В пастці безумства, але не скорений

Перше усвідомлене відчуття було холоду та вологи на руці. Чоловік зовсім не усвідомлював, коли він опинився на вулиці в альтанці, адже пам’ятав як сидів у кімнаті біля вікна. Але зараз на простягнуту руку падали великі краплі дощу, і це будило всередині щось особливе. Емоції. Він так довго нічого не відчував, що це здавалося чимось чужим, не його. Але ці емоції були яскравими, від них відчувався жар. Пов’язка на зап’ясті швидко стала мокрою і, здається, знову просочилася кров’ю, але чоловік не звертав на це уваги, його цікавили лише краплі дощу.

— Ти такий гарний, коли соромишся, Ваньніне.

Якщо заплющити очі, яскрава усмішка хлопця виникає сама собою перед уявним поглядом. Від цього в грудях стає нестерпно боляче, ніби тільки згадка про цю людину приносить нестерпні страждання. Але… так правильно. Цей біль вже щось, він змушує почуватися живим.

Без емоцій, без спогадів, без почуттів, цей чоловік не відчував себе живим. Наче найважливіша частина його душі померла разом із цією посмішкою. Тепер він став лише бляклою тінню, примарою. Що ж його тоді тримає у цьому світі?

— Ти змерзнеш, вчителю.

М’який, ніжний голос викликав заперечення. Але загальмоване тіло аж ніяк не реагувало. Він був у пастці, розум прокидався, але ніби був поза тілом. Може він просто дух, який забувся у якийсь момент помер?

— Тобі подобається дощ, вчителю?

Він ненавидів дощ. Бо тоді також була така сама погода. Його обличчя було мокрим, а перед очима пляма крові розповзалася на грудях, її було так багато, що навіть проклятий дощ не міг змити все. Відчуття, ніби вона досі на тремтячих руках, обличчі, просочила одяг і в’їлася під шкіру. Чужа смерть.

Але в дощ його губи горіли від поцілунків, а серце розривалася від переповнюючої ніжності та любові.

Який із цих спогадів реальний?

– Що це?

Його руку стискають, а потім із силою розтискають палець за пальцем. Тіло відмовляється підкорятися цій людині, але розум все ще не контролює власні дії. На розкритій долоні лежить зім’ята квітка хайтана . Це щось має означати, щось дуже важливе для нього. При цьому людина поруч лютує, намагається забрати квітку, але несподівано зустрічає опір.

Без жодного слова, чоловік намагається стиснути пальці. І це перша реакція за нестерпно довгі тижні, місяці. Тому людина відразу залишає спроби забрати квітку.

— Адже вчителю завжди подобалася квітуча яблуня. Я віддам наказ принести тобі їх до кімнати.

Але чоловік на це ніяк не реагує. Адже для нього значення мала лише ця квітка з краплями дощу на пелюстках у холодних пальцях. Він знову дивиться на дощ, а людина поряд все ще чекала хоч чогось. Здавшись, юнак накинув на плечі свого вчителя теплий плед, а сам влаштувався на низькому стільчику, поклавши голову чоловікові на коліна.

— Навіть якщо ти ненавидиш мене… Я все одно зробив тебе своїм.

Щоб залишити вчителя поряд із собою, довелося зламати його волю, тримати на препаратах. Поруч із ним завжди знаходився супроводжуючий, адже скільки вже було спроб суїциду? Цей гордий чоловік щоразу вибирав смерть, а не жити в достатку зі своїм учнем. І це ображало Ши Мея. Але він уперто йшов до своєї мети, і ось вчитель у його руках більше не чинив опір.

— Час ліків, вчителю.

Очікувано, реакції не було. Ши Мей дістав з кишені коробочку, відточеним рухом вскрив ампулу, набрав рідину в шприц. Не зустрічаючи опору, він узяв руку чоловіка, закотив рукав. Провів пальцями по синім слідам від попередніх уколів, погладжуючи, ніби бажаючи це стерти, чи навпаки, закріпити цей доказ, що вчитель тепер у його владі.

Але його відволікли.

– Бос, у нас проблеми. Потрібно, щоб Ви особисто прийшли.

Слуга вклонився, він старанно вдавав, що не помічає бранця. Йому не за це платили.

Ши Мей роздратовано кинув шприц назад, а потім піднявся на ноги, але в останній момент зупинився і обернувся.

— Я скоро повернусь, вчителю. І особисто відведу тебе до кімнати.

Чоловік ніяк не відреагував на ці слова. Але в його розумі запах квітучого хайтану будив зовсім інші емоції. Як міг, він намагався чіплятися за ці почуття. Бо за ціми болючими відчуттями ховалося те, що він забув, але так відчайдушно намагався пригадати.

Ніжний дотик до щоки змусив роздратовано відвернутися. Який дурний жарт. Але пальці, що огрубіли від практики з мечем упіймали його за підборіддя і розгорнули обличчя до себе.

— Ти такий гарний, коли соромишся, Ваньніне.

-Ти …

Договорити йому не дали, м’які губи накрили його, наче питаючи дозволу. Рука обіймала за талію, і поряд з ним було так добре, так тепло.

– Мо Жань.

Ледве чутно заворушились губи. Чоловік відчув порив вітру у свій бік, краплі дощу впали на його обличчя. По щоці скотилася сльоза, і він заплющив очі, щоб більше не бачити.

Вигаданий світ був набагато кращим за холодну реальність. Там були теплі обійми, ранній дощ, дерево яке приховувало їх своїми квітучими гілками та Мо Жань. Ще живий.

Ця ілюзія була надто гарною, щоб повертатися в реальність. Як би не намагався Ши Мей отримати прихильність, у нього це ніяк не виходило. Тільки один голос міг вирвати із забуття.

– Баобей .

Реальність і вигадка змішалися, але звідки тоді це тепло насправді? Якщо він нарешті помер … то нехай так і буде. Ваньнін не розплющував очей, хоч і відчував що його кудись несуть. І від цього чомусь з’являлося почуття радості. Нарешті вони зустрінуться біля мосту життя та смерті.

***

Роком раніше

Тіньовий світ жорстокий і не вибачає помилок. Цей урок Мо Жань усвідомив з самого дитинства, коли йому доводилося блукати і виживати. Це загартувало його характер, зробило тим, ким він зараз був. Вдень — модельєр із досить успішною кар’єрою, власник модельного дому. Вночі – безжальний глава мафіозного клану. Він вигриз собі місце під сонцем, щоб ніколи більше не доводилося голодувати.

Можна сказати, йому неймовірно пощастило – його взяв до себе під опіку дядько Сюе, брат його покійного батька. Дуже важко було розшукати його сина, але глава Сюе все ніяк не залишав спроб, і вони нарешті увінчалися успіхом. Маленький Мо Жань нарешті знайшов сім’ю.

І саме у цій сім’ї він уперше побачив його. Людину, яка стала його наставником, пізніше — другом, і наприкінці — коханим.

Дивно, що перебуваючи в клані Сюе, цей бруд не торкався Чу Ваньніна, людини, яка займала досить високе становище. Він був шановним вчителем фехтування, навчав покоління за поколінням. І при цьому жодним чином не стосувався тіньового світу. Це був той промінчик сонця, який нагадував, що таке світло. При цьому мав кепський характер, жорстку вдачу і важку руку. Небожитель серед простих людей, як часом закохано говорили старші учениці.

Ці промови неймовірно дратували Мо Жаня, але вдіяти з цим він нічого не міг. А ставши старшим, почав розуміти, наскільки ж ця людина особлива.

Коли хлопчика тільки забрали з вулиці, він був диким та озлобленим, цуценям без роду та племені. І лише Чу Ваньнин взявся за його навчання. Цей юнак був тим, хто першим показав, як правильно пишеться ім’я Мо Жань. Терпляче навчав каліграфії і тільки зітхав, дивлячись на кострубаті ієрогліфи, які виходили. Він завзято займався з хлопчиком, щоб той нарешті зміг повноцінно піти до школи, і не надто вирізнятися серед своїх однолітків.

