Розділ 6

Решту дня Драко так і тримався за плаща, навідріз відмовляючись хоча б кудись відходити. Щось з’їсти або випити вони відходили разом, просто так, нога в ногу. Драко роздивлявся свою мрію, забуваючи ковтнути воду, моргнути, або щось відповісти.

— Як же в тебе все вийшло?

— Нічого особливо не змінилося, Драко. Я не належу цьому світові.

— Але ж ти тут.

— І так, і ні.

— Чому? Це якась проекція?

— Я просто схотів проявитися для тебе.

Драко припинив зосереджено супитись і розплився у посмішці:

— Для мене…

— Я стільки хотів би зробити для тебе. Щоб ти був щасливий. Бо ти заслужив.

— Ти зробив таке… Ти повернув мені… сенс.

Очі Драко заблищали знову, а Гаррі затопило хвилею від цього сірого, дощового погляду:

—Для мене це й досі якесь диво дивне. Ти, такий гарний, розумний… і мене…

Драко сумно посміхнувся.

— Тільки тебе. Божеволів у школі… Нічого ж не можна було зробити. Спочатку було і не треба. Милувався просто… І психував, звичайно, що так пощастило.

Гаррі акуратно виводив кола по його сорочці, уявляючи собі наляканого чистокровного пацана, що раптом серед уроку зрозумів, що залип не на витончену слізеринку, а на гриффіндорського ворога.

— Проте коли стало зовсім нестерпно, схотілося зробити бодай щось, щоб ти подивився на мене і побачив по-справжньому, то вже було не можна. Зовсім. І я чекав, поки все скінчиться, і я щось зможу змінити… а дочекався… авади…

— Я буду з тобою, скільки захочеш, — запально сказав Гаррі, так хотілося запевнити, пообіцяти, стерти жахливі спогади, — Якби ти знав, як я шкодую, що нічого не помітив. Що ти є для мене. Тепер і я для тебе, Драко… Хоч я і не зовсім є…

— Дурний, мені все одно, який ти, — у Драко тремтіло підборіддя, він коротко торкався довгими пальцями гарячого носу, брів, скронь, піджимаючи губи від болю.

— Тобі ж боляче… Не треба…

— Мені не боляче, — швидко і сердито.

— Попечешся.

— Мені нарешті не боляче, розумієш?

Гаррі розумів. Він бачив у Драко цей шалений клубок з емоцій: щастя, захват, полегшення, та були і страх, і недовіра, продиктовані сумнівами у власній адекватності. Гаррі і сам смакував почуття, що розпирало зсередини. Милувався, усвідомлюючи, що любить. Кожну рису цього красивого, дорослого хлопчика. Які ж виразні у нього очі, яка гладка шкіра. А які губи… Напевно, він починав божеволіти від їх близькості, тому що в свідомості потекли думки про те, що один невеликий опік сильно не нашкодить.

Нехай хоча б Драко щось відчує. І він повільно наблизився, почувши, як поруч любляче серце пустилося галопом. Торкнувся губами, контролюючи дотик.
Щоб не довго, не сильно, не боляче. Але Драко ахнув, і розчинивши рот, обхопив довгождані губи, торкаючись своєю слизистою і мружачись від болю. Гаррі швидко відсахнувся.

— Пробач -пробач… Не можна…

Та Драко тягнувся вперед. Тому що похуй на біль. Тому що занадто довго чекав. Невже ж він не потерпить? Гаррі вивертався та відсувався.

— Не треба, я прошу тебе. Давай поговоримо.

Проте Драко поплив, і масляні очі невідривно стежили тільки за губами, що намагалися його вмовити.

— Ми можемо просто зняти плащ? — хрипко, тяжко дихаючи. Драко закипав, облизував попечені губи, тягнувся руками, — Тільки його, будьласка… Хочеш, я розстібну сорочку?

Ця блядська сорочка … Гаррі стежив за ґудзиками, які розходилися з другою поличкою та показували білі ключиці. Так хотілося відчувати усю цю красу, усіма рецепторами. Адже що тільки можна було б зробити, якби усе було по-людськи. Як мінімум, усе обцілувати, не пропускаючи жодного міліметру, пробувати на смак бліду шкіру, було б чути, як він дихає, тремтить, Мерлін… А потім Гаррі побачив родимки і вирішив, що чорт із ним з усим, він буде дуже акуратним, він ні за що не поранить, та й взагалі, він зовсім трошки… І вже майже торкнувся, а очі Драко закочувалися безконтрольно, очікуючи …

…та раптом Гаррі потягнуло поміж ребер. Мерлін, більше що, нема кому?

