Розділ 4

 

У моїй уяві Гаррі у цій главі виглядає як Уілл Грем( з серіалу “Ганібал”). Я, звісно, ні на чому не наполягаю, але щось у ньому таке є)

 

Гаррі прискіпливо оглянув себе у дзеркалі. Волосся, трохи відрісше, в’ється, спокійні, вдумливі очі, підборіддя покрите невеличкою щитиною. Розслаблений та відкритий. Ідеально. Треба лишень поговорити, підтримати, відволікти.

 

Що за ідіотський план, Мерлін…

Гаррі зрозумів, що він нездара і що схибив скрізь та майже одразу. Втілившись у вестибюлі, він наштовхнувся на Драко і виглядав, мабуть, одразу ж якось не так. Тому що той загальмував, вже майже пройшовши повз нього, і, підозріло дивлячись в очі, спитав:

 

— Ви до кого?

 

“До кого я? До тебе…”

 

Гаррі намагався стримати неправильні відповіді, що майже вискочили з рота, і змовчав.

 

— Час відвідин скінчився.

 

Гаррі сторопів.

 

— Чому?

 

Драко хмурився. Що відповісти на таке питання? Хіба можуть взагалі бути питання, якщо час відвідин просто скінчився? Гаррі тим часом спантеличував дедалі більше.

 

— Але ж це добре, коли хворих відвідують.

 

— Але не тоді, коли вони вже сплять, — Драко знову підозріло оглядав відвідувача, погляд прискіпливо пройшовся плащем, піднявся до неголених щік, зазирнув в очі, намагаючись спопелити, але наштовхнувшись на відкритий погляд, зацікавлений, блискучий, завмер. “Щось не так”, — і серце закалатало. Та дивний чоловік знов заговорив:

— Тоді вони ще беззахисніші. Наодинці зі своїми страхами… чи горем…

 

Гаррі бачив, що Драко справді чує його. Шукає підтекст, проте все було якось не так.

Він радше спантеличував його.

 

— Ви що, продаєте ловців снів?

 

— Нажаль, ці дурниці не працюють.

 

Драко примружився, і Гаррі здалося, що він його упізнає.

 

— Як ви сказали, ваше ім’я?

 

— Я не казав.

 

Знову скануюча пауза. Очі Драко пронизували до дна : ” Не казав? То скажи.” Але Гаррі мовчав, тільки дивився своїми величезними сумними очима, і щось Драко побачив у них таке… що всередині кольнула стара рана. Драко сковтнув, болісно скривившись, думки юрмились, смикали питаннями : “Звідки він узявся? Чому так дивиться? І що це тягне за душу, не дає відвести очей? Може, йому потрібна допомога? … Такий нещасний…”

 

— Може, це вам потрібно до лікаря?

 

— Це навряд, — Гаррі посміхнувся, уявивши, як саме його би обстежували. А Драко завмер, і навіть слабо махнув рукою, наче проганяючи морок, вивчаючи ту посмішку, як щось нереальне, наче це якесь дежавю… І розгублено промовив:

 

— Приходьте завтра. Час відвідин з дев’яти.

 

— Я прийду, — посмішка з’їхала, погляди проникли один в одного. Усе завмерло навкруги, задзвеніли, притулились одна до одної душі.

 

“Боги, що ж це? Що за диво я відчуваю у грудях? А ти? Ти відчуваєш? Як задушлива хвиля перетікає між нашими серцями? Як зшиває невидима голка, так солодко ранячи… Так, я прийду. І навіть якщо би ти не покликав, я все одно прийшов би і знайшов твою прекрасну душу.”

 

І Гарріне неіснуюче серце пустилося галопом, відчуваючи, що здійснилося щось надприродне, невимовне… І душу заполонила надія, в якій соромно собі зізнатися, адже здається, він якось зачепив Драко. Може й тим, що говорив не те чи дивно виглядав, та все ж…

 

Драко опустив очі, узявся за лоба і на автоматі пішов у глибину вестибюля. Невидимою думкою Гаррі слідував за ним. Спостерігав, як Малфой крокував з кута у кут, запускав пальці у волосся, зупинявся й притискав долоні до рота.

