Зорі найгарніші в комендатську годину

Цікаво, що на сніданок їсть путін. Типу росня в чергах за цукром комусь може руку відкусити, а путін шо їсть? У нього в Гєлєнджикє є окремі цукрові кімнати? Думаю, він готувався завчасно, тому мають бути.

– А ти шо тут робиш? – Толік йшов з магазину. О дев’ятій вечора завжди несподівано хочеться живчик з лимоном, правда? Особливо коли його хуй знайдеш та ще й комендантська година ось-ось почнеться. Живчик він не купив, але знайшов шоколадку, теж нічого так. Повертався додому, думаючи про світові філософські теми, аж раптом побачив Макса. Ледь не спіткнувся насправді, так сильно думав. Максим сидів біля під’їзду, на сходах, курив.

– На зорі дивлюсь, – небо було повністю затягнуте хмарами, навіть місяця не видно.

– Чого звичайні куриш? – Толік усівся поруч. Зорі справді гарні, надзвичайно.

– Бо життя таке, – придбати айкос складніше, ніж цигарки, це правда.

Толік подивився під ноги. Це вже третій окурок.

– Давно сидиш, – ця стверджувальна інтонація уже не мала на меті питання.

Макс зробив затяжку, заплющив очі. Довго не видихав. Втомлений. Круги під очима затуляли кілька пасем відрослого за цей час волосся, трохи відкинув голову назад – видно щетину, рука з цигаркою сперлась на підібгане коліно, але все одно трохи тремтіла. Видихнув. Дим повільно торкнувся підборіддя, шиї, футболки, нижче, нижче, нижче. Гарний, гарніший за зорі. Втомлений, більше ніж вантажник після зміни.

– Я заїбався, – розплющив очі. Дивиться кудись далеко. Толіку подобалась його звичка розплющувати очі під час винесення фінального вердикту. Але зараз це був лише початок. – Дуже заїбався.

– Зараз спробуй не заїбатись, – Макс не подавав жодних натяків на гарний настрій, хоча й зайобаний, але оптимістичний, як це було раніше. Жодних натяків.

– То правда, – він знову закурив. І мовчав.

Максим дуже оптимістична людина. Який би пиздець в житті не відбувався, він залишається радісним. Він може обматюкати все, що спричинило цей пиздець, послати його так далеко і голосно, як навіть путін не чув, але потім повернути все в жарт, сісти, заспокоїтись, знайти вихід. Тому зараз щось точно не так.

– Кажи вже, ти ж хочеш, – він сам ніколи цю розмову не почне.

– Шо казати, як казати нічого? – треба просто почекати. Макс викинув цигарку, знов мовчить. Почекай, йому просто потрібен час. – Я заїбався ось і все. На це немає об’єктивної причини.

– Стадія вигорання?

– Можливо, – Макс все ще дивився кудись в невідомий напрямок. Він не любить, коли його бачать таким. Сумним, а значить і слабким. Толік це чудово розумів, бо ніколи його таким й не бачив. Бо сам такий. Але іноді, ти просто не витримуєш. – Можливо вигорання. Але воно на те не схоже. Я вірю в нашу перемогу і все таке. Вірю, що це все закінчиться і у нас буде ще краще, ніж було. І це не провина вцілілого, бо впринципі нема то й за кого хвилюватись, всі в безпеці. І важливість своєї роботи я розумію, не всім же воювати.

Не кажи нічого, Толік, не заважай, просто вислухай, йому це зараз необхідно.

– Я просто вже не вивожу, – Максим протер обличчя руками, сильно натиснув на очі, відкинув волосся. Зібрався з духом. – Я заїбався робити вигляд, що все добре. Найбільша іронія в тому, що я весь час так живу. Їбані ментальні травми. Спочатку комфорт інших, а потім твій. Ну знаєш типу, нікому поплакатись, то поплачу в подушку, не біда.

Толік кивнув.

– Але блять, я вже не можу. Тих підтримай, тим посміхнись, тому скажи тепле слово, бо у всіх блять стрес, у всіх сука кризова ситуація. А я ж жартувати вмію, знайшовся клоун безкоштовний. Так от у клоунів теж нерви здають. Клоуни теж втомлюються жити в постійній небезпеці, потенційній загрозі життя в будь-яку хвилину і блять за хуй зна скільки кілометрів від дому. Нахуй мені цей Франківськ? Я хочу в Київ. В нашу блять студію, у свою сука квартиру, та навіть в їбане укриття в домі, але не тут.

Я заїбався приймати важливі рішення. Мене заїбала ця відповідальність і часто не тільки за моє життя.

Я заїбався працювати. Я хочу вихідний.

Я хочу назад у Київ, і мертвих 140 мільйонів.

Бо я заїбався їх терпіти.

Він дихав швидко. Швидко й поривисто. Руки дрижали. Намагався вирівняти дихання, поки що безуспішно. Опустив голову, щоб приховати емоції.

– Вибач за цю тираду, – якось стидливо сказав Макс.

– Тут немає за що, у всіх нерви здають.

Максим хмикнув.

–  Ні, Макс, серйозно, ти багато на себе береш. Я б навіть сказав дохуя. Тому маєш таке саме “дохуя” право на те, щоб заїбатись, – Толік з піднесено-переконливим обличчям говорив з такою впевненістю, якої він в житті не бачив. Після такої промови Максим мав як мінімум підкорити Північну Корею, але сил у нього вистачило лише на мугикнути носом і кивнути головою.

– Я можу чимось зарадити? – обережно, по одному слову спитав Толік. Він знає відповідь на це безглузде питання, але ж треба було якось порушити тишу.

– Хотілося б вміти зарадити, – Макс зробив щось схоже на гірку посмішку. – Але дякую за те, що сидиш тут.

Вони б так і продовжили сидіти в тиші, якби Толік раптово не ляпнув:

– Може обійми?

Макс максимально здивовано підняв брови. Потім їх насупив. Опустив очі, а потім видавив з себе тихеньке:

– Так.

Толік обережно підсів ближче. Максим сидів нерухомо, уникав погляду. Він соромиться…? Толя повернувся до нього і акуратно, щоб не налякати, обійняв. Через деякий час відчув, що на його спині теж замкнулись руки і сильніше притиснули до себе.

Вони так і сиділи на сходах під під’їздом. Макс схилив голову Толіку на плече, тому той відчував його дихання. Гаряче. Воно вирівнялось. Він заспокоївся.

Толя обережно гладив його по спині, що мовою жестів означало “все буде добре”, і думав про те, що дихання Макса могло б чудово замінити наркотики, наприклад. А якщо ще додати звук його серцебиття, то Толік радо помер би від передозу.

В кишені в обох майже одночасно завібрував телефон. Макс здригнувся. Неохоче відсторонився, щоб подивитись повідомлення. Сергій запитував де вони є. І в одного, і в другого.

– Бля, уже десята двадцять, комендантська година, – Максим трохи зіжмурився від світла телефону.

– Ага, пішли вже, – Толік піднявся і подав руку Максу.

– Так, тільки зараз бички приберу. Я ж не свиня.

Максим сьогодні швидко заснув. Толік перевірив.