Але відучити вирішувати будь-який конфлікт кулаками так і не вдалося. Найбільше він бився зі своїм двоюрідним братом, ці двоє, здається, не могли разом перебувати в одній кімнаті, не кажучи вже про один клас. Єдиний, хто міг приміряти цих двох був старший товариш по навчанню Ши Мей.

Ця трійця була нерозлучною у шкільні роки.

Але незабаром їх шляхи розійшлися в різні боки.

Сюе Мен став помічником свого батька та майбутнім головою клану, він досить успішно влився у сімейний бізнес.

Сирота Ши Мей знайшов свою сім’ю в особі старшого брата та пішов до нього.

Мо Жань поїхав навчатися закордон, і шкільний атестат отримував уже там.

І лише наставник Чу продовжував бути вірним своїм переконанням. Він навчав фехтування нових дітей, готував їх до змагань.

Хто ж знав, що доля розпорядиться так, що через сім років поріг його школи переступить директор модельного будинку Morachi , який вирішив відкрити своє представництво у Гонконзі.

У цьому високому, підтягнутому молодому чоловікові в житті не можна було вгледіти того юного учня, який з благоговінням дивився на свого наставника.

— Доброго дня, вчителю.

Тоді ще Ваньнін не підозрював, наскільки доленосною може стати ця зустріч. Закінчивши тренування з дітьми, чоловік мріяв трохи відпочинку, а не спілкуватися з кимось.

— Ви за своєю дитиною? У такому разі чекайте у холі, — трохи роздратовано, озвався Ваньнін. З тим, наскільки сильно він віддавався улюбленому фехтуванню, так само він мав кепський характер до всіх інших. Напевно, якби не заступництво глави Сюе, ця школа довго б не простояла.

— Ви мене не пам’ятаєте, вчителю?

Цей незнайомець починав дратувати.

— З чого я маю Вас пам’ятати? Залишіть тренувальний зал.

Але молодий чоловік не тільки не пішов, натомість досить нахабно підійшов до стійки з мечами. А потім, забувши про всі норми пристойності, взяв верхній меч і провів пальцями по сталі, погладжуючи гравіровку з ім’ям. Бугуй. Подарунок на випускний іспит з фехтування одному важливому учню. І цю зброю паршивець залишив на збереження, адже вивезти з країни було надто багато мороки, яка п’ятнадцятирічному хлопцеві була ні до чого.

– Нахаба! Негайно поклади на місце!

Чу Ваньнин розлютився, йому хотілося розірвати на місці цю людину. Подібно до вихору в білому одязі, він витяг свій меч з піхов. Але його атаку спритно зупинили, а погляди двох несподіваних супротивників зустрілися.

— Давно вчитель не діставав Хуайша. Ви настільки раді бачити свого учня?

Незнайомець відбив атаку та ухилився. Те, як він рухався, було надто добре знайоме Чу Ваньніну. Це був його стиль фехтування, який викладався у цій школі. До того ж, ім’я його меча знали лише найкращі учні. У тренуваннях він рідко використовував свою справжню зброю, натомість користувався незаточеною копією. Треба було стати справжнім майстром, щоб вчитель почав боротися на повну силу з бойовою зброєю.

– Хто ти?

Вчитель опустив меч, але не став ховати його в піхви, а спрямував вістря у бік незнайомця і уважно дивився на відвідувача. Але так і не міг пригадати хоч когось, хто був віддалено схожий на його учня.

– Вчителю, я так сильно змінився? Але ви зберегли мій меч, ще й на такому почесному місці. Я справді зворушений.

Його меч … Ваннін опустив погляд на Бугуй . Кожен із мечів був викований на індивідуальне замовлення старим майстром. Це була особлива традиція їхньої школи, коли після випускного іспиту учень отримував свою зброю, і згодом давав йому ім’я.

— Ти…

— Ваш учень Мо Жан повернувся додому, і покірно просить вчителя про повчання.

Як і личить традиціям, юнак вклонився. І не помітив, як сильно змінилося обличчя його наставника, коли він нарешті признав у цьому молодому чоловікові свого юного учня. Коли Мо Жань їхав, він був набагато нижчим, а тепер скелею височів над ним. Ваньнін відчув, як серце забилося швидше. Дурні емоції.

— Чим там тебе в Штатах годували, що ти вимахав таким великим? Нахаба, ти ще смієш стояти переді мною?

Мо Жан поїхав і навіть не попрощався зі своїм вчителем. А тепер повернувся, ніби не було цих семи років. Начебто все було як раніше. Ось тільки визнати в ньому ту саму милу дитину вже ніяк не вийде. Та й… Ваньнин відвернувся. Він згадав, чому Мо Жань так поспішно втік. Цей безсоромник посмів грати його почуттями, і освідчився у коханні. За що, розуміється, був облаяний і виставлений геть. А потім поїхав, навіть не попрощавшись . Не те, щоб це хоч щось змінювало, але все ж таки Ваньнін був ображений на цього нахабного хлопця.

У будь-якому разі… Це все давно у минулому.

— Вчителю, я так сильно хотів побачити Вас, а Ви хочете мене прогнати?

Мо Жан став рівно, і тепер різниця в їх зрості стала ще очевиднішою. При тому, що Чу Ваньнин ніколи не вважався низьким, зараз він відчув себе незатишно.

— Хочеш , щоб я тебе знову ганяв цим залом? Взуття спочатку зніми. І після будеш мити скрізь підлогу. Зовсім правила забув.

І хоча Чу Ваньнін лаявся, його учень щасливо посміхався. Тому що незважаючи на те, що минуло сім років, його вчитель залишався тим самим, як і раніше. Таким, яким він пам’ятав та любив. Тому Мо Жань з радістю готовий був хоч зубною щіткою видраяти всі підлоги, аби тільки мати можливість перебувати поруч знову.

Підліткове кохання не просто не зникло, воно зміцніло за ці роки.

***

Деяким людям судилося бути разом.

Пов’язані самою долею, не дивлячись на всі умовності та події, вони притягуватимуться одна до одного, а події підштовхуватимуть бути разом.

У цих двох не було іншого майбутнього як бути разом.

Спочатку Мо Жань покликав замінити модель на показі, адже той дуже несподівано захворів. Це і стало тією відправною точкою, після якої вони почали зближуватися. Його учень уже був дорослим юнаком, з яким можна було випити вина. А незабаром Чу Ваньнін підписав контракт і став частиною його модного будинку.

Фотосесії, зйомки, покази… Чоловік поєднував це з основною роботою, не бажаючи залишати свою школу. Адже модельний бізнес ніколи не був межею його мрій, але зненацька виявилося, що його зовнішність добре сприйнялася громадськістю, та й у нього це виходило.

Багато в чому завдяки Мо Жаню.

Цей учень надихався своїм учителем, вигадував новий одяг і хотів, щоб саме Ваньнін одягав його. А згодом чоловік став помічати, що дотиків побільшало, та й його учень подовгу дивиться на нього.

Як міг чоловік намагався відсторонитися, тримати дистанцію, огризався… Але те, що діяло сім років тому, зараз не мало жодного ефекту. Мо Жань ніби не помічав цього, впевнено пробивав один захист за іншим. Примушував відчувати те, що завжди здавалося забороненим.

Який учитель посміє заглядатись на свого учня?

Спільні вечері після зйомок стали невеликою традицією для них. Ваньнін вперше погодився прийти в гості до учня, прихопив із собою пляшку вина. Того самого, яке колись Мо Жань стягнув з його кабінету, будучи підлітком.