 

” Невже це я так збентежив його?”

 

І Гаррі так зрадів цьому. Так сильно і так по-дурному. Мерлін… Чому ж тут радіти? Що у Драко, можливо, з’явиться ще одна нездійсненна мрія? Що він подарує йому ще одну неможливість? Але те, що Гаррі відчув, дивлячись очі в очі, не могло бути злом, і ігнорувати таке він не зможе. Адже це дуже схоже на…

 

Гаррі слідував за ним по п’ятах, зазирав у розгублені очі, зчитував невербальне. І просто танув, адже це робило усе справжнім, він впливав, викликав реакцію, як живий…

 

Цілий вечір він спостерігав, як Драко псує папір. Десятки “Привіт, Гаррі…” сніжними кульками покривали підлогу. Одного листа зі словами “Сьогодні я зустрів…” Драко розірвав в спепелив. Він підходив до портрету, гладив замурзану щоку, щось тихо шепотів.

 

Гаррі намагався триматися осторонь, проте робити це ставало дедалі важче. І він обійняв його зі спини, нестримано обхоплюючи обличчя та плечі. Драко глибоко зітхнув, заспокоюючись, а Гаррі продовжував торкатися. Так неприродно, невидимо, нечутно, просто оплітаючи його своєю переповненою чимось дивовижним душою.

 

“Ти не зраджуєш мене, Драко. Ти нікого не зраджуєш.”

 

Ніч вступала у свої права, ховаючи недоліки, неспівпадіння, стираючи межі між світами. І дві істоти, одна з яких пливла хвилями сновидінь, а друга відчайдушно намагалася прорватися зі світу уяви, сплелися долями… І Драко, не знаючи того, спав міцним сном, закутаний у примарні місячні крила прекрасного, закоханого у нього янгола.

 

Ранком Драко голився, чистив зуби ниткою, кривився у своє відображення, як видно, залишившись незадоволеним результатом.

 

“Для кого ти стараєшся? Ти і так кращий за всіх.”

 

Гаррі був у вестибюлі лікарні рівно о дев’ятій. А о дев’ятій нуль п’ять там був і Драко. Він помітно нервувався, озирався , смикався і поводився дивно. Аж ось помітив, зачепився поглядом, завмерши.

 

Так несхоже на нього. Та все ж він підійшов.

 

— Як ваш хворий?

 

— Чудово, а твій?

 

Драко не знайшов, що відповісти. Мабуть, Гаррі щось не те питав . Але ж який він свіжий та охайний, Гаррі відверто милувався.

— Ти такий гарний, — мрійливо посміхнувся Гаррі, не встигнувши зловити слів, що самі вилетіли з рота.

Драко пішов рожевими плямами. Проте узяв себе в руки, прогнав розгубленість з обличчя і насупився.

 

— Ви з усіма людьми так розмовляєте?

 

— Ні. Тільки з тобою, — навіщо йому усі?

 

Драко зітхнув, здаючись, розвів руками:

 

— Ми знайомі? Я знаю тебе звідкись?

 

— І так, і ні. І це старий підкат, —

“О, боги… Я що, фліртую?”

Драко вигнув брів, миттєво входячи у образ і вступаючи до гри.

 

— Кажеш, старий… І що ж нового у світі підкатів?

 

Гаррі забувся і пішов в ва-банк, знизав плечима, роблячи дивне лице, наче намагався щось згадати та несподівано видав:

 

— Запроси мене на ланч.

 

Драко занімів від такої наглості.

 

— Тобто , запрошення на ланч — це, по-твоєму, нове слово, свіжий вітерець у світі залицянь…

 

— А ти залицяєшся? — перервав його Гаррі, так просто стираючи посмішку і чіпляючи поглядом розгублені очі, що раптом щось усвідомили.

