Вже не далеко і сумно

Вони не бачилися так давно. Не настільки давно, звичайно, але Хьонгу майже забув про те, що в сусідній студії хтось сидів взагалі. Зараз залишилися лише відеодзвінки, повідомлення. Вони були зайняті, кожен по-своєму, з різними режимами та справами. Хьонгу відчував кінець весни набагато яскравіше, ніж хотілося. Під проливним дощем він приходив додому, а в кімнаті було так само порожньо. З легким безладом, бо Юто не вичитував за це тепер. Юто не вичитував, а Хьонгу хотілося б швидше почути його голос наживо, хай хоч дві години лається! Тільки щоб поряд, а не так…

Через телефон не передаси нічого. Через телефон можна розповісти, як весело було з хьонами на радіо, як вони разом їли, як Хветек знову заходив у гості і тріпав його по вже довшому волоссю. Але через мікрофон не можна було обійняти, не можна було слухати уві сні кроки за спиною. Хьонгу тоді вночі і спав, коли Юто поїхав. Його просто розбудили, щоб він скиглив півгодини про те, як не хоче нікого нікуди відпускати. Щоб він сказав «до зустрічі» найтихішим голосом.

Його, як і минулого разу, розбудив шум. Світло все ще було відключене, тому Хьонгу подумав, що Шинвону знову не спиться. У глибині душі він сподівався щоразу, але цього… Навіть подумати не міг.

Ліжко прогнулося під чужою вагою.

– Він давно заснув? – ледь чутний діалог.

– Без поняття.

Двері зачинилися, а Хьонгу все здавалося черговим сном. Чуже дихання наблизилось до маківки, легкий поцілунок поверх волосся відчувався так чітко. Видихи прямо у локони, ніби людина насолоджувалась запахом його волосся. Чиїсь пальці забрали темне пасмо за вухо.

– Довгі такі тепер… Я сумував, малюк. Я так сумував.

Хьонгу розплющив очі, коли вага тіла почала пропадати з ліжка. “Ні, не йди, не знову” – він просив. Рукою він схопив чуже зап’ястя, але воно було теплим, по-справжньому твердим і знайомим, навіть цей браслет.

– Малюк?

Хьонгу повернув голову, моргаючи, але в темряві хвилясте волосся здавалося нереальним все одно.

– Юто?

Юто знову наблизився до нього, опускаючись навколішки поруч із ліжком.

– Вибач, що розбудив.

Легкий поцілунок у чоло.

– Боже, чому ти не сказав? Чому я не знав?

Юто посміхався.

– Це був незапланований сюрприз.

Хьонгу притягнув його до себе за шию, притискаючи міцно. Його туга пропадала в теплі знайомих ключиць.

– Малюк, знав би ти, як я сумував. Жахливо сумував.

Його обличчя в руках Юто. Відчуваються вилиці, надуті після сну щоки та губи, згорнуті в квіточку від награної образи. Юто не зміг стриматись. Маленький поцілунок у ніс, і тоді Хьонгу видихає заспокоєно. Ще один дотик до щок по черзі, до м’яких щок губами, тому що Хьонгу від цього ще більше розслабляється. Він дуже довго чекав. Юто цілує в ніс знову, і Хьонгу нарешті посміхається.

– Мій красивий, я радий тебе бачити.

Він цілує обличчя хаотично, десь божеволіє від м’якості шкіри. Від Хьонгу пахне домом і чимось приємним, любов’ю, напевно. І Юто доводиться усміхатися теж, і через посмішку все одно цілувати. У скроню, в щоку, під вушком, поки Хьонгу сміється і тримається за його зап’ястя. Поки Хьонгу так спокійно дихає, задоволено сприймає кожен поцілунок. Нехай Юто повертає все, що заборгував. З відсотками.

Юто теж занадто довго чекав, але він не виглядав голодним, не переходив межу ніжності. Його м’які дотики лягали парашутиками кульбаб на теплу після сну шкіру Хьонгу. Юто опустився до шиї, ніжно цілуючи під лінією щелепи, вздовж кадика, намагаючись більше тепла подарувати тут і зараз. Коли Юто знову торкається шкіри під вухом, повертаючись до неї частіше і ніжніше, Хьонгу сміється від лоскоту.

Юто бере його обличчя до рук знову.

– Мій найкрасивіший.

Два поцілунки в щоку.

– Мій найкращий Хьонгу.

Поцілунок в очі, що зіжмурились від м’якості.

– Мій улюблений малюк.

Поцілунок у куточок губ.

– Мучитимеш до ранку? – питає Хьонгу хрипло, з таким дитячим поглядом великих очей, що Юто ще раз цілує в ніс.

– Я сумував, але тепер я тут. І ти тут.

Хьонгу посміхається ширше.

– Ти повинен залишитися, – бубонить він, коли Юто знову піднімається.

Але Юто киває і йде, щоб переодягтися хоч. Поки Хьонгу підсувається до стіни, Юто ховає голі ноги під одну з ним ковдру. Їх ноги сплітаються, руки теж. І Юто міцно-міцно тримає Хьонгу, щоб тепер він точно знав, що ніхто нікуди не піде.