Відносячи на обідній стіл їхню вечерю, Мо Жань розставив усе згідно з етикетом, але вчителя від себе далеко не відпускав. Стільці змінилися на м’якші і можна було розвалитися на них, витягнувши ноги внизу. Інакше кажучи, вони мали можливість розслабитися не тільки куштуєчи вино, келихи для якого поставили біля тарілок. Запалюючи нейтральні пахощі з квітковим запахом, глава модного будинку розливав вино і спостерігав за Ваньніном . Навіть у м’якому кріслі той сидів із ідеально рівною поставою. І цей чоловік ще дивувався, чому мав таку популярність? Його манери, зовнішність, вміння подавати себе і триматися в суспільстві… Все це притягувало погляд до себе. Як шкода, що свого часу всі настанови цей учень проігнорував і залишився безрідною псиною.

Мо Жань спостерігав за своїм вчителем із усмішкою. А як інакше? Вони мали хвилину спокою. Простягаючи наповнений келих, юнак ненав’язливо торкнувся чужих тонких пальців.

— Варто було б змінити на чарку, але тоді доведеться постійно відволікатися на наповнення, а я налаштований на довгу приємну розмову, — якось надто двозначно висловився юнак. І цей дотик виявився приємним, а темні очі занадто довго трималися на об’єкті свого інтересу. — Отже… Вчитель. Ні, Ваньнін… Що ти думаєш про легенди? Наприклад … легенда про любителів метеликів?

Легенда говорила про двох закоханих, які зустрілися завдяки бажанню вчитися разом удосконалюватися. І кожен із них бажав здійснити свою мрію. Це їх зближало. Поступово дружба переросла в дещо більше і це зовсім не подобалося батькові дівчини. Зрештою, для неї влаштували шлюб проти волі, а її коханий захворів і помер. Жінка в день свого весілля була вбита горем і, будучи в паланкіні, вийшла в горах, до могили коханого і заплакала. Почалася сильна буря, відкрилася гробниця, дівчина побачила руку коханого та кинулась до нього. Коли буря скінчилася, то з гробниці вилетіли два чарівні метелики. Звичайно з метеликами легенда була мало пов’язана, але вона чудово відписувала внутрішню ситуацію тут і зараз. Нехай і Ваньнин цього не розумів.

— Легенда про метеликів? — перепитав чоловік, відправляючи їжу в рота, він старанно пережовував кожен шматочок. — Це лише дурні розповіді тих, кому нічим зайнятися. Почуття лише заважають самовдосконаленню.

У світі далеко не все підпорядковувалося почуттями, а шлюб з розрахунку був звичною справою у Китаї. Це він сам вже давно переступив ту межу, коли самотність сприймалася як щось образливе. Але таку людину як Чу Ваньнін мало турбувала думка інших. То справді був усвідомлений вибір, не створювати сім’ю.

— Такому молодому юнакові, як ти, нема чого задумуватись про такі дурні легенди. Ти успішний, багатий, можеш вибрати будь-яку дівчину та створити з нею сім’ю. Тим більше, що тобі вже час.

Так чи інакше, їхні руки стикалися, коли вони брали паличками їжу із загальної тарілки. Але вчитель намагався триматися відокремлено, ніби це не має жодного відношення до нього. Хоча від кожного доторку всередині щось переверталося.

Ця натура стриманості забавляла учня. Йому не підкорялися і з ним поводилися чесно. Ваньнін відклав палички і потягнувся за серветками, а Мо Жань усміхнувся, спіймав чужу долоню, відчуваючи теплоту пальців і намагаючись на цьому моменті затриматися. У якийсь момент бос відсторонився, дозволяючи собі лише провести пальцями по ребру долоні. Приємне відчуття виявилося. А потім вклав у чужу долоню серветку, за якою тягнувся вчитель. Всі ці дотики бентежили того, хто не звик до такого рівня тактильності . Хто завжди жив у своїй шкаралупі.

І в цій історії була сама приємна гіркуватість. Наставник з ним так весело розмовлял, зовсім не розуміючи, що відбувається і всіляко намагаючись поводитися суворо і начепивши на себе маску моральності. Дозволивши собі тихий смішок, Мо Жан затримав погляд на цій людині. Це Чу Ваньнін говорить йому за сім’ю і за дурниці? За те, що треба взятися за голову? Це викликало напад сміху, який вдалося стримати кілька разів кашлянув.

– Будеш моєю свахою? Або послом? — все ж таки не стримався юнак, прогинаючись у спині і нависаючи над білим котом. — Навіщо мені шукати когось, якщо я вже знайшов? Жаль, що моя гілка яшми цього не помічає.

Звичайно, він говорив двозначно. І намагався робити це далі, бо йому треба було розм’якшити ґрунт, щоб підібратися ближче. Наливаючи вино і в свій келих, юнак підсів ближче, відчинив вікна, щоб спостерігати за нічним містом на такій висоті. Ввімкнувши нейтральну музику досить тихо, щоб щось бубоніло на тлі, Мо Жан випив трохи вина. Так, це був такий підступний план не давати спокою своєму вчителю. І дуже багатозначно дивився на пана Чу.

Пропозиція стати свахою дещо остудила запал Ваньніна. Не він повинен вирішувати, хто підходить Мо Жаню . Та й яке йому до цього діло? А ось новина про те, що хтось у його учня є, викликала подвійні почуття. З одного боку він був радий за Мо Жаня . Але з іншого… Свої темні, порочні думки чоловік намагався задавити глибоко всередині.

– Правда? Це ж чудово. У такому разі тобі точно не варто зволікати. Вона знає про твої почуття чи ти так і не сказав їй?

Подвійність мови не дозволила зрозуміти каверзи, що говорять зараз далеко не про дівчину.

Значить, серце його учня було зайняте. Що ж, це навіть на краще. А всі ці дотики і слова на його адресу… Це був такий стиль спілкування, адже Мо Жань жив закордоном і подібна тактильність там у порядку речей.

Вони просто друзі. Навіть бути так, на відстані старшого товариша вже було набагато більше, ніж розраховував Ваньнін. І далі за цю лінію він не дивився.

– Я зараз зовсім не зволікаю, – ще більш двозначно висловився Мо Жань.

Він був розслаблений зовні, внутрішньо ж атакував свого наставника, даючи всілякі натяки. Чу Ваньнін був для нього розкритою книгою і сумно, що сам Мо Жань не міг нормально в цьому орієнтуватися, адже ще жодного разу не почув питання на свою адресу, яка вимагала конкретики.

– Мені дуже спокійно зараз.

Те, що Мо Жань нарешті міг перебувати поруч з тим, хто був об’єктом його бажання так довго… Усі витрачені зусилля того вартували. Все, аби тільки стати не просто рівним своєму вчителю, а зуміти бути важливим, незамінним для нього.

Їх розмову перервав телефонний дзвінок, але це був не останній раз, коли учень так дражнив свого вчителя.

***

Мо Жань діяв поступово. Вони проводили все більше часу разом. На зйомках, показах, у школі, навіть окрім звичайних вечірніх тренувань, коли був час, юнак приходив і допомагав з навчанням молоді. Бугуй незмінно зберігався у школі, але тепер повернувся господар, який приділяв зброї достатньо уваги.

— Вчителю, Ви добре дбали про мого меча, — протираючи лезо, сказав Мо Жань одного вечора після тренування.

– Звісно. Адже зброя не повинна страждати від того, що господар її залишив.

— Тоді… вчитель думав про мене щоразу, коли брав його до рук?

Несподіване питання змусило відчути себе незатишно. Чоловік збився зі звичного ритму, а потім почав начищати лезо з особливою старанністю. У цьому питанні відчувався якийсь каверз, і Ваньнін не хотів копатися в тому, що саме хотів сказати його учень.

– Хто тобі таке сказав?

Але Мо Жан вже бачив те, що намагався приховати вчитель. І посміхався, спостерігаючи за подібною реакцією.

Він готовий був довгий час перебувати ось так, але рубіж має бути перетнутим.