 

— Схоже, що так…

 

І ланч все ж таки відбувся… би. Гаррі чекав на нього у вестибюлі, обліплений купою невідомо звідки з’явившихся дітлахів. Діти завжди відчувають їх. Драко здивовано просканував малих, що обіймали його з усіх боків, та зібрався виходити. Але той, раптом упізнавши всередині поклик, крикнув “Я на хвильку” і, відчепивши від себе маленькі рученята, рвонув за ріг і розвтілився. Гаррі був там, це означає, що ніхто інший би не прийшов. Він просто не мав права залишити без підтримки налякану переходом душу. Малфой, почувши метушню та писк приладів, влетів до палати слідом, розштовхав лікарів, увімкнув усі апарати та магічні сітки, але жінка вже стояла поруч із Гаррі, і він нічого не зміг би зробити. Тож Гаррі бачив, як палко він боровся, торгуючись, пропонуючи що завгодно, навіть себе, бачив цей відчай в очах і тільки “Пробач, пробач, пробач…” невпинно плакало у серці.

 

Того дня Гаррі не повернувся до лікарні, як і до затишних апартаментів. Чи мав він право? Все ж таки вони по різних боках барикад. Як Гаррі може допомогти йому? Як зцілити? Забираючи неврятованих пацієнтів? Новою оманливою прихильністю? Без майбутнього, без дотиків, без правди. Тай чим він зацікавив його? Чужим обличчям?

Гаррі знову літав з Клювокрилом. Не закохуйся, Гаррі, що ти робиш, Мерлін? Наснися, попрощайся, відпусти…

 

Пізно…

Він знову читав ці бескінечні довбані оди кохання. Одна прекрасніша за іншу. Від деяких листів йшли дивні вібрації, і Гаррі наповнювався забутими, а іноді і зовсім незнайомими почуттями.

 

“Привіт, Поттер. Як дивно і жахливо, що я ніколи так вже не скажу. Привіт. Поттер. Але ж я і не казав так ніколи. Дурень. Та якби ти знав, як хотів. Хотів сказати: “Ей, Поттер, поганяймо за снітчем?” або “Привіт, Поттер, гайда до Хогсміту!” , або “Можна, я поцілую тебе, Поттер, ніжно-ніжно, дивлячись у твої неймовірні очі, нехай п’ють валідол”, або “Поттер, дозволь мені… будьласка…”

Гаррі стирав неіснуючий піт, хвилювався і хвилював цим свій простір, підіймаючи вітер і навіть хвилі на спокійному завжди озері. Клювокрил то злітав у вишину, то сідав на землю, занепокоєно затоптуючи квіти.

 

“Привіт, Поттер. Знаєш, сьогодні на вечірці мене поцілувала дівчина. Така дивна, блондинка. Але ти, певно, не пам’ятаєш її. Спочатку мені було огидно, вона вся така… ну, як усі дівчата. І я зібрався її штовхнути. Та вона мені прошепотіла: “Ти просто уяви, Драко.” Не знаю, що саме вона мала на увазі, але я уявив. Уявив тебе і твої губи, і що це твої дикі лохми у моїх руках, і твій язик в мені. І знаєш, що потім було? Краще тобі не знати.”

 

Були у Драко і моменти смиренності. У таких листах прозирала приреченість, і Гаррі знову хотілося повиривати собі волосся.

 

“Привіт, Поттер. Сьогодні була пара з “Фізіології вищої нервової діяльності “… Неважливо, ти все одно не запам’ятаєш. Ну, це такий урок, Поттер, де розповідають, як усе працює в голові і не тільки. Або як перестає працювати. Як припиняє циркулювати кров, як відмирають клітини. А оскільки психіка, як стверджувала та ідіотка, є властивістю мозку… Розумієш? Хоча навряд. Але я одразу зрозумів, до чого вона веде. І я почав сперечатися. Казав, що наша апарація — то щось таке, що збирає нас з нічого у потрібну форму, отримуючи тільки інформацію про місцезнаходження. Може, все ж душа існує… Але знаєш, здається, вона не очікувала на те, що пролунають інші думки, і вигнала мене з класу. Ну і пішла вона! Через п’ятдесят років вони відкриють щось нове, або навіть протилежне, і будуть доводити так само завзято.

