Том 1. Розділ 12

Після сніданку я почав уважно розглядати приміщення. Знайшов ванну, промив рану, глянув у вікна. Сад, підстрижений газон, фонтан… Вдалині виднілися інші будівлі, висотки.

Він, напевно, неймовірно багатий. Це почало лякати, і… дратувати.

Після огляду я вийшов з кімнати, аби знайти його, поговорити. Зовні мене зустріли охоронці.

— Ідіть за мною, — один із них почав рухатися.

— Нікуди я за тобою не піду, — огризнувся я. — Сам дійду.

Бугаї перезирнулися між собою. Один із них виступив уперед.

— Прошу, дозвольте вас супроводжувати, — і досить низько вклонився.

Мені миттєво стало ніяково. Хотілося сказати хоч щось, аби «шафа» випросталася. Я зітхнув і зрештою погодився. Він подякував мені, і ми вирушили спокійним кроком довгими коридорами.

М’які килими, дзеркала, тумбочки, дерева в діжках, сходи. Не розумію, навіщо людям так багато місця.

Через кілька хвилин ми дісталися гаданої кухні. Тут активно займалися приготуванням. За невеликим столом сидів винуватець усіх моїх бід і спокійнісінько попивав чай, читаючи щось з планшету. На мене він кинув лише швидкоплинний погляд.

— Вільні, — сказав хлопець у простір, після чого охоронець, пара служниць і кухар вийшли з приміщення.

Стало тихо. Мовчання. Якесь дежавю. Я хотів було щось сказати, але він почав першим:

— Я зробив це, щоб ти не накоїв дурниць, — пильний погляд. — Ти зовсім не вмієш контролювати себе. Але… — і вже звична награна посмішка, — це навіть приємно.

Я стояв, на мене накочувала злість. Хотілося знову йому врізати. Але він має рацію. Має рацію на всі сто відсотків. Я й сам перегнув ціпок. Мав намір дізнатися все, в результаті лише нагрубив і не зміг впоратися з його прийомами. У цій грі він виграв. Я заспокоївся і наблизився до столу.

— Вже краще, — він пильно дивився на мене. — Алан, зрозумій, я не бажаю тобі зла, — почав він «переконливо». — Твоя агресія могла б вийти тобі боком. Персонал ресторану ретельно стежить за подібними інцидентами, а ти вже з півслова на людей кидаєшся. Якби я тебе не зупинив, цілком упевнений, що твоя натура взяла б над тобою гору, і ти б пустив у хід перші гострі предмети, що потрапили під руку, аби потрусити мою тушу, — чомусь саме на таких моментах він завжди знущально посміхається . — Я не планував тебе сюди приводити, але мені не хотілося турбувати твоїх батьків. Тому я відправив твоїй матері повідомлення, щоби вона не хвилювалася.

Я стрепенувся. Мати…

— Ти… що? Як ти…

— Припини, — він усміхнувся. — Ти ж знаєш, як вона переживає за тебе, — його погляд похолов. — Ти ж про це не думав, так? Спокійно ходиш із синцями на обличчі, порізами на руках… Думаєш, за довгими рукавами вона не помітить? Та й гримувати сліди від побоїв у тебе погано виходить. У будь-якому разі тебе це не красує, — він говорив цілком спокійно, без загрозливих ноток, а навіть навпаки – із занепокоєнням та турботою.

Мене пересмикнуло.

Щойно розмова торкалася близької людини, я втрачав голову… Але його серйозний голос протвережував мене. Я думав, її не буде вночі вдома , і вона не помітить моєї відсутності. Думав, якщо спитає – спишу все на сходи чи ще щось.

Але я ніколи не упокорюся з його діями. Ніколас небезпечний, це відчутно. Аж раптом на мене накотив страх. Наскільки багато він знає про мене?..

Я не дозволю йому і пальцем торкнутися її. Без поняття, як цей хлопець дізнався про все це, але дивлячись на всю серйозність ситуації, я не можу діяти бездумно.

Помітивши мою недовіру, Ніколас зітхнув.

— Ти ж думаєш, що я вбивця, так? — Пішов він напряму.

Я насторожився.

— Звісно, ти так думаєш. Але щоб ти знав, Алан… — хлопець підвівся, наближаючись до мене. — Я не вбивав його. Волтер був мені другом, у нього були проблеми. Я хотів тебе познайомити з ним, але… — сердився він. — Схоже, стало пізно.

Я слухав і намагався зв’язати одне з одним. Намагався відрізнити брехню від правди, але він говорив переконливо.

— Хочеш знати, що було в коробці? — його погляд, як завжди, уважний, проникливий. — Цінні папери, які б допомогли обгородити від неприємностей близьку йому людину. І вирішили б питання зі спадщиною. Наші люди змогли оформити ці документи, провернути справу за лічені години, — його очі заблищали. — Тепер замість законного спадкоємця його сина до годівниці протиснувся хтось інший. Хтось, хто найбільше підходить на цю роль…

По його погляду було неважко здогадатися. Це як скласти один до одного. Події того дня промайнули перед очима.

— І цей спадкоємець… — я недовірливо примружився. — Ти?

Це ніяк не пов’язувалося з моїм уявленням про те, що відбувається. Мені важко було повірити. Я не знав, чи не вішають мені локшину на вуха. Але в його голосі не прослизнуло жодної краплі невпевненості. Це звучало зовсім інакше, ніж його проста, награна манера розмови.