— Гаррі, будьласка…

Та Гаррі вже витягувало, висмикувало з затишного дивану, з нетерплячих рук. На сусідню вулицю, на дорогу, у криваве месиво розбитого вщент автомобіля, що в’їхав у стовбур. Гаррі роздивився. На дорозі перелякана дівчинка голосно плакала, притискаючи до себе синій брудний м’яч. Автомобіль, розвернутий праворуч, димився, жахливо обертаючи зігнутим капотом вуличний ліхтар.
Зазирнути, знайти в усьому цьому кошмарі очі, зуміти посміхнутися.

— Привіт. Усе закінчилося. Біль тільки у твоїй уяві. Вимикай і пішли.

Душа зібрала себе по частинах, вибудувала образ з уявлень та спогадів про своє тіло, видихнула біль та страх і стала легкою та чистою. Гаррі збадьорюючи хитнув головою:

— Ти молодець, врятував дитину, — сказав і кайфонув. Тому що він теж молодець.

Невідомо, скільки билася б фантомом бідна, понівечена душа просто на цьому самому місці, в точці неймовірної концентрації болю та страху, розриваючи причинно-наслідкові зв’язки, викликаючи нові та нові катастрофи, ламаючи чужі сценарії та розкручуючи воронку. Він любив героїчні переходи, любив передавати такі душі провідникам, любив бачити момент, коли душі починали впізнавати. Ще хвилину тому, вони жалілися на своє земне життя і тужили за світами, що залишили. Але раптом ставало зрозуміло, що усе це вигадали вони самі. Та ще й не просто так, а заради серйозної мети. А ось і співучасники, які виявилися не злісними ворогами, а найкращими, найближчими друзями, що тепер спостерігали далі за своїми аватарами А далі — обмін радістю, довгоочікувані обійми. “Привіт-привіт, але й наробили ми з тобою галасу!” Свято, небесні фанфари, поздоровлення… Гаррі приймав участь у святкуванні, повністю пірнаючи в атмосферу, слухав історії земних пригод. Потім усі разом вони відновлювали майже втрачені космічні навички. Гаррі покликав Клювокрила, літав, катав… і забув… І тільки коли стало огидно, тяжко, так, що хоч скреби собі груди, рви примарний лабіринт думок, але випусти Мінотавра, що бив зсередини у гонг чиїмсь горем… він зрозумів, кого залишив… Щоби бути на своєму місці, щоб робити свою справу.

— Та що це зі мною? Він же там зовсім сам, залишений мною знову…

Гаррі рвонув думкою, розсікаючи континууми, налаштовуючись, перетікаючи в інший стан, готуючись…

Була глибока ніч. Драко сидів на підвіконні, впершись носом у коліна, і дивився на зоряне небо. Маленька пласка пляшка міцно затиснута у пальцях. Доріжки від сліз, що висохли, неживий погляд та дим з цигарки, що тліла у пальцях, сковирнули відчуття провини.

— Пробач, Драко. Заради бога…

Та Драко не озирнувся, не зрадів, тільки здригнувся.

— Блять, треба якісь таблетки …

Він, хитаючись та згадуючи усіх чортів, поплівся тормошити аптечку.

— Було ж… — риючись, розсипаючи по столі, але не знаходячи. Слідом з противним звуком, покотилися шкляні фіали із зіллями.

— Драко…

Та він вперся чолом у дверцю кухонного глянцю, зітхнув й сердито цокнув.

— Я довбаний псих, — змучений та втомлений смішок.

Він вирішив, що Гаррі міраж, хвороба. І не був далекий від істини. Міраж і є.
Ось, що буває, якщо шви світів йдуть однин на другий та сплітаються. Драко не витримає і збожеволіє. Він буде чекати його проявлень, втрачати раптово, а потім припинить довіряти собі. Вже припинив. І загубиться у черзі видимих та невидимих образів, що приведе його до Мунго.

Зашелестіли упаковки. Нехай вип’є свою таблетку. Нехай думає, що це все сон. Нехай… Колись він зробить крок уперед. За руку з кимось помірно теплим, здатним на поцілунок. Здатним оцінити смак кави, оксамит його шкіри, волосся та губ.

Так боляче стало. І так шкода. Себе… його ..
Гаррі розвтілився. Все не може бути так. Йому не можна проявлятися. Він не може так вчиняти. Не може давати примарні надії. Думки тиснули і тиснули зсередини, виштовхуючи його у простір, що резонує з ним.
Іди звідси, Гаррі… Тут нема тобі місця…
Але Гаррі не йшов. Він не міг допомогти, боючись викрити себе. Але змусити себе піти, залишити його, розбитого, п’яного, увімкнувшого світло у всіх кімнатах, не міг теж.