Я так скучив, Гаррі. Ніщо не допомагає мені забути. Іноді мені здається, що я ніколи не знайду тебе. Тому я багато читаю про артефакти. Є такі. Але ніхто не дасть гарантії, і невідомо, якого Франкенштейна я приведу у світ. Та я знаю вірний спосіб побачити тебе. Але для цього мені треба добряче почистити карму. Адже ти, скоріш за все, у самому крутому секторі раю, герой.”

 

“Привіт, Гаррі. Сьогодні я бачив пару з двох хлопців. Як змінилися часи. Я раніше навіть уявити не міг, щоб ось так запросто іти з тобою, тримаючи за руку . А зараз я би йшов і міцно тримав, і цілував би під ліхтарями. Я так добре усе пам’ятаю: твої мозолисті руки, твою смішну посмішку. Так більше ніхто не сміється. Мабуть, там увесь рай залипає. Боже… Дайте мені білі крила, щоб хоч одним оком. Щоб просто знати, що ти є. Що все не без сенсу. Я так скучив, Мерлін, так сильно…’

 

Якби Гаррі міг плакати, він би плакав. Як тільки його не розірвало за ці роки? Як не ткнуло носому  у цю стопку паперових страждань? Як не приклеїло до серця Драко, щоб обіймати й заспокоювати щохвилини?

Свобода волі? Не хотів — і не читав.

 

До біса! До Драккла і його дідькової бабці! Він не має права залишатися осторонь! І Гаррі обирає відчувати, бути поруч, наскільки це можливо, заспокоюючи біль, відволікаючи, зшиваючи собою рани. Будь-якими засобами.

 

І ось він вже у міському парку, пройшовся, роздивився навколо. Драко на прогулянці? Насправді, відмінний сонячний день, трава навколо зелена, і небо блакитне, і вітерець колише легку куртку і куточки газети. Гаррі тихенько присів поруч, зазираючи збоку. Який же гарний. Невдоволено читає, покусує губи. Так захотілося, щоби він подивився, адже Гаррі тепер для нього існує.

 

— А як же залицяння, Малфой?

 

Драко здригнувся, схопився за серце, шоковано розплющив очі. Забігав диким поглядом по його обличчю.

 

— Як ти сказав?

 

— Так хотів побачити тебе.

 

— Звідки ти знаєш мою фамілію?

 

“Так, Драко. Це я . Кретин Поттер. Чи як ти там казав”

 

— Хіба ти не доктор Малфой з Мунго?

 

Він відійшов від переляка, але продовжив пронизливо дивитися.

 

— А ти?..

 

— А я?

 

Слова зависли у повітрі.

 

“Ну, що ти дивишся своїми неможливими очима? Що ти бачиш? Бачиш, як я тужив за тобою? Завжди. Я просто не знав, що ти такий існуєш… для мене.”

 

— Ти десь тут живеш?

 

— Колись жив.

 

— І коли ж це?

 

Гаррі посміхнувся, роздивляючись дивовижні сірі візерунки в його очах.

 

— Заплющ очі.

 

— Що?

 

— Будьласка.

 

Драко заплющив. А Гаррі узяв його руку в свою, обережно, майже не торкаючись, щоб не попекти, та все ж дозволяючи відчути себе, і повільно провів пальцем по долоні, відчуваючи, як у того зайшлося галопом серце і як зривається дихання.

 

— Що ти відчуваєш?

 

— Ти гарячий. Дуже.

 

Драко розплющив очі й розгублено дивився то на свої руки, то на Гаррі .

 

— А ти? Що відчуваєш ти?

 

— Захват.