І йому потрібна була третя сторона, щоб передати цінні папери? Але що ніяк не складалося, то це…

— І ти довірив таку роботу якомусь незнайомцю в Інтернеті?.. — я розгубився від його необачності, такого нелогічного рішення.

— Тобі здасться це абсурдним, але… в принципі, так, — він усміхнувся. — Про тебе ретельно збирали інформацію, а я… я міг тебе підштовхувати в потрібному напрямку і бавитись, — його посмішка прямо сяяла. — Так, мої люди стежили за тобою, а зроблені фотографії змогли справити потрібне враження. Це було кумедно… спрямовувати тебе наосліп і сподіватися, що такий дурник, як ти, не наробить дурниць, — він мало не сміявся мені в очі.

З одного боку, я хотів викрити його. Але з іншого… я боявся його.

Почуте ще більше заплутувало мої думки. Можливо, це лише прийом. Спосіб ввести мене в замішання. У голові витало багато запитань, але я зумів переконати себе… Він просто божевільний, ненормальний, псих. І йому щось потрібно від мене.

А я… Як би мені не хотілося втекти, я доведу справу до кінця. Поки він не встиг ще комусь нашкодити. Особливо їй…

— Тоді чого був той вибух? — мої губи тремтіли.

Сказати він може будь-що. Я не дам йому збити себе з пантелику.

— Реальні вбивці просто вирішили покінчити з доказами, — Ніколас усміхнувся. — Невже ти не знаєш, як це робиться? Щоправда, як на мене, це необачний хід. Ще невідомо, що так відчайдушно треба було приховати… — він замислився. — Але ми зараз цим займаємося, — закінчив він з усмішкою.

— А ті фотографії? Що це було? Повісився чоловік. І хлопець із порізами на руках… — моє здивування було щирим, і я не таїв нічого, не огризався.

— Ну… — він зам’явся. — Я хотів тебе вразити, — вимовивши це, його погляд змінився.

— У сенсі?.. — я не зрозумів відповіді.

— Тобі подобається біль? — Ніколас підійшов ближче.

Різко взяв мене за руку і глянув на зап’ястя, роздивляючись нещодавній поріз.

— Навіть дуже, — говорив він із усмішкою. — А твої записи у блозі… Я не міг не розчулитись. Така відчайдушна боротьба… — пронизливий погляд. — Мені здалося, що цікаво буде спостерігати за твоєю реакцією. Чи збудуть тебе ці фотографії, — я здригнувся. — Але, мабуть, ти собі не дозволив, — він відпустив мене. — І я можу здогадатись, чому, — і наблизився впритул.

Хлопець вчепився поглядом у мої очі. Я похолов – треба йти звідси. Я позадкував.

— Я піду додому… — тільки й зміг промимрити я, відводячи погляд і обережно прямуючи до виходу.

— Алан, — я зупинився. — Ще зустрінемося, — за його тоном можна було зрозуміти, що він усміхається.

Знову. Завжди. Постійно.

— Може колись… — спробував я сказати безтурботно. — Ніколас…

Я покинув кухню. Йшов спочатку повільно. З кожною секундою прискорюючи крок. Ноги кудись забирали мене.

Коли я переконався, що в коридорі нікого не було, зупинився перевести подих. Дістав ножа, який ховав під футболкою. Він помітив. Знав із самого початку, що я візьму його.

«Цілком впевнений, що твоя натура взяла б над тобою гору, і ти б пустив у хід перші гострі предмети, що потрапили під руку, аби потрусити мою тушу». Ця знущальна посмішка… вона негласно викриває, обеззброює.

Коли я хотів скористатися цим ножем, Ніколас не дав мені це зробити. Просто взяв мене за руку, нібито прекрасно знав, що відбувається в моїй голові.

Я глибоко зітхнув і видихнув. Сховав ніж. Як то кажуть… «програв битву, але не війну»? Потрібно зібрати більше відомостей. Він десь мухлює. І мені треба зрозуміти, де саме.

Коли я почав рухатися, почулося мукання. Я завмер.

Серце пропустило удар. Дихання зупинилося. Все тіло напружилося. Я обернувся. Нікого. Подивився на двері. Нічого. Стояв на місці з хвилину, прислухаючись. Пройшовся довкола.

Зітхнув і запустив руку у волосся. Почулося? Схоже, я вже втрачаю розум. Все тому що пропустив дозу таблеток.

Зібрався з думками, пішов далі коридором, до сходів. Там мене зустріла служниця, і наполегливо попросила слідувати за нею. «Прошу, пане». По шкірі пройшлися мурашки.

Ми спустилися на нижній поверх. Внизу мене зустріли охоронці. «Ми відвеземо тебе додому», — сказали вони. Який гостинний Ніколас.

Я не чинив опір, і ми пройшлися садом. Насамкінець я кинув погляд на здоровенний будинок. На вікна. На ластівок у небі, на садівника з ножицями біля куща, на сонячні промені, що переливаються.

Журчання води у фонтані доповнювало атмосферу умиротворення. Можливо він зараз спостерігає за мною. Я хмикнув і сів у машину.

Нехай. Я ще відіграюсь.