкою. Не приховуючи єхидства, Дітріш усміхнувся і пустив Інгарду повітряний поцілунок з кокетливим виглядом. Той, на превеликий подив, усміхнувся і відповів таким же жестом, тільки без легкого кокетства.
— О… — здивувався Отто. — То це твій хлопець…
— Без поняття, хто це такий і чому він мене запам’ятав… — Дітріш з полегшенням видихнув. — Дякую за допомогу.
І вони рушили всередину поїзда.
Отто лапочка, Анкель — чарівний бовдур, ну а Інгард — вогонь мужчина,
оч і з
олодни
країв. Як на мене вони просто бездоганно доповнили
ід історії Дітріша!
Дякую!
Дякую ще раз)
Сподіваюсь, що далі помилок буде менше 😀
Але обіцяти не буду