Una vita, un’opportunità

Клан Чжун — найсильніший у всьому регіоні. Вже кілька поколінь він справедливо посідає місце найвпливовішого мафіозного клану, що підпорядковує весь злочинний світ. Він диктує закони та правила. Непідкорення — смерть. Сумніви — смерть.

Він не найчисленніший, але в його лавах міститься сила, а разом з нею — влада. Навички адептів лякають: кажуть, що якщо роздратувати людину, яка носить татуювання у вигляді ромба з візерунком, можна не встигнути зробити наступний вдих, адже серце перестане битися.

Перед головою клану Чжун будь-який стане на одне коліно і схилить голову. Або поставлять. Зараз на вершині стоїть молодий Чжун Лі, який вже заслужив славу одного з найнебезпечніших людей світу.

Довге волосся, що обпадає на плечі, гострі вилиці і завжди — витончений костюм. Ходять чутки, він піклується про якість тканини настільки, що один із ключових принципів його роботи — якнайменше бруду та крові.

Його ходу описували, як кроки вовка, який побачив здобич. Повільні, неквапливі, що несуть лише небезпеку.

Він ходить вулицями Лі Юе — міста, яке цілком і повністю належить йому. Ім’я Глави Клану хвилювало свідомість людей, змушуючи вимовляти його лише пошепки, озираючись на всі боки.

І цей вечір, ця прогулянка, не мали відрізнятися від звичайного контролю… Якби увагу Чжун Лі не привернула тонка мелодія гітари. Інструмент ніби плакав, ведучи якусь свою пробираючу історію. І тільки загорнувши за ріг, чоловік побачив музиканта.

Хлопець, якому на вигляд ледве можна було дати шістнадцять років — запалі щоки і загальна мініатюрність тіла не додавала йому віку. Він сидів, спершись спиною на стіну, і тихо перебирав струни, вже й не сподіваючись на подачку у вигляді кількох монет.

Одяг був занадто легким для пізньої осені — хлопчик раз у раз здригався, коли надто сильний порив вітру стосувався тонкої білої тканини його сорочки.

Чоловік відчув на собі зацікавлений погляд смарагдово-зелених очей.

— Що граєш? — поцікавився Чжун Лі, дивлячись зверху донизу.

— Що душа підкаже, хе-хе, — ледве посміхнувся хлопчисько. І продовжив: — У вас голос такий гарний… Глибокий… Уявляю, який він під час співу… Не хочете подати монетку за гарного мене?

— Тебе як звати хоч?

— Венті! Гарне ім’я, правда? А вас?

— Моракс, — Чжун Лі зрозумів, що відповів не так, як збирався, вже після слова, що зірвалося з вуст. Втім, не так і важливо. В його обличчя все одно важко впізнати. Та й…

Це нікому не допоможе.

Моракс – ім’я, під яким він представляється в суспільстві, під яким відомий в аристократичних колах. Але всі знали, все одно здогадувалися, звідки такі гроші у непомітної людини.

Чжун Лі не дуже дбав про свою таємницю. Не знають – добре, знають – нехай побоюються.

Так, його треба боятися.

— Ну от, а моє ім’я не похвалили. І монетки не дали. А виглядаєте такою шанованою людиною, — Венті коротко засміявся. Він здавався невинним і наївним — але в очах блищало щось неясне й загрозливе.

Чжун Лі промовчав. Він точно ніколи не бачив цього юнака з двома косами. Він би його запам’ятав. Але раптом Венті хрипко закашлявся.

— Ось демон, — тихо кинув хлопчик.

Чжун Лі озирнувся — на розі провулка ледь мерехтіла вивіска якоїсь забігайлівки.

— Їси хочеш? — проігнорував тираду Венті чоловік.

— Не відмовився б від вина, бо трохи холодно. Тому дайте монетку, будь ласка, а я вам пісеньку заспіваю, — Венті засміявся. Але раптом Чжун Лі схопив його за комір і потяг угору.

Сильна рука ніби навіть не помітила ваги тіла, та й не було там чого помічати.

— Іди за мною, — скомандував Чжун Лі і важким, широким кроком подався до кута. Венті в шоці притис до грудей гітару і побіг за ним.

Вони зайшли в дешеве кафе, де ніхто з працівників ніби не був зацікавлений у роботі, але варто було Чжун Лі переступити поріг — як усі схопилися з місць.

Він часто бував у цьому районі, чимось приваблювали чоловіка тиша та відчуття постійної небезпеки, що походить від згаслих ліхтарів, бродячих собак та неприбраного сміття.

— Пане… — опустивши голову, прошепотів господар.

Чжун Лі проігнорував привітання і пройшов повз, сідаючи за столик у кутку. Венті впав на лаву поруч і опускаючи гітару до себе навколішки.

Хлопчик був не впевнений у тому, що відбувається, але безкоштовна їжа є безкоштовна їжа. Навіть якщо після цього його продадуть на органи.

— Дві келихи вина і щось поїсти на одного, — скоріше наказав, ніж попросив Чжун Лі, і всі працівники кинулися на кухню. Венті був надто голодний, щоб звернути на це увагу.

