Я маю знати, сьогодні чи завтра, ти мене кохаєш?

Коли Енакін цілує вперше, то перед очима вмить пролітає мільйон зірок найяскравіших кольорів. І хоча цілунок виходить змазаним, безглуздим, Обі-Ван відмовляється вірити, що це відбулося. Його вуста палають, тому він поспішно відштовхує юнака, ледве переводячи дух.

Вони обоє не підіймають погляд, втуплюються у підлогу. Скупе світло настільної лампи ледь видніється біля кутика старого столу. Джедаї, не маючи сили промовити й слова, занурюються у страшну безмовність. Десь за межами кімнати чутно гомін. Однак він не допомагає повернути колишнє відчуття реальності.

Кенобі повільно рахує в голові до п’яти.

Зірки перед очима вже не витанцьовують своїх сяйних танців, думає магістр, і все, що він зараз відчуває, не описати словами.

Сліпа безвихідь.

Скайвокер робить невеличкий крок назад і намагається визначити масштаб руйнування стін, які він так старанно споруджував останніми місцями. Мабуть, поганий із нього будівельник, якщо стіни миттєво перетворилися в руїни лишень за декілька секунд. Юнак підіймає сп’янілий погляд, повільно моргаючи, звикає до світла маленької кімнати.

Коли перші хрипкі слова зриваються з його вуст, Обі-Ван відчуває, як на його шкірі зрадливо виступили сироти.

– Учителю, чому ви не відповіли на мій поцілунок? Будь ласка, поговоріть зі мною.

– Енакіне, ти п’яний, – байдуже відказав Кенобі, – мені немає про що з тобою говорити.

– Он воно як… – він зробив коротку паузу. – Ну а я гадаю, що цей час настав. Я маю сказати. Мовчати було надзвичайно важко. Дозвольте мені…

Штучна рука акуратно торкнулася твердої поверхні, перегороджуючи навіть погляд.

– Майстре, будь ласка…

Обі-Ван на мить зажмурює втомлені очі, притулюючись до холодної стіни. Бігти більше немає куди.

На його обличчі досі видніється крихта незворушного спокою, такої собі інертності, котра, якщо бути чесним, готова ось-ось розлетітися на дрібні уламки.

Кенобі тихо видихає й підіймає погляд на затуманені очі колишнього учня.

– Будь ласка, припини, ти чудово розумієш, що цей цілунок нічого не означає, ти піддався пристрасності, пориву, – проронив він, – а ще ти п’яний. Навіщо ти випив так багато? Я був певен, що…

Слова губляться десь далеко на видноколі розуму, а у вухах починає дзвеніти. Одурманений Енакін приторком думає, що колишній учитель забагато базікає, тому вмить намагається затулити йому рота, увірвавши цей один поцілунок, проте…

Обі-Вану вривається терпець і він зривається на крик.

– Енакіне, до дідька, ти п’яний! Зупинися негайно!

Він рішуче відштовхує юнака в бік, плануючи полишити кімнату, однак наполеглива чіпка рука різко перехоплює чоловіка за передпліччя, змушуючи обох зробити кілька безглуздих па, перш ніж обидва джедаї з гуком гепнулися на м’яке ліжко.

Скайвокер швидко перехоплює ініціативу, поваливши вчителя на лопатки й залишивши того можливості хоча б зайвий раз ворухнутися в інший бік. Повільно прихиляється, вдихаючи улюблений запах.

Кенобі передчуває чергову дурість від колишнього учня, але не очікує, що Енакін, провівши весь вечір на пару зі спиртними напоями та відчувши тверду поверхню, не по-джедайськи плюхкається на нього, Обі-Вана, і провалюється у сон.

У кімнаті й без того гробова тиша починає гнітити ще сильніше. Лежати під грузьким тілом Скайвокера виявилося надзвичайно незручно та ніяково. Тому чоловік акуратно перекидає цього дурня (подумки його назвати можна назвати лише так) на інший бік пóстелі, приводячи до ладу розвихрені пшеничні пасма волосся.

Очі, що звикнули до темнавого освітлення, повільно розглядають фігуру, котра лежить поруч. Обі-Ван нахмурюється, немов чорна хмара, косо кинувши очима на Енакіна. Його злість та роздратованість могли б легко вирватися на волю, проте він вчасно їх втихомирює.