 

Драко не був готовий до його відповіді. Кожне слово цього дивного чоловіка ніби грало у дартс з його серцем, потрапляючи щоразу у десятку.

 

— Захват… — беззвучно повторив він.

 

—Я відчуваю інакше, — Гаррі чесний, адже так і є, — та й не можна мені, — відпускаючи руку, прибираючи свій невагомий дотик.

 

— А ти б хотів… — невиразно прошепотів Драко якесь дивне, неоформлене напівпитання, просто щоб не втратити зв’язок, бо йому раптом так захотілося повернути свою руку в ту гарячу долонь.

 

— Більш за все на світі, — Гаррі прошепотів у відповідь тремтячим голосом, наче у чомусь зізнаючись, він так дивився, наче щось таке важливе хотів донести, щось набагато важливіше слів. І Драко задихнувся, нещасно дивлячись у ці дивні, наповнені чимось таким, що аж бухкало серце, очі.

 

— Хто ти? Навіщо ти тут?

 

— Ти знаєш, — дивлячись серйозно у відповідь, та вкладаючи особливий сенс, — тепер я буду там, де ти, — це що… зізнання?

 

— Припини. Так не буває.

 

— Я не можу інакше, — він мовби здавався на милість Драко, віддавав владу над собою. І це занадто чіпляло… Занадто глибоко… Чомусь.

 

Драко встав, збентежений, забувши про газету, що впала і тепер коливалася вітром по траві. Піти?… Та Гаррі узяв його за плечі, присунувся до потилиці носом… Так хочеться відчути. Драко затремтів. Усе це якось… Та голос так близько і каже неймовірне, просто в волосся гарячим подихом, перевертає щось всередині .

 

— Не йди. Будьласка.

 

Драко розвернувся, опиняючись очі в очі. Як же тягнуло до нього… Та що ж це… Тремтячі руки самі торкнулися гарячих щік, коротко, бо дуже гаряче, губ, що знову пронизували душу словами:

 

— Я не зможу без тебе… — і в Драко відключилися запобіжники. Ну то й що, що вони знайомі дуже мало. Ну то й що, що не знає досі його імені. Він же наче магніт, і всі органи відчуттів налаштовані на нього. І він відповів, доторкнувшись до нижньої губи пальцем… М’яко …

 

— Ти не будеш без мене…

 

Гаррі побачив, відчув хвилю тепла, терпкого і солодкого, що проникла у нього, з’єднала, зв’язала… навіщось… Рот сам роз’їхався щасливою посмішкою… Він ступив два кроки назад , закинувши голову і дивлячись в небо.

Кругом запестріли чорні плащі. Усі дивилися на них з цікавістю. Нехай. За кохання не повинно бути соромно.

 

Адже це воно… І серце стисло…

 

Здаля почулася чутлива мелодія, що лилася з-під смичка вуличного музиканта крізь простір, плинула разом з вітерцем, перебирала натягнуті струни Гарріної душі. Резонуючи із захватом, що він відчував, показуючи : “Дивись, Гаррі, що в тебе є …”

 

Це воно… Господи…

 

Раптом йому захотілося виплеснути цю прекрасну мелодію, розчинитися у просторі, обійняти весь світ, і він рухнув у траву. Так, як він робив на своїй галявині.

 

Драко кинувся слідом, на коліна, схиляючись і не встигши задати своє медичне питання, побачив щастя у піднятих до неба прекрасних очах. Він обережно провів рукою по неголеній щоці, вивчаючи тонкі риси. Хіба можуть бути на світі ще одні такі чарівні очі?

 

— Що ти робиш зі мною, Мерлін…

 

Драко схилився і торкнувся гарячих губ своїми, пульс калатав у голові, а ендорфіни робили свою справу, напругою пробігаючи по венах, стискаючи серце у щасливому крещендо… Бо цей дотик фантастичний, повний сенсів, неочікуваного прекрасного чогось, що стукало у двері, називало себе, та все ж чомусь стримувалося розумом: “Цього не може бути…”