«Поїсти на одного» була підозрілою відбивною, з якої сочилася кров, і Венті трохи сумнівався, що вона була задумана, як medium rare, дивно нарізана картопля і салат, вміст якого було вирішено не намагатися визначити.

— Ти звідки?

— Мондштадт.

— Чому пішов?

— Мені там не раді. У Лі Юе також. Скоро, ось, до Інадзуми піду.

— Довго збираєшся поневірятися?

— Доки не загибну.

Венті цілком спокійно промовив останню фразу і відпив принесене вино.

— А якщо клан Чжун не випустить тебе з Лі Юе? — вкрадливо, як лисиця, спитав Чжун Лі.

—Я домовлюся.

— Ти недооцінюєш клан Чжун.

— Так ні, — Венті широко посміхнувся, — там цілком нормальні люди. Ну, крім їхнього голови. Він ідіот.

— Яка думка… цікава, — зігнувши брову, зауважив Чжун Лі. — А з чим вона пов’язана?

— Я чув, — Венті відірвав зубами шматок хліба, прожував і продовжив: — що він владний тиран, який нікого, крім себе, не поважає і не помічає. Знав я таких, погано закінчили.

Чжун Лі промовчав. Але раптом підвищив голос господар забігайлівки.

— Чуєш ти, покидьок! Я віддавав тобі недоїдки, але якщо ти продовжиш відгукуватися так про главу клану Чжун, я тебе пристрелю.

Венті все ще широко посміхався. І, не змінюючи виразу обличчя, повільно опустив руку під плащ, витяг пістолет, з клацанням зняв із запобіжника, спрямувавши в голову господаря.

— А з чого ти взяв, що я цього не зроблю першим?

Його юнацьке миле обличчя з блідими губами, розтягнутими в посмішку, привело в жах навіть Чжун Лі. Найменше він чекав… Подібного.

— Ти вбивав? — прямо запитав Чжун Лі.

— Ну… Доводилося битися за їжу, — з сміхом відповів Венті і прибрав зброю назад.

— Слухай… А якщо я запропоную тобі вступити в клан Чжун, що ти відповіси?

— Повторюся. Його голова — останній ідіот, і я не хочу до нього наближатися. Хоча пропозиція приваблива.

— Через три дні Глава Чжун буде в клані. Приходь з моїм запрошенням.

Чжун Лі не чекав відповіді, лише встав і вийшов, залишивши Венті доїдати на самоті. Думок було багато в обох.

На столі залишилася лежати візитка з логотипом клану Чжун — ромба з візерунком і кілька монет високого номіналу.

Венті склав все у чохол гітари і спокійно доїв.

Чи готовий він поступитися своїми принципами?

Він уже знав одного тиранічного Главу Клана, який тримав Мондштадт. Зустрічався.

І пообіцяв собі, що одного разу змусить його залишити свою посаду.

Що принесе свободу Мондштадту.

Але зараз він лише бездомний музикант, який живе, харчуючись недоїдками, сподіваючись на кинуту монетку.

Він спробує. Він лише спробує.

Клан Чжун може дати йому будинок, гроші, їжу. А головне — можна буде впізнати тиранів ближче. Зрозуміти, що ними рухає, є головними життєвими принципами… І як можна їх позбутися.

Він лише спробує.

***

Через три дні він стояв перед величезними дверима. Клан Чжун орендував цю будівлю – кожен сезон вона змінювалася, щоб уникнути облави.

— Ви на зустріч? Запрошення.

Венті невпевнено простягнув візитівку. Охоронець відступив на крок, пропускаючи юнака вперед.

Плечо відтягував ремінь чохла від гітари, але залишити Венті її ніде не міг.

— Слухай сюди. Голові клану не суперечити. Без дозволу не казати. Виконувати усі накази. Заходиш — одразу опускаєш голову. Все зрозумів?

Венті розгублено кивнув головою. Йому чомусь стало страшно.

Що на нього чекає за дверима з дорогого дерева? Чи пустять йому кулю в чоло, як він увійде? Чи зможе він стримати власне обурення, вдати, що його повністю влаштовує правління Глави Клану?

І коли настав його час, він ступив у темний кабінет і відразу опустив погляд.

— Ім’я? — суворий владний голос здався знайомим, але був списаний на збіг. Є багато голосів, навіть таких… Гарних.

— Венті.

Глава клану хрипко засміявся.

Венті випростався.

І зустрівся з ним поглядом.

Чжун Лі дивився знову зверху вниз, і його очі ніби топили в собі волю будь-кого, хто в них погляне.

Кілька секунд вони мовчали. Поки Чжун Лі не заговорив.

— Ти заборгував мені пісню, Венті. А я боргів не вибачаю. Клянися у вірності, і ти прийнятий у клан Чжун. Розкажеш мені, чому ж я — тиран.

Венті поволі опустився на одне коліно.

Чомусь у грудях був дивний спокій, коли він вимовляв знайомі будь-кому слова клятви.

Більше не було страшно.

Під суворим поглядом Чжун Лі Венті зв’язав собі руки. І був не проти.