Чоловік втомлено тре перенісся й сутужно видихає. А потім тепла долоня сама собою тягнеться до кучерявого волосся, погладжуючи неслухляні пасма.

Все ж таки магістр не міг довго злитися на свого учня. Хоча й колишнього.

А Енакін досі радісно кличе його “вчителем, майстром” і дарує тому найясніші посмішки у цілій галактиці.

Незримі потоки Сили прослизають через затуманений розум Енакіна, який у цей час мирно сопе під боком чоловіка. Обі-Ван мимохіть згадує ті ночі, коли тоді ще маленький падаван будив його серед ночі, адже бачив погані сни. Майстер дбайливо кликав хлопчика до себе. Тоді маленький Ені клубочком скручувався біля Обі-Вана, а той лише склінно гладив його світлу маківку. Тоді він і відчував всьогосвітнє безтурбоття.

Було так добре та спокійно. Але сьогодні Енакін буревієм увірвався до його кімнати, перевернувши все догори дригом.

Коли юнак продирає очі, то реагує дещо здивовано, адже вчитель ниньки сидить поблизу, байдужливо думаючи про щось зовсім неважливе. Чи навпаки. Він поки що не впевнений.

Головний біль не відлунює голосною луною. А ось це зовсім не дивує Скайвокера. Обі-Ван не пішов геть, а пробув із ним ці декілька годин, розгладивши всі горсті кути його свідомості.

– Це дуже мило з вашого боку, майстре, – дещо хрипкий після пробудження голос дає про себе знати, проте фігура, що сидить поруч, ніяк не реагує на його слова.

Енакін зацікавлено повертається до чоловіка, підперши щоку долонею.

– Я думав, що після вчорашнього вечора від мене залишиться лише калюжа. Чому я у ваших покоях? – він позіхає.

Кенобі хмурить брови. Він випив так багато, що нічогісінько не пам’ятає? Чи…

– Якщо ти думаєш, що я не розрізню твоє свідоме вдавання від правди, то ти глибоко помиляєшся.

– Треба ж, учителю, ви так швидко мене розкусили, – юнак задоволено підняв кутики губ, – я пам’ятаю кожну деталь, яку ви так дарма намагаєтеся забути, – він прикрив очі.

Лисяча посмішка досі красувалася на його обличчі.

Обі-Ван стиснув губи, намагаючись впоратися з емоціями.

– Енакіне, пристрасть та бажання ведуть до Темного боку Сили. Джедаям заборонено мати будь-яку прив’язаність, особливо стосунки. Кохати чи бути коханими – не те, що ми можемо собі дозволити. У нас є Кодекс та обов’язки. Ти це чудово знаєш, – він перевів подих, скрушно дивлячись юнаку в очі, – будь ласка, не роби помилку.

Скайвокер повільно підвівся з ліжка, сівши біля магістра. Їх коліна доторкнулися один до одного. Обі-Ван не ворухнувся.

– Але я вже зробив її, майстре, – він гірко видихнув, але водночас усміхаючись.

Юнак потягнувся до теплих долонь майстра, накривши їх своїми. І тепер живі та штучні пальці протеза ніжно погладжують кісточки тремтячої руки.

Заплутані нитки їх досі так важко вберегти від пожежі, думає Енакін, але він твердо обіцяє, що готовий згоріти заживо, аби хоча б одна з них уціліла.

Він повільно нахиляється й цілує зігнуті пальці колишнього вчителя. Дрібні цілунки розсипаються на лагідній ділянці шкіри, трішки лоскочать. Але Скайвокер притьма дозволяє собі зайти далі. Вирівнює стан, підіймає праву долоню майстра, прикладає до своєї щоки й ластиться, ніби кіт, але не розриваючи зосередженого зорового контакту з учителем.

Обі-Ван дивиться на нього дещо байдуже, як здається на перший погляд, але клянеться, що справді тримається з останніх сил.

Енакін прикриває очі від приємного тепла, що розлилося між ними.

Чоловік не розуміє, коли все це почалося, а головне, чому він дозволив цьому статися. Мабуть, він жахливий учитель, а ще поганий друг.

Колись міцні щити Сили починають давати тріщину.

– Припини… Енакіне, я… – потрібні слова губляться десь далеко й не залишається нічого іншого, окрім емоцій.