— Ходімо, я Вам щось покажу.

Разом вони вийшли у внутрішній двір школи. Велике, розлоге дерево яблуні стало ще більше за минулі роки. На вулиці накрапував дощ, а тому Мо Жан узяв велику парасольку і розкрив її над своїм учителем. Так можна було стати трохи ближче.

– Візьми собі парасольку, що ти влаштував? — невдоволено побурчав Ваньнин. І хоча у школі вже давно нікого не було, той все ще тримав маску моральності.

— Адже я вже казав, учителю. Я готовий все життя тримати над вами парасольку і захищати від негоди. Нарешті я справді доріс до цього.

Щирий сміх пом’якшив цю ситуацію. Чоловік згадав, як маленький семирічний Мо Жань заявляв йому те саме. Справді, за ці роки він значно зріс.

Разом вони підійшли до дерева, чоловік завмер і обережно доторкнувся до нижньої гілки. Ніжно-рожеві квіти тільки-но почали розкриватися, а від них поширювався солодкий аромат. Те, що хотів показати йому Мо Жань, це що на улюбленому дереві нарешті розпустилися квіти? Несподівано весна почала вступати у свої права. Краплі дощу м’яко торкалися квітів, від чого пелюстки ворушились і опускалися вниз і вгору. Чарівне видовище.

— Ти мені подобаєшся, Ваньніне.

Від сказаних слів тілом пройшлася тремтіння від верхівки до п’ят. А потім чоловік відчув жар чужого тіла. Мо Жан зробив крок уперед і владно обійняв свого вчителя зі спини.

— Що за нісенітниця ти верзеш?

Вчитель розвернувся і готовий був ударити зухвальця. Але зустрівся з м’яким поглядом темно-фіолетових очей, практично чорних у цій темряві. Серце проти волі розуму забилося швидше. Ніжний дотик до щоки ж примусив роздратовано відвернутися. Що за нісенітниця?

Пальці, що огрубіли від багаторічної практики з мечем упіймали його за підборіддя і змусили дивитися на себе. Парасолька вислизнула з чужих пальців, адже було зовсім не до неї зараз. Краплі дощу попадали на обличчя, але їхній холод зовсім не відчувався.

— Ти такий гарний, коли соромишся, Ваньніне.

— Ти…

Договорити йому не дали, м’які губи накрили його, обережно, наче питаючи дозволу. Рука обіймала за талію, і поряд з ним було так добре, так тепло… Всього на мить вчитель дозволив собі розслабитися.

А потім згадав, хто вони один одному і де перебувають . Він відштовхнув від себе учня і прикрив рота рукою.

— Це помилка.

Тоді вчитель ганебно втік, залишивши юнака під деревом одного. І довго не міг прийти до тями від того, наскільки ж сильно бажав, щоб цей момент продовжився якомога довше.

Але це не було помилкою. І Мо Жан це довів. Терпляче, крок за кроком вони ставали ближче. Чу Ваньнин залишався ночувати в його квартирі після зйомок, а вранці виходив сонний і такий домашній, що неможливо було відвести погляд.

На друзів так не дивляться.

Але й примиритися з тим, що його учень, той кого він виховував із самого дитинства, дивиться на нього ось так… Що сам вчитель відчуває подібні почуття до свого учня. Це було заборонено з погляду моралі.

Поступово Мо Жань приручав цього гордого білого кота. І його перебування у житті ставало просто необхідним.

– Це все неправильно, Мо Жань.

Їхня серйозна розмова відбулася знову-таки в школі. У кабінеті директора, куди учні боялися заходити, адже то була територія їхнього вчителя. І тільки Мо Жань виявився досить близьким, щоб його туди пустили. За зачиненими дверима цей дорослий, нахабний учень притискав свого вчителя до стіни і не давав відсторонитися, вимагав відповіді на свої почуття.

– Хто тобі це сказав? Ваньнін, я люблю тебе. І я бачу , що ти теж до мене відчуваєш… щось.

Назвати це коханням так сильно хотілося, але хлопець знав, що за це може добре здобути. Те, що Ваньнін зараз не виривався, вже можна вважати великою удачею.

— Такі стосунки… неправильні. Я все ще твій вчитель. Ми обидва чоловіки. І ти…

— Тільки не починай говорити , що я повинен завести сім’ю. Ми це вже обговорювали. Там, де я жив, у цьому нічого такого немає. Кохання не має статі чи кордонів. Баобей…

Мо Жань обережно взяв коханого за руку, погладив її, пройшовся пальцями по кісточках, і ні на мить не відводив від нього погляду. А потім поклав розкриту долоню собі на груди, щоб чоловік міг відчути його серцебиття.

— Я люблю тебе, Ваньніне. З кожним роком все сильніше.

– Це все…

– Помилка? Це ніколи не було помилкою. Що тоді, що зараз. Я серйозний у своїх намірах. Тоді мені забракло рішучості, я був дурною дитиною. Але я виріс. Дай мені шанс, лише один. Прошу тебе, баобей.

Під таким натиском неможливо було встояти. Ніжний дотик до щоки, поцілунок, від якого ноги не тримали, і дивне, егоїстичне бажання бути коханим. Чу Ваньнин все своє життя був одинаком, нікого до себе не підпускав, але потай, як і всі живі люди, так само прагнув любові.

У Китаї їхні стосунки були забороненими, але там за кордоном у цьому не було нічого ганебного.

До всіх численних таємниць додалася ще одна.

***

— Я давно нічого не чув про Ши Мея , — одного вечора почав розмову Ваньнин. Вони сиділи у вітальні, вчитель читав книгу, а його коханий займався роботою. Але незмінно їм треба було перебувати в одній кімнаті.

— Колись ви були дуже дружні.

Мо Жан відклав документи і серйозно подивився на свого вчителя. Йому не подобалася навіть згадка про цю людину. Тому що на відміну від наставника, він знав його набагато краще.

Сюе Мен був частим гостем у школі свого вчителя, цей галасливий юнак продовжував тренування, поєднуючи із сімейним бізнесом. А ще приглядав за своїм кузином, щоб той не надто сильно дошкуляв їхньому вчителеві. Про справжню природу стосунків між вчителем та учнем юний Сюе навряд чи здогадувався. На його щастя.

Вони зустрічалися, але при цьому сам Мо Жань до кінця не зрозумів, наскільки ж обізнаний у тіньовому світі цей скромний наставник? За весь цей час жодного разу не піднялася тема другої роботи Мо Жаня, але сам хлопець нізащо не повірив би, що його коханий ні про що не здогадується. Просто… заплющує очі?

– Це в минулому. Ши Мей зараз зі своїм старшим братом. Вони – мої конкуренти.

Це все, що Мо Жань міг і хотів зараз говорити. Тому що… Одна тільки згадка про цю людину зазвичай викликає біду.

Так і сталося, коли через якийсь час цей третій учень Чу Ваньніна прийшов до його школи.

— Давно не бачилися, вчителю, — м’яко, з чарівною усмішкою сказав Ши Мей.

На відміну від Мо Жаня цей хлопець мало змінився. Тільки додалося щось хижого у погляді.

— Радий тебе бачити, Ши Мей. Проходь.

І це стало величезною помилкою.

Ши Мей тренувався в залі, поводився дуже мило, але при цьому ніби намагався переманити вчителя на свій бік. Одного разу прямим текстом заявив, що поруч із Мо Жанем перебувати небезпечно. Але Чу Ваньнін зробив свій вибір. Не міг залишатися осторонь, коли дізнався, що одна з моделей Мо Жаня постраждала на прийомі в будинку клана Ши Мея.

Після цієї звістки першою думкою Ваньніна було розірвати всі зв’язки з учнем, але раціонально все зваживши, вчитель захотів дізнатися все особисто.

Тренування йшло як завжди, Ши Мей поводився, ніби нічого не сталося.

