корсет
від Ілля СергійовичЯ втрачаю здатність дихати: я це помітила на балу, після свого легкого танцю під мелодію віолончелі,
я намагалася відновити звичний для себе ритм дихання, але могла відновити лише ритм, в якому музиканти грали вальс.
Взагалі вечір був підозрілим – я відчула, що щось не так, коли випила фужер ігристого вина: зазвичай в мене від нього лоскотливо бурчить живіт,
потім бурчить голова, себто п’янію.
Того не відбулося: живіт був тихим, тільки ледь чутно хрустіли ребра.
Я намагалася знайти в натовпі на балу знайомі обличчя чи босі ноги, та весь натовп став мені раптом чужим, непривітним,
я намагалася дихати, як дихають вони:
як сива графіня, як гладкий сенатор, як той неприємний на вигляд лорд, як та жінка, якій поважний статус я не вигадала.
В мене не виходило і, наче, я втрачала дихання ще більше, здається – непристойно голосно захрустіли ребра,
і не пом’яти їх, не помацати що там і як, вирішать, що в мене болить живіт, погано подумають і пасивно-агресивно підкажуть
дорогу до вбиральні, а в мене з собою не має пудри, як я буду пудрити ніс?
Втрачаючи дихання, а краще б – туфельку, бо вдягнула сьогодні як раз найменш улюблені, я тікала з того замку,
з того палацу, куди я приїхала на бал.
Я порушила всі правила: в мене біле плаття, чорна спідня білизна, а коли мене питали напередодні, чи поїду на бал,
я казала так,
ні теж казала,
і сміялась, і посміхалась,
спотикалась –
летіла на галявинку, яка була залита місячним сяйвом, наче поглядом чийогось незрячого ока,
від зірок я відмахувалась, вони торкалися моїх ліктів, ніби намагалися допомогти підвестися,
а мені б дихати хто б допоміг.
Я нарешті могла торкатись корсету, який виявився затягнутим надто туго, від якого ламаються ребра, але я не робила цього,
я точно затягнула його легше і не так туго, не так щільно, я, користуючись останніми подихами, спробувала його послабити,
геть розв’язати і скинути, аби дихати вільно, не ламаючи ребра й хребет.
Бризнула кров на біле плаття, і криваві метелики полетіли вгору: кров потекла по вустам, у роті був характерний присмак
метала? Ні,
липи.
Моє тіло розідране, туфельки найменш улюблені, а чорний бюстгальтер був одним з моїх кращих, ну дійсно,
про що ще думати в смерті, дивлячись на кривавих метеликів,
про що ще думати в смерті.
Пахло липою, росли з грудей невидані мною квіти, я й не знала, що такі бувають; лоскотливо бурчав живіт.
Я відчувала, що на мою сукню зараз дивиться Всесвіт, я намагалась сховати сліди крові, щоб він не дізнався,
щоб він не дізнався, що тут, на балу,
вперше настало літо, вперше настало літо з його першим місяцем:
липнем.
Називаю не своїм ім’ям. Називаю на честь цього смаку і запаху
липи.
навіть почула запа
липи! який чудовий твір, а слова, які майстерно використовуєте.. мені все подобається. за
опливо та дуже цікаво, наче читаю про себе, а наче й про інши
людей. це притаманно нашому народові, щось магічне, фантастичне.. буду слідкувати за цим твором й далі 🙂
українською мовою мої тексти квітнуть і розвиваються, українська мова їм набагато рідніша й природніша. тож добре, що ще рік тому перейшов на неї і все більше і більше, завдяки таким словам, відчуваю ту єдність з українським народом читачів)
дякую!