Розплющивши очі, Скайуокер зволікає з дотиками. На хвильку йому здається, що він бачить горошини сліз на обличчі вчителя. Той розгублено опускає погляд. Але зовсім не плаче, йому просто життєво необхідно втекти від блакитних очей, однак переляканий Енакін різко опускає руки, доторкається до щоки Обі-Вана й непохитно тягне того в обійми, поклавши голову на плече.

– Я довго думав про те, чи варто щось робити, але мені набридла неможливість доторкнутися, тримати вас за руку або поцілувати… Будь ласка, дозвольте мені бути поряд.

Він притискається до нього міцно-міцно. А потім…

– Учителю, я вас люблю.

Слова врізаються в пам’ять, залишаючи лише нескінченне сум’яття та гіркоту. Але минуле не повернути назад, думає Обі-Ван, а зупинити час не може жодна з істот, що живе на найвіддаленіших куточках Всесвіту.

Кенобі не може проронити жодного слова. Магістр до останнього сподівається, що це черговий жарт Енакіна. Як ті, під час яких він довго хіхікав, намагаючись підколоти свого вчителя чи не щохвилини.

Це не смішно, Енакіне. Це боляче.

Чоловік мимоволі згадує хоча б декілька моментів, у яких так чи інакше поведінка та дії Енакіна були дещо іншими, аніж він звик бачити. І визнає, що просто намагався їх ігнорувати, як щось другорядне, тому що війна досі триває, а захист Республіки та її громадян взагалі-то їх священний обов’язок.

– Як давно? – слова вилітають значно швидше, аніж джедай встигає добре обміркувати своє запитання.

– Якщо я скажу, що з минулого життя, це рахується? – дещо єхидно запитує Скайвокер, але миттю визнає, що жартувати зараз не варто, адже обстановка й напружена до дідька. – Я повністю усвідомив свої почуття після того, як ви дивом уціліли після тієї тижневої місії.

Обі Ван здригається в його руках, мимоволі згадуючи, що в той момент він міг померти й більше ніколи не побачити ні зірок, ні світла.

Коли він, ледве перебираючи ногами, ступив з корабля на землю, то Енакін, що раптово з’явився, наче грім серед ясного неба, ледве не звалив його додолу, обіймаючи, що є сили. Асока, що бігла поруч зі своїм майстром, докинула хмизу у жар, а тому через секунду вони втрьох лежать долілиць посеред ангара на очах у всіх. Обі-Ван ще тоді коренив обох за подібну поведінку, але в радість в його Силі цвіла найгарнішими відтінками від можливості знову бути разом зі своїми падаванами та 501-м легіоном.

Зараз до нього дійшло, що цей жест з боку Енакіна був не просто дружнім. Він був сповнений нескінченною журбою, болем, щирою турботою за життя його вчителя. Не беручи до уваги той факт, що поки Обі-Ван був десь там, юнак не знаходив собі місця, увесь флагман відчував занепокоєння Скайвокера. Здавалося, що від його Сили здригається навіть найменша деталь металевого корпуса зоряного корабля.

Цього ж разу в маленькій кімнаті на Корусанті в його обіймах можна легко прочитати лише відчай, що наростав з кожною секундою.

І від цього стало нестерпно навіть дихати.

– Чи варто чекати мені на вашу відповідь, учителю?

Обі-Ван так чи інакше відштовхне Енакіна, тому що джедаї не повинні мати прихильності, не повинні закохуватися, не повинні бути коханими, не повинні… Вони лише важливі інструменти у складному світі боротьби проти зла.

– Моя… моя відповідь для тебе лише одна, Енакіне, – наче світловим мечем прямісінько в серце, – ти її чудово знаєш.

Скайвокер акуратно розкриває обійми, йому хочеться побачити обличчя майстра в цей момент. Воно випромінює лише нескінченну байдужість, але молодий джедай виразно бачить жаль. І йому хочеться кричати, але…

Він поспішно піднімається з ліжка, мовчки покидаючи кімнату й вчителя, що сидить незворушно та тихо. Біля дверей юнак зупиняється, водночас намагається зберігати такий самий непохитний спокій.

— Я мусив спробувати, учителю. Вибачте, що стривожив ваш сон. Завтра у нас місія, не запізнюйтеся.

А потім зникає, залишаючи діру в серці.