З кожною миттю розуміння, чому ідіотові Мо Жаню припав до душі такий вчитель, доходило все сильніше. Ця людина щира, свавільна, стоятиме на своєму і не піддається спокусі грошима, а отже з таким треба тримати вухо в гостро і не боятися зради, адже цього просто не станеться, занадто той принциповий. Ставало зрозуміло, чому така лють накрила зсередини Мо Жаня, коли його діаманту торкнулися. Тепер все стало на свої місця і цього вчителя дуже сильно хотілося мати як іграшку, яка дозволила б насолодитися яскравими емоціями. Ши Мей трохи збудився від цих думок і мало не загубився у випадах, чому довелося захищатися досить різко, але він упорався.

— Вас важко зачарувати. Так дивно, — засміявся юнак, знову атакуючи і тепер куди різкіше. — Мені стало цікаво, чому Ви не дали інтерв’ю.

Ваньнин і гадки не мав, що може стати об’єктом настільки порочних і темних бажань. Десь у його пам’яті все ще живий образ того милого юнака, якого він навчав у дитинстві. Вони давно не бачилися, але складалася ілюзія, ніби Ши Мей не змінився. Так можна було вважати раніше, поки темна сутність цієї людини не стала виявлятися у вчинках.

— Я не вмію красиво й багато говорити, тож інтерв’ю було б зіпсовано. Улестливі промови більше підходять тобі. Або твоїм людям, які грають не чесно і підмішують в алкоголь всяку погань.

Голос вчителя став сталевим. Він більше не вірив учню.

Ши Мей на мить завмер від подиву, тому ледве встиг виставити захист. Звичайно, він здогадувався про те, що наставник Чу виявиться обізнаним, але щоб настільки? Залишалося запитати, чи він все знає, чи тільки щасливу казку, яку йому вбив у голову його коханий. Скинувши клинок, щоб замахнутися, молодший спадкоємець зробив випад уперед, здійснюючи кілька атак і так щоб повітря різало, а відповісти було важко. Але сили в нього швидко закінчувалися, а тому схрестивши клинки хлопець продовжив їхню розмову.

— То ви все знаєте? — всупереч жорстоким словам Ши Мей м’яко посміхався. — У нас із Мо Жанем триває боротьба за владу серед босів. У тіньовому світі мафії це часто відбувається, чи не думали про це? Я рідко граюся з кимось, але Ви давно мені сподобалися, вчитель. А… Ви, напевно, про це не в курсі? Ваш улюблений Мо Жань не такий вже й безневинний.

Фраза, з якої все почалося, і яка мала шкідливі наслідки для всіх трьох.

Цей поганець насолоджувався емоціями, що були перед ним. Насолоджувався миттю істини. І навіть не знав, чого йому чекати далі від союзу цих двох.

Лише на мить тінь лягла на обличчя чоловіка, а потім прийшла інша емоція. Лють. Він відштовхнув мечем і в два рухи обеззброїв Ши Мея, а сам приставив вістря меча до його горла.

— Я нікому не дозволю грати зі мною. Урок закінчено.

Ваньнін опустив зброю і забрав другий, тренувальний меч.

Як би він не ставився до правди, вчитель не збирався показувати цього тому, хто намагався використовувати його в особистих цілях, хто сказав про це так прямо.

— Не думаю, що я готовий і надалі навчати тебе.

Отут його й добили остаточно. Але це не означало, що Ши Мей опустить свої руки чи заспокоїться. Він був злий на цю людину, того, хто колись став його учителем, а зараз так легко відмовлявся на користь іншого. Але тепер він розумів брата у його прагненні знищити Мо Вейюя. Він був головною перешкодою всьому.

— Сподіваюся, Ви розумієте, що кажете мені і що наша зустріч не остання. Навіть якщо Ви не навчатимете мене, — підводячись з підлоги, Ши Мей вклонився наостанок і пішов.

При всьому Чу Ваньнін не був сліпим. Він лише дозволяв грамотно збудованої брехні приховувати правду, не хотів знати більше, ніж говорив Мо Жань. Але рано чи пізно, ця розмова мала відбутися. Зрештою, він знав чим займається клан Сюе, і те, що Мо Жань виріс гідним наступником, не було несподіванкою. Те, що Чу Ваньнін не стикався зі справами мафії, не говорило про те, що він перебував у щасливому невіданні щодо влаштування сил у цьому місті. Вони не обговорювали це, а тепер точно доведеться.

Двоє учнів тепер стали ворогами не лише за територію, а й за свого вчителя.

Залишатися осторонь не вдалося, коли на очах Ваньніна машина, у якій вони мали їхати, була підірвана. Той, хто поклявся свого часу ніколи не використовувати зброю проти людей, був готовий порушити свою клятву.

Але не встиг.

Чу Ваньнин міг бути геніальним фехтувальником, прекрасним вчителем, але він ніяк не міг захиститися від дії отрути. Його викрадення було чудово сплановане, і чоловік навіть не встиг нічого вдіяти. Ши Мей зробив правильну ставку на те, що втративши свій скарб бос почне діяти необдумано. Це його й занапастило.

Мо Жаню практично дали звільнити вчителя, ось тільки це захлопнуло пастку. Один проти трьох юнак можливо зміг би вистояти, але вчитель, що звільнився, став тим самим слабким місцем. Захищаючи його, учень підставився. Удар у голову був серйозним, а постріл у груди став фатальним.

Чу Ваньнін не зміг нічого вдіяти. Тільки опинитися біля тіла коханого, обіймати і відчувати, як життя залишає його.

Йшов дощ, змішуючи кров, просочуючи собою одяг. Як би чоловік не відбивався, але укол у передпліччя подіяв практично відразу.

Йому навіть не дали попрощатися з тим, кого він так кохав.

Образ тіла на асфальті, всього в крові назавжди відбилось в його свідомості.

***

– Вчитель.

М’який голос змусив підвести голову і зустрітися з тим, хто віддав цей жахливий наказ. Чу Ваньнін змінився. Це вже не був той самий чоловік, який своєю появою приковував до себе увагу на подіумі. Змарнілий, блідий, з запалими щоками і порожнім, мертвим поглядом. Тонкий, але міцний ланцюг тягнувся від ліжка, а браслет наручників міцно сидів на зап’ясті. Довжини вистачало аби переміщатись кімнатою, дійти до ванної, але бранець не міг вийти нікуди далі. Після спроби зняти минулі, рука опухла і почервоніла, а вивихнутий великий палець досі ледве ворушився.

— Якщо Ви відмовлятиметеся від їжі, доведеться ставити Вам крапельниці.

Ши Мей ніби не помічав цих змін. Він отримав свій трофей, все як і хотів. Іграшка виявилася непокірною, але так навіть краще. Хлопець хотів було торкнутися щоки вчителя, але той уникнув дотику.

— Звинувачуйте мене в тому , що сталося? Але ж я пропонував вам інший шлях. Ви відмовились. Вчитель…

Ваньнин стиснув руки в кулаки, але так само відмовлявся говорити з цією людиною. З монстром, якого він сам навчав.

Так, цієї трагедії можна було уникнути. Якби тільки знав раніше, як все може обернутися.

Слуги забрали недоторкану тацю з їжею і замінили на нову. Але чоловік навіть не глянув у той бік.

Це був сьомий день зі смерті Мо Жаня, коли його душа мала повернутися у цей світ. Увечері Чу Ваньнін зробив першу спробу накласти на себе руки. Намагаючись діяти максимально тихо, він розбив дзеркало у ванній кімнаті, а після секундного роздуму, встромив уламок в зап’ястя і повів угору, розрізаючи вени.

На той раз його врятували.

Декілька спроб втекти теж не увінчалися успіхом. Його змушували їсти, прив’язували до ліжка та робили уколи. Поступово змінювалися ліки. Через них чоловік почував себе як у тумані. Це було не його життя.

