Емоційні гойдалки або як виглядають аб’юзивні стосунки з ₚосією

“Блять.

Мати в Енергодарі. Сука.

Хоча, чого це я так розкис, в Енергодарі ж лише одна з найбільших АЕС в Європі і одні з найтупіших живих створінь у світі, але разом з купою зброї і відсутністю мізків. Дійсно, чого це я переживаю?

А я у Франику сиджу. Молодець просто. Мати в Енергодарі з хуйовим зв’язком з суспільством, а я, як герой, з’їбав у Франик. Найкращий, бляха, син.

Так, досить. У мене ж є мозок. Я розумію, що ну ніяк не встигнув би зробити гак з Києва до Енергодара по дорозі на Франик, правильно? Краще сідати і думати інший вихід з цієї ситуації. Це ж найкраща і найбільш логічна річ, яку ментально здоровий, повний сил та енергії чоловік може зробити. Правильно?

Але блять..”

На екрані ноутбука з’явилось сповіщення. Якась кацапська помийка, типу інтерфаксу. Моніторить для нових сюжетів Торонто. Може десь ще одного Бандеру воскресять.

Толік втомлено протер очі. Точно, він же займався роботою до того як поринути з головою у хвилю особистих мазохістських поривань. Сюжети про залупянку самі себе не напишуть, тому пішла нахуй ця провина вцілілого. З нею ми поговоримо потім, а зараз назад до контрастів традиційної свіногорської кухні.

У студію несподівано відчинились двері. Дивно, всі давно вже поїхали. Тільки Толік тут сидить і дописує за його словами “їбать вас порве нахуй” сюжет.

– Ти чого не на квартирі?

– Ноут забув, я лох, – Макс пройшов до столу, який удостоївся зніматись в стрімах і впав на стілець. – Чесно, не дуже то й туди хочеться.

– Чого? – запитав Толік, не відволікаючись від контрол це, контрол ве.

– Я заїбався, – Макс заплющив очі. Він заснув чи втомився?

– Розумію. Мало хто може знаходитись з Чирковим під одним дахом ще й такий довгий проміжок часу, – типу пожартував Толя, поставивши крапку в останньому реченні своєї роботи.

Макс мугикнув собі під носа.

Жили вони в одній квартирі. Ну як вони: Макс, Толя і Сергій, той що Чирков. Саша з іншим Сергієм знайшли хост у бабусі в селі біля Франика, тому автентичній атмосфері в їхньому “готелі” міг би позаздрити кожен культурознавець. А решта компанії зайняла невеличку двокімнатку в якійсь стандартній дев’ятиповерховій панельці. Толіку й Сергію достався великий диван в залі, а Макс спав у меншій кімнаті, яка раніше була дитячою (плакати з диснеєвськими принцесами на стінах йому дуже личили, чесне слово). Квартира була старої знайомої сестри кума брата свата Саші. Ну як завжди, головне шо дах над головою є, ще й безкоштовний, тому гріх скаржитись.

– Був би я радий, якщо б лише від Чиркова залежав мій настрій, – Макс досі не розплющував очей, лише втомлено потирав руками скроні.

– Аня вже виїхала з Києва? – Толік уважно повернувся до друга. Він переживав.

– Так, вже десь під Білою Церквою, – нарешті Макс подивився на Толю. Неспокійно, але хоч трохи полегшено.

– Це добре, – Толік теж видихнув. Аня з Максимом – давні друзі. Вони – ті самі два шибеники, яких знала кожна бабуся на районі, бо кожній вони встигли потоптати клумбу. Він знав як багато вона для нього значить. Тому слава всім святим, вона зараз у відносній безпеці. Звісно не такій безпечній, щоб повністю розслабитись і не переживати, але все ж краще ніж Київ.

Макс заліз у телефон. Читати новини чи грати в сабвей сьорф тільки Макс його знає. Толік перевіряв останні новини з тих інтерфаксів, як раптом:

– Мер Енергодару повідомляє, що колона російської техніки вирушила в напрямку атомної електростанції, – блять ні, тільки не сумні новини про місто, де живе матір, Максе, не треба, –У місті чути гучні постріли, які лунають з того боку, – він підняв очі на Толіка. Він чудово пам’ятає, не випадково назвав саме Енергодар. – Вона досі…

– Так. Досі там, – Толя посірішав. Дивно, скажіть? Хвилину тому ржав із залупянки, а тут уже плакати хочеться. Що ж це за життя таке?

– Вона думає їхати? – Макс питає обережно, повільно, щоб випадково не задіти за живе, хоча чудово розуміє, що саме це і робить.

– Не знаю. До того твердила, шо це її рідне місто і вона нікуди не поїде, потім плакала в трубку, бо у сусідки син помер, буквально за декілька десятків кілометрів від дому. Останній раз її чув – сказала, що боїться, – Толік зупинився. Дивився кудись в стіну навпроти, хоча перед очима, неначе астральна проекція, була мати зі слухавкою в руках. – Вона плакала. Буквально ридала при будь-якій згадці клятих москалів або сусідки, або евакуації, або блять будь-чого, – в горлі пересохло, але сльози не навертались на очі. Дивно. Він що, вже звик до цього? – І знаєш, вона могла поїхати. Ще в перший день, перші два. Друзі її могли забрати. Але на її “ну рускіє ж не дійдуть аж сюди”, теж, блять, понадіявся. Не сказав нічого. Не настояв на виїзді. Нічого, блять, не зробив. І так я розумію, що то провина вцілілого і все таке, але дай хоч тобі понити.

Макс мовчав. А що він скаже? “Співчуваю” в таких ситуаціях це як класти подорожник на відкритий перелом. Він знає це почуття, тому краще хай промовчить. 

– Але окей, поживем, побачим, – Толік вернувся з астралу дуже швидко і так, він вже просто звик до цих міжвимірних скачків, – іди краще покажу залупянку.

– Шо? – йому почулось?

– Та йди давай.

Хлопці добряче нажартувались про тульскоє тєсто й інші дива свиногорської гастрономічної індустрії, навіть записали пару жартів на завтрашній стрім. Так і дійшли до квартири.

– Гей, – Максим спинив Толіка вже біля самих дверей до кімнати, легко схопивши за зап’ястя. Хлопець здивовано обернувся до нього. – З нею все буде добре.

– Ага, – Толік сумно зітхнув.

– Ні, серйозно. Люди он і з Чирковим виживають, а тут якісь ваньки, – Макс ні, ну що це за хуйню ти ляпнув, дурне, – тим паче, знаючи твою маму, вони в неї ще поли підмітати будуть, – знов не туди, ну зберися вже.

Толік слабко посміхнувся.

– З нею все буде добре, чесне слово, – Макс стиснув зап’ястя (хоча б невербальна підтримка у нього на рівні)

– Дякую, – Толя тепло посміхнувся, – чесно, дякую.

– Добраніч, – і Макс посміхнувся, але трошки кривувато. Бо чи не вперше за ці дні помітив щиру посмішку на тому обличчі. Втомлену, зайобану, але щиру.

– Добраніч.