Драко тим часом скинув багаточисельні документи зі столу, шморгнув і узявся за перо. Але поставив тільки чорну пляму, завмер, і солона прозора крапля пробігла старою доріжкою та поглинулася чорнотою. Він підкурив, дивлячись запаленими, червоними очима на сиві завитки, збив попіл на спорчений папір та спостерігав за чорнильною плямою, що розплилася, відвойовуючи у білого паперу все більше місця для себе.

— Довів себе… До чого довів… — зітхнув, зтиснув перенісся і раптом рішуче стрепенувся, відкрив шухляду маленьким ключиком і дістав складені плотною купкою листи різного ступеню білизни. Погладив рукою, не зважаючи на попіл, що падав. І тихо, і навіть лагідно прошепотів:

— Інсендіо…

У Гаррі всередині так боляче запульсувало щось. Як же так?!
Полум’я бруднило і кривило прекрасні зізнання, випалювало надії з пораненого серця. І в тихому, таємному куточку душі Гаррі залишився тільки фантом. Спогад про паперове кохання. Драко відчужено дивився, випускаючи дим у жовті язики.

— Агуаменті, — і зовсім спорчений стіл залило водою, замішуючи чорну кашу з попілу.

Гаррі подурнішало вкінець. Це ж були його листи, це все було його. І Драко теж. У ньому тепер ціле життя помирає, цілий простір варіантів, нехай не відчуттів, але думок про них. Адже в кінці кінців, тільки вони в нас і залишаються. Нехай не дотики, але розмови про них. Нехай не поцілунок, а тільки спроба припасти душою. І болісна скрипка, що так солодко плакала всередині, що змінила усю морфологію у ньому, що переплутала усі нейронні зв’язки, що змінила його сутність, теж помирала.

“Пробач, хороший мій, пробач, що не зміг”.

Він злетів у вишину і розсипався торсіонними вихрами, намагаючись очиститись від земного. Та думку не обдуриш.
“Він спалив мої листи, спалив свою любов, знищив роки надії. Так просто…’

Та хіба ж ти не того хотів для нього? Майбутнього, рука об руку з кимось живим. Друзів, родину, дітей. От як усе має бути. І це добре, що Гаррі став каталізатором. І добре, що підставив своє серце під стрілу. Нехай живе здоровим, повним життям. Нехай дивиться розгублено у чиїсь чужі очі, розуміючи, що впускає до свого великого серця, нехай розстібує перед кимось свою блядську сорочку, задихаючись від пристрасті. Йому не треба буде самому торкатися себе руками, це зробить хтось інший, викличе табуни сиріт, видаючи порції ніжності з добавкою, не боячись спекти.
Але чому усе так? Чому так вийшло? Несвоєчасно… Тепер він не зможе спостерігати за життям Драко, бо тепер він знає… Мабуть, він навіть запевнить себе, що усе прекрасно, і Драко, мабуть, щасливий. Але… Як же він? Хіба ж Гаррі не заслуговує бути щасливим? Що би це для нього не означало. Хіба він не мав права зіштовхнутися поглядами, загорітися іскрою, викликати взаємне почуття і випити до дна усе, що воно могло йому дати. Може бути, навіть злиття душ довжиною к людське життя…
Як же так вийшло, що він мусить знову усе віддати? Бунтівний і незгодний, він носився поміж світами, незмінно притягуючись то до лікарні, то під світло вечірнього вікна. День за днем.
Якось у безликій вітальні він відчув жінку. Зовнішньо наче знайому. Вона випромінювала потужні флюїди, смакувала каву та боролася за його увагу.

“І що ж ти, Драко?”

Біль ширився ефірним тілом. І він більше не Гаррі, а просто скупченні частинки болю, що пульсує, зазирає у сірі очі, готується, що ось він, настав момент жертви. Ось зараз йому потрібно буде зібрати волю у кулак і піти назавжди.

Та невербальне Драко було мертве. Жодних емоцій, хіба що втома. Здається, гостя зовсім його не хвилювала. Цілком ірраціонально, неправильно і соромно, проте Гаррі відчув задоволення. І навіть перемогу. Господи,яка перемога може бути? Хто і кого переміг?

Каша з думок розривала на шмаття, притягуючи то на галявину у парку, то до Драко у кабінет, то розпилюючи окремими фрагментами, і Гаррі, намагаючись оговтатись, вхопився за образ червоного небокраю і полетів на захід сонця…