– Лео.

Чуже ім’я, яким його називали в цьому будинку, не могло переконати, що все це реальність. Підроблена особистість, фальшиві спогади. Тільки відчуття душевного болю все ще було реальним.

З ним довго, день у день працював психіатр, намагаючись переконати в реальності , яка була вигідна Ши Мею , використовувалися ліки та гіпноз.

Якоїсь миті Ши Мей навіть повірив, що йому вдалося перемогти. Покірний учитель це те, про що він тільки мріяв. Чоловік почав сам їсти, виходити з ним на прогулянки, навіть говорив.

Одного дня він завмер навпроти стійки зі зброєю. Ши Мей це помітив і зупинився.

— Хочете попрактикуватись, вчителю?

Чоловік підняв перебинтовану руку і подивився як сильно вона тремтить. Але все одно зробив спробу взяти меч, тільки не для того, щоб тренуватися. Чу Ваньнин приставив його до свого горла, бажаючи покінчити з усім цим. На цей раз Ши Мей навіть не ворухнувся.

— Вчителю, зброя тут незаточена . Адже це учнівські мечі. Ви самі вчили мене, що тільки майстер може отримати гідний меч. Мені ще є чого прагнути.

Рука затремтіла сильніше, але ця зброя навіть не подряпала шкіру. Зате з тією ж ввічливою усмішкою, Ши Мей підійшов і відібрав зброю.

— Лео, я починаю сумніватися , що ти приймаєш свої ліки. Я скажу про це твоєму лікареві.

Чоловік нічого на це не відповів. З ін’єкціями боротися виявилося складніше. Кожен укол ніби змінював його свідомість, робив безвольним та покірним. Дні перетворилися на суцільну пляму, а сам Чу Ваньнін ще ніколи не почував себе настільки слабким. Він не міг підняти щось важче за склянку води, руки тремтіли, а безсоння стало новим супутником життя, побічним ефектом від ліків. Але й із цим боролися, пригнічували снодійним. Навіть у снах чоловік не міг зустрітися з тим, кого так кохав. Все його життя контролювали за розкладом, який встановила одна єдина людина.

— Лео, випий це.

Ши Мей простяг чоловікові келих вина. Вони сиділи в традиційному китайскому вбраню, а маленькі чарки доповнювали цей вечір. Чу Ваньніна вдягли у білосніжне ханьфу, яке тільки підкреслювало блідість його шкіри.

— Тобі завжди подобалося це вино. Сподіваюся, я вгадав?

Рука затремтіла, але Ваньнин не зміг чинити опір. Чомусь Ши Мею було так важливо, щоб учитель випив це добровільно. Вино опалювало, здавалося, ніби він п’є розплавлену отруту. І ця отрута охопила все тіло, остаточно забираючи залишки свідомості.

Він більше не міг опиратись, коли чужі вуста накрили його в жадібному поцілунку. Поспіхом, с нього стягнули білий халат, а поцілунки-укуси спускались нижче, залишали багрові відмітки на шиї. Але найгіршим було те, що він не міг контролювати власне тіло, опиратись тому, що з ним робили. Чу Ваньнін сам, добровільно піднявся коли Ши Мей потягнув його за руку. Тільки оправив воріт білого традиційного ханьфу і послідував за ним. В цій частині будинку він ще не був.

Сердце билось дуже швидко, подих перехоплювало. Ши Мей включив приглушене світло і провів пальцями по спині свого вчителя.

— Ти — мій.

Це було вироком для чоловіка.

Йому було вже з чим порівнювати. Коли його так сильно  вдавлювали в ліжко, роздягали, ці дотики були чужими. Його мутило, але тіло під дією наркотика навпаки, відповідало. Ши Мей зв’язав його руки, мабуть боявся що той ще може щось зробити.

Він нарешті отримав те, чого так жадав. Покірний вчитель, який приймав все, що він тільки забажає. Чекав, поки холодні пальці його готували, розтягували. Але не відкривав очей.

Все це дуже нагадувало насилля, але Ши Мей вже оп’янів від того, що зараз отримував свій приз.

На ранок Чу Ваньнин не знав, що сталося і як, але коли прийшов до тями в незнайомій кімнаті і в ліжку поряд з Ши Меєм невиразні здогади почали виникати. Особливо від знайомих відчуттів болю в певній точці тіла. Юнак обійняв його і змусив дивитися на себе.

– Я люблю тебе. І моєї любові вистачить на нас двох. Ти мій, Лео.

Хотілося втекти від цієї жахливої реальності.

Чу Ваньнін був зламаний, але не здався. Йому все ще дозволяли ходити самостійно, стежачи за переміщеннями по камерах. А тому він спустився на перший поверх, підійшов упритул до басейну і подивився на воду. Інколи, Ши Мей приводив його сюди, але вчитель ніколи не плавав, його самопочуття все ще не дозволяло ніяких навантажень на тіло. Він став таким слабким фізично. Тіню себе минулого.

Заплющивши очі, вчитель упав спиною назад. Стрімко занурюючись у воду, чоловік навмисне відкрив рота, випускаючи повітря з легень. Він усе ще свідомо вибирав смерть, ніж життя у неволі.

Його знову врятували. Ліки стали сильнішими, воля вже повністю придушувалася, залишилася лише одна оболонка, тіло, яке контролювалося іншими.

Лише раз його вивезли за межі цієї клітки. Ваньнін сидів в інвалідному візку, а його погляд не фокусувався ні на кому з присутніх. Дуже неясно він відчував, що в великій кімнаті були інші люди.

– Як ви бачите, після тих трагічних подій шановний вчитель ніяк не може оговтатись. Мені доводиться робити все, аби він не вкоротив собі віку, – його руку підняв Ши Мей і продемонстрував перебинтований зап’ясток. – Він не зможе поставити свій підпис. Тільки відбиток пальця.

Чу Ваньнін не знав, що то були за документи. Його ненависний  учень зробив все за нього, поставив його відбиток внизу аркуша. Але очі встигли побачити знайомі ієрогліфи, які склались в ім’я.

Вже в машині, чоловік зрозумів, чиє ім’я було біля його.

«Згідно з останньою волею директора Мо Жаня

Виконуючий обов’язки Чу Ваньнін».

А це дало поштовх згадати, ким він був насправді. І що це життя не справжнє, не його.

Так настала нова весна, а у дворі почали цвісти дерева.

З приходом весни свідомість Чу Ваньніна так само почала поступово проявлятися, організм все ще боровся з ліками. І першим свідомим спогадом став поцілунок під яблунею, а ще ім’я. Мо Жань.

***

Пробудження давалося дуже важко. Був страх прокинутися в тій самій кімнаті, в неперервному дні бабака, в компанії ненависного учня. Але цього разу усвідомлення світу прийшло раніше, ніж звичайно. Його хтось тримав за руку, тому вона була така гаряча. Ши Мей ніколи не мав таких гарячих долонь. Поруч із ним завжди був холод.

Розплющивши очі, Ваньнін не відразу зрозумів, хто сидів біля його ліжка. А коли побачив, не повірив собі.

Мо Жань. Живий. Блідий, схудлий, але все ще з палаючими очима і теплими долонями. Поруч.

– Ти… Правда тут? Я нарешті помер?

Голос був хрипким, здається, вчитель уже давно не говорив. Почувши ці слова, юнак здригнувся, а потім нахилився і міцно затис свій скарб в обіймах.

— Вчитель… — і помітивши, як сіпнувся від такого звернення Ваньнин, поспішив виправитися. – Баобей. Це я. Ти в безпеці.

Це здавалося чимось неймовірним. Але ж…

— Я бачив, як тобі вистрілили в груди. Ти… твоє серце не билося.

Тіло ще погано слухалось, але вчитель потягнувся до одягу Мо Жаня. І він дозволив це побачити, сам розстебнув ґудзики сорочки. Рана, що вже затягнулася, на грудях виглядала страшно, і швидше за все досі боліла. Ваньнін накрив тремтячою долонею її, відчуваючи, як власне серце стискається від болю. Цього не мало статися.

– Ти колись чув про клан цілителів? Вони справді творять чудеса. Можливо, якби не Сюе Мен, я дійсно був би вже мертвий. Але він притяг мене сюди і вони буквально витягли мене з того світу. Я так сильно хотів повернутися до тебе, Ваньніне.

Юнак узяв долоню свого вчителя і потерся об неї щокою. Він торкнувся пальцями пов’язки на зап’ясті, але так і не наважився підняти цю тему. Через його безтурботність коханому довелося так сильно страждати.

— Отже… Ми зараз у клані цілителів? Як Цзян Сі погодився? Це ж порушення нейтралітету.

Ваньнін обережно сів. У тілі все ще відчувалася слабкість, думки розбігалися, але йому було набагато краще, ніж раніше. В руку був вставлений катетер, а поряд стояла крапельниця. Але навіть у такому стані він пам’ятав, що людина, яка очолила цей клан, завжди дотримувалася нейтральності.

– Я не знаю подробиць. Здається, його попросила особисто мадам Ван. Поки що тут безпечно, Ваньнін. Твоє викрадення перевернуло всі клани. Особливо коли тебе помітили разом з Ши Меем. Те, що він з тобою зробив… обурило всіх. Я й не знав, що вчитель настільки важлива особа у тіньовому світі.

Як лікарі рятували всіх, Ваньнин не робив відмінностей по територіям, він навчав дітей різних кланів, залишаючись у нейтралітеті. Але був під заступництвом сім’ї Сюе. Мало хто знав, що в часи смути на вулицях, він був не останньою людиною в цій сім’ї, і завдяки його появі війна між кланами закінчилася. Старійшина Юйхен не любив про це розповідати, і одразу , як запанував мир, відмовився від свого становища і став простим вчителем.

— Я не знав, що моїм вчителем був сам старійшина.

Мо Жань відхилився убік, але лише для того, щоб узяти з полички кільце і віддати його Ваньнину.

— Дядько просив його передати тобі. Він незабаром прибуде.

Повернення перстня означало, що спокійні дні давно закінчилися. Коли Ваньнін йшов на спокій, він віддав своє кільце на зберігання главі Сюе. Такі були у всіх, хто гарантував мир у цьому місті. Старійшини від кожного клану, які не були головами, але займали значне місце у кожній із сімей.

— Ши Мея судитимуть за законом.

Вчитель одягнув обручку на мізинець правої руки і задумливо її покрутив. Він не звик до прикрас, а це давило тягарем відповідальності. Адже чоловік знав, якою ціною свого часу його отримав і за що.

— Тіньовий суд перейшов на його бік, — похмуро сказав Мо Жань. І на всі спроби Ваньніна встати, притримував його за плечі, а потім і зовсім ліг поруч і поклав на свої груди, погладжуючи по плечах. Лише слухаючи биття серця учня, чоловік починав заспокоюватись.

— Тобі слід відпочивати. Лежи спокійно. Ця крапельниця виводить із твого організму ту погань, якою тебе накачали. Баобей…

У юнака боліло серце за те, що зробили з його коханим. Просто тому, що Чу Ваньнин вибрав його, а не когось іншого. По всьому виходило, що навіть його товариші по навчанню не знали, ким був насправді їхній вчитель.

— Краще б він дозволив мені померти.

— Він не міг, — озвався Мо Жань. — Після моєї «кончини» всі права на фірму та клан перейшли до тебе. Знаю, ти про це не просив, то було моє рішення. У тебе контрольний пакет акцій, тому щоб розпоряджатися грошима та моїми людьми, ти потрібен був їм живим. Якби ти помер… Все було б дарма. Ніколи не йди від мене, баобей. Ніколи.

Ваньнін відчув тремтіння в чужому тілі, але власні емоції ще погано піддавалися контролю. На мить чоловік заплющив очі. Так ось що то були за документи і для чого Ши Мей вивез його в місто. Мабуть верхівка таки його притисла.

Саме так їх застав дядько Сюе, коли нарешті дістався резиденції за містом. І це був той рідкісний момент, коли від його вічного оптимізму не залишилося сліду. Тінь подій, що той вискочка зробив з його дорогим другом, і те, до яких наслідків це призвело, змило його оманливо гарний настрій.

У той день глава Сюе дізнався, що його племінник зустрічається зі своїм вчителем. Але, дивлячись на цю картину, не зміг щось сказати проти.

Коли все закінчиться, він щиро порадіє за Юйхена, що той нарешті зміг знайти своє щастя. Але зараз чоловік був сповнений жаги крові.

***

Відновлення проходило важко, знову розмови з психіатром, але цього разу щоб зібрати особистість по частинам і впоратися з посттравматичним розладом. Підтримуюча терапія, відновлення організму та прогулянки на вулиці. Все те, що там було недоступне, тепер здавалося вищим благом. Дні пролітали якось непомітно, але тепер на них вдавалося фіксуватись. Його головним якорем та прив’язкою став Мо Жань.

Чу Ваньнін довго стояв біля квітучої яблуні і милувався нею. Минув рік з того часу, як Мо Жань зізнався йому в школі і був їх перший поцілунок під дощем. А відчуття, ніби він постарів на десяток років.

– Баобей.

Міцні обійми говорили про те, наскільки сильно його коханий хотів бути поруч, надолужити весь той час, поки він сам був у комі, а Ваньнін перебував у полоні. Нічних жахіть не було, як і більшість спогадів про його перебування у тому будинку залишалася у в’язкому тумані. Чоловік і не хотів згадувати, що було там. Доказом реальності того, що відбувається, був потворний шрам на зап’ясті. Скільки разів він намагався викликати повторну кровотечу?

— Я не зможу тримати меч найближчим часом.

Вчитель не говорив про те, що з ушкодженням сухожилля, швидше за все, він уже не буде таким же вмілим фехтувальником як раніше. Ваньнін сам це чудово усвідомлював, не міг не знати цього, коли пішов на подібний крок. І зробив це навмисне. Не хотів, щоб його силою хтось міг скористатися під тим самим впливом гіпнозу чи препаратів.

Обличчя Мо Жаня змінилося від цієї фрази. Він вірив у те, що одного разу все буде як раніше, але чути таке було важко.

— Мені треба практикуватися у стрільбі.

То був інший, незнайомий йому Чу Ваньнін. Начебто той світлий образ залишився у минулому. Чоловік розвернувся і першим пішов із двору у напрямку нижніх поверхів, де серед іншого був тир. Те, як впевнено вчитель почував себе тут наштовхувало на думці, що він був в цій резиденції раніше. Що ж саме пережив цей чоловік у минулому, якщо лікувався в цьому місці?

— Старійшина Юйхен, ти певен?

Глава клану Цзян дивився на чоловіка суворо. До цього вони не були знайомі особисто, але він чув багато про цю людину. Більше того, багато років тому саме в цьому клані його витягували з того світу та лікували. А потім він пішов в клан Сюе та повністю змінив хід історії цього міста.

— Я вже зв’язався з кланом Жуфен. Час скликати раду старійшин.

З усього можливого одягу який привіз йому Мо Жань, Чу Ваньнін обрав повністю чорне вбрання. Зручні штани, чорна водолазка та накинутий на плечі піджак. У кобурі був пістолет, а на поясі кріпились металеві ножі. Мимоволі Мо Жан залюбувався таким коханим. Було в його жорстокості щось чудове. Але таке неправильне. Не хотілося, щоб така правильна людина бруднила руки кров’ю.

— Ми можемо виїхати за кордон, Ванніне. Я заберу тебе, — Мо Жан спробував доторкнутися до його руки, але чоловік її обсмикнув.

— Це мої помилки виховання. І я маю їх виправити. Невже ти думаєш , що в тих же Штатах нам дадуть спокійно постаріти?

Таке зазвичай не прощають, а від свідків найчастіше позбавляються. Отже, швидше за все, Ши Мей відправить когось, щоб його вбили.

— У такому разі вина лежить і на мені, — втрутився Цзян Сі. Він не хотів, щоб тільки ця людина несла на собі тягар відповідальності, коли це було не так. – Його старший брат, Хуа Бінань. Він зрадив нас, виходячи з клану. Старійшина, Ви не повинні йти поодинці, особливо в такому стані. Це може погано вплинути на ваше здоров’я в майбутньому.

Начебто він мав вибір. Чоловік тільки повів плечима і нічого не сказав.

— Нехай все вирішує рада.

Мо Жан нагнав свого вчителя тільки в кімнаті і міцно обійняв зі спини, не дозволяючи далі рухатися. Але здивувався, коли відчув, як у бік упирається дуло пістолета. Він навіть не помітив, коли вчитель зреагував і дістав його. Юнак проковтнув, але не рухався доки коханий нарешті признав його та опустив зброю. Рефлекси у цієї людини і до того були загострені, але зараз здавалося, він був заточений на вбивства. Це при тому, що всі звикли бачити його з мечем, але вийшло так, що в цьому чоловікові ховається набагато більше талантів. І виявляється, Чу Ваньнін володів не одним видом зброї.

Про Старійшину Юйхен мало хто знав, що ця особа з’явилася так несподівано в часи смути, і так само несподівано зникла. Говорили, що це був неймовірно обдарований молодий юнак, якому не було рівних у спритності та володіння кількома видами зброї. Він посмів піти з клану і перейшов на бік клана Сюе, що і стало ключовим у розподілі сил.

Але перебуваючи поруч із Чу Ваньніном , знаючи, що це він і є той самий Старійшина, у голові просто не вкладалися всі ці факти. Коли Мо Жань тільки потрапив у клан Сюе, його наставникові було сімнадцять. Тоді за часів смути він був ще таким молодим… Йому було не більше п’ятнадцяти років. Такий юний, а вже талановитий, але більше того, йому вже доводилося вбивати.

Від дядька Мо Жань знав, що його наставник був сиротою, про батьків не було нічого відомо. А про свого наставника той волів не говорити, щоразу лютував. Дивлячись на цю зібрану постать, Мо Жань здається починав розуміти, звідки міг походити його наставник. Досі існувала практика, коли маленьких дітей із дитбудинку забирають і змалку навчають як найманців. Потім їх беруть до себе на службу якийсь із кланів. Ідеальні слуги. Він сам потрапив у схоже місце, тільки надто пізно щоб у ньому бачили толк. Не бажаючи довго займатися, його просто викинули надвір.

Йому було п’ять, коли після смерті матері він блукав вулицями і вмирав з голоду. І тільки молодий юнак не пройшов повз, а нагодував його рисовим супом. А потім його помітили та забрали на «навчання».

Пригадуючи ті події, Мо Жаню починало здаватися, що він уже десь зустрічав того самого юнака. Але через стільки років його образ залишався розмитим і незрозумілим.

В який же клан потрапив Чу Ваньнін після «навчання»?

Чоловік відсторонився і сховав пістолет назад у кобуру. Він забарився, і це врятувало життя його коханому.

— Я нічого не знаю про твоє минуле, — тихо сказав Мо Жань.

— Так само як і я не питав про твою тіньову діяльність. Це не так важливо.

Чу Ваньнін не хотів повертатися до того, що було колись. Але зараз він використавував свої старі зв’язки, щоб зберегти хоча б подобу миру у цьому місті. При цьому особливо діяти не виходило, щоб його не знайшли раніше.

Вплутуючись у війну не вийде залишитися чистим. Але можливо вдасться уникнути прямого конфлікту.

***

Через деякий час все це здавалося лише поганим сном. Минуло ще достатньо часу, перш ніж Чу Ваньнін перестав здригатися від звичайного звернення «вчитель», але пістолет так само знаходився в тумбочці, а під подушкою ще можна було знайти один з ножів.

Навіть така реальність сприймалася як належне. Мо Жань терпляче переконував, що все гаразд, і вони з усім упораються. Після кожного нічного жахіття  довго обіймав і до самого світанку шепотів усілякі дурниці.

Мо Жань офіційно повернувся у свій клан і оголосив про те, що він живий. І цього разу за його спиною був вчитель у темному одязі. Як і побоювався Ши Мей , разом ця пара стала непереможним союзом.

Як і колись у минулому, Чу Ваньнін використав усі можливі засоби, щоб зупинити кровопролиття.

Повернутися до мирного життя цього разу виявилося складніше. Для цього Мо Жань наполіг на тому, щоб вони виїхали до Штатів, як і хотів спочатку. Зміна країни справді вплинула на чоловіка. Поступово в одязі знову почали з’являтися світлі тони.

Життя в Америці було зовсім інше. Їм не доводилося більше приховувати свої стосунки, і те, що всім начхати, що двоє чоловіків йдуть за руку по жвавій вулиці, стало справжнім відкриттям для Ваньніна. До цього він ніколи не покидав навіть рідний регіон.

– Бачиш? Я ж казав, що це нормально. Головне, що ми кохаємо одне одного.

Мо Жань рішуче взяв коханого за руку і переплів їх пальці. А потім з усмішкою зробив крок уперед і поцілував його в губи.

Тепер не треба було ховатися за деревом чи зачинятись у кабінеті. Чу Ваньніну все ще було важко повністю розслабитися, особливо в людному місці. Але він пробував. І відповідаючи на поцілунок, чоловік обійняв свій скарб. Того, з ким пов’язаний долею.

— Я люблю тебе, Мо Жань, — тихо прошепотів він у чужі губи.

Китайська мова в цьому місці здавалася недоречною, але це була їхня мова кохання.

У цій країні свободи вони нарешті змогли вдихнути повітря на повні груди і більше того, нарешті узаконити свої відносини.

Чу Ваньнин стояв біля вікна і милувався дощем. Тут не було звичних квітів хайтану, але був невеликий сад перед будинком, зелений газон і доброзичливі сусіди. Чоловік відчинив вікно в спальні, впускаючи вітер з запахом мокрого асфальту та озону. Він простягнув руку вперед, роздивляючись тонку смужку золота на безіменному пальці. Єдине кільце, яке він згоден був носити. На долоню потрапляли краплі дощу, і вона стала холодною. Але сам чоловік не рухався.

Шлях до щастя виявився таким довгим, що здавалося, що він прожив не одне життя. Все погане відійшло в небуття, і здавалося страшним сном, що стався з кимось іншим, але не з ним.

— Баобей? — почулося за його спиною.

Теплі обійми і жар, що виходив від грудей, вбирався в тіло, здавався таким правильним і необхідним. Мо Жань доторкнувся до витягнутої руки і переплів їх пальці, зігріваючи їх своїм теплом.

Поруч із цією людиною завжди було жарко.

Гарячі губи торкнулися мочки вуха, а потім спустилися трохи нижче, до чутливої шкіри за ним.

— Я звільнився раніше, і тепер повністю вільний, баобей.

— Повернемося додому?

Це питання спіймало його зненацька, від чого Мо Жань навіть завмер.

— Хочу побачити, як квіте наше дерево у школі.

Як би не було добре закордоном, та все одно тягнуло туди, де народився, де виріс. На мить юнак задумався, а потім його обійми стали міцнішими.

— Як скажеш, Ваньніне.

Адже йому було важливо бачити усмішку на його обличчі, і не важливо, в якій країні це відбуватиметься. Головне, аби чоловікові після повернення не стало гірше. Але для цього поряд був Мо Жань, щоразу його рятувати і витягувати.

Адже разом